Сільське житло Поділля
Зміст
Словник термінів
Вступ
Розділ І. Розвиток подільського житла у ХІХ – ХХ ст.: планування та конструкція
Розділ ІІ. Подільський двір та характеристика його господарських будівель
Розділ ІІІ. Декоративне оформлення та художнє оздоблення житла
Розділ ІV. Історичний розвиток інтер’єру житла
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Додатки
Словник термінів
Божник – кут хати, на стінах якого розміщували ікони.
Сволок – брус, на якому тримається стеля в хаті.
Ванькир – спеціально виділене місце в хаті для заняття промислом та приготування їжі.
Вінкіль – тип об’єднання житла з господарськими будівлями, які розміщуються під кутом один відносно одного.
Сохи – дерев’яні стовпи, які утримували дах в землянковому і напівземлянковому житлі.
Крокви – балки, що складали основу конструкції даху, на які набивалися поздовжні лати.
Платви – поздовжні балки, що клалися поверху стін, до яких кріпились крокви.
Слуп – дерево з природним відгалуженням гілля, яке використовували для підтримки виносів даху.
Балабушки – маленькі глиняні частинки, які клали у вогонь, для приготування з них фарби, що використовувалась при декорі хати.
Закоминок – вузький простір між комином і стіною сіней.
Запічок – широкий простір між комином і стіною сіней.
Гари – рівчаки між дерев’яними стовпами каркасу.
Дилі – колоте дерево яке вкладалося в гари.
Вальки – короткі дерев’яні кілки на які намотувалася глина змішана з соломою, після чого їх вкладали в гари.
Тиблі – дерев’яні кілочки, що набивалися на кінцях крокв.
Затилля – зовнішня стіна хати, що не декорувалася.
Фриз – піддашок, що огинав хату, на якому робилися основні декоративні елементи.
Призьба – елемент стіни, що відділяв її від землі робився для захисту стіни від негоди.
Лежанка – місце на печі, що використовувалось як ліжко.
Затула – кришка, якою закривали челюсті печі.
Челюсті – отвір в печі, через який господиня закладала страви для приготування.
Вступ
Українське село відоме своєю мальовничістю, органічним розташуванням у ландшафті, особливою психоемоційною атмосферою. Власне воно колись і уособлювало собою Україну, було ніби її візитною карткою, а може й символом. Народна будівельна творчість – явище історичне, багатовимірне, яке розвивалося у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Воно постійно відчувало вплив різних факторів суспільного, соціально-економічного, морального характеру, вибираючи на вікових шляхах найцінніше, формуючи принципи і тенденції масового житлового будівництва. Вони і визначили зовнішній вигляд, регіональну багатоваріантність, функціональну життєздатність подільської оселі.
На перший погляд про традиційну подільську хату ми знаємо ніби багато, але водночас ще і мало. Своє слово про неї сказали етнографи, архітектори, історики. У наш час її дослідженням найбільше займаються етнографи та історики архітектури. Але слід зауважити, що період другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. не зовсім досліджено. Через що дана тема набуває великої актуальності і має великі перспективи і на подальші дослідження. В даній роботі автор на основі ряду історичних, етнографічних праць робить спробу узагальнити і систематизувати наявний матеріал, охарактеризувати розвиток подільського житла протягом ХІХ – ХХ ст.
Найбільш повним, науково обґрунтованим дослідженням з даної теми є праця Т. Косміної «Сільське житло Поділля: кінець ХІХ-ХХ ст.»1 Це перше широко узагальнююче дослідження народної архітектури подільської історико-етнографічної зони в якому розглядається народне будівництво як в історично-етнографічному, так і в історично-практичному аспектах: історія населення краю, особливості місцевих та природних умов, міжетнічні взаємини українців із сусідніми народами. Цікаві фактичні подробиці про народне житло Поділля(1) містяться в працях видатного етнографа А. Данилюка.2 Тут він висвітлює різноманітні питання пов’язані з будівництвом, плануванням, архітектурними особливостями, як подільського так і українського народного житла загалом.
Засоби художнього оформлення подільської хати розглянуто в працях М. Задорожного
, М. Станкевич,3 Н. Зозулі.4 Вагомий вклад у справу вивчення архітектурно-художніх особливостей народного житла України загалом, і Поділля зокрема зробили своїми ґрунтовними працями відомі дослідники В. Самойлович5 та В. Струманський.6 В. Самойловичем вперше були виділені для України ХІХ-поч. ХХ ст. шість основних типів житла, окреслені ареали їх побутування. Врахувавши локальні особливості народної архітектури, він виділив Поділля як окремий регіон, підкресливши характер декору житла, поліхромність його розписів, пластичну обробку солом’яних дахів.
Узагальнюючий матеріал з даної теми міститься в працях таких вчених-етнографів, як В. Борисенко,7 В. Наулко,8 А. Пономарьова,9 С. Макарчука,10 Г. Лозко,11 С. Павлюка12 вони подають характеристику народного житла Поділля в контексті народного житла всієї України.
Завершуючи знайомство з подільським народним житлом, хотілося б наголосити що дана робота є лише верхівкою того унікального історичного явища під назвою подільська хата. Її генетичне коріння сягає у глибину віків. Напевне, тільки маючи такі прекрасні символи, наш народ зберіг й до сьогодні свою історію, культуру і щедру душу.
Метою роботи є прослідкувати і виявити характерні особливості подільського житла на різних етапах, з’ясувати та охарактеризувати його основні риси. Відповідно робота складається із вступу, чотирьох розділів та висновків.
У першому розділі «Розвиток подільського житла у ХІХ – ХХ ст.: планування та конструкція» розглядаються конструктивні типи подільських хат, плани їх будівництва в історичному розвитку, з урахуванням ареалу поширення.
У наступному розділі «Подільський двір та характеристика його господарських будівель» йдеться про класифікацію забудови відкритого подільського двору, характеризуються господарські будівлі за їх функцією і описуються окремо взяті господарські будівлі.
Дуже цікавий за своїм змістом третій розділ «Декоративне оформлення та художнє оздоблення житла», в якому розглядаються різні питання декоративного оформлення та художнього оздоблення житла. На зібраному матеріалі тут розкривається одвічне прагнення народу до краси. Характеризується оздобленя декоративними тканинами, зокрема рушниками, керамікою, підводками та обмазкою окремих частин стін, долівки кольоровими глинами.
У четвертому розділі «Історичний розвиток інтер’єру житла» розглядаються характерні риси інтер’єру подільського житла, і його історичний розвиток.
Розділ І. Розвиток подільського житла у ХІХ – ХХ ст.: планування та конструкція
На будь-якому етапі розвитку суспільства головною функцією житла було і буде – захист людини від впливів зовнішнього середовища, тобто функція суто утилітарна. Вона в свою чергу завжди залежить від кліматичних умов і географічних особливостей тієї чи іншої території України. Це і є передумовою для деяких специфічних локальних рис житла і його планування не лише в певно виділених етнографічних зонах (Поділля, Слобожанщина, Полісся та ін.), але і в зменшених одиницях – в обсязі окремих сіл.
Планування традиційного народного житла Поділля, пройшло довгий шлях свого розвитку – від найпростішого однокамерного до широко поширеного у ХІХ ст. дво- та трикамерного. Територія Поділля відома тим, що тут розкопано найдавніше двохкамерне житло в східних слов’ян, воно датоване VІ – VІІ ст.1
У ХІХ на початку ХХ ст. типом житла найбіднішого населення Поділля були землянки і напівземлянки. Будувалися вони переважно під горбом. По периметру прямокутної чи квадратної форми ями, глибиною до двох метрів; клалися стіни з каменю заввишки 0,5 метра над рівнем землі. Зверху дах засипався землею.2 Найбільш примітивні землянки і напівземлянки були переважно однокамерні, хоча зустрічалися дво – і трикамерні. Будувалася в них і піч яка розташовувалася переважно в кутку проти входу, або навіть у центрі. Дим виводився через отвір у даху. Попід стінами робили лави.
У другій чверті ХХ ст. цей тип житла зовсім зник. Тепер його можна побачити тільки в музеях.
Хата більш заможних селян – середняків являла собою наземне трикамерне житло двох видів: у північних районах побутував варіант комора + сіни + хата, в південних – хата + сіни + хатина або хата + сіни + хата – “дві хати через сіни” а або “ хата на дві половини ”.1 Рідко зустрічалось двокамерне житло типу – сіни + хата, але існував подвоєний тип плану у декількох варіантах: сіни + хата + хата + сіни; хата + сіни + сіни + хата і хата + сіни + хата + сіни.2
Проте слід зазначити, що заможність господаря виявлялась скоріше в характері експлуатації житлових камер. У бідняків, коли в одному дворі, жило декілька сімей, обидві хати використовували звичайно, як житлове приміщення, тоді як більш заможний господар, будуючи хату на дві половини лише для своєї сім’ї, мав змогу одну з них виділити як парадну, святкову.
Північний варіант традиційного трикамерного планування (комора + сіни + хата) на початку ХХ ст. зазнає змін: в сінях виділяється кухня, а також встановлюють перегородку, що відділяє простір хати від печі до причілкової стіни.3 Таким чином виділявся ванькир, в якому готували обід, займалися промислом. Створення такого приміщення давало змогу зробити хату чистішою.
У південному варіанті трикамерного типу іноді обидві хати, мали ванькири. Проте, якщо друга хата була перетворена на парадне приміщення, то ванькир, звичайно, був у ній зайвий.
Як правило, ванькир займав меншу половину ширини всієї хати ( близько 2 м) тоді як чиста хата мала приблизно 3м ширини.
На початку ХХ ст. виникають нетипові видозміни традиційних планувальних типів трикамерного житла, у зв’язку з будівництвом в хаті печі для випалювання кераміки. Умови роботи гончарів були дуже важкі: працювати доводилося головним чином в хаті, що викликало велику вологість, в приміщенні весь час стояла пара. Щоб цьому запобігти, гончарі змушені були робити невеликі отвори у стінах (кагли). Також для зменшення вологості, вони встановлювали горни в коморі, так щоб топка виходила за межі хати.
Особливістю традиційних планувальних типів житла західних районів Поділля, слід вважати широке побутування у трикамерному типі сіней з наскрізними дверима. Тоді як у житлі східних районів такий прийом застосовувався рідко.
У північних районах Поділля у бідного населення переважало об’єднання дво- або трикамерного житла господарським будівлями під спільним дахом. Таке планування було поширене в південних та західних районах у безземельних селян. Інколи житла були об’єднані з господарськими будівлями під кутом (такі будівлі мали назву “в вінкіль”).1
Варіантом дво – і трикамерних жител може бути подільське житло з прибудовами “притул”, “причеп” або “прибоків”. Такий спосіб будівництва був широко поширений в районах Західного Поділля і майже відсутній на Східному Поділлі. У південних районах Поділля було поширене трикамерне житло з прибудовою “піддашшя” по фасадній стіні.
Отже, серед планувальних типів житла, на території Поділля можна виділити такі групи:
Традиційні: земляночного та напівземляночного типу (одно-, дво-, трикамерні); наземні без зовнішніх прибудов: (дво-, трикамерні); наземні із прибудовами (дво-, трикамерні).
Подвоєні: наземні одно- і двокамерні житла, що об’єднані одним дахом.
Житла об’єднані з господарськими спорудами: однолінійні, кутові.2
В першій чверті ХХ ст. починає з’являтися поперечно переділене житло; кухня з піччю виділяється поперек усієї хати перегородкою від жилої кімнати, яка тепер розташовується в один ряд за кухнею. Сприяла появі такого типу житла невелика ширина хати, обмежена можливостями конструкції. Проте великого поширення цей тип не набув, оскільки вхід у парадне приміщення йшов через кухню.
До середини ХХ ст. сільське житло Поділля залишалося переважно традиційно трикамерним з входом по центру (сіни, прихожа). Кухня з піччю уже виділялась на цей час в окреме приміщення, яке займає місце – при тильній північній стіні – з входом через сіни або кімнату.
У другій половині ХХ ст. змінюється характер прибудов. Якщо раніше вони були ознакою певних районів Поділля, а ганки були характерні лише для заможних верств, то в цей час, масового поширення набула прибудова заскленої веранди, яка мала вигляд розвинутого ганку.
У 70 – 80 рр. у подільському селі з’являється все більше двоповерхових будинків та будинків, споруджених за масовими проектами.1 Щоправда планувальні схеми, пропоновані архітекторами індивідуальним забудовникам у деяких випадках не відповідали специфіці сільського побуту.2
Для сучасного етапу індивідуального сільського житлового будівництва характерна поява планувальних вирішень житла у двох рівнях – мансардні будинки. Це приміщення сезонне, воно використовується лише влітку. Проте, інколи мансардні приміщення утеплюються і використовується увесь рік.3
Важливе місце в плануванні житлового будинку відігравала в ХІХ – на початку ХХ ст. традиційна сільська піч: “добра щедра піч твоя, що пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками, і сухим насінням, зіллям, корінням”, - як писав Олександр Довженко, поступово відходить в історію.4 Хід цивілізації нестримний і, мабуть, невідворотний, тому невдовзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та генетична пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вогню в печі родинної хати біля якого народжувались і виростали цілі покоління наших предків.
Піч з’явилася дуже давно: це слово загальнослов’янське. Воно пов’язане із словами печера і пещись, попеченіє. Піч – це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі відігравало роль не лише “осередку” тепла, а й духовну згуртовуючу.5
Піч розміщувалася у кутку біля входу. Тут господиня готувала їжу, з’ясовувала свої стосунки з невісткою, навчала дочку житейської мудрості та уміння поратися біля горщиків тощо.
(2)Найчастіше піч робили з глини. Спочатку щільно убивалася, втрамбовувалася своєрідна платформа для печі, потім зверху змащували тонким шаром глини. Далі ліпили саму піч попередньо залишивши місце для припічка.
На початку ХХ ст. при виведені печі почали застосовувати цеглу. Склепіння дещо піднімали по відношенню до задньої стінки печі, дно печі (“черінь”) навпаки опускали. Таким чином створювався хороший протяг. Після просихання склепіння, викладали стінки печі глиною або цеглою. В передній стіні залишали отвори, куди закладали дерев’яні палиці – основу комина. Простір між комином і стіною сіней мав назву закоминок, а якщо він досить широкий - “запічок”. Печі були дуже масивними займаючи майже третю частину і без того малої житлової площі хати.1 Біля печі, коли житло було одне, ставили паралельно грубку. Якщо була в хаті ще світлиця, то грубку ставили тільки там. Груба виконувала обігрівальну функцію. Початок цьому процесу поклала нова конструкція лежанки, яка дістала окрему топку. Згодом у лежанку почали вбудовувати плити. При наявності плити грубку могли ставити перпендикулярно до печі, тоді вона ставала перегородкою між житловою частиною хати і ванькиром.
Вогонь у печі вважався священним: до нього відчувалася особлива увага – кожна господиня повинна ставитися до нього обережно, з повагою, про нього не можна говорити щось неприємне, з вогнем не можна гратись.2
Зі зміною соціально-економічних умов життя сільської родини, змінюється конституція печі її розмір. Поява в селі місцевого обігріву сприяє зменшенню кількості традиційних печей і їх виносу до літніх приміщень. Літні кухні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були характерною ознакою житлового комплексу лише південних районів України. Цей процес безперечно покращив гігієнічні якості житла і разом з тим дав змогу мати традиційну піч для приготування страв.3
Отже, планування парадного житла протягом історичного розвитку зазнавало певних видозмін, які відбивали характер соціально-економічних перетворень у (3)побуті сільської родини. Якщо до ХХ ст. цей процес торкався переважно заможних верств селян, то у ХХ ст. відбулося масове удосконалення всіх типів сільського житла.
Подільська хата зберегла в своїй конструкції багато архаїзмів. Не випадково видатний російський археолог В.А. Городцов писав, що теперішні українські хати – мазанки – це тільки поліпшений варіант трипільської глиняної будівлі.1 Слов’яни заснували тут дерев’яне будівництво. Воно було напівземлянкове. Але уже за часів Київської Русі поступово починають переважати місцеві традиції, пов’язані з широким використанням глини. Почався зворотний процес – від дерев’яної хати до глиняної хати – мазанки, яка збереглася до наших днів.
Багаті традиції Поділля використанням місцевих будівельних матеріалів і технік. Цікаво, що будівництва тут брали матеріали, які є під руками,2 це не могло не позначитися на техніці зведення житла.
Оскільки Поділля займає лісостепову територію України, то найбільшого поширення тут набули зрубна і стовпово-каркасна техніка будівництва.3 Але спочатку у житлах зовсім не було фундаменту. Лише згодом його почали укладати на каміння або дерев’яні торчі.
З метою захисту стовпів каркасу від ґрунтових вод їх задовбували у підвалини, на які вживали переважно дуб. З кінця ХІХ ст., на підвалини почали використовувати добре просмолену сосну.
На початку ХХ ст. починає створюватися стрічковий периметральний фундамент з каменю (граніту, плитняку або цегли) – це “хати на фундаменті”, “на підмурку”.4 В деяких районах одначе помітне застосування каменю в споруджені стін або окремих частин.
Характер рельєфу ділянки забудови певною мірою обумовлював наземне виведення високого підмурку, з використанням підвального приміщення під хатою або під іншими будівлями двору для господарських цілей. Загалом сільське житло Поділля, як українців, так і інших етнічних груп, майже до кінця 60-х років ХХ ст. не отримало вертикального розвитку. Що підтверджується даними обстеження О. (4)Марзєєва, за якими лише 0,8 % подільських хат, мали під собою підвальний простір.1
В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. підмурівок стає результатом працьовитості і кмітливості господаря, а також історичної еволюції самого житла.2 Він дав змогу значно збільшити період експлуатації житлового будинку. У другій половині ХХ ст. у сільському житлі поширюється підняття рівня підлоги над землею з утворенням під підлогою продихів. Таким чином будинок надійно ізолювався від вологи.
Господарські будівлі двору зводилися здебільшого у каркасній техніці, без фундаменту – каркасні стовпи закопувалися в землю. Підлога в них мусила бути піднятою над землею і створювати необхідні умови для зберігання урожаю або для відгодівлі худоби, птиці незалежно зведена вона в зрубній чи каркасній техніці. Під підлогу ставилося каміння або “торчі ” з грубого дерева, покладені безпосередньо на землю.
За конструкцією стін з давніх часів на Поділлі, була поширена зрубна техніка виведення стін.3 Чому сприяла наявність великих лісових масивів. Проте, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. кількість лісів через їх хижацьку експлуатацію зменшилася, що призвело до поширення стовпової конструкції виведення стін. Про це свідчать дані обстеження О.Марзєєва за якими 45% подільських хат мали дерев’яні стіни, 44,5% - глинобитні, 4,6% були з каменю, 1,25% - з цегли. Однак варто зауважити: до числа хат з дерев’яними стінами О. Марзєєв, очевидно включив і житла, стіни яких виводились у каркасні техніці із заповненням каркасу деревом.4
(5)При зрубній техніці стіни будували з круглих, напівкруглих або брусових деревин, в яких зовнішні кути стін клали на початку ХХ ст. з остатком, а з 30-х років ХХ ст. – без остатку.1
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. набирає поширення стовпова конструкція спорудження стін житла, що має давньослов’янське походження.2 Використовувалися різні варіанти стовпової конструкції.
Стіни на стовпах з кіллям, оплетеним горизонтальним хворостом, так звані кільовані стіни. Між основними стовпами, вбивалися в землю грабові гілки на відстані 15 – 20 см одна від одної і щільно переплітались вербовим гіллям. Потім з обох боків стіну обмазували глиною. Широко поширена ця техніка, виведення стін, набула в сучасних Бучацькому, Чортківському, Заліщинському районах Тернопільської області, Могилів-Подільському та Мурованокуриловецькому районах Вінницької області, а також у Новоушицькому, Камянець-Подільському і Чемеровецькому районах Хмельницької.3
Різновидом попереднього варіанту є каркас, оплетений вертикально хворостом. Але, тут до стовпа на відстані 15 – 20 см прибивають гілки дерев’яними коликами, а потім вертикально обплітають лозою. А далі так само з обох боків обмащують глиною.
Ще одним різновидом стовпової конструкції були стіни на стовпах у закидку з шаром глини.4 Між дерев’яними стовпами каркасу робилися рівчаки “гари”, в які вкладалося колоте дерево (“дилі”, “риглі”, “заміть”, “сумаки”), а проміжки між ними укладалися “бохонцями” з глини та м’ятої соломи і щільно утрамбовувалися. Подібною була техніка з використанням брусів. Бруси також щільно укладалися в рівчаки, але вже практично без використання глини. Глиною обмазували лише зовнішні поверхні стін.
Стіни на стовпах з вальками і прокладкою дерева при цьому вкладалося підряд два – три ряди вальків, які потім притискувалися дилем.
Дефіцит дерева викликав ще один вид стовпової конструкції з вальками коли простір між стовпами повністю укладався вальками “в ялинку” або горизонтальними рядами.1
Окремий конструктивний тип становили безкаркасні стіни заповнені змішаною з глиною соломою. У переважній більшості це стіни з вальків, які клалися на фундамент. Зустрічаються також стіни глинобитні або глинолиті; коли глину вимішану із соломою заливають у дерев’яну вертикальну опалубку.
Дуже рідко зустрічалося на Поділлі в ХІХ ст. – на початку ХХ ст. безкаркасна техніка виведення стін з природного каменю. Використовувалося переважно два види каменю: пісковик і вапняк.2 Хати ж будували тільки з вапняку. Він вважався “теплим каменем” і добре піддавався обробці. Найпрезентованішими спорудами з каменю на Поділлі є, безперечно, огорожі. В селах з неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега, на рівнинах роблять суцільні кам’яні мури. У другій половині ХХ ст. природний камінь почали широко використовувати і для будівництва хат у зв’язку з збільшенням його видобутку і можливістю перевезення у великій кількості.
Починаючи з кінця 50- х років ХХ ст. стіни будинків на Поділлі стали викладати цеглою або шлаком і обробляти їх цементом “під шубу”.3 Проте стіни з цегли визначалися місцями розташування відповідних промислових підприємств по його виготовленню.
До найдавніших конструктивних типів стелі в ХІХ – на початку ХХ ст. в народному житлі Поділля можна віднести стелю по одному поздовжньому сволоку, поверх якого укладали колоте дерево. Дошки могли накладатись і в притул і на відстані. Використовували для укладання також розколоті половинки дерева, які (6)вкладали гладкою стороною в бік житла, а виокругленого до горища.1 Поверх настилали шар глини, який утрамбовували і розгладжували. Глина утеплювала стелю, а її вирівняну поверхню на горищі господар використовував як місце для сушіння зерна.
На початку ХХ ст. з’являється новий тип влаштування стелі, коли дошки укладають на відстані 3 – 5 см одна від одної, а утворені щілини забивають дерев’яними рейками. Такий тип стелі був поширений лише в лісистих районах, де дерево і на початку ХХ ст. продовжує широко використовуватись в конструкції житла.
Слід підкреслити, що особливо стійке, майже до 30-х років ХХ ст. побутування настилу з дощок спостерігаємо в житлі російського населення Поділля. Різниця полягає лише в назвах окремих елементів. Наприклад, дошки - “скальники ”, сволок - “подвязь”.2 Аналогічні назви зустрічаються і в українських селах. В цьому і виявився вплив росіян, особливо, якщо зважити, що російські майстри нерідко виконували теслярські роботи при будівництві житла в сусідніх селах.
У центральних та південних районах Поділля дощана стеля на початку ХХ ст. зустрічається в житлі лише заможної верстви селян, що було пов’язано з вичерпанням деревних ресурсів.
На початку ХХ ст. стелі, як правило, влаштовували по одному поздовжньому і двох – трьох поперечних сволоках.3 Сволоки найчастіше були відкриті, їх мили або вкривали темними фарбами. У центральних районах на сволоки ставили жердки, які покривали глиною замішаною з соломою. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дістало поширення валькове влаштування стелі, коли дерев’яні жердини обмазували глиносоломою і щільно вкладали одну до одної на двох –трьох сволоках. З обох сторін глину вирівнювали та гладили, а знизу білили.
На сволок вибирали переважно пропорційне дубове рідше соснове дерево, яке зачищали і обтісували з чотирьох боків, надаючи йому прямокутної або(7)квадратної форми. Поверхні декорували різьбленим і мальованим орнаментом або вирізьблювали дату будівництва, прізвище господаря хати та хрест. Щоб не допустити псування дерева, у деяких районах Поділля його змащували олією.
Складніша конструкція стелі - “на стріхульцях”. У верхні частині поперечних сволоків робили пази в які закладали обмотані довгими вальками стріхульці (кілки). Їх притискували й обмазували зверху та знизу глиною, змішаною з половою. Назва “ стріхульці” походить від “ стріхи” тобто “горища”.1
Знищення лісів та зубожіння селянства призвели до змін традиційного конструктивного типу стелі в парадному житлі Поділля. Сволоки поступово замінюються балками – коротшими і меншого перетину. Замість дощок у настилі почали застосовувати дилі, які почали обкручувати глиняносолом’яними перевеслами. Особливо поширений цей тип стелі був у безлісних південних районах Поділля. Зокрема, в селах Каскада, Колюс, Косиківці Новоушицького району Хмельницької області, Кремінне, Яришів, Сказинці, Бабчинці, Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області.2
Усі вказані варіанти конструктивних типів стелі дають і в інтер’єрі житла не гладку, а ребристу поверхню. Це зумовлювалося характером опори того чи іншого різновиду настилу на сволок або балки.
В кінці ХІХ ст. в народному житлі Поділля був широко поширений спосіб укладання настилу поверх сволоків. При цьому ввесь сволок виступав у хату. З переходом від сволоків до балок, поперечний перетин яких не завжди дозволяв зменшити навантаження на кожну з них, з’являється прийом опори настилу на “лиштву”, що також давало змогу зменшити частину, що виступає в середину хати.
У другій половині ХХ ст. на Поділлі починає домінувати підшивна стеля, що давало змогу зробити її рівною і гладкою.3
Розглянуті способи укладання стелі характерні саме для житлового будинку. Над сіньми на більшості території Поділля стелі не було.
(8)Стелі укладали також у господарських будівлях двору. Стеля у коморі укладалася з матеріалу гіршої якості, ніж хати, але викладалася також по сволоку. Найчастіше її виплітали з лози, навіть не мастили поверх глиною, оскільки утеплювати приміщення не було потреби. В коморі зберігали зерно, його або просто насипали на під або ж тримали у спеціальних “солом’яниках”.1 Тут також знаходився і дрібний господарський інвентар.
Аналогічним способом укладалися стелі у житлі різних етнічних груп Поділля. Етнічна специфіка проявлялась в різних прийомах декоративного оформлення її елементів в інтер’єрі. Стеля в українському житлі завжди білилася, сволоки оздоблювались різьбленням або розписним орнаментом. У польському народному житлі при декорі стелі використовували паперові прикраси (витинанки). На початку ХХ ст. витинанки почали поширюватись на Поділлі, тут крім стелі ними прикрашали також і піч.2
Таким чином, можна сказати, що конструктивні типи влаштування стелі зумовлені наявністю будівельного матеріалу і фінансовими можливостями селянина. Їх зміна в народному житлі Поділля на початку ХХ ст. йшла в напрямі зменшення кількості дерева і заміни його іншими матеріалами.
Дах, як кінцева частина житла грав важливу роль в утворенні архітектурного образу всього житлового комплексу. Його характер залежав від кліматичних умов і застосування покрівельних матеріалів.
Найбільш поширеною конструкцією даху в кінці ХІХ – на початок ХХ ст. був дах на кроквах, які кріпились на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених по верху стін.3
Зміна в конструкції стелі – перехід від сволоків до балок – обумовила зміну і в конструкції даху. Це вплинуло на характер опори крокв: вони тепер впирались не на подовжену платву, а на виступи поперечних балок стелі. Поверх крокв паралельно набивали “лати” – довгі тонкі жердини. До них уже кріпився певний вид покриття – солома, дошка, очерет тощо. Такий тип даху характерний, як для (9)житлових так і до господарських будівель двору.
В однокамерних житлах-бурдеях, землянках і напівземлянках споруджувався односхилий чи двосхилий дах, який служив дахом та стелею. Переважала сошна конструкція даху. Здійснювали його так: по центру коротких стін землянки закопували дерев’яні стовпи. На них вкладалась поздовжня балка – прогон, поверх якої настилялось колоте дерево або жердини. Їх потім засипали землею чи обкладали дерном.1
Напівземлянки могли будуватися вже двома конструктивними типами даху, без стелі - “на сохах” і новіші зі стелею – “на кроквах”. Тут вагому частину його функцій взяла на себе стеля.
На Поділлі, як на всій території України, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. дах сільського житла переважно покривали соломою.2 Існувало два способи влаштування солом’яного даху – сніпками або китицями та розстеленою соломою. На Правобережжі переважало пошиття даху зв’язаними сніпками.
У деяких районах Поділля для покриття даху використовували очерет. Дерево, як покрівельний матеріал застосовували лише заможні жителі Поділля, але тільки в тих районах, що були багаті на цю сировину. У приміських селах дахи покривали також черепицею, дахівкою або бляхою.3 І лише найбідніше населення використовує як покрівельний матеріал м’яту солому, яку притискали довгими дрючками та деревом.
У південних районах Поділля переважало гладке пошиття “плескачами” у поєднанні з уступами. Проте подільські сільські майстри, які пошивали дах, володіли різноманітними засобами покрівельної справи. Пошивати починали з нижнього краю даху і прив’язуючи до передостанньої лати найгрубіші сніпки – китиці. Всі інші ряди до самого верху даху викладали куликами. Різниця між куликами і китицями полягає в тому, що перші зв’язуються ближче до колосся, а (10)другі – з протилежного кінця. Китиці прив’язують до лат колоссям вгору, а кулики – колоссям до низу. Така техніка пошиття була поширена по всій Правобережній Україні.
У способах пошиття солом’яного даху сніпками народні майстри досягли великої різноманітності. Існувала так звана подвійна стріха, коли два перші ряди викладали китицями, а далі всі шили – плескачами. Найбільш декоративно виглядала стріха, пошита суцільно сходинками. Особливого поширення вона набула на Тернопільщині та у Придністров’ї. Увесь дах мав вигляд східців, по яких можна було ходити, загальна кількість їх на даху могла бути до 20 рядів, причому товщина покрівлі сягала 25 – 30 см. Щоправда, названий тип пошиття вимагав у півтора рази більше соломи: якщо на рівну стріху йшло її близько 20 кіп, то на пошиття стріхи карбами необхідно було понад 30 кіп. Але стріха прошита карбами служила у півтора – два рази довше, тобто майже 50 років.1
Проте викладання даху сходинками було доступне лише заможній верстві населення, які в такий спосіб покривали і господарські будівлі двору.Бідні селяни могли собі дозволити прошивати у такий спосіб лише комір.2
Декорувалось і викладання рогів даху, вони як схили могли прошиватися одинарними, подвійними і навіть потрійними китицями, створюючи відповідний горизонтальний ритм повторень у кожному ряду або поєднання горизонтального ритму членувань по схилах та гребеню даху з вертикальним через два – три ряди.
Велике значення при укладанні даху мало влаштування верха солом’яної стріхи. В кінці ХІХ на початку ХХ ст. верх виводився такими прийомами: за допомогою одного поздовжнього або поперечного сніпка (“ляльки ”) і двох сніпків (“хлопця” і “барана”) або викладання м’ятою соломою своєрідною досить високою трапецією. Викладений у будь який спосіб верх притискувався здвоєними жердинами. Під м’яту солому обов’язково підкладали ряд китиць інколи зверху укладали один-два ряди поперечно покладених сніпків (“баранів ”). Це призвело до утворення так званого розвинутого гребеня даху. На Поділлі, як матеріал покриття (11)даху поряд із соломою використовували і очерет. При покритті даху очеретом використовували рівне пошиття. З очерету робили снопики, як із соломи і в’язали до лат, а “мітелки” пускали по схилу. Зверху очеретяний дах викладали м’ятою соломою і притискували кізлинами або ж пошивали “гребінкою” чи “кіскою” – здвоєними снопами очерету, закріпленими догори “стропаками”, а “мітелки” пускали по схилах. У другому випадку верх притискували своєрідним дашком з двох “рихв”. Під шар м’ятої соломи, як і в солом’яних дахах підкладали щільно зв’язані снопи очерету.1 Найбільш поширений такий дах був у південних районах Поділля, тут очеретом покривали 60% від загальної кількості жител.2
Отже способи пошиття даху очеретом подібні до способів пошиття соломою, але вони новіші в часі і мають свою термінологію. У другій чверті ХХ ст. солому і очерет як матеріал покриття даху почали масово замінювати матеріали промислового виробництва: шифером, черепицею, руберойдом та ін..
Найбільш поширеною формою даху на Україні був чотирисхилий дах.3 Проте подекуди зустрічався і двосхилий переважно у російському та польському житлі. Причілки в таких дахах заплітались лозою і обмазувались глиною.
У другій половині ХХ ст. у зв’язку із заснуванням нових покрівельних матеріалів в українському народному житлі, набувають поширення також форми даху з різними варіантами вирішення фронтонів.4 У житлах мансардного типу в останні роки велике місце посіли складні форми багатосхилих дахів.
Своєрідними, як в українському, так і в подільському житлі були виноси даху над чільною та тильною стінами. У ХІХ ст. вони були мінімальні це було зумовлено конструкцією опори крокв, за якою вони зарубувались безпосередньо в розміщені на цих стінах балки. Коли на виступи поздовжніх плотв та поздовжнього сволока над причілковими стінами укладались виносні балки, утворювався винос даху. У різних районах Поділля він мав різну назву. У (12)північних районах окап», у центральних та південних –“застрішок”, “підсобійка”. Різну назву мала і виносна балка: в північних районах Поділля називається “дармовис», “пошевок”, “очеп” або “байстрюк”, у центральних та південних районах “дармовис” та “пошевок”.
На По