СРСР у післявоєнні роки. Тріумфальний сталінізм

Курсова робота з теми:

СРСР у післявоєнні роки. Тріумфальний сталінізм

1. ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОВОЄННОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Повернення до мирного життя передбачало, передусім, відновлення економіки та її переорієнтацію на мирні цілі. Нанесені війною людські й матеріальні втрати були дуже важкими. їх масштаб визначався не тільки жорстокістю нацистів по відношенню до населення, що складалося, на їх думку, з представників нижчих рас, грабежем величезних територій, що знаходилися під німецькою окупацією в окремих випадках до трьох років, але й помилками радянського командування, які привели до загибелі й полону мільйонів солдат. Відносно людських втрат підсумок війни може бути визначений тільки приблизно, шляхом зіставлення різних статистичних викладень. Відмовляючись, як і раніше, від публікації докладних даних, радянські власті останнім часом оцінюють загальні втрати убитими приблизно в 27 мли. чоловік. Це число включає в себе солдат і офіцерів діючої армії, військовополонених, осіб, відправлених на примусові роботи, і жертви серед цивільного населення. У 1946 р. населення СРСР (172 мли. жителів) ледве перевищувало рівень 1939 р. напередодні включення до Радянського Союзу територій з населенням біля 23 мли. чоловік. Втрати становили шосту частину активного населення, в якому частка жінок після війни досягла 56%.

Втрати в економічному потенціалі були підраховані більш точно: 32 тис. зруйнованих підприємств, 65 тис. км виведених з ладу залізничних шляхів, скорочення поголів'я коней па 50%, свиней - па 65%, великої рогатої худоби - на 20%. 35 мли. чоловік залишилися без даху внаслідок руйнування 1700 міст і селищ, 70 тис. сіл. У вересні 1945 р. сума прямих втрат, заподіяних війною, була оцінена в 679 млрд. рублів, що в 5,5 разів перевищувало національний прибуток СРСР в 1940 р.

Крім величезного руйнування війна обумовила повну перебудову народного господарства на військовий лад, а її закінчення - необхідність нових зусиль для його повернення до умов мирного часу. З цим було пов'язане і глибоке перетворення суспільства, яке протягом деякого часу відчувало, як і на початку 30-х рр., етап підвищеної мобільності, сприятливий для соціального просування багатьох її членів. Суспільні зміни виявилися передусім в оновленні робітничого класу, збільшенні притоки жінок в народне господарство, в пріоритеті технічної і професійної компетентності навіть за рахунок політичної «правовірності» (особливо для військових і господарських керівників).

В економічних відносинах війна привела до деякого обмеження волюнтаристської практики: контроль держави над різними формами вільного ринку був дещо послаблений; як ласлідок, в районах, що уникли окупації, підвищилися прибутки сільських жителів; заохочувалося дрібнотоварне виробництво. Пом'якшення заходів економічного примушення, безсумнівно, зіграло свою роль у патріотичному єднанні, яке дозволило режиму витримати випробування війною. Повернення до мирних умов передбачало необхідність не тільки відновлення економіки, але й вибору шляхів цього процесу: чи підтримати напрями еволюції, що намітилися у час війни або ж відкинути їх і повернутися до моделі розвитку 30-х рр.

Ці найважливіші питання стали предметом напруженої дискусії при розгляді в 1945-1946 рр. проекту четвертого п'ятирічного плану. Дискусія завершилася перемогою прихильників повернення до довоєнної моделі економічного розвитку. На вибір шляхів відновлення економіки істотно впливала оцінка міжнародного стану. Серед прихильників більш урівноваженого економічного розвитку, деякого пом'якшення волюнтаристських методів були такі різні люди, як А. Жданов, секретар ЦК ВКП(б); М. Вознесенський, голова Держплапу; М. Родіопов, голова Ради Міністрів РРФСР. На їх думку, з установленням миру капіталістичні країни повинні були відчути жорстоку економічну і політичну кризу. Враховувалася їх можливість конфлікту між 11 державами через переділ колоніальних імперій, - конфлікту, в якому насамперед зіткнулися о США та Великобританія. Через деякий час це бачення міжнародних підноснім може здатися неймовірним, але н контексті Ялтинської конференції, де Рузвельт рішуче висловився проти британського колоніалізму, воно сприймалося радянськими людьми, вихованими на вірі в «міжімперіалістичні протиріччя», як більш або менш реалістичне. Згідно з цим баченням, для СРСР не існувало в той момент ніякої загрози з боку «фронту» західних держав. Крім того, Радянський Союз мав у своєму розпорядженні реальні можливості для маневру, оскільки міг виступити як рийок збуту для економіки капіталістичних країн, охоплених кризою. На такого роду міркуваннях засновувалася, наприклад, пропозиція Молотова, стосовно зобов'язання замовити в США товари на 6 млрд. долл. в обмін на визнання Люблінського комітету. В умовах відносно сприятливого міжнародного клімату не було ніякої необхідності продовжувати політику прискореного розвитку важкої промисловості.

Навпаки, прихильники повернення до моделі економічного розвитку 30-х рр., серед яких головну роль грали Маленков та Берія, підтримані керівниками важкої промисловості, посилалися на дослідження економіста Є. Варги, який в грудні 1944 р. почав публікацію важливих фрагментів своєї праці, присвяченої проблемам світового капіталізму, спричинених наслідками другої світової війни.

Варга заперечував теорію неминучої кризи капіталізму і підкреслював, навпаки, його чудову здібність до пристосування. Маленков, Берія та їх прихильники робили з цього висновок про те, що здатність капіталізму справлятися зі своїми внутрішніми протиріччями робила міжнародне становище дуже тривожним, тим більше що володіння атомною бомбою давало імперіалістичним державам явну військову перевагу над СРСР. При такому погляді прискорений розвиток військово-промислової бази країни являвся абсолютним пріоритетом.

Маніпуляція зростаючою міжнародною напруженістю в 1946-1947 рр., утворення фронту консервативних керівників промисловості, неврожай 1946 р., який послужив приводом для посилення контролю над селянством, ось чинники, які пояснюють невдачу прихильників більш збалансованого розвитку народного господарства і деякого скорочення ролі волюнтаристських методів і примусових заходів в економічному житті.

Прийнятий Верховною Радою СРСР в березні 1946 р. «План реконструкції» не вніс остаточної ясності в питання вибору того або іншого шляху. Затверджені ним показники економічного зростання вражали, при цьому на перший погляд здавалися більш реалістичними, ніж цифри довоєнних планів (в порівнянні з рівнем 1940 р. передбачалося збільшення продукції сільського господарства на 27%, промислової продукції - па 38%, продуктивності праці - па 36%, національного прибутку - на 38%). Вже восени 1946 р., внаслідок неврожаю (менше 40 млн. т), зумовленого частково жахливою засухою, а частково катастрофічною невдачею досвіду «дробового управління» (кожний колгосп, підлеглий з початку 1946 р. одночасно Раді у справах колгоспів і трьом міністерствам, повинен був вирощувати багато різних культур, що не завжди відповідало місцевим можливостям), уряд вирішив знову «прибрати до рук» селянство, контроль над яким в роки війни був до відомої міри послаблений. Була розгорнута широка кампанія по розвитку в колгоспах мережі партійних осередків. Одночасно Комісія із справ колгоспів, створена 19 вересня 1946 р. і керована А. Апдреєвим, який проводив у 30-х рр. колективізацію на Кавказі, а з 1943 по 1946 р. був наркомом землеробства, отримала завдання вжити «всіх заходів для ліквідації порушень колгоспного статуту». Тільки за один 1946 р. 4,7 млн. га земель, «незаконно привласнених колгоспниками», було повернено в колгоспний фонд. З 1947 по 1949 р. таким же чином було відібрано ще 5,9 млн. га. Ці заходи повністю зруйнували досить хитку довіру до уряду, яка виникла на селі під час війни та відразу після неї. У 1947-1948 рр. у відношенні колгоспників уряд прибіг до заходів примушення, які нагадали їм про найгірші часи першої п'ятирічки: два укази, прийняті 4 червня 1947 р. і близькі по духу і букві до знаменитого закону від 7 серпня 1932 р., передбачали від п'яти до двадцяти п'яти років таборів за всяке «посягання на державну або колгоспну власність». У 1948 р. колгоспникам було настійно рекомендовано продати державі дрібну худобу, яку їм було дозволено тримати колгоспним статутом. Як наслідок, за півроку було потай забито більше 2 млн. голів худоби. Були сильно підвищені збори й податки з прибутків від продажу па вільному ринку. До того ж торгувати па ринку можна було тільки при наявності спеціального дозволу, який підтверджував, що відповідний колгосп повністю виконав свої зобов'язання перед державою. У той час як розмір обов'язкового постачання кожний рік зростав, ціпи, які держава платила колгоспам за сільськогосподарську продукцію, залишалися аж до 1952 р. нижчими за рівень 1940 р. і відшкодовували, наприклад у разі виробництва зернових, тільки одну сьому собівартості. Грошова реформа грудня 1947 р., що полягала в обміні банківських білетів (10 старих рублів за один новий), проходила па умовах, більш вигідних для вкладників ощадних кас (1 за 1 до З тис. рублів, 3 за 2 від 3 тис. до 10 тис. рублів, 2 за 1 для внесків понад 10 тис). Саме тому виключно сильно реформа ударила по селянах, які зберігали гроші, виручені під час війни і особливо в 1945-1946 рр., коли ціни на вільному ринку були особливо вигідними, у себе, а не в ощадкасах, оскільки не насмілювалися заявити про свої накопичення. Успіх цієї акції засвідчив той факт, що біля третини грошової маси не було представлено власниками в державні банки. Всі ці заходи стимулювали масовий стік селян в міста: біля 8 млн. сільських жителів покинули свої села в 1946-1953 рр.

Наприкінці 1949 р. економічне й фінансове становище колгоспів настільки погіршилося, що уряду довелося розробити ряд реформ. У 1950 та 1951 рр. були проведені дискусії про сільськогосподарську політику і заходи, яких було необхідно прийняти. Андреєв, що відповідав за аграрну політику, був замінений іншим «фахівцем» з сільського господарства - М. Хрущовим, який до призначення в 1949 р. першим секретарем Московського обкому ВКГІ(б) і секретарем ЦК партії займав пости першого секретаря ЦК Компартії України (1938-1949) і голови Ради Міністрів УРСР (1944-1947). 19 лютого 1950 р. «Правда» опублікувала статтю, присвячену фундаментальному питанню про те, яка форма організації праці колгоспників краща - ланка або бригада? Обговорення було гострим, оскільки ставилося питання про всю організацію колгоспного виробництва, що існувала з 1939 р. З кінця 30-х рр. власті перебували в упевненості, що ланка - маленька бригада, яка в більшості випадків складалася з членів однієї сім'ї, - є найбільш ефективною - в людському і технічному планах - структурною одиницею в умовах недостатньо механізованого сільського господарства, коли особиста ініціатива залишалася вирішальним чинником прогресу. Всупереч цьому стаття «Правди» стверджувала, що ланка відроджувала повністю помилкову концепцію, яка вела, передусім, до зміцнення індивідуалізму та сімейної солідарності в збиток «колективній свідомості». З весни 1950 р. колгоспна адміністрація поклала кінець самостійності лапок, черговий раз викликавши глибоке невдоволення селянства і дезорганізувавши сільськогосподарські роботи.

8 березня 1950 р. Хрущов опублікував у «Правді» план укрупнення колгоспів, який виходив з тих же цілей, що й реорганізація внутрішньоколгоспної виробничої структури: посилити політичний та економічний контроль на селі. Міри, прийняті одразу за постановою від ЗО травня 1950 р. по укрупненню колгоспів були проведені дуже швидко: за один рік кількість колгоспів скоротилася з 252 тис. до 121 тис. ідо 94 тис. до кінця 1952 р. Вони супроводжувалися новим і значним зменшенням індивідуальних наділів селян. Власті скоротили також натуральну оплату, яка становила значну частину колгоспного «заробітку» і вважалася великою цінністю, оскільки давала селянам можливість продавати надлишки продуктів на ринках за високими цінами.

Якщо скасування ланок та укрупнення колгоспів частково вирішували проблему забезпечення сільського господарства кадрами, особливо політичними (в 1952 р. три чверті «укрупнених» колгоспів мали партійні організації, тоді як після закінчення війни партосередки були тільки в одному колгоспі із семи), то з економічного боку ці заходи були погано обґрунтовані. У відсталих районах з нечисленним населенням (від Білорусії до Верхньої Волги) вони лише посилили невдоволення і опір селян, що робило ілюзорним всякий прогрес сільського господарства. Ініціатор цих реформ Хрущов розраховував закінчити розпочату ним справу радикальною - і утопічною - зміною всього укладу селянського життя. 4 березня 1951 р. «Правда» опублікувала проект створення «агроміст», викладений Хрущовим наприкінці січня в одному з виступів. Агромісто мислилося справжнім містом, в якому селяни, переселені із своїх хат, повинні були вести міське життя в багатоквартирних будинках вдалині від своїх індивідуальних наділів. Схилені до нового, міського образу життя комфортом і комунальними послугами селяни в той же час розпрощалися б зі своєю такою живучою індивідуалістичною психологією і стали б звичайними трудящими, включеними в колектив. Таким чином, цей проект вирішував відразу дві проблеми: трансформуючи селянську свідомість, він знищував селянина як такого; одночасно стиралася різниця між сільською та міською працею, між селянином і робітником, реалізовуючи таким чином довгождану єдність пролетаріату, основи соціалістичного суспільства. Наступного дня після опублікування проекту «Правда», однак, виступила з уточненням, в якому зазначалося, що в попередньому номері мова йшла не про проект, а про початок дискусії. На деякий час Хрущов був усунений від керівництва сільським господарством, за яке він знову енергійно прийметься пісня смерті Сталіна.

Повернення до примусових і вольових методів у промисловості почалося в 1946 р., коли через труднощі переходу на мирну продукцію спад промислового виробництва в порівнянні з попереднім роком досяг 17%. Відразу після закінчення війни помітно зросла плинність робочої сили на підприємствах, як і в 30-х рр. У 1946 р. було прийнято кілька постанов, що намагалися закріпити на підприємствах робітників, які в пошуках кращих умов праці переходили з місця на місце, користуючись нестачею робочої сили. У тому ж році був офіційно підтверджений принцип відрядної оплати праці; що ж до норм виробітку, то вони були кілька разів довільно збільшені. У 1947 р., підбадьорений хорошими економічними результатами, уряд вирішив збільшити ряд показників п'ятирічного плану. 1948 рік був ознаменований появою нових грандіозних проектів, в тому числі «Сталінського плану перетворення природи» (що передбачав серед іншого створення штучного моря в Західному Сибіру і дамби через Тихий океан, щоб відвести холодні течії від сибірських берегів), і проектів будівництва ряду великих гідростанцій. Після смерті Жданова, зняття Вознесенського, незабаром без суду розстріляного (1950 р.), пройшов перегляд четвертого п'ятирічного плану і прийняття надволюритаристських установок економічного зростання. Якщо група Вознесенського намагалася створити відносно збалансований план, в рамках якого економіка могла б розвиватися гармонійно, то їх наступники повернулися до випробуваної в 30-х рр. політики пріоритетів, яка надавала перевагу окремим «великим проектам» і галузям (передусім важкої промисловості), консервуючи низький рівень життя населення.

у 1947/48-1952/53 рр. були відтворені ті ж економічні явища і той же цикл, що і в 30-х рр. Спочатку вибухоподібне зростання інвестицій, які досягали в середньому за рік 22% національного прибутку проти 17% в довоєнний період, далеко виходячи за передбачені планом показники. Як і під час першої п'ятирічки, величезне число анархічно розпочатих новобудов залишилися незавершеними. Інвестиційний бум, що роздмухувався більше директорами підприємств, ніж плануючими органами, супроводжувався інфляційними явищами, пов'язаними з дефіцитом, труднощами в постачанні і перекосами в і шпаті праці, а також дуже високим зростанням попиту на робочу силу з боку підприємств, більше стурбованих максимальним збільшенням числа працюючих і парку обладнання, ніж створенням умов для підвищення продуктивності праці. У результаті кількість працюючих збільшилася на 8,5 млн. чоловік, в той час як план передбачав прибавку в 4,8 млн. Прийом на роботу в промисловості у 70 випадках із 100 відбувався «біля воріт підприємств», що недвозначно свідчило про невдачу Централізованої і «планової» системи в області зайнятості. Як і до війни, більшість нових робітників (60% із 7 млн.) були вихідцями з села. Притока некваліфікованої робочої сили привела до кризи в організації праці, яка багато в чому нагадувала ту, що вибухнула в країні в роки двох перших п'ятирічок. її виявами стало дуже обмежене зростання продуктивності праці (в середньому 6% на рік за четверту п'ятирічку), такі «негативні явища», як збільшення числа прогулів, плинність робочої сили, проблема виробничої дисципліни і т.д. Як і в 1935-1937 рр., був ініційований підйом стаханівського руху. «Стахановим четвертої п'ятирічки» став О. Філіппов - каменяр, учасник соціалістичного змагання за відновлення міст, зруйнованих під час війни. Як і в 1935-1937 рр., цей експеримент зустрів опір не тільки інженерів і техніків, які розуміли, що всякий рекорд веде до дезорганізації виробництва, але й простих робітників, для яких черговий «трудовий подвиг» обертався довільним і загальним підвищенням норм виробітку.

Оновлення робітничого класу за рахунок притоки сільських жителів супроводжувалося помітним соціальним просуванням кваліфікованих робітників і молодих городян. З 1947 по 1953 р. біля 4 млн. чоловік отримали вищу та середню спеціальну освіту. З них 1,5 мли. були робітники, що пішли з виробництва для отримання освіти в профтехучилищах або вузах. Для цих робітників особисте просування частково компенсувало життєві труднощі. Відносна недостача робочої сили, у зв'язку із зменшенням внаслідок війни активного населення на одну шосту, привела до зростання номінальної зарплати протягом всього періоду 1945-1953 рр., що становило 8% нарік в 1945-1950 рр. і 2,3% на рік в подальшому. Однак, враховуючи найсильніший дефіцит, про який свідчила значна різниця між ринковими і державними цінами, і виходячи з того, що державна роздрібна торгівля не покривала всі потреби, зростання вартості життя значно випереджало збільшення зарплати. Аналіз споживання показує, що в містах рівень життя 1928 р. (що ледве наблизився до рівня 1913 р.) був досягнутий тільки в 1954 р., а рівень 1940 р. (більш низький, ніж в 1928 р.) - в 1951 р.

Спробуємо підвести підсумки. У сільському господарстві, після катастрофи 1946 р. і вражаючого ривка 1947 р., в подальшому темпи зростання залишалися дуже скромними. Хронічні труднощі села були викликані головним чином антиселянською політикою уряду, яка придушувала будь-яку ініціативу і штовхала найбільш заповзятливих до втечі в місто, незважаючи на дуже жорстке законодавство, яке суворо карало селян, що фактично були громадянами другого сорту, за їх «відступництво».

У промисловості фаза швидкого зростання (1947-1948 рр.) і навіть «пері-1 ріпу» (1949-1950 рр.) потім змінилася фазою явного сповільнення, що тривало до 1954 р. Починаючи з 1948 р. промисловість у повній мірі зазнала труднощів, викликаних надволюнтаристським переглядом показників четвертю п'ятирічного плану. Це нагадувало динаміку загострення економічних і а соціальних конфліктів 30-х рр.: розпилення капіталовкладень на догоду директорів підприємств, дезорганізація виробництва через всілякий дефіцит, розлад фінансів, зростання незавершеного будівництва, відсутність цінового контролю за діяльністю директорів (внаслідок чисток, що обрушилися на Держплан в 1948-1949 рр.), напруженість в середовищі робітничого к пасу.

Повернення, іноді навіть в карикатурній ((юрмі, до схеми розвитку 30-х рр. були теоретично обґрунтовані Сталіним у нього останній роботі «Економічні проблеми соціалізму в СРСР». Виходячи з традиційної тези, згідно з якою розпад капіталізму робить останній агресивним і небезпечним, Сталін стверджував, що переважний розвиток важкої промисловості і прискорення процесу перетворення сільського господарства в бік все більше одержавлених і «соціалістичних» форм власності і організації праці (радгоспи) повинні були залишатися двома пріоритетами радянської економічної політики. Сталін спеціально уточнював, що колгоспи - перехідна структура - не повинні, хоч вони цього й бажали, отримати можливість викупити МТС і володіти своєю власною технікою. Якби це сталося і вони стали б власниками своїх засобів виробництва, це означало б крок назад в «мірі колективізації» сільського господарства! Виступаючи проти прихильників того, щоб ціпи (особливо на сільгосппродукти) засновувалися па реальній вартості, Сталін заперечував будь-які поступки ринку, звеличував заміну грошових платежів продуктообміном і систематичне зниження роздрібних ціп, що прирікало колгоспи, які, до речі, не звільнялися від необхідності капіталовкладень, на збитковість.

Повернення до моделі розвитку 30-х рр. викликало значні економічні потрясіння, що різко погіршили в 1951-1953 рр. всі господарські показники, і серйозну напруженість у суспільстві. До останньої додалися посилення політичних та ідеологічних заходів, а також посилення міжнародної напруженості на фоні складного переплетіння взаємодіючих сил. Період 1945-1953 рр., який відрізнявся великою цілісністю, сприймається сьогодні як логічне завершення, підсумок економічної та політичної лінії, що проводилася після відмови від непу.

2. ПОСИЛЕННЯ КОНТРОЛЮ У ВСІХ СФЕРАХ

Якщо в економічній області війна привела до обмеження волюнтаристської практики, то в ідейно-політичній сфері вона спричинила ослаблення нагляду, збільшила число неконтрольованих ідейних рухів, особливо серед тих, хто протягом кількох років знаходився за межами системи (в окупованих районах або в полоні), в національному середовищі та інтелігенції.

З поверненням до мирного життя власті спробували, діючи частіше за все жорстко, відновити контроль над розумами. Поводження з військовополоненими, репатрійованими в СРСР, вже з літа 1945 р. свідчило про посилення режиму. Загалом тільки біля 20% з 227 тис. репатрійованих військовополонених отримали дозвіл повернутися додому. Більшість же колишніх військовополонених були або відправлені в табори, або засуджені до заслання мінімум на п'ять років або до примусових робіт по відновленню розорених війною районів. Таке ставлення було продиктоване підозрою, що розповіді репатрійованих про пережите будуть дуже різнитися від того, що офіційно видавалося за правду. Показово, що в червні 1945 р. сільські органи влади отримали інструкцію встановити в селах па видному місці щити з написами, які б попереджували, що не треба вірити розповідям репатрійованих, оскільки радянська реальність незмірно перевершує західну. Це повідомлення мало па меті морально ізолювати репатрійованих і примусити людей підозрювати їх у зраді.

Повернення до складу СРСР територій, включених до його складу в 1939-1940 рр., які залишалися в окупації протягом майже всієї війни, під час якої там розвинулися національні рухи противників СРСР, викликало ланцюгову реакцію озброєного опору, переслідування і репресивних заходів. Опір анексії! колективізації був особливо сильним в Західній Україні, Молдавії та Прибалтиці. Перша радянська окупація Західної України (вересень 1939-че-рвень 1941 р.) викликала до життя досить могутню підпільну озброєну організацію - ОУН (Організація українських націоналістів). Після приходу туди німецьких військ її лідери зробили безуспішні спроби створити незалежні українські уряди у Львові та Києві. Члени ОУН часто добровільно вступали в підрозділи СС (такі, як дивізія «Галичина») для боротьби проти євреїв і комуністів. У липні 1944 р., коли Червона Армія вступила в Західну Україну, ОУН створила Вишу раду звільнення України. Лідер ОУН Р. Шухевич став командуючим Української повстанської армії (УПА), чисельність якої досягла осінню 1944 р., згідно з українськими джерелами, 20 тис. чоловік. З липня 1944 р. по грудень 1949 р. радянські власті сім разів пропонували повстанцям скласти зброю, обіцяючи їм амністію. У 1945- 1946 рр. сільські райони Західної України, її «глибинка», знаходилися в основному під контролем повстанців, які користувалися підтримкою селянства, що категорично відкидало саму ідею колективізації. Сили УПА діяли в районах, що межували з Польщею та Чехословаччиною, переховуючись в цих країнах від операцій у відповідь Радянської Армії. Про масштаби цього руху можна судити по тому, що СРСР був вимушений підписати в травні 1947 р. угоду з Польщею та Чехословаччиною про координацію боротьби проти українських «банд». Згідно з нею польський уряд перемістив українське населення на північний захід країни, щоб позбавити повстанців їх міцної бази. Голод 1947 р., що примусив десятки тисяч селян із східної частини України бігти в західну, менш потерпілу, дозволив повстанцям протягом ще деякого часу поповнювати свої ряди. Остаточно Західна Україна була підкорена тільки в 1950 р., після проведення там колективізації, переселення цілих сіл, депортації, заслання або арештів біля 300 тис. чоловік (з 1945 по 1950 р.). Ця цифра включала тих, хто співробітничав з німцями, повстанців і простих селян, які чинили опір колективізації або підтримували партизан з УПА. Судячи за визнанням міністра внутрішніх справ УРСР в грудні 1949 р., «повстанські банди» набиралися не тільки із селян. Серед різних категорії! «бандитів» цей документ згадував також «молодих людей, що втекли із заводів, донецьких шахт і з фабрично-заводських училищ».

Повернення Західної України до складу СРСР супроводжувалося переслідуванням уніатів. Після смерті в листопаді 1944 р. митрополита Західної України Шептицького Уніатській церкві було рекомендовано злитися з Російською православною церквою. Незабаром новий митрополит Сліпий та кілька інших ієрархів були арештовані і осуджені іа співпрацю з німцями. У березні 1946 р. в Києві відбувся об'єднувальний Синод, на якому головував патріарх Олексій. У 1951 р., після вбивства Закарпатського єпископа Ромши, уніати цього регіону були також приєднані до Російської православної церкви.

У прибалтійських країнах радянські власті, перш ніж приступити до колективізації, провели депортацію «класово ворожих» елементів, конфіскували землі великих власників, які були розподілені серед бідних селян, подавили опір анексії з боку озброєних груп партизан (ГН5-1948 рр.). У 1948 р. питома вага колективізованих господарств не перевищувала 2,4% в Латвії, 3,5% - в Литві і 4,6% в Естонії. Насильна колективізація була проведена в два роки (1949-1950 рр.). У 1950 р. в цих республіках було ніективізовано відповідно 90,8, 84 і 76% господарств по тій же моделі, що й в усій країні в 1929-1933 рр.: ліквідація форм добровільної кооперації, що охоплювала в цих районах три чверті селянських господарств, розкуркулення, економічний і поліцейський тиск на селян, що змушувало їх забивати свою худобу і вступати в колгоспи.

26 червня 1946 р. «Ізвєстія» опублікували указ про висилку за колективну зраду чеченців, інгушів і кримських татар, ліквідацію Чечено-Інгушської автономної республіки, а також «розжалування» Кримської автономної республіки в Кримську область. Насправді депортація цих та інших, не названих в указі народів, була проведена вже за кілька років до цього. Указ від 28 серпня 1941 р. оголосив про «переселення» німців Поволжя під приводом наявності серед них «диверсантів» і «шпигунів». З жовтня 1943 по червень 1944 р. за «співпрацю з окупантами» були депортовані в Сибір та Середню Азію шість інших народів: кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, карачаївці, балкарці, усього за архівними даними, приведеними Земськовим, більше 700 тисяч чоловік. Протягом приблизно десяти років депортовані народи офіційно ніби не існували. У липні 1949 р. нараховувалося більше двох з половиною мільйонів спецпереселенців. З них німці складали основний контингент (1,1 мли.), «колишні куркулі» - невелику частку репресованих (5% від загального числа).

Політика репресій проти деяких національностей і відмови від задоволення їх національних сподівань у відомому значенні була продовжена в «промові Перемоги», вимовленій Сталіним 24 травня 1945 р. Піднімаючи тост не за радянський, а за російський народ, Сталій пояснив, що останній - «провідна сила Радянського Союзу» - зіграв вирішальну роль у війні. Своїм «ясним розумом», «стійким характером» і «терпінням» він заслужив право бути визнаним вождем «найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу».

Промова Сталіна означала відмову від колишньої концепції російського народу як першого серед рівних на користь його дореволюційного бачення як народу-просвітителя і заступника. Разом з тим, Сталін, по суті, лише повернувся до ідей, які він відстоював всупереч Леніну в 1922 р. у своєму проекті автономізації, де Росія грала роль центру системи. Ця концепція була «історично обґрунтована» у другій половині 40-х рр. прославлянням минулого російського народу і ревізією історії його відносин з іншими народами СРСР. Як і в 30-х рр., до створення нової історії країни партія підключилася неповоротко і грубо. У 1946 р. був закритий «Історичний журнал», визнаний нездатним розробити новий підхід до історії. Створені замість нього «Питання історії» в свою чергу в 1949 р. зазнали жорстокої чистки. Історикам було настійно рекомендовано «уникати недооцінки впливу Київської Русі на Західну Європу» і «показувати дійсно прогресивний аспект історичного внеску російського народу в розвиток людства».

До роботи були залучені і представники природознавства. Сесія Академії наук СРСР, що відбулася 5-10 січня 1949 р. в Ленінграді і була присвячена 225-й річниці заснування Російської Імператорської Академії Наук, «остаточно» довела історичну перевагу російської науки. їй був приписаний пріоритет наступних відкриттів: радіо, лампа розжарювання, трансформатор, ліга к, парашут, передача електроенергії. Таким же чином Ломоносов став першовідкривачем закону збереження енергії. Якщо російське минуле звеличувалося у всіх своїх аспектах (стародавність заселення, рівень цивілізації, досягнення в області мистецтва й науки, військові перемоги, просвітницька діяльність), то політичні і культурні звершення, які відносилися до далекого минулого неросійських народів, повинні були затушовуватися на фоні возвеличень наданого росіянами благодіяння. Дореволюційна історія цих народів зображалася як безперервно міцніюча дружба між ними та російським народом, а царська імперія подавалася аж ніяк не «в'язницею народів», а тиглем, в якому виплавлялася єдність народів, зібраних разом завдяки їх колонізації російським народом, який відкрив до того ж перед інородцями революційну перспективу. У рамках цього нового бачення національні рухи опору царизму, що колись визнавалися «прогресивними», могли тільки засуджуватися. Після чотирьох років пожвавлених дискусій імам Шаміль, ватажок руху за незалежність Кавказу в першій половині XIX в., був визнаний «англійським шпигуном», а рух - «реакційним». Наслідком цієї «історичної» дискусії, проведеної Інститутом історії АН СРСР, стала глибока політична криза в Грузії. 1 квітня 1952 р. Пленум ЦК КП(б) Грузії, проведений в присутності спеціально прибулого з Москви Берії, змістив усе керівництво республіки, що перебувало при владі з 1938 р. Нове керівництво на чолі з А. Мгеладзе почало крупномасштабні чистки, які торкнулися більше ніж 400 секретарів міськкомів та райкомів партії, переважної більшості партійних кадрів на місцях. У 1951 р. критиці з центру був підданий національний епос мусульманських народів: азербайджанська епопея «Деде Коркут», узбецька «Альпамиш», казахський епічний цикл «Бр Саїн», «Шора Батир» і «Кобланди Батир», киргизький епос «Манас», які були осуджені за їх «клерикальну й антинародну» спрямованість і заборонені. У більшості мусульманських республік національна інтелігенція мовчки прийняла цей удар по культурній спадщині. Виключення склала Киргизія: навіть в партійних організаціях бурхлива полеміка з приводу заборони «Манасу» продовжувалася кілька місяців.

Одночасно з «обмеженнями» неросійських народів в 1946 р. була розгорнута кампанія по відновленню дещо ослабленого під час війни контролю за інтелектуальним життям країни, Інтелігенція сподівалася, що тенденції, які намітилися в роки війни, отримають подальший розвиток у мирний час. Однак надії ліберальних сил були швидко розвіяні. Літом 1946 р. влади розгорнули широкий наступ проти будь-якого вияву інтелектуальної творчості, де виявлялися так звані «закордонний вплив», «західне занепадництво», «метафізичні тенденції», «антиросійський партикуляризм», «дрібнобуржуазний індивідуалізм» і «мистецтво для мистецтва». Ідеологічне керівництво цією кампанією здійснювалося особисто Ждановим з таким завзяттям, що вона була охрещена її жертвами «жданівщиною». Однак і після смерті Жданова ця кампанія продовжувалася з не меншою, а можливо, і більшою жорстокістю аж до 1953 р. Якщо причини, з яких інтелігенція «прибиралася до рук», були зрозумілі в умовах, коли власті взяли курс на всіляке вихваляння Сталіна, на остаточне створення культу його особи і легенди про нього, то пояснення вибору конкретного моменту для розгортання наступу викликає певні труднощі. Схоже, однак, що саме серйозна економічна криза літа 1946 р., що знову привела до голоду (особливо сильному на Україні, в Молдавії і Нижньому Поволжі), підштовхнула власті до рішення примусити інтелігенцію мовчати. У СРСР, який недавно вийшов переможцем з війни, інтелігенти, звичайно, не повірили б, що засуха - єдина причина голоду в країні, і перед обличчям цього обурливого явища - з кінця XIX ст. голод незмінно відновлював громадянську свідомість освічених кіл проти влади - критика з боку інтелігенції неминуче перейшла б па економічну політику уряду, відповідального в не меншій, а можливо, п більшій мірі, ніж засуха, за катастрофічно низький урожай 1946 р. Першою ознакою зміни в духовному кліматі суспільства було рішення про створення 1 серпня 1946 р. нового журналу «Партійне життя», покликаного контролювати розвиток інтелектуального, наукового і художнього життя, позначеного з часу перемоги «ідеологічною млявістю, появою нових ідей та іноземних впливів, які підривають дух комунізму».

14 серпня ЦК партії обрушився на журнали «Зірка» та «Ленінград» (перший отримав догану, а другий був закритий) за те, що вони стали провідниками «ідеології, чужої духу партії», особливо за публікації творів поетеси А.Ахматової та сатирика М.Зощенко. Через кілька днів останні були виключені з Союзу письменників на зборах, де Жданов довго пояснював, що в розповіді «Пригоди мавпи» (більше, ніж будь-яка інша, поставленій в провину Зощенко) «зображення життя радянських людей, свідомо потворне, карикатурне й вульгарне, знадобилося Зощенко для того, щоб вкласти у вуста мавпи паскудненьку, отруєну антирадянську сентенцію щодо того, що в зоопарку жити краще, ніж на волі, і що в клітці легше дихається, ніж серед радянських людей». Фадєєву, призначеному першим секретарем правління Союзу письменників, було доручено навести порядок в цій організації. 4 вересня нова постанова ЦК піддала критиці «безідейні», тобто без ідеологічних лозунгів, фільми. У ньому були названі три фільми: «Велике життя», оповідання про життя донецьких шахтарів, звинувачене в тому, що в ньому «фальшиво зображені партійні працівники», відсутній показ «сучасного Донбасу з його передовою технікою і культурою, створеною за роки сталінських п'ятирічок»; «Адмірал Нахімов» Пудовкіна і друга серія «Івана Грозного» С. Ейзенштейна. Славнозвісний режисер зазнав критики передусім за те, що створив помилковий образ (як «безхарактерної людини» «типу Гамлета») царя, який фігурував відтепер серед великих будівників російської держави поруч з Петром Великим і... Сталі