Дослідження історичних романів Зінаїди Тулуб "Людолови" та Павла Загребельного "Роксолана"

Зміст

І. Вступ

ІІ. Дослідження історичних романів Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана»

ІІ.1. Роксолана, як символічне історичне жіноче

ІІ.2. джерела написання романів

ІІ.3. Єдиний сюжет романів

ІІ.4. Історичне значення романів

ІІІ. Роль Насті в історії

ІІІ.1. Настя патріотка чи зрадниця

ІІІ.2. Вплив Насті на султана

ІV. Специфіка творення жіночих образів в історичних романах Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана»

IV.1. Засоби характеристики персонажів

IV.2. Переосмислення характеру Насті

IV.3. Розкриття авторами образу головної героїні

Висновки

тулуб загребельний людолови роксолана

І. Роман (франц. roman, нім. Roman, англ. novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком.

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої.

У романі органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики.

За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.

У західноєвропейській літературі XVIII століття набуває особливої популярності авантюрний роман («Жіль Блаз» Лесажа), роман виховання («Вільгельм Мейстер» Ґете), психологічний роман («Памела» Річардсона). У цих творах з'являється дедалі більше елементів соціального критицизму, розвінчання моральних засад суспільства, в якому жили герої.

Все це готує появу в XIX столітті реалістичного роману, найвизначніші зразки якого належать Стендалю, Бальзаку, Діккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя, Достоєвському, Толстому. їхня творчість була важливим кроком уперед у глибині соціального й психологічного аналізу, гострій критиці несправедливого суспільства, показі життєвих доль звичайних людей. Найбільшої глибини та досконалості роман набув у XX столітті, його досягнення пов'язані з іменами Т. Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. Івашкевича, Г. Ґарсіа Маркеса, Ε. Гемінгвея, Л. Леонова, Ч. Айтматова. Водночас поширилися модерністські пошуки в галузі романістики, пов'язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Φ. Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з'являється теорія та практика так званого «нового роману», або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а натомість здійснили спробу написати безфабульний і безгеройний роман.

Український роман зароджується в XIX столітті. Перші твори цього жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком («Пан Халявський») та Є. Гребінкою («Чайковський»). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок («Записки причетника», «Жива душа»), П. Куліш («Михайло Чарнишенко», «Олексій Однорог»), Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру — «Чорна рада» (1857 p.). Згодом побачили світ романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється».

У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко («Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага»). Пізніше з'являються його твори романного жанру «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій».

Талановитими романістами виявили себе А. Головко («Бур'ян»), В. Чередниченко («За плугом»), Ю. Яновський («Чотири шаблі», «Вершники»), 3. Тулуб («Людолови»), Я. Качура («Ольга»), П. Капельгородський («Артезіан»), В. Підмогильний («Місто»), С. Скляренко («Святослав», «Володимир») та інші. Значний внесок у розвиток українського роману в літературі останніх десятиліть належить О. Гончару, В. Земляку, Григорію Тютюннику, П. Загре-бельному, В. Дрозду, І. Чендею.

В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман («Похорон богів» І. Білика, «Роксолана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман («Вир» Г. Тютюнника, «Собор» О. Гончара), фантастичний роман («Серце Всесвіту», «Чаша Амріти» О. Бердника), сатиричний роман («Аристократ з Вапнярки», «Претенденти на папаху» О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман («Дикий мед» Л. Первомайського, «Прапороносці» О. Гончара), біографічний роман («Шрами на скалі» Р. Іваничука, «Прелюди Гоголя», «Осії Гоголя» Г. Колісника), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо.

За формою оповіді — роман в новелах («Тронка» О. Гончара), роман-хроніка («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака), химерний роман («Позичений чоловік» Є. Гуцала), роман-сповідь («Я, Богдан» П. Загребельного). (2 с.3)A!!! ІІ. Зінаїда Павлівна Тулуб, що народилася 28 листопада 1890 року в Києві в сім'ї юриста і відомого на той час російського поета Павла Тулуба. Літературну діяльність почала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована у журналі «Вестник Европы» (1916).

За радянського часу перейшла на українську мову.

Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934—1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), в якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку 17 століття за гетьмана Петра Сагайдачного, з типовим переяскравленням «класової боротьби» і «класової солідарности» й з неґаціею національного. (3 С. 262—289)

Зінаїда Павлівна була репресована українська аристократка, яка більше 20 років провела за Уралом. На початку 20-х років вона задумала написати роман про Сагайдачного. Спочатку назвала його “Сагайдачний”. Ця жінка пройшла теперішнім Кримом, щоб пізнати життя кримських татар. Вона вивчила їх побут. Особисто пройшла багатьма місцями колишніх козацьких паланок, Запорозьких січей... Надзвичайно чутливо підійшла до зображення цього періоду. Не буду переповідати історію того, як письменниця не могла видати роман в Україні. Вже тоді почалася так звана ідеологізація літератури й мистецтва. Зінаїда Тулуб не знала, що з ним робити. Раптом повертається Максим Горький у Радянський Союз – в Страну Совєтов. Вона разом із букетом квітів передає рукопис свого роману Горькому. Горький роман прочитав і посприяв тому, щоб цей твір вийшов. Але згідно з вульгарно-соціологічним підходом його назвали “Людолови”. Він несе відбиток соціального протистояння. Саме тоді я зацікавився постаттю Петра Конашевича-Сагайдачного і був здивований з того, яку роль він відіграв. Це була унікальна і авторитетна особистість. Його було визнано головнокомандуючим усіма збройними силами Європи у боротьбі з Османською Імперією. Саме його козацтво під Хотином зіграло вирішальну роль у боротьбі з Османською Імперією. ( 17 С. 441).

Павло́ Архи́пович Загребе́льний ( 25 серпня 1924 р, с. Солошине, Полтавської обл.. — 3 лютого 2009р. м. Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії .

Роман «Роксолана» (1980) присвячено подіям української історії XVI ст. Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. (15)

«Скiльки страждань випало на долю украïнського народу. Столiттями плюндрували украïнськi землi вороги,забирали дiвчат у гареми, розлучали сiм'ï,вбивали старих. Багато горя зазнала i родина рогатинського пана Гаврила Лiсовського, про яку розповiв П. Загребельний у романi "Роксолана". "Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох рокiв, як на мiсто нападали чорнi сили, палили його, грабивши, вбивали й полонили всiх, хто не встиг порятуватися в лiсах..." У один з таких набiгiв забрали татари матiр, яка встигла крикнути: "Дитино моя,рятуйся", Ї i штовхнула дочку до сажу зi свиньми. Потроху оживала дiвчинка, розпач вiд утрати матерi поступово минав. А тут знову лихо. Уночi налетiли татари на Рогатин. П'ятнадцятирiчну Настю захопили в полон. "Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, пiд чужим небом, прочищеним вiтрами, безжальним i блiдим..."(7 с. 27) Надiï вмерли, жила у напiвмареннi, але у глибинi душi вiдчувала, що треба жити. "Тому смiялась i спiвала на невольничiм ринку у Кафi, i на кадризi Сiнамаги, i навiть у темних нетрях Бедестана". Потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, вже за рiк вибилася з простих рабинь-одалiсок в дружину. Вона була "звичайна нiбито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся.., але мужня, зухвала, повна незбагненноï чарiвностi й неймовiрного розуму". Розумiючи неможливiсть повернення до рiдного краю, Роксолана прагнула полегшити долю свого нещасного народу.Павло Загребельний у романi "Роксолана" вiдтворив дивовижну долю окремоï особи i цiлого народу. Вiн показав, як вродлива, мудра, вольова полонянка-украïнка майже сорок рокiв потрясала безмежну Османську iмперiю i всю Європу.(7 с.25)

Талант у Павла Загребельного рідкосної сили і краси. Це белет-рист "Божою милістю", і ми не впевнені, чи сьогодні є на Вкраїні другий такий художник слова.

Шестопал М.

Роксолана – історична фігура, особистість, описана не тільки в історичних хроніках. Вона стала центральною фігурою народних пісень, її зафіксовано на полотнах середньовічних художників. Вважається, що Настасія Лісовська, прозвана в турецькій неволі Роксоланою, тобто русинкою, уродженкою Русі, як тоді називали Україну, народилася в Рогатині, за іншими джерелами – в містечку Чемерівці на Поділлі або на Стрийщині (Самборщині). Є і дещо інша гіпотеза походження: Роксолана цілком могла народитися в Чемерівцях, вирости в Рогатині, куди переїхала з сім’єю. А власне родина дівчини могла вести свою історію з Стрийщини. Важливе інше: українка Настя Лісовська, викрадена татарами, перепродана в Стамбул, потрапляє як проста служниця в гарем султана Сулеймана Великого. Помічена ним, стає його дружиною, і настільки коханою дружиною, що султан (в перший і останній раз в історії династії Османів) живе з нею в моногамному шлюбі, не знаючи інших жінок. Мало того, Роксолана стає негласною радницею Сулеймана і керує країною разом з ним, бере участь у державних справах, вирішує внутрішньополітичні та зовнішньополітичні питання. Її думку визнають у владних колах авторитетною, вона протегує мистецтвам, з’являється в суспільстві з відкритим обличчям – і при цьому користується повагою діячів ісламу як зразкова правовірна мусульманка. Життя великої султанші було ознаменоване як благими справами, так і кривавими злочинами. Чотириста із зайвим років тому досягнути подібної висоти положення, та ще в чужій країні, очевидно, було б просто неможливо. Українська дослідниця О. Забужко називає Анастасію Лісовськую «жінкою, безумовно, видатною, з всіма ознаками типово «ренесансної» особистості» ( с. 168)

Культ Роксолани створювався в Україні протягом багатьох десятиріч. У радянське життя як повномасштабний міф він увійшов у 1980 році за допомогою однойменного романа Павла Загребельного ( 7 с. 28) (Роман зберіг позиції бестселера і в новому тисячолітті). Знекровлена арештами і переслідуванням, до початку 80-х національна інтелігенція не мала ані легальних можливостей, ані пасіонарних лідерів, щоб очолити або хоч би продовжити боротьбу за збереження нації, мови, історичної правди на державному рівні. У таких умовах поява роману П. Загребельного, одного з стовпів соцреалізму, виявилася реальною можливістю суспільного прочитання трагічної історії українського народу. Національні очікування виявилися тим акцентованим, маніфестованим контекстом, в якому і була сприйнята жіноча символіка Роксолани. Доля Анастасії Лісовської була прочитана як доля українського народу – здатного вистояти, зберегти дух, але не батьківщину. Страждання Роксолани як страждання України – саме цей проект був виявлений між рядками роману Павла Загребельного. Чи було використання жіночого як національного свідомою стратегією автора – сказати важко. Особистість завжди залишається в тій або іншій мірі непізнаною і, ймовірно, непізнаваною. «Всяке визнання, всяке саморозкриття індивіда є і камуфлювання ним своєї особистості» (31)

У цьому випадку не важливо, чи намагався Павло Загребельний побудувати систему традиційних для підцензурної літератури аналогій і алюзій або просто розповідав історію видатної українки. Однак по-справжньому важливо, що поза авторським, а разом із цим і суспільним інтересом залишилась політична кар’єра Анастасії Лісовської – дипломатки, реформаторки, інтриганки, яка, зі слів О. Забужко, була не гірше за яку-небудь Катерину Медичі (6 с. 164).

Заради збереження об’єктивності, потрібно зазначити, що в турецькій історичній традиції, в історичній свідомості турок Роксолана (Хуррема) зафіксувалася якраз як хитра, впливова особа, підступна інтриганка, поведінка якої призвела до падіння Османської імперії. Звідси, ненаписана, а разом з цим і не прочитана символіка жіночого в контексті соціального, політичного, в контексті вибору, нарешті, цілком зрозуміла. Логіка консервативного, радянського, але у той час і патріархального мислення не давала можливості побачити те, що не вписувалося в стабільну, традиційну картину світу. Жіноче волевиявлення, прийнятне і зрозуміле на рівні сім’ї, не могло бути сприйнято у політичному контексті. Сам автор пояснив міф створеної ним Роксолани через призму страждання: «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні при яких обставинах. Вона гідна поваги. Вона страждала все життя. Я написав в романі, що вона померла не від віку, а від страждань» (4 с. 64).

Павло Загребельний джерелами свого роману про Роксолану називав книгу ученого-східознавця Агатангела Кримського «Історія Туреччини», в якій 15-20 сторінок відведено Роксолані, і три том и творів московського академіка Гордлевського про історію Туреччини.

Також Загребельний особисто був у Туреччині — в місцях, що пов’язані з Роксоланою. Відвідав село Рогатин Івано-Франківської області, де народилася Настя Лісовська. Письменник так говорив про свою книгу:

«Як пташка клює, так і письменник по крихті збирає відусіль інформацію. Я намагався написати роман, максимально наближений до дійсних подій. Роман рецензувався в Москві, все було перевірено, життєвий фактаж достовірний. А взагалі мені епоха Сулеймана Пишного нагадує Кремль»

На питання журналістів, чи вважаєте він Роксолану національною гордістю, Павло Загребельний відповів:

« Її життєвий шлях і досягнення – це її особиста гордість. Я ж особисто не став би називати її національною гордістю» (18 с. 16).

Пишучи свої романи, автор з особливою ретельністю добирає мовний

матеріал, бо кожного разу для нього відкриваються все нові й нові слова, що треба зрозуміти самому й донести їх до читача.

Для створення образу Роксолани П. А. Загребельному потрібно було стати майже мусульманином, вивчити закони шаріату; майже два роки автор «входив у систему їхнього вірування, їхнього світосприйняття, побуту життя. Частково на власному досвіді знав побут, бо свого часу вчився у Фергані» (8 с. 4).

Письменникові довелося, якщо не вивчити всі сури Корану (6666 віршів), то, принаймні, ознайомитися з цією священною книгою ісламу.

«Роксолана» стала своєрідним викликом традиційному історичному

роману, в якому досліджувались не стільки особистість, скільки ціла суспільна категорія. Автор буквально говорить у кожному слові, роздумує над долею України, широко використовуючи при цьому іншомовну лексику як складову частину загальної мовної картини. (4 с.57).

ІІІ. Історичні романи Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана» мають єдину історичну лінію. Це романи про жінок української історії. Інколи сама правдоподібність парадоксальностей робить їх неймовірними. Так само могло б здаватися, що це історичний парадокс висунув на чоло світової імперії ХVІ-го століття - жінку, якої нація в той час зазнавала тяжкого упадку своєї державности. Основна руїна колись могутньої київської і галицько-волинської держави стерла з пам'яті українських народних мас навіть спогади про неї. (13 с.7). Її традиція проте не була ще мохом порослою давниною. Бо ось тільки нецілі два покоління пройшли від часу затяжної останньої боротьби, в якій безприкладну відсіч московській агресії на збирання "земель всея Русі" дала інша жінка: посадниця Новгородської Республіки - Марта Борецька. Спротив цей закінчився трагічним падінням Новгороду та азіятськи-жорстоким розгромом і нищенням. Але Марта Борецька кинувши визов боротьби на смерть - не піддалася. Крім Жанни Д'Арк п'ятнадцяте століття не знає такого рівня жінки героїні з величчю духа, якому шлях визначує девіза: "Убий - не здамся!" Це й були ті покоління, між якими народжувалися волелюбні лицарі українського козацтва, щоб показати світові неустрашимість, завзяття, героїзм. Войовничість була їхнім живим "сьогоденням" зарівно для освічених і для простолюддя, не тільки для мужчин, а й жінок. Про нього говорили в селянських садибах, міщанських хатах, священичих приходствах увесь народ співав про те пісні...Відважні жінки спішили на уходи разом із мужчинами, що не хотіли коритися ворогам і забезпечувалися перед татарськими наскоками. В тих часах, коли "не знаєш ранком, що буде вечорком", кожна мить зненацька могла перетворитися у страшну картину з народної пісні: Там в долині огні горять, Там татаре полон ділять... Один полон з жіночками, Другий полон з дівочками... І тоді довгим, "Чорним, Незримим Шляхом", Крізь Дикі Поля аж до Босфору верстали путь своєї долі українки. Незавидні доля й дорога: ...Одну взяли попри коні. Попри коні на ремені... Другу взяли попри возі, Попри возі на мотузі... Третю взяли в чорні мажі... Ясир готовив одним розпачливу безодню каторжних робіт, інших же кидав на дикі береги кохання. Брутальні степові пірати дбайливо оберігали найціннішу добичу: вродливих молоденьких дівчат, щоб їхня краса не змарніла. Багато грошей дадуть за них у Бахчисараї або Кафі. За такими розкішними скарбами варто гнатися в глибину України.Тоді димили пожежі в Галичині, на Волині й Поділлі, скрізь горіли села й містечка від татарських смолоскипів. Не вимолив панотець Лісовський Божої оборони від них ні для Рогатина1 ні для своєї родини. Юна Настя, його прекрасна доня стала рідкісною й показною здобиччю степових грабіжників, що пірвали її на "Чорний Шлях" - назустріч незбагненому призначенні. Чарівна краса Анастазії Лісовської перевершила найкращі сподівання її торгівців. За найвищу ціну закуплено її до найпершої категорії: до сераю Падишаха в Стамбулі, царгородській столиці оттоманської імперії. Найпишніше, найбільш вславлене й водночас найбільш таємниче місце на землі: грізне, казкове й унікальне! Велетенський масив сераю за укріпленими мурами й темними холодними кипарисами з королівською палатою на висоті поміж Азією й Европою, був сумішшю найрізноманітніших будівель від мошеїв і палат до в'язничних бараків і місць тортур. У серці сераю находилися гарем і селямлік, з безчисленними критими ходами, що вели до сховів, раптово виринаючих терас, павільонів з городами й мальовничими панорамами Босфору, Скутара, безконечних обріїв Азії. Вийнятковий "Золотий Коридор" провадив вибрану одаліску до султанського ложа. Бібліотеки, шпиталі, кухні, будинок державної ради, житлові будинки євнухів... увесь цей конгломерат уміщав 20,000 душ.Життя сераю було окутане таємницею. Турки завжди любили приховувати свої доми, жінок, свого монарха. Для скріплення містерії серай прозвано могутнім монастирем, у якому релігією є пожадання, а божеством - султан. А втім усе жило для падишаха вірних, заступника Аллаха на землі. Він був володарем життя і смерти всіх підданих. Так після 300 років удалі вершники Ертогруля, що примчали з азійських глибин й завоювали Анатолію, дали основи світовій імперії, що простягалася на три континенти. Українка-бранка Настя Лісовська попала в султанський серай у час, коли могутність оттоманської держави досягла зеніту. Від Атлясу по Кавказ, від Дунаю до Евфрату на поверхні трьох мільйонів квадратових кілометрів осіла ця імперія на перехрестях Азії, Европи, Африки, поглинувши 20 ріжних рас і майже стільки релігій. Картагіна, Мемфіс, Тир, Сидон, Нініва, Пальміра, Александрія, Єрусалим, Смирна, Дамаск, Атени, Спарта, Адрянопіль, Филипи, Троя, Цезаря, Медина, Мекка належали сюди. Поза її орбітою з усіх старовинних міст залишалися тільки Рим і Сиракузи. Влада султана в Азії охоплювала Мезопотамію, Арменію, Кавказ, частину Персії, Сирію, Палестину, Геджаз, в Африці Єгипет, Триполіс, Туніс, Альжир, в Европі Крим, Румунію, Болгарію, Грецію, Альбанію, Сербію, небавом Банат і Мадярщину. Необмеженим паном усіх тих просторів був Сулейман Величавий, нащадок Ертогруля, Мурада І, переможця на Косовому Полі, Баязеда Завойовника, найсильнішого противника Тамерляна, правнук Магомеда ІІ, звитяжця Царгороду (травень 1453), внук Баязеда ІІ і син Селімана І, "Султана й Каліфа, Наказодавця всіх Вірних". Французькі історики2 називають його турецьким Людвиком ХІV (бо не допустимо для них назвати свого Людвика "французьким Сулейманом Величавим"). А втім номенклятурі Сулеймана Величавого годі найти рівню: Султан Оттоманів, Посланець Аллаха на землі, Непомильний Законодавець, Володар Володарів цього світу, Власник людських голів, Наказодавець вірних і невірних, Величний Цезар, Покровитель усіх народів свесвіту, Тінь Всемогучого, Роздавальник миру на землі... Це тільки частина офіційних титулів Сулеймана І, що свідчать про нахил східніх народів до гіперболізації. Проте ці суперлятивні епітети супроводжала неперевершена мілітарна сила. Амбасадор Карла V, Ожіє Гіслєн де Бюсбек3 писав про військову дефіляду, яку Сулейман Величавий відбирав у Царгороді напередодні своєї кампанії проти Мадярщини, як про "приголомшливу параду - імпозантний спектакль для тих, що не були призначені для удару". Так було й на весну 1526 року. На позолоченому престолі, піднесеному напроти Босфору, оточений прибічною сторожжю у китастих капелюхах і з золотистими галябардами, - Сулейман Величавий у високому турбані з трьома чаплиними перами глядів на безпереривний струмінь свого війська. Піхотинці в обуві цьвяхованому бронзою громіздко вибивали кроки, ескадрони їздців відлунювались кінськими копитами. Глухо котилися тачанки і підводи харчування, гриміли воєнні оклики зливаючись з голосом сурм, звуками цимбалів і барабанним дробом. Блиски сталі світились уздовж маршових колон. Однострої були розкішні: золото і срібло, шовк і оксамит, а білі турбани відбивали від палаючих прапорів, від одягів зелених, жовтих, синіх, малинових. Спершу йшли частини "посвячені", ті, яких завданням було "бігти попереду своїх ран": "Шкуродери" з крилами шулік на шоломах. За ними "Азаби", яких тіла призиачені виповняти прориви і рівчаки для наступу яничарів. Врешті "делі" або "пострілені голови", що мали "додати фантазії масакрам". Їхнє скуйовджене волосся вихоплювалося зпід шапок із шкури леопарда, а на раменах мали накинуті мов жупани шкури львів або медведів. На флянгах відділів у поході бігли дервіші в величезних перських зачісках з верблюжого волосся, яким за всю одежу правив зелений фартух, горлаючи уривки корану й добуваючи хриплі звуки з труб для скріплення завзяття бійців. За ними ступали понурі й мовчазні в стиснених квадратах кремезні баталіони піхотинців Анатолії, ці войовничі селяни, основна раса імперії. За червоним прапором їхала кіннота "Сіпагів". Іхня зброя як і кінська упряж їхніх чистої крови арабів були вкриті дорогоцінним камінням, що виблискувало до сонця. Опісля своїм коливаючим кроком прямували верблюди навантажені харчами, амуніцією. Вони попереджали артилерію - велетенські гармати для облоги і менші калібром, яких завидували Сулейманові всі монархи Европи. Після артилерії наступали яничари. Над їхніми бездоганними рядами повівав білий прапор вишитий золотом: з одного боку вірш Корану, по другому шабля з двома вершками. Іхній "Ага", що займав третє місце в імператорській єрархії після султана й великого Везира їхав за своїм прапором з потрійним кінським хвостом. Яничари несли свої казанки для їди, які вони заздрісно боронили, бо в їх очах це був символ їхнього привілею: пожива, яку їм винен султан, що разом із грабіжжю була едина приємність в їхньому майже монашому житті. Їхні кухарі маршували в почесних рядах, а носії води їхали на бойових конях, увінчаних квітами. Яничари поступали шістками в тісних колонах, несучи на раменах запальні мушкети. Їхні широкі темно сині киреї підносилися за кожним порухом. Пера райських птиць незвичайної довжини здобили їхні високі, конічні зачіски і хвилювали на вітрі в ритмі їхнього маршу. Далі верхи на конях їхав кортеж високих достойників імперії. Вітер лопотів вміщеними на ріжнокольорових держаках їхніми прапорцями з білих кінських хвостів. Судді Царгороду й армії в імпозантній і суворій поставі гарцювали по боках духовних єрархів і нащадків Пророка, в турбанах морського кольору. Згодом з'явилися Везері "Дивану" (державної ради), одіті в довгих шатах синьої сатини, обрамованих соболями, сіяючих від золота й дорогоцінностей. Їхня гордовита поза підкреслювала свідомість своєї влади. На завершення тієї дефіляди натовп глядачів побачив святих верблюдів, несучих Коран і уламок святого каменя з Кааби, а над ними повівали блискуче зелені хвилі прапора ісляму. Водночас рушила вся фльота (300 галєр) з Босфору під переможні вибухи стрілен і грюкіт оріфлям. В золоті й пурпурі заходячого сонця у стіп свого монарха зібралася могутність мілітарної й морської сили Туреччини. І довго відбивав на берегах Европи й Азії велетенський крик незлічених мас: "Хай Аллах дасть довге життя й перемогу нашому панові, Королеві Королів". А наймилішим скарбом для цього неосяжного володаря володарів стала - українська попівна, Анастасія Лісовська. (25 с. 14). Росса, Рокса або Роксоляна, дружина Сулеймана: її він узяв за жінку в супроводі величавих формальних церемоній, навіть проти магометанського звичаю, в приявності багатьох гостей, де всім дозволено було вино й щедрість страв. Вона єдина завжди була вибранкою Імператора та з-поміж інших його жінок вона одинока йменована султанкою. А мав Сулейман інших жінок і наложниць, між якими була одна черкеска, яку взяв за жінку перед Россою. В неї вродився Мустафа баша, первородний з його дітей. Проте, коли опісля Росса стала вибранкою в султанському сераї, мусіла черкеска уступити перед нею, а щоб її винагородити, то (для рекомпенсати) муж вислав сина до Магнезії в Азії і дав йому провінцію Амазіяну, куди той перебрався разом із матір'ю. Крім того, щоб затримати молодця великих здібностей і чеснот та бистрого й обов'язкового в урядуванні, призначив йому Карагеміду в Мезопотамії аж по перську границю, щоб жив з-далеку від батька. Бо любили його яничари й князі. Росса чарами й впливами від Тронгіллі жидівки - чаклунки поріжнила Солімана з ним, матірю й доньками: вона всіми способами намагалася запевнити імперію своїм синам. Бо мала від Сулеймана чотирьох синів Магомеда, Селіма, Баязіда, Зіянгіра й одну доньку Хамерію або Каміллю, яку одружила з башою везиром Рустеном. Зять Рустен немало посилював ненависть батька проти Мустафи, кидаючи на нього багато темних обвинувачень: що він з'єднує собі всіх баш дарунками,що вдаваною прихильністю й позірною щедрістю збільшував надії на велині добродійства в захланних душах яничарів. Опріч того додавав і те, що найбільше хвилювало Сулеймана, що Мустафа буде женитися з донькою Тамми Софа (шаха) перського короля. Якби дійшло до цього подружжя, треба б боятися, щоб він не виріс у силу великим володінням і підмогою дуже войовничих народів та не підняв зброї проти батька, а усунувши його, узурпував собі імперію Европи й Азії, повбивавшн всіх султансьної крови, щоб самому все загорнути. Спонуканий цим Сулейман вирядив року Христового 1552 везира Рустена з добірним військом до Азії під претекстом перської війни: але по правді це зроблено на те, щоб при всякій нагоді позбутися Мустафи. Коли ж Рустенес прибув до Азії, в листах висланих до цього союзника були напоминання, щоб вести все дуже обережно, не допустити ніяк до поєднання в справах імперії: викликати ворожнечу вояків проти Мустафи й усіх його вчиннів аж доки не з'явиться в цій експедиції султан і своєю появою припинить бунтівницькі настрої війська. Соліман дізнавшися про те, яко мога швидко вирушив до Алєпа, наче б на війну з Персами. Прибувши туди, визвав листом Мустафу з Карагеміди. ...Почуваючись безневинним (він імовірно був попереджений від деяких приятелів про грядучу небезпеку й критичне наставлення до нього батька), проте, не виявляючи страху, подався до батька, надіючись оборонити себе від наклепів злісників своєю приявністю й легальними виправдуваннями, але при вході до султанового шатра, нагло схопили його без'язикі силачі (яких залюбки посідали оттоманські князі), кинули на долівку, грізно про те давши знак батькові, а накинутим на шию мотузом задушили невинного принца. Поклинаний тимчасом Зангір, наймолодший син, що був горбатий, мав наказ (дістав) наче на жарт глядіти на того, від якого ніщо не було більше жахливого, а якому батько вбитого дарував скарби і всі володіння. Погордивши тим усім накинувся з обуренням найгострішими словами на батька, винуватця такого безмірного вбивства. Імператор вражений нечуваною зухвалістю сина, люто його до себе потягнув та розмахненим кинджалом пробив неустрашимого, який упавши на тіло вбитого брата, вмер. Небавом Сулейман за намовою й підбурюванням жінки Росси наказав баші евнухів Ібрагімові зашморгом шиї вбити Мустафового сина Мурата, що жив з матірю в Прусі, в Бітинії: ця бо жінна безупинно не переставала наводити перед очі свого чоловіка небезпеку для діда та його дітей від вкуна, якого батька так дуже любили яничари. Це сталося в 1553 році. Врешті для померлої збудовано в Константинополі найвеличавіший мечет, у якому похована вона в дорогоцінній гробниці. Там же само поховав тіло батька син Селім, що став після Сулеймана імператором. Як видно, постать Роксоляни не знайшла в Буассарда симпатії, він уважав її поводаторкою злочинних інтриг на султанському дворі.17 Тенденцію автора яскраво вказують епіграфічні рядки (т. зв. тетрастих) вміщені вгорі й унизу на декоративному обрамуванні портрета: Твій вигляд і витончена поведінка - похвали гідні проте жорстоке серце сповнене нещадною їддю Тронгілля вчить мішати любисток з поживою й вином, Щоб ти єдина оволоділа улюбленим мужем.18 Міт жінки спокусниці й чарівниці - прадавній й найбільш універсальний. Приречена для магії жінка як пасивний предмет, прониклий таємним струмом: сиреною обманює мореплавців, кіркою перемінює любовників у звірят, русалкою тягне в глибінь рибалок. Мужчини в сітях цих чарів не мають волі, влади над собою, сили для діяння. Отруйний напій відгороджує їх від життя, погружує в млісній дрімоті. В дусі живих ще середнєвічних понять про чудодійну магію, диявольську силу, ворожіння, заклинання, чаклунства, за що горіли жінки на кострищах, Буассард бачив у Роксоляні вродливу відьму, що при помочі жидівської чарівниці готувала чаклунське вариво для Сулеймана... А тимчасом музулманський февдалізм з його войовничістю й погордою смерти був далекий від таких вірувань. Він саме й позбавив жінок їхньої магії. Магометани любили жінок як ласуни присмаки й запашні напитки, кожної хвилини готові зануритися в пристрасних насолодах посмертного раю з його гуріями... Не дивлячись на те, міт Роксоляни, злої жінки, чаклунки перейшов до літератури як вказує нпр. великий театральний успіх у Лондоні в королівському театрі "Drury Lane" "Трагедії Мустафи" ("Tragedy of Mustapha"), в якій амбітна Роксоляна перевершила "Лейді Макбет".19 Рецензент і коментатор видовища накреслив послідовні етапи, в яких Сулейман під впливом чарів Роксоляни (...being corrupted by the Artifices of Roxolana... began to dip his Hands in Blood...) здійснював усі її бажання, віддавши їй багатства й султанський престіл. Смерть Мустафи це її діло. А в тім італійський автор Люіджі Бассано да Зара, що жив у Стамбулі перед 1545 р., потверджує цей міт про чудодійну владу Роксоляни над Сулейманом: "Він так її любить і дотримує вірности, що всі піддані чудуються, говорять, що вона зачарувала його й називають її чаклунною (ziadi). Зате військо й двір ненавидять її та дітей, але тому, що він любить її, ніхто не важиться протестувати: я сам завжди чув злі слова про неї та її дітей, а добрі про первородного й матір його." (23 с. 39). Причиною цієї ненависти була безмежна відданість Сулеймана Роксоляні. Це трапився нечуваний у османській династії випадок вірности султана одній жінці за безпереривний період багатьох літ аж до смерти. Незрозуміла була ця велика любов імператора для турків, яких повага й значення мірялися кількістю товстотілих гаремових істот. Проте справжній воїн, що любить небезпеку, завжди воліє амазонку, яку треба здобувати, ніж покірну попелюшку. Сильні мужчини охоче перебільшують обсяг жіночих впливів особливо для приємности самих жінок. Проте до діяння, тактики, командування не вистарчають краса й чарівність. Тут необхідні моральні й інтелектуальні вартості. Сулейман любив жінку, що добровільно назвала його своїм призначенням, але не приймала без дискусії його ідей, вона вміла протистояти інтелігентно, щоб дати переконати себе узасадненим міркуванням. До найбільш впливових людей в імперії належав талановитий грек, товариш юности Сулеймана й його найінтимніший дорадник, великий везир Ібрагім. Його загадкову смерть після бенкету в султанській палаті дехто приписує зависті й суперництву Роксоляни. Новіші дослідники заперечують це. Ібрагім амбітний, жадібний влади, багатств і почестей міг сам збудити підозріння султана. Безжалісна система карала провину невідкладно, без прощення. (14 с. 105). Житель Сераю, колишній вихованок школи пажів, італієць Бассано впевняє, що Роксоляна була спершу бранкою Ібрагіма, який представив її султанові, імовірно, щоб мати через неї вплив на султанський гарем. Але Роксоляна скоро вилучила з власних плянів посередництво паші Ібрагіма. Коли місце Ібрагіма зайняв зять Рустем, вплив Роксоляни на погляди й почування Сулеймана став неподільний, а через те її влада простягалася на справи всієї отоманської імперії. Вслід затим могло б здаватися логічним обвинувачення її в смерті Мустафи. Призначення Мустафі провінції віддаленої на 26 днів подорожування може означати не тільки нагоду для його більшої самостійности у правлінні як заправу для майбутнього монарха, але водночас і те, що Сулейман не взяв ще рішальної постанови, чи цей найстарший його син стане його наслідником. Формування майбутнього володаря під власним впливом і вимогами, насували радше близький і постійний зв'язок, а не відокремлення й відчуження. Автім невблагані були традиції для наслідства оттоманського престолу. Тільки один кандидат був допустимий, найстарший із живих. "Коли є двох каліфів - убийте одного з них"! наказував Коран. Такий же закон установив Могаммед ІІ Завойовник: "Для загального добра кожний із моїх славних синів або внуків може винищити всіх своїх братів..." Кожний засіб дозволений, щоб успішно усунути суперників і не допустити до міжусобиць. Насильство, терор, гекатомби жертв росли на вівтарі імперії. В ім'я її потуги султани вбивали братів, синів, батьків. Тим легше, що освячував ці криваві вчинки мусулманський закон, а св. його письмо завжди дос