Семіотика багатоквартирного житла

Реферат на тему :

"Семіотика багатоквартирного житла"

Зміст

1. Еволюція багатоквартирного житла

2. Семіотика. Знак в архітектурі

3. Аналіз синтаксису фасаду житлового будинку

Підсумок

Список літератури

1. Еволюція багатоквартирного житла

Історія багатоквартирного житла налічує більше двох тисяч років. Перші багатоквартирні будинки (МКД), в звичному для нас розумінні, появилися за часів Римської імперії, коли сенат прийняв закон, що дозволяли вільним громадянам Риму володіти окремими житловими приміщеннями в міських "багатосімейних" будинках-інсулах. Тоді і з'явився термін,що вживається сьогодні в багатьох країнах "кондомініум" тобто співволодіння. У Середні віки будинки з багатьма приміщеннями - окремо для кожної родини, якими сумісно володіли власники цих приміщень, - будувалися в огороджених стінами містах-фортецях, що служили притулком від нападів супротивників підчас міжусобних війн. Після Середньовіччя аж до початку ХХ ст. ідея спільної власності на МКД не виникала, хоча саме за рахунок швидкого та численного будівництва такі будинки розросталися в міста в епоху індустріалізації - дома, як правило, повністю належали багатим власникам і були прибутковими.

Тільки в першій половині ХХ ст. в Західній Європі (Німеччина, Австрія, Франція) квартири в окремих будинках почали передаватися у власність громадян. Колишні власники розпродавали свої будівлі, квартиру за квартирою, орендарям та іншим бажаючим отримати власне житло - так до Європи повернулися кондомініуми. Цей підхід поширився на країни Латинської Америки і Пуерто-Ріко, де в 1951 р. були прийняті закони, які створили правові рамки для кондомініумів як частини корпоративного та житлового права. З Пуерто-Ріко ідея спільної власності на МКД поширилася на США, а звідти - на Канаду.

Після цього кондомініуми як тип житлових комплексів, в яких одночасно присутня приватна власність на квартири та нежитлові приміщення та спільна часткова власність на місця загального користування, отримали широке поширення в багатьох країнах світу.Крім того, кондомініуми стали виникати при будівництві МКД, приміщення в яких ще на етапі будівництва або відразу по його завершенні продаються особистим власникам, а будинок стає їхнім спільним майном. Таке будівництво перетворилося на надзвичайно вигідний бізнес: житло в цих будинках має 100-відсоткової ліквідністю і приносить добрі прибутки компаніям-забудовникам.

Економічною базою демократичної правової держави являється приватна власність і вільний ринок. У результаті прогалин у законодавстві в Росії, України, Білорусі, Вірменії, Азербайджані, Молдові, Таджикистані до останнього часу збереглися пострадянські адміністративні схеми управління МКД (не випадково саме житлово-комунальний сектор часто називають "останнім оплотом соціалізму"). Практика довела, що державні (муніципальні) житлові організації характеризуються низькою ефективністю використання фінансових коштів, у т. ч. внаслідок штучно створеної високої зайнятості

У Росії, України та інших республіках колишнього СРСР в даний час застосовується поняття "багатоквартирний будинок", під яким розумієтся будинок, що включає дві і більше квартири, які мають самостійні виходи в приміщення загального користування. До складу МКД крім квартир можуть також входити одне або декілька нежитлових приміщень, що належать на праві власності різним особам і не входять до складу загального майна

Інсули (лат. Insula - буквально перекладається як острів) З'явилися не раніше III століття до н. е..- в Давньоримській архітектурі - багатоповерховий житловий будинок з кімнатами і квартирами, призначеними для здачі внайми. Мали поверховість від чотирьох до семи поверхів, є згадки про восьмиповерхові інсули. Вони складали масову забудову давньоримських міст. У інсулах проживали як бідні, так і заможні верстви римського населення. Інсули будувалися звичайним для Стародавнього Риму способом бутової кладки. За часів Республіки в якості будівельного матеріалу використовувалися невеликі туфові блоки неправильної форми, скріплені цементом. Пізніше інсули почали будувати з цегли. Дахи робилися з черепиці. Перший поверх інсул зазвичай займали галереї з невеликими крамницями. Звідти був вхід в світловий дворик, навколо якого установлювалися приміщення. Зазвичай до кожної квартири або кімнаті вела окрема сходи: розібравши її, господар міг блокувати мешканця в його кімнаті, поки той не виплатить квартирний борг. Перші поверхи інсул зазвичай знімали заможні городяни: у таких квартирах були високі стелі (до 3,5 м.) і широкі вікна, захищені щільними віконницями: слюда і скло використовувалися рідко через їх дорожнечу. Квартири, починаючи з третього поверху, зазвичай призначалися для бідніших наймачів: вікна в них були маленькі, а стелі такі низькі, що мешканцям у них доводилося ходити зігнувшись. Часто пристроювалися дерев'яні антресолі. Центральне опалення відсутнє: тепло в кімнатах давали індивідуальні водяні котли. У інсули каналізація зазвичай не проводилася: в Римі нечистоти виносилися в гнойові купи або просто викидалися з вікон; воду брали з найближчих джерел або фонтанів. В інших містах на першому поверсі була вбиральня, як, наприклад, показали розкопки в Остії.

У Меса Верде, США , штат Колорадо знаходяться перші в Америці "багатоквартирні будинки". І час їх спорудження відносять до VI-XIII століття. Що ж являло собою поселення стародавніх індіанців? Без інструментів і будівельної техніки їм вдалося побудувати абсолютно дивовижні багатоповерхові будівлі. Вони розташувалися прямо на стіні ущелини, вони схожі одночасно і на неприступні фортеці, і на середньовічні замки, які пливуть у повітрі. Найбільш великим будинком є так званий Скельний палац. Населення такого міста-замку складала близько 400 чоловік. Цей "житловий комплекс" включав більше 200 житлових кімнат, комори, 75 двориків і терас. Були там і 23 ківи (круглі приміщення з дерев'яним дахом, призначені для ритуальних обрядів). Стіни предки індіанців зводили з жовтого пісковика. Блоки розміром з буханець хліба з'єднували з допомогою глини, розмоченої у воді. А деякі стіни навіть прикрашені розписами і геометричними орнаментами. При цьому для споруди будинків стародавні будівельники вибирали природні ніші в скельних обривах.

В 1,6 км на північ від сучасного міста Таос в американському штаті Нью-Мексико розташовано поселення Таос-Пуебло або Пуебла-де-Таос . Через поселення протікає невелика річка, Ред-Віллоу-Крік.

Найбільш примітною особливістю Таос-Пуебла є коричнево-червоний глинобитний багатоповерховий житловий комплекс, розділений на дві частини річкою Ріо-Пуебла. Згідно сайту Таос-Пуебла, комплекс був побудований в період між 1000 і 1450 рр.. н. е.. Статус об'єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО присвоєно у 1992 р. Станом на 2006 р. близько 150 чоловік живуть у глинобитному комплексі постійно. Пуебло на північному березі річки вважається одним з найбільш визначних і часто фотографованих споруд у Західній півкулі. Це найбільше з до цих пір використовуваних споруд древніх пуебло (відомі також більш крупні, але вже занедбані "палаци" в Меса-Верде та ін.) Стіни виготовлені з глинобитних елементів і по товщині можуть сягати метра і більше. Спочатку будинки служили оборонними спорудами. Аж до початку XX століття на верхні поверхи піднімалися за допомогою приставних сходів, нерідко у внутрішнє приміщення можна було потрапити тільки через дах за допомогою приставних сходів. У разі нападу зовнішні сходи втягувалися в будівлю. Дома зазвичай складаються з двох кімнат, одна з яких є власне житловий, а друга була кухнею-їдальні-складом. Кожен будинок є замкнутим, проходи з будинку в будинок не були передбачені. Раніше індіанці племені Таос рідко використовували меблі, але зараз вони використовують столи, стільці і ліжка. У Таос-Пуебло всередині жител заборонено використовувати електрику, проточну воду, прокладати трубопроводи. Пуебло огороджено суцільною стіною, яка символізує її суверенітет. Раніше стіна була істотно довшою і захищала селище від набігів сусідніх племен.

У Середні віки будинки з багатьма приміщеннями - окремо для кожної родини, якими сумісно володіли власники цих приміщень, - будувалися в огороджених стінами містах-фортецях, що служили притулком від нападів супротивників підчас міжусобних війн.

Після Середньовіччя аж до початку ХХ ст. ідея спільної власності на МКД не виникала, хоча саме за рахунок швидкого та численного будівництва такі будинки розросталися в міста в епоху індустріалізації - дома, як правило, повністю належали багатим власникам і були прибутковими.

У кінці XIX – на початку XX ст. з появою великого приватного капіталу строгі форми класицизму втрачають свою популярність, архітектура стає родом товару. З'являється мода на "ретроспективні" стилі, комбінації архітектурних елементів, запозичених з різних національних стилів. Складаються альбоми-каталоги історичних архітектурних форм, використовуючи які, архітектори могли "цитувати" ті чи інші мотиви або композиційні прийоми візантійського, романського стилів, ренесансу, класицизму. Паралельно з еклектикою в кінці XIX ст. виникає спроба створення "єдиного великого стилю" нового суспільства, покликаного створити навколо людини цільну естетично насичену предметно-просторове середовище, висловити духовний зміст епохи за допомогою синтезу мистецтва, нових форм і композиційних прийомів, матеріалів і конструкцій. Цей стиль отримав в різних країнах різні назви: "модерн", jugendstil "," secessionstil "," art nouveau "," liberty ". Модерн протиставив еклектиці єдність, органічність і свободу форм, дух стильової єдності і взаємодії всіх видів мистецтв. В архітектурі з'явилася вільне планування на основі використання залізобетонного каркасу, активно впроваджувалися нові матеріали: скло, кований метал, кахлі і кераміка, в інтер'єрі - фанера, полотно, різьблення по дереву, необроблений камінь, вітраж. Для модерну характерна часткова або повна відсутність симетрії, створення яскравих , індивідуальних образів, багатство кольору і пластичного декору, динаміка, "плинність" форм, використання природних мотивів (ліан, хвиль, фігур тварин і фантастичних істот). У цей час починають зводитися дохідні будинки. Прибутковий будинок - багатоквартирний житловий будинок, побудований для здачі квартир в оренду. Як тип склався в європейській архітектурі 1830-40-хгг. і до XX ст. став одним з основних типів міського житла. В кін. XIX - поч. XX ст. дохідний будинок звичайно займав всю ділянку, що належала домовласнику ділянку з незабудованим внутрішнім двором-колодязем. Прибуткові будинки мають сотообразную просторову структуру: однорідні по плануванню квартири групуються навколо сходових кліток, коридорів і галерей. Різноманітну архітектурну та декоративну обробку мав, як правило, лише парадний, вуличний фасад.

У 1920-х роках у радянській архітектурі починається період, коли архітектори намагалися створити мову архітектури нового світу, порвавши з минулим-конструктивізм. Головне завдання проектування - конструювання матеріального середовища, що оточує людину, використання нової техніки для створення простих раціональних форм, доцільних конструкцій на основі функціонального методу. Конструктивізм висловлював надії нового споживача архітектури - пролетаря, широких народних мас, міць індустріального суспільства, вирішального великі соціальні завдання. Принципове невизнання форм минулого призводило до пошуку нового архітектурного мови без прикрас, культу інженерних і архітектурних конструкцій при зведення квартирного житла. В історії російського конструктивізму професійні архітектори проектували всілякі модульні конструкції житлових одиниць, що з'єднуються між собою у великі комплекси, рухомі по зовнішніх стінах ліфти і т. д.

У цей час в архітектурі XX століття з’являється нова течія - функціоналізм, що вимагає суворого відповідності будівель і споруд виробничим і побутовим процесам (функціям) що протікають в них. Виник він в Німеччині (школа "Баугауз") і Нідерландах (Я. Й. П. Оуд). Використовуючи досягнення будівельної техніки, функціоналізм дав обґрунтовані прийоми і норми планування житлових комплексів (стандартні секції і квартири, "рядкова" забудова кварталів торцями будівель до вулиці). Філософія стилю - "форма визначається функцією".

В області житлової архітектури укладена в знаменитому постулаті Ле Корбюзье: "Будинок - машина для житла". Критики концепції функціоналізму характеризують її негативну складову наступним набором епітетів: "Безликість" серійності ", бездуховність, сірість і штучність бетону, незграбність паралелепіпеда, грубість і мінімалізм зовнішньої обробки, стерильність і кольчужні ворожість кахельної плитковий. Контраст між ціклопізмом зовнішніх розмірів і мікроскопічними внутрішніми приміщеннями та вікнами, що робить удома цього стилю схожими на вулики. На відміну від конструктивізму функціоналізм позбавлений монолітності. При детальному розгляді будинок розпадається на окремі блоки. На відміну від сталінського ампіру функціоналізм позбавлений помпезності і претензійності. Будинки нагадують не палаци, а вулика з квартирами-стільниками. На відміну від неоготики - дешевий штучний матеріал і видиму відсутність даху. На відміну від Хай-тека - закритість маленьких вікон, ваговитість і неміцність.

Раціоналізм 1920-1930-х років романтизував в архітектурі прості геометричні форми - нова пластична мова промислової ери. Раціоналізм висунув вимогу єдності архітектурної форми, конструкції й функціонально обумовленої просторової структури споруди. Теоретик напрямку - Ле Корбюзье - бачив справжню красу в чіткої ясності геометричних обсягів, в простоті і логіки сучасних залізобетонних конструкцій. Він визнає примат функції, однак вважає єдиним джерелом архітектурно-естетичної виразності архітектурну конструкцію. Оспівуючи естетичні достоїнства залізобетонного каркасу, висунув "п'ять принципів" сучасної архітектури: 1) будівля на стовпах, 2) плоский дах, 3) вільне планування поверху; 4) горизонтальні вікна; 5) вільне оформлення фасаду (наприклад, вілли в Пуассі і Гарше). У житловій архітектурі раціоналізм охоплював як економічне житло - багатоквартирні будинки та котеджі, так і дороге високоякісне житло - заміські будинки і вілли. В архітектуру житла привніс піднятий на колони перший поверх, плоскі експлуатовані дахи, вікна на висоту поверху від підлоги до підлоги, промисловий дизайн деталей.

Постмодерн з'явився в 1960-х роках у США і Західній Європі у відповідь на повсюдне поширення Інтернаціонального стилю з його раціоналізмом і функціональним методом, який заперечує складності і протиріччя в архітектурі. Передумовами появи постмодерну стали вичерпаність новаторського духу модернізму та Інтернаціонального стилю, руйнування міського середовища функціональної забудовою, що приносить відчуття зневіри, монотонності і одноманітності. Постмодерн впроваджував у проектування принципи демократичної архітектури, поваги індивідуальності споживача, партнерства та співтворчості з мешканцем житла. Постмодерн характерний в унікальних житлових будівлях - позаміських та міських особняках еліти споживчого товариства.

Пізніше з'являється новий напрямок - бруталізм або необруталізм (від англ. Brutal - грубий) - течія в сучасній архітектурі, заснована на оголенні конструктивної схеми споруд, виявленні архітектоніки мас будівель з яскравим акцентом на структуру конструктивного будівельного матеріалу. Програмним для направлення є відмова від декоративних прийомів, що приховують природну фактуру конструктивних матеріалів: сталі, залізобетону, цегли, скла. Форми подібної архітектури підкреслено грубі, але разом з тим досконалі у своїй відвертості. Для стилю характерні прямолінійні форми і відверті (грубі) конструктивні рішення. Виключаючи декорування та оздоблення, даний метод дозволяє виявити справжні властивості матеріалів в самому їх природному стані. При цьому архітектоніка споруди безпосередньо залежить від використовуваного матеріалу. Можна сказати, що при такому підході матеріал веде за собою архітектора і показує йому свої можливості. Усвідомлено бруталізм знайшов розвиток у країнах Західної Європи, США та Японії. Бруталізм не має чітко сформульованої теорії (на те він і бруталізм). Бруталізм - це дія суті, дію матеріалу. Матеріал не потребує ідеї для втілення себе в спорудженні. Він сам є і ідея і споруду. Головне завдання архітектора - відчути матеріал і відтворити природну для нього середовище проживання. Серед прикладів брутальної архітектури найбільш відомі школа в Ханстентоне, 1949-54, і будівля редакції журналу "Економіст" в Лондоні, 1964, - архітектори Елісон і Пітер Смітсон (Alison and Peter Smithson); інститут Марчіонді в Мілані (Istituto Marchiondi), 1959, архітектор Вітторіано Віган (Vittoriano Viganò); селище Халле, поблизу Берна, 1961.

Наступна течія- структуралізм. Структуралізм - художнє явище, що проявилося переважно в архітектурі, менш суворо детерміноване, ніж функціоналізм або експресіонізм. Його сутність полягає в компонуванні образу споруди на базі естетизації конструктивно або функціонально обумовленої форми В області естетизації функціонально обумовленої форми структуралізм протистоїть функціоналізму 1920-х рр.., Який не сповідував підпорядкування об'ємної форми чисто композиційним вимогам. Класичний функціоналізм виходив з примату функції, як самодостатнього чинника в архітектурній композиції. Досить згадати радикальне висловлювання Б. Таута: "Що добре функціонує, то добре і виглядає. Ми просто не віримо, щоб що-небудь могло погано виглядати і в той же час добре функціонувати". У конструктивізмі 20-х рр.. культ конструкції, як основи архітектурної форми і образу, базувався на відомій ідеалізації погано вивченою нової індустріальної будівельної форми / переважно з залізобетону і скла / і супроводжувався зневажливим ставленням до естетичних можливостей традиційних матеріалів - каменю, дерева, цегли. Структуралізм, що сформувався в 1950-1960-і рр.. і базується на естетизації конструктивної форми, займає в архітектурі ХХ ст. проміжне положення між конструктивізмом 20-х і хай-теком 80 - 90-х рр.. Структуралізм творчо використовує виражальні можливості нових, але вже добре вивчених різноманітних конструкцій, і базується при проектуванні на виборі варіантів конструкцій не тільки за технічними показниками, але і за їх формотворчим потенціалу. Одночасно структуралізм активно працює з традиційними матеріалами, застосовуючи їх як в історичних, так і в нових конструктивних формах / наприклад, у площинних і просторових гнутоклеєних конструкціях з деревини /. Таким чином, структуралізм став шляхом справді тектонічного освоєння техніки на відміну від романтизованого техніцизму в ранньому функціоналізмі. Технічно обгрунтованої передумовою до конструктивному структурування форми багатоповерхових житлових будинків і офісів послужило впровадження нових конструкцій і конструктивних систем - об'ємно-блокового домобудівництва і стовбурних систем. Конструкції об'ємно-просторових блоків-кімнат були винайдені і досліджені на початку 1950-х рр.. в СРСР, а в 1958 р. розпочато будівництво об'ємно-блочних будинків. Ця будівельна система має явний художній потенціал для формування брутальних структуралістіческіх композицій шляхом взаємного розвороту блоків у просторі, їх консолірованія та інших, органічних для системи прийомів. Однак, у зв'язку з тим, що об'ємні блоки впроваджувалися переважно у масове житлове будівництво, такі композиційні прийоми використовувалися вкрай рідко / наприклад, в 12-поверховому будинку в Краснодарі, побудованому за проектом арх. П. Броннікова / з-за їх відносної неекономічність Проектування великих громадських будівель Найбільш яскраво архітектурний потенціал об'ємно-блочної системи був продемонстрований у виставковому житловому будинку "Habitat - 67" на міжнародній виставці Експо - 67 у Канаді / арх. М. Сафді / і ствольно-об'ємно-блоковому багатоповерховому будинку "Накагін" в Токіо / 1972 р. / арх. К. Куракава. Конструктивний структуралізм рішень багатоповерхових будівлі консольно-ствольної системи / з потужною просторовою конструкцією консолі в нижній зоні стовбура / знайшов органічне втілення в проектах молодіжного комплексу під Туапсе і адміністративної будівлі в Тольятті арх. А. Білоконя, офісу фірми Оліветті у Франкфурті-на-Майні / арх. Е. Айерман /, офісу фірми BMW в Мюнхені / с тектонічний несучою системою з чотирьох монолітних стовбурів /

В кінці 1950-х рр. ХХ ст з'являється новий напрямок у архітектурі- метаболізм- (Фр. métabolisme від грец .- "перетворення, зміна") - течія в архітектурі та містобудуванні середини XX ст., Що представляла альтернативу пануючій в той час в архітектурі ідеології функціоналізму. Ця течія зародилося в Японії в кінці 50-х років XX століття. В основу теорії метаболізму ліг принцип індивідуального розвитку живого організму (онтогенезу) і коеволюції. Метаболізм не варто, проте, плутати з органічною архітектурою та екотеком, в яких наслідування живій природі не розгорнуто в часі і зачіпає, головним чином, принципи формоутворення. У 1960-х роках Кісі Курокава став одним із засновників руху архітектурного метаболізму. Це напрям відразу завоювало популярність. На відміну від домінуючої в той час теорії Ле Корбюзье (будівлі як "машини для житла"), метаболісти сприймали місто як живий організм з усіма властивими йому процесами. Вони ділили його на постійні та тимчасові елементи - кістки, кровоносні судини і живі клітини, які змінюються з плином часу. Башта Накагін - живе втілення цієї теорії. У ній окремі частини квартир (з вбудованими меблями, санвузлом і т. д.) площею 4 на 2,5 м закріплені на бетонній каркасі за допомогою всього чотирьох болтів. Адже традиційний японський будинок ніколи не існував у відриві від живої природи - він був як би її продовженням. І тоді японські архітектурні генії (Курокава, Танге, Ісодзакі, Кікутаке та ін) придумали концепцію будинку-організму - і навіть міста-організму, який не збудований раз і назавжди, а, подібно живої структурі, може змінюватися: рости, розвиватися, замінювати"відмерлі клітини" на нові і т. д. Хрестоматійними прикладами такої споруди вважаються "Будинок неба" (Sky House) архітектора Кікутаке, що нагадує традиційне японське житло "мінка" з його комірчастої плануванням, а також знаменита башта Нагакін (Курокава), в якій "квартири", що складаються з невеликих кімнат-капсул з вбудованими меблями, у міру зносу можна оновити свіжими осередками (справедливості заради варто помітити, що поки ніхто не поспішає це робити, а господарі будинку навіть пропонують побудувати на місці башти абсолютно новий будинок). Тим не менше цей так званий метапринцип в архітектурі (поєднання капітальних структур з тимчасовими замінними елементами) залишається актуальним до цих пір - як універсальна система розвитку міста, що враховує його прагнення до вільного розповсюдження. Треба зауважити, що в далекі 60-і і 70-і роки футуристичні винаходи японських зодчих справили ефект бомби, що розірвалася.

Стиль Хай-тек зародився в надрах постмодерністської архітектури на початку 70-х і знайшов своє застосування в 80-х роках XX століття. До основних характеристик архітектури в стилі хай-тек можна віднести використання простих ліній і фігур, широке використання скла, пластику та металу, трубчасті металеві конструкції, сходи, виведені за межі будинку, децентрованого освітлення (створює ефект просторого освітленого залу), високий прагматизм у плануванні конструкцій, сріблястий, білий і металеві кольору, іноді навіть жертвування функціональністю на догоду дизайну. Насправді, стиль хай-тек в архітектурі можна назвати відображенням століття "високих технологій", комп'ютерних новинок, технічних досягнень, але злегка театралізованим, з деякими "перегинами". Так, деякі будівлі, виконані в архітектурному стилі хай-тек вражають надмірним кількістю скляних поверхонь, різкими або обтічними формами. Одним з найсучасніших напрямів можна назвати Біоніческій хай-тек або біо-хай-тек, який наслідує формам живої природи, створюючи цілісну "органічну архітектуру". Така архітектура гармонізує весь зовнішній вигляд житла, створюваного шляхом плавних ліній, властивих природі. Самим незвичайним фактом у біонічної архітектурі хай-тек можна вважати використання природних частин як частини будівлі. Наприклад, одна стіна будинку може бути природною необробленої скелею, чи що зростає з підлоги дерево може бути частиною самого будинку, а його стовбур використовуватися як несуча конструкція.

Деконструктивізм - одне з останніх течій в сучасній зарубіжній архітектурі; це - не. Стиль, а метод, який свідомо створює конфлікт між тим, як людина звикла сприймати мову і сенс архітектури, і тим, що він бачить. Тому в ході проектування свідомо руйнуються принципи цілісності, органічності архітектури, а саме: тектоніки, рівноваги, вертикалі і горизонталі. Деконструктивізм - звільнення архітектури від естетики, краси, користі і порядку, тобто від основоположних цінностей, на яких архітектура будувалася протягом тисячоліть. Напрямок відображає крайній ірраціоналізм сучасної європейської свідомості, хаос і безвихідь західної "цивілізації. Деконструктивізм - комерційна архітектура, де реклама і прибуток важливіше таких понять, як затишок і спокій. Жити в будинку з гострими кутами і завалюють стінами, повним незрозумілих просторових фокусів, не дуже приємно і корисно для здоров'я.

2. Семіотика. Знак в архітектурі

Семіотика — це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси.

Семіотика — молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839—1914) і Чарльз Морріс (1901—1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав "семіологією". Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін "семіотика". Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю "Основи теорії знаків", що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.

Семіотика на сучасному етапі її розвитку — це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

У зв'язку з цим у наш час проводяться дослідження в рамках правової семіотики, семіотики медицини, семіотики кіно, семіотики музики, психоаналітичної семіотики тощо. Усі ці розділи відносять до так званої дескриптивної семіотики.

Теоретичну семіотику цікавлять насамперед загальні принципи побудови будь-яких знакових систем, а також загальні принципи щодо їх виникнення і функціонування.

До складу теоретичної семіотики відносять логічну семіотику, яка має справу з аналізом природних і штучних мов у різних аспектах їхнього функціонування.

Поняття про знак

Основним терміном у семіотиці є "знак". Будь-яке міркування можна представити як ланцюжок знаків. Що ж таке знак?

Знак — це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта.

Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними.

У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні.

Знак в архітектурі

Встановлено, що архітектуру можна розглядати як систему знаків, в першу чергу слід охарактеризувати ці знаки. Сказане в попередніх розділах розташовує до того, щоб продовжувати використовувати ті семіологічні схеми, яких ми до цих пір дотримувалися, проте мало б сенс перевірити, наскільки до феномену архітектури застосовні інші типи семіологічних схем. Наприклад, побажавши використовувати стосовно до архітектури категорії семантики Річардса, ми зіткнемося з нездоланними перешкодами. Якщо наприклад розглядати двері в якості символу, яким у вершині відомого трикутника буде відповідати референція "можливість увійти", ми опинимося в тупику з визначенням референта, тієї передбачуваної фізичної реальності, з якою повинен співвідноситися символ. Хіба що доведеться сказати, що двері співвідносяться самі з собою, позначаючи реальність двері, або ж співвідноситься з власною функцією, і в такому разі трикутник перестає бути трикутником, позбувшись однієї зі сторін через збіг референції і референта. У цьому плані було б важко визначити, до чого відсилає символ "тріумфальна арка", безсумнівно означає можливість проходу, але в той же самий час явно соозначающій "перемогу", "тріумф", "торжество". Адже тоді ми отримаємо нашарування референцій на референт, до того ж збігається чи то зі знаком, чи то з референцій. Інша спроба, яка принесла досить цікаві результати, належить Джованні Клаусу Кеніг, який прагнув описати "мову архітектури", спираючись на семіотику Морріса. Кеніг повернувся до визначення знака, згідно з яким "якщо А є стимулом, який (за відсутності інших об'єктів, здатних стимулювати відповідну реакцію) за певних умов спричинює в певному організмі спонукання відповісти низкою послідовних дій, що належать одному і тому ж типу поведінки, тоді А це знак.

В іншому місці Морріс повторює: "Якщо якесь А орієнтує поведінку на досягнення якої-небудь мети подібним чином, але необов'язково точно так, як якесь Б, будучи піднаглядним, могло б направити поведінку на досягнення тієї ж самої мети, тоді А є знаком". Виходячи із запропонованих Морісом визначень, Кеніг зауважує: "Якщо я заселяють спроектований мною квартал десятьма тисячами жителів, немає ніякого сумніву, що я надаю більш тривалий і значний вплив на десять тисяч людей, ніж коли даю словесні вказівки типу" сідайте! ", І підводить підсумок: "Архітектура складається з цілих сукупностей знаків, що спонукають до певної поведінки". Кеніг зауважує, що денотати архітектурного знака є екзістенціалами (це кванти людського існування), кажучи, "якщо будується школа, то денотатом цього знакового комплексу є діти, які будуть у ній вчитися, і сигніфікат - факт ходіння дітей до школи", що " денотатом житлового будинку будуть члени проживає в ньому родини, а сигніфікат - той факт, що люди мають звичай об'єднуватися в сім'ї для проживання під одним дахом ", цей лінгвістичний ключ виявляється непридатний до споруд минулого, які втратили своє функціональне призначення (храми та арени, які втратили свого денотата - публіки, яка їх більше не відвідує, між тим денотат повинен бути реальним), нам також не вдається застосувати його по відношенню до тих споруд минулого, первісне призначення яких нам неясно (мегалітичні споруди, чий сигніфікат для нас темний, адже не можемо ж ми приймати за такою обставина, що тут хтось робив невідомо що). Зрозуміло, що бихевиористский підхід передбачає характеризувати знак через відповідну поведінку, яке можна спостерігати, але при такому підході втрачається ось що: чи можна визначити як знак те, чого більше немає відповідності в що спостерігається поведінці і про що не можна сказати, яка поведінка йому відповідало. У такому разі довелося б не вважати знаками етруські написи, статуї з острова Пасхи або графіті який-небудь таємничої цивілізації, і це при тому що: 1) ці знакові елементи існують принаймні в якості спостережуваних фізичних фактів, 2) історія тільки і робить , що тлумачить то так то сяк ці очевидні фізичні факти, послідовно приписуючи їм якісь нові смисли, продовжуючи вважати їх знаками як раз тому, що вони двозначні і таємничі.

З цього можна зробити висновок, що значущі форми, коди, що формуються під впливом узусу і висуваються в якості структурної моделі комунікації, денотатівние і коннотатівние значення - такий семіологіческой універсум, в якому інтерпретація архітектури як комунікації може здійснюватися на законних правах і підставах. У цьому універсумі не передбачається відсилань до реальних об'єктів, будь то денотати або референти, а також і до спостережуваних актам поведінки. Єдині конкретні об'єкти, яких у ньому можна оперувати, це архітектурні об'єкти в якості значущих форм. У цих межах і слід вести мову про комунікативні можливості архітектури.

Але повернемося до питання про денотації первинної утилітарної функції. Ми вже говорили про те, що об'єкт користування означає свою функцію конвенціональної, відповідно до коду. Згідно нараховує тисячоліття архітектурним кодами, сходи або похила площина означають можливість підйому: що б ми не взяли, сходи з тумбами, парадні сходи Ванвітеллі, кручені сходи Ейфелевої вежі або похилу спіралевидну площину Райта в музеї Гуггенгейм, перед нами незмінно форми, що представляють собою певні, зумовлені кодом вирішення практичного завдання. Але можна підніматися також і в ліфті, проте функціональні характеристики ліфта не припускають стимуляції моторних актів: для того щоб користуватися ліфтом, не потрібно пересувати ноги особливим чином, вони мають на увазі доступність, володіння певними навичками поводження з механізмами, що приводяться в дію за допомогою команд, які легко "прочитуються", завдяки зрозумілим позначенням та відповідному дизайну. І само собою зрозуміло, що представник цивілізації, якій відомі тільки сходи і похилі площини, зупиниться в здивуванні перед ліфтом, йому не допоможуть впоратися з ним найкращі наміри проектувальника. Проектувальник може передбачити спеціальні кнопки, покажчики підйому і спуску, складну поверхову систему позначок, але дикуну невідомо, що певні форми означають певні функції. Він не володіє кодом ліфта.

У поняттях теорії комунікації принцип функціональної форми означає, що форма не тільки повинна робити можливим здійснення відповідної функції, але повинна означати її так очевидно, щоб її здійснення було справою не тільки виконуваним, але й бажаним, орієнтуючи в плані найбільш адекватного поводження з предметом.

Але ніякої найобдарованіший архітектор або дизайнер не зможе зробити функціональної нову форму (а так само надати форму нової функції), якщо не буде спиратися на реальні процеси кодифікації.

Може статися, який-небудь архітектор візьме і побудує будинок, що не вкладається ні в один з існуючих архітектурних кодів, і може статися, життя в цьому будинку виявиться приємною і "функціональної", але цілком зрозуміло, що в цей будинок не можна буде і в'їхати, якщо перше не розібратися, що в ньому і для чого служить, якщо в ньому не впізнати якийсь комплекс знаків, співвідносних зі знайомим кодом. Ніхто не повинен пояснювати мені, як поводитися з вилкою, але якщо мені дали якийсь новий міксер, збивають багато краще колишніх, але не так, як я звик це робити, мені необхідно "керівництво з експлуатації", інакше невідома форма вкаже на невідому функцію. З цього не випливає, що при заснуванні нових функцій завжди потрібно спиратися тільки на старі, добре відомі форми. Тут знову вступає в дію фундаментальний семіологіческой принцип, який ми вже описали, коли мова йшла про естетичну функцію художнього повідомлення, і який був, як уже говорилося, вичерпно проаналізовано у "Поетиці" Аристотеля: домогтися високої інформативності можна, тільки спираючись на надмірність, неймовірне відкривається тільки через артикуляцію ймовірного.

3. Аналіз синтаксису житлового будинку

Який же спосіб можна застосувати аби проаналізувати архітектурну форму?

У рефераті описується принцип. У презентації він застосовується на житловому будинку, що розташований по адресі вул. Велика Житомирська 38 і є сусіднім до ділянки, де буде відбуватися забудова дипломним проектом. Отже вивчивши і проаналізувавши всі навколишні будинки, ми зможемо дійти висновку про те, яка будівля тут потрібна.

Принцип у рефераті демонструється на конкретн