Місто Камінь-Каширський

Відгомін далеких літ

Місто Камінь-Каширський

Одним із найдавніших міст в Україні є Камінь-Каширський. 800 років тому зроблено про нього перший писемний запис у Галицько-Волинському літописі. Є різні думки про дату заснування цього міста, але, безперечно, воно древнє, про що свідчать й багато пам'яток матеріальної культури. Ще тоді, коли тут шуміли таємничі діброви, височіли могутні сосни, мережилися різнотрав'ям непрохідні болота, виблискували голубими очима чарівні озера, чистою джерельною водою тихо в'юнилися річки, в цих місцях вже жили люди, які залишили після себе незгладимі сліди свого перебування. Археологи, розкопуючи й описуючи кам'яні вістря стріл, різці, скребки, визначаючи їх вік, стверджують, що на території міста перші поселення з'явилися ще в добу волинської неолітичної культури, тобто 7-5 тисяч років тому. Прадавні люди в цих краях займалися в основному рибальством, мисдивством, менше — збиральництвом.

Історики вивчили наявні в межах нинішнього міста і його довкілля поселення тшинецько-комарівської культури доби бронзи. В часі це відноситься до XVI—II століть до нової ери, тобто від 3,6 до 3 тисяч років тому. Характерною особливістю цих давніх племен є те, що вони в своєму господарстві все помітнішу роль відводили скотарству, хоча здебільшого займалися полюванням на численних в цих лісах ведмедів, оленів, кабанів та іншу дичину. Житла їх були невеликі, дерев'яні, заглиблені в землю. Зрозуміло, що вони намагалися селитися на підвищених місцях, часто-густо оточених річками чи болотами. Таким місцем й були піщані пагорби над річкою Цир. Історик І.Свєшніков відносить тодішні племена до праслов'янського етносу. В межах нинішнього міста виявлено також поселення, які відносяться до доби раннього заліза (VI1I-VI століття до нової ери.)

Давньослов'янський період Волині охоплює перше століття до нової ери й час до дев'ятого століття вже нашого часу. Поселення над річкою Цир зростало, все більше ставало приміщень, у яких постійно горіли вогнища, дим від яких виходив через двері і стріху. До цього примітивного житла тулилися такі ж господарські будівлі. Тут виготовлялися різні знаряддя із заліза.

На терені Камінь-Каширщини й понині є село Рудка Червинська. Саме ця назва вказує на те, що в давні часи тут добували болотяну руду, яку промивали у воді в кошиках із лози, сушили, подрібнювали, завантажували в земляні печі, обмазані зсередини вогнетривкою глиною, добавляли деревне вугілля, розтоплювали й добували густу залізну масу, з якої виковували зброю, сокири, ножі.

Цими та іншими знаряддями обмінювалися, торгували мешканці поселення на березі річки Цир, яка служила ще й водним шляхом. Тодішніми дорогами через поселення перевозилися різні коштовності із срібла, складні побутові ремісничі вироби. Свідченням цього є знайдений поблизу Каменя-Каширського (в селі Качин) скарб, який став історичною цінністю й знаходиться нині в обласному музеї. Дослідники датують його IV — початком V століття н.е. Втаємниченою є для нас причина, чому півтори тисячі років тому скарб заховали, накривши ліпним горщиком.

Від кого ховав тодішній житель краю дві срібні пряжки, дві фібули, тобто металічні застібки для одежі, бурштинове намисто, частини кінської збруї, підвісок й т.д.? Нам залишається лише здогадуватися й дякувати часу, що доніс до нас ту історичну епоху, відображену у виробах, з яких ми нині можемо судити про спосіб життя та первісні економічні відносини людей краю.

Слов'янські племена, що мешкали в північній частині Волині, для захисту своїх земель від литовців, ятвягів, інших войовничих сусідів об'єднувалися, будували міцні укріплені городища. Після того, як в кінці X століття християнство ставало єдиною релігією давньої України-Руси, потрібен був форпост не тільки для захисту від нападів з півночі племен язичників, але й для дальшого поступу християнства. Київська Русь на той час вже стала могутньою державою, яка об'єднувала чимало земель. В її складі міцніла й Волинь. На півночі її виникла ціла система укріплень. Постали всілякі оборонні споруди, сліди яких збереглися в рештках городиш,, що знаходяться в 5 км від Каменя-Каширського, в районі озера Озюрко, а також в селі Пнівне, де, власне, навіть досі залишилася назва Городок.

Та найголовнішим для нас, мабуть, є те, що невгамовний плин часу доніс до нас рештки городища, що зосталося практично в самому центрі сучасного м.Каменя-Каширського на правому березі річки Цир, — яке хтось колись нарік Гіркою". Звичайно, віки руйнівно вплинули на нього. Проте воно продовжує височіти над навколишньою місцевістю своїми насипами. Дослідження його в значній мірі даклъ змогу судити про вік Каменя-Каширського. Вони стверджують тезу про те, що наприкінці XII століття тут була міцна дерев'яна фортифікаційна споруда, яка пізніше — в XIII—XIV ст. — зазнала перебудови. Перше розвідкове вивчення городища було проведено в 60-х роках нинішнього століття відомим археологом П.Рапопортом. Та розпочав систематичне істо-рико-археологічне дослідження городища в Камені-Кашир-ському при допомозі місцевої влади енергійний науковець з обласного музею С.Панишко, який очолив експедицію. Було розкрито 250 квадратних метрів площі городища і це при тому, що інколи доводилося розкопувати його до 4 метрів вглибину, тобто знімати землю так званого "культурного" шару, який наніс сюди майже тисячолітній час. С.Панишко своїми розкопками ствердив, що саме це городище є залишками міського дитинця, тобто укріпленого центру, а окольне місто — пригороди — було на південь від самої фортеці. Розкопками городища виявлено велику кількість кераміки, яка характерна для XII століття, а також дещо пізнішого часу — XIII століття. Значний інтерес складають знайдені тут прясла, скляні браслети, металічні наконечники стріл, ножі. Особливо детально досліджені два зруби, які знаходяться в городищі. В одному з них — рештки трьох вертикальних стовпів досить значного розміру. Вони заставляють нашу уяву допускати, що їх призначення — підтримувати, мабуть, якусь надбудову, можливо, дерев'яну оборонну вежу чи досить великий дах. З'ясувалося також, що давні поселяни Каменя користувалися печами, від яких в одному зрубі залишився великий черінь — з одного боку археологи наміряли півтора метра, а піч сама була обшита добре обробленими дошками із слідами вогню.

Розкопки й наукові дослідження досить переконливо свідчать, що вже в XII столітті на місці сучасного Каменя-Каширського були досить значні дерев'яні споруди, обнесені земляними валами. Все це є доброю археологічною підмогою у визначенні віку літописного Каменя, який, вочевидь, є таки давнішим від дати першої писемної згадки про нього. А найперша зафіксована на крижалях історії писемна згадка про місто знаходиться в Галицько-Волинському літописі. Тут під роком 6704 — в нинішньому літочисленні 1196 — є запис про могутнього Волинського князя Романа Мстиславовича, який помстився ворогам за спустошення земель навколо Каменя. (Літопис Руський. За Іпатським списком. Переклад з давньоруської. К: Дніпро, 1989. — С 361). Зауважимо, що в нинішніх перекладах літопису вживають слово "Каменця", однак, як ми далі побачимо, більшість істориків ототожнюють Камень і Каменець з нинішнім Каменем-Каширським.

До речі, в статті "Камінь-Каширський" в "Історії міст і сіл України. Волинська область" теж вказується перша літописна згадка про Камінь-Каширський у 1196 році, проте трактують по-іншому давній текст, говорячи, що тут Роман Мстиславович побудував фортецю.

Професор Олександр Цинкаловський у своїй книзі "Стара Волинь і Волинське Полісся" (Вінніпег, Канада, 1986 p., Т.І. — С. 480, 481) стверджує, що місто побудоване на місці старого городища XII століття, але спершу воно носило назву Кошер. Тут же він дає пояснення, що Кошера — це будівля для війська при замках, або для худоби, тобто таке визначення вказує, що тут була розміщена певна військова сила. Ще один дослідник — М.Теодорович у своїй книзі "Волинь. Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії"(Почаїв, 1903р., t.V. — С. 233-234) пише, що на місці сучасного Каменя-Каширського існувала фортеця для захисту північних рубежів Володимир-Волинського князівства й називалася Каменем, а саме містечко навколо — Кошером. Ці назви згодом об'єдналися. Історик О.Андріяшев вважає, що літописний Камінь й нинішній Камінь-Каширський одне й те ж місто. Лумку про те, що на місці теперішнього Каменя-Каширського знаходився літописний Камінь, стверджує також й історик І.Крип'якевич.

Ті, хто дещо сумнівався в даті літописної згадки про місто, вдаються до такого пояснення, що тут, мовляв, й каміння раніше не було. Ця теза взагалі не витримує ніякої критики. Ще й нині в околицях міста є багато каміння, яке лежить на полях ще з льодовикових часів. Тож і перша дерев'яна фортеця, яка за розпорядженням Волинського князя Романа Мстиславовича тут була споруджена, мала кам'яні фрагменти, які потім розібрали для зведення інших будівель. Це і стало основою для назви цього укріпленого пункту на півночі Волині — Каменем. Ця оборонна споруда була хоч і невелика, але міцна як камінь для тих ятвязьких, литовських племен, що зазіхали на волинські землі, які були порівняно багатими. Тут вони отримували належну відсіч.

А найголовніше — думку про те, що літописний Камень і сучасний Камінь-Каширський одне й те ж — ствердив великий історик Української Держави, вчений із світовим іменем Михайло Грушевський. Він у своїй "Історії України-Руси" зазначає, що в теперішньому Камені-Каширському ми маємо згадані в літописі волинські Камені, Каменці (М.Грушевський. Історія України-Руси.Т.2, Київ, 1992. — С. 380).

Та й, зрештою, поселення на місці сучасного Каменя-Каширського існували ще задовго до літописної згадки. Й сьогодні ми з повним правом можемо сказати славному місту Полісся над Циром: "З 800-р-і-ч-ч-я-м буття, з ювілеєм першої писемної згадки про тебе!"

Місто Камінь-Каширський ввійшло в історію як північний форпост Волинської землі. Великий князь Роман Мстиславович не раз тут бував як на будівництві фортеці, так і опісля. Працею, талантом цього князя закладалася основа нового державного утворення. Таким стало об'єднання під проводом Романа Мстиславовича Волині й Галичини. Постала могутня держава на заході Європи.

З Каменем-Каширським пов'язане також ім'я й сина Романа Мстиславовича — Данила, який увійшов в історію як Галицький. На чолі могутнього Волинсько-Галицького князівства він був визнаним правителями європейських країн королем, утвердив себе мудрим державним діячем. Історик М.Грушевський в другому томі "Історії України-Руси"(стор.380), говорячи про Камінь-Каширський, зазначає, що "... в сім Камені чи Каменці пересиджували Романовичі прикрі хвилі, коли їм забрано і Володимир і Галич (коло р. 1215)". Тобто саме тут у віддаленні від столиці Волині малолітній Данило зі своїм братом Васильком рятувалися від переслідування властолюбних галицьких бояр, які прогнали їх разом з матір'ю після того, як Роман Мстиславович загинув. Тут, у надійній, захованій у лісових нетрях фортеці, вони переховувалися деякий час від ворогів, гартувалися, щоб боротися і перемагати.

Ще двічі згадується місто Камень у Галшько-Волинському літописі. Й обидва рази йде оповідь про відсіч ворогам. Так, у 1262 році литовський князь Міндовг послав рать на волинського князя Василька і "пустошили вони довколо (города) Каменя". Василько послав на нападників воєвод Желислава та Степана Медушника, які далеко гнали литовців, що поспіхом втікали. В 1276 році інший литовський князь — Тройдєн, мстячи Володимиру — сину Василька, знову грабував землі навколо Каменя. Отримавши належну відсіч, Тройдєн, зрештою, замирився й жили князі, сказано в літописі, "в великій приязні" (Літопис Руський, Київ, 1989. — С 423. 429).

Росло, як на той час, і саме містечко. Під час нападів чужинців у XIII столітті знищувалися його оборонні укріплення. Однак воно знову відбудовувалося, ширилося у своїй території. До наших часів уже навіть у назві вулиць дійшов відгомін тієї давньої історичної епохи. Й сьогодні називають люди район, що знаходиться в напрямку від фортеці за річкою Цир, як Застав'є, згодом частину його назвали Олексіївкою. Іншу, яка йшла від центру міста на південний схід, — Волею, та, що на південь, — Лальники, а на захід — Заберіззя. Так перегукуються віки у назвах вулиць. Та й сама назва міста символізує міць його колишньої фортеці, її військову силу й мирне заняття основної маси мешканців, які дбали й про те, щоб мати багато різної живності у великих кошарах.

Через віки

3 середини XIV століття розпочалася експансія на північ Волині литовських князів. Вони тут, власне, вбирали в себе вищу давньоукраїнську культуру.

Про це свідчить хоча б те, що давньоукраїнська мова стала другою офіційною мовою в Литві. Й нині в її архівах науковці досліджують документальні свідчення тієї епохи, вони багато взнають про історію нашого краю.

Коли литовський князь Любарт в XIV столітті став на землю Каменя-Каширського, він у першу чергу продовжував будівництво фортеці над Циром — на місці давньої, яку спорудив ще Роман Мстиславович. Було зроблено додаткові насипи із землі, завдяки яким добре збереглися й донині залишки попереднього матеріального буття. На цей раз матеріалом для фортеці стала, цегла під назвою "литовка" довжиною — ЗО см, шириною — 16, висотою — 10 см, яку знаходили під час розкопок. Навколо оборонної споруди височів цегляний мур. Сама фортеця мала не так уже й багато — 12 бійниць. Тут же були кліті для боєприпасів та продовольства, з північного боку перед муром — глибокий колодязь.

Цікаві згадки про фортецю є в різних публікаціях. Так, М.Теодорович пише, що ще в XIX столітті на цьому насипі знаходився дерев'яний двоповерховий будинок, відомий як замок . На його другому поверсі — із західного боку — був отвір в стіні (амбразура), звідки стріляла гармата, яку пізніше скинули в колодязь.

Лосі зберігся й дарчий запис одного з князів — АндрЬ Сангушка у Відьні, за 1540 рік, про те, що він взяв з< дружину Ганну Василівну Хребтович і отримав за неї посаі грішми, золотом, сріблом, загалом тисячу кіп грошей ли товських і записав цю тисячу кіп їй, "жінці моїй милій нг замку Моєму родинному в Камені".

В давніх документах ми знаходимо писемні дані про те, що в кінці XIV століття в Камені розміщувалося, вірогідно, біля фортеці, майже тридцять господарств, або, як тоді називали, "димів", в яких жило щонайменше півтори сотні чоловік. На той час то було досить велике поселення в поліськім краї. Правда, згодом воно зменшилося проти часів могутнього Волинсько-Галицького князівства через війни і різні сутички, міжусобні чвари.

В кінці XIV — початку XV ст. Камінь став володінням давнього, як називає М.Грушевський, "зрущеного", тобто українізованого православного роду Сангушків. Про одного з них — князя Андрія — ми вже згадували вище. Цей рід належав ао "хоругвових" панів. За цим терміном розкриваються обов'язки князя-землевласника (а земля була найбільшим багатством) виставляти певне число воїнів під своєю "фамільною" хоругвою, а не під загальною хоругвою повіту.

Від величини земельної маєтності залежала також і кількість коней, які власник поставляв у військо на війну. Перепис 1588 року свідчить, що весь рід князів Сангушків (а їх було четверо землевласників, один з них — в Камені) поставляв 170 коней, в той час як уся Волинська земля — 900. Це стверджує їх велику земельну маєтність і багатство. До речі, князь Андрій Саигушко-Кошерський 1559 року придбав у свою власність ще і поселення Любешів.

Оригінальне письмове свідчення про місто і його власника тих часів зафіксовано в акті польського короля Влодислава за 1441 рік. Причиною цього став напад збройних загонів князя Сангушка на сусідній замок Ратне. Як значний супротив проти королівської влади, зазначено в цій грамоті, є захоплення Ратне, і при тому скоєна смерть польському державцю і багатьом іншим полякам. В покарання за цей непослух і чвари місто Камінь-Каширський було забрано в Сангушків і продано Дерславу — старості Холмському. Та буквально через рік містечко знову повернулося у власність Сангушків. Ці князі постійно вели суперечку за свої володіння з сусідами та й своєю власністю не дуже дорожили. В 1530 році, скажімо, все міське господарство було профане А.Сангушком в карти, згодом викуплене, а через шістдесят років вже інший князь — Г.Сангушко віддав місто, як пише М.Теодо-рович, в оренду єврею Пейсаху на 5 років.

Князівський рід Сангушків володів й іншими землями Волині, зокрема Ковельщини. Останні мали до свого прізвища приставку — Ковельські. А ті, які володіли Каменем, звалися Сангушки-Кошерські — по одній із давніх назв міста. Обидві гілки роду ворогували між собою за землю. В 1544 році була спроба уладнати ці суперечки, "вчинити справедливість". З цією метою князі з'їхалися, як записано в давньому акті, "на кордоні Каменя і Воєгоща, на річці, на Валеві, під Каменем, в "мосту". В той час село Воєгоща було власністю Сангушків-Ковельських. Інші сусіди також місто не милували. 1565 року князі Чарторийські, не владнавши мирно суперечки із Сангушками-Кошерськими, напали на місто, вбивали його жителів, завдали руйнувань. 1607 року воно майже повністю вигоріло, оскільки дерев'яні будівлі знаходились тісно одна біля одної.

Складні сторінки історії XVII століття також відбилися на землях Камінь-Каширщини. Після проголошення /Люблінської унії 1569 року різко посилилась політика ополячення і окатоличення населення цих давніх українських земель.

Із згасаючого роду Сангушків-Кошерських останній князь Адам-Олександр Сангушко, воєвода Волинський, перший з давньоукраїнського православного роду князів Сангушків, залишив віру своїх предків Й в угоду королівському двору перейшов у католики. Він побудував у місті костьол, при його сприянні тут був заснований монастир домініканців, який розпочав активну діяльність, спрямовану на утвердження католицизму. Шляхта посилювала визискування міщан і селян. Останні ж не мирилися з цим гнобленням. Коли загони славного козацького ватага С.Наливайка через ці місця йшли на Білорусію, населення підтримало їх у боротьбі за свободу, поповнило військо повстанців.

Тож, коли в XVII ст. вся Україна піднялась на боротьбу за Волю, за свою Лержаву, то й населення міста не залишилося осторонь. Багато втікачів з цих країв влилося у військо Богдана Хмельницького. Блискуча перемога козацьких військ під Пилявцями стала могутнім поштовхом до визвольного руху на волинських землях. Повстанські загони нищили шляхетські двори. Й коли 1648 року до міста підійшло козацтво Максима Кривоноса, то при підтримці місцевого населення було погромлено шляхту. Козаки захопили фортецю й зруйнували її вали. Але плодами перемоги народ не сповна скористався. Якщо на Лівобережжі збереглися на довгий час ознаки Української Гетьманської Держави, руйнованої і поглинутої згодом Російською імперією, то значна частина Правобережжя відразу потрапила під визиск польських магнатів.

А місто в середині XVII століття, після смерті останнього із Сангушків, переходить у власність Красицьких, як придане сестри останнього з Сангушків — Ганни. З 1795 року місто — вже в складі Російської імперії. Майже 200 років володіли Красицькі Каменем, аж поки 1823 року не продали його поміщику села Раків Ліс — С.Орді. По деякому часі містом знову володіли Красицькі, згодом, вже в XIX ст., його власником став Смолянський.

Віхи зростання

Складно жилося міським жителям. Власники Каменя-Каширського всіляко їх притискали. Однак місто щоразу вставало на ноги, розвивалося, зростало. Значним імпульсом до цього послужило надання йому в 1430 році — одному з перших у Волинському краю — магдебурзького права. Ним закріплювалися тодішні права і свободи міських жителів, зокрема їх самоуправління, право вибирати бургомістра, Інших чиновників, розпоряджатися земельною власністю. Була побудована в центрі й невелика ратуша. Та утиски великих феодалів практично зводили і звели ці права нанівець.

Однак попри всі міжусобиці, чвари в місті розвивалося ремісництво. 1570 року в ньому працювали 2 млини, 2 ґуральні. Трішки більше як через сто років поміщик Красицький вже володів тут цілим винокурним заводом. Продажа горілки в шинках приносила добрячі доходи.

Та не оковитою славився ремісничий люд Каменя, а талановитими умільцями, які ремонтували зброю, виготовляли металеві вироби. В пошані були місцеві ковалі. Користувалися популярністю вироби ткачів, які з льону і коноплі ткали полотно. Працювала і сукновальня. Багато місцевих жителів займалося вівчарством. Нині в обласному краєзнавчому музеї демонструється сукновальна "валюга" із села Сошичне, що поблизу міста.

На тодішньому ринку можна було придбати й місцеві скляні вироби, оскільки в передмісті діяв завод, або, як тоді його називали, гута, де виплавляли із кварцяного піску скло, видували вироби. Сьогодні своєрідним відлунням того часу є назва села Гута Каменська під самим містом і рідкісні кухлі, фляги, келишки, які зберігаються в музеї та в деяких бережливих господарів.

Торгівля в краї в різні часи, зрозуміло, була неоднаковою, в селах поблизу міста часто велося власне натуральне господарство — все, що виробляли, самі й споживали, частину ж віддавали феодалу. Однак знахідки скарбів стверджують, що тут проходили досить жваві торгові шляхи. Власники міста користувалися цим, щоб обкладати митом купців. В документах під 1545 роком засвідчено встановлення збору мита з торгових возів, які транспортували товар з Польщі в Росію. В селі Залісся (неподалік Каменя-Каширського) знайдено скарб з 61 срібної польської, російської, шведської монет XVII століття, що теж свідчить про активні торгові зв'язки.

Багато жителів міста в основному займалися землеробством, тваринництвом. 1583 року міський перепис показав, що з 76 дворів — 69 були селянськими, і жило тут 456 жителів. Землеробів жорстоко експлуатували. Панщина зростала до 3-х днів на тиждень від волоки. В той час волока була земельною мірою від 16 до 21 гектара. Цю землю обробляло дворище, яке об'єднувало 5 і більше "димів", тобто дворів, окремих родин. Чим більше землі, тим більша панщина. Прийняття в 1557 році "Устави на волоки" сприяло тому, що кращі землі відбиралися від селян під панські фільварки, а гірші відводилися селянам. Це був один із засобів жорстокого покріпачення населення. Тож усе більше маєтності концентрувалося у феодалів.

Землі на всіх і тоді не вистачало. Так, дані за 1570 рік свідчать, що з 48 селянських дворів лише 11 мали свої присадибні нарізи. В минулому столітті після скасування кріпосництва землероби міста отримали всього 454 десятини землі, що на третину менше, ніж було до примусового викупу. Із 80 селянських дворів 60 дістали по 1-3 десятини на душу, враховуючи болота, чагарники. О.Цинкаловський у своїй книзі вказує, що 1914 року у власності поміщиків

Зайцева, Волкова, Бека, Аверина в околицях і урочищах Каменя-Каширського перебувало 3860 десятин землі, а всі разом тутешні селяни мали лише 2000 десятин.

Все більше міщан займалися промислом. 1830 року в місті було сотні ремісників більше двадцяти професій. Є згадки про вмілих зброярів, столярів, мулярів, бондарів, ткачів, кравців. Попитом користувалася продукція ремісників, які виготовляли сукно для верхнього одягу -сернягу. Впродовж віків місто славилося і здібними гончарями, що користувалися трьома гончарними печами, які були на околицях аж до 1930 року. Тут виготовляли горшки, глечики, миски, кухлі, навіть дитячі іграшки й люльки для паління, нерідко навіть з різним орнаментом. Місто мало й фахівців з фарбування полотна, які здавна користувалися в цьому ремеслі корою дуба, вільхи, бузини. Швидко "розходилася" й продукція кушнірів — кожухи й кожушки. Вправні майстри виготовляли ночви, маслички, бочівки, бовдні, видовбували човни, різали дубову клепку, конче потрібну для господарських виробів.

На початку нинішнього століття місто мало свій склад сільськогосподарських машин, "фабрику дахівок" (черепиці), 42 магазини з достатнім набором товарів. А торгували, зокрема, ремісничими виробами, воском, хутром, рибою. Як зазначається в хроніці міста, вже тоді щотижня збиралися базари, тричі ж на рік, а згодом ще частіше — великі ярмарки. Діяв і водяний млин, колеса якого крутили води річки Цир. З цією метою була загачена невелика водойма.

Особливою пошаною користувалися будівельні професії. На жаль, до нас не доніс час імен тих, хто споруджував при князеві Романові Мстиславовичу фортецю, будував кам'яні і дерев'яні приміщення, особливо стріміючі у високість споруди церков. Нині ж, дивлячись на величну архітектуру Св-Ільїнської церкви в центрі міста, якій уже майже 300 років, вражаєшся майстерністю давніх зодчих, теслярів, різьбярів. Свій талановитий витвір — Божий храм — вони залишили для нащадків. Залишили на поклоніння Всевишньому, на вівтар духовного відродження.

Але не тільки монументальні будівлі церков прикрашали місто. Тут були й розкішні палаци князів, про один з яких — двоповерховий, що на території фортеці, ми вже згадували, а також добротні будинки заможних людей. Основна ж маса будинків були дерев'яними, хоча зустрічалися й цегляні. Велика пожежа 1927 року знищила більшість з них, що видно з фотографії згарищ, яка збереглася в районному музеї. Засновник цього музею, великий патріот свого краю В.Кме-цинський у своїх історичних замальовках, опублікованих в районній газеті, писав, що він пам'ятає як в п'ятдесятих роках нинішнього століття на деяких вулицях були старенькі хати, які по вікна входили в землю. Вони споруджувалися так, що в них дах тримався не на кроквах, а на сволоках, які спиралися на рублені трикутні, продовжені вгору причілкові стіни зрубу. Будівлі були трикамерні, тобто сама хата, або як ще її називали — кліть, до неї добудована друга кліть -сіни, третя кліть — комора. Хата мала квадратну форму, здебільшого без стелі, палилося в ній спершу "по-чорному", тобто вона була курною, без димоходу. Вінці зрубу хати перекладалися мохом, в них врізані невеликі вікна — 35 х 50 сантиметрів, зверху вона покривалася соломою, останню притримували дерев'яні схрещені жердини — "козли". Нині такі будівлі можна зустріти лише в музеї народної архітектури під відкритим небом.

Роки буремні

З вихором разючих змін увірвалося нинішнє XX століття в місто. Вже революція 1905-1907 років позначилася загостренням протистояння між багатими і бідними. В 1906 році були здійснені підпали будинків заможних міщан, у навколишніх селах невдоволення народу виливалося в повстання.

Та кайзерівський чобіт в роки першої світової війни "помирив" усіх. Війна забрала рекрутів у російську імперську армію. Конфісковувалися для військових потреб майже всі коні. А вже у вересні 1915 року Камінь-Каширський був окупований кайзерівцями, поблизу проходила лінія фронту зокрема, через села Тоболи, Рудка Червинська, Великий Обзир, Оленіне, Боровне, Повурськ. Кайзерівці вичистила все те, чого ще не відібрали для війська східної імперії. Німці й австрійці встановили нові податки, вони справне оббирали місцевий люд.

В умовах німецької окупації місто зачепила і революційна віхола 1917 року. Більшість населення радо сприйняла звістку про початок відновлення державності України — створення 17 березня 1917 року Центральної Ради, обрання Президентом Михайла Грушевського - відомого вченого і політика, який щойно повернувся із заслання. Український Національний Конгрес в квітні 1917 року підтримав рішення Центральної Ради. Те ж вчинили через місяць делегати Українського з'їзду селян.

Однак соціал-демократи, яким в Центральній Раді належало панівне становище, а також соціал-революціонери замість того, щоб по-справжньому взятися за державне будівництво часто-густо вдавалися до безплідних дискусій. У жовтні 1917 року в Росії більшовиками була здійснена, як називають одні, — Велика Жовтнева соціалістична революція, інші — переворот. Обіцяно масам мир, хліб і землю, а натомість — розв'язана кривава громадянська війна.

В цих умовах 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради Українська Народна Республіка проголошується вільною і самостійною державою.

В Камені-Каширському спостерігалося напружене протистояння між тими, хто підтримував українську державність, і тими, хто стояв за соціалістичну революцію. Люди з надією чекали на результати переговорів у близькому Бересті, де делегації, з одного боку, центральних держав на чолі з Німеччиною, з іншого, — Центральної Ради України і радянської Росії відстоювали свої інтереси. Хоча й Україна підписала першою договір, та його результатом була окупація, яка для місцевих жителів виявилася в дальшому перебуванні німецьких військ. Майже весь 1918 рік тут діяли циркуляри Українського гетьманського уряду Скоропадського, що сприяло вивезенню в Німеччину збіжжя, живності. Місцеві поміщики організовували каральні акції проти селян, які брали землю.

Після революції в Німеччині кайзерівські війська в листопаді 1918 року залишили місто. Декілька місяців в краї була формальна влада Директорії. В цей час Польща, яка постала як держава, озброєна Антантою, спрямувала свої сили на анексію споконвічно українських земель. Польські загони захопили північну Волинь. З початку 1919 року містечко перебувало під польськими військами, які відступили в липні 1920 року у зв'язку з приходом військ 25—ї дивізії радянської Росії. Було проголошено про встановлення радянської влади. Та вже через два місяці польські війська знову захопили Камінь-Каширський.

За Ризьким мирним договором 1921 року відійшли від України до Польщі західноукраїнські землі, в тому числі й Волинь. По-своєму розпочали польські власті перекроювати територію краю. Місто Камінь-Каширський включили в Пінський повіт Поліського воєводства. Останнє стало органом польської адміністрації 2-ї інстанції, а воєвода призначався за рекомендацією міністра внутрішніх справ. Воєводському управлінню підпорядковувалися повітові старости, поліцейські органи.

Вже 1923 року в Камені-Каширському створили повітове староство. В тодішній Камінь-Каширський повіт входив і /Любешів із навколишніми селами. Всі посади в старостві займали лише поляки. З 1924 року українську мову заборонили в усіх державних і сільських установах. В місті не було жодної української школи.

Проте польська адміністрація встановлювала чисельні і непосильні податки, якими до решти обдирала землеробські господарства, доводячи к до злиденності. Так, у місті стягували з людей основний податок — поземельний, таких же розмірів були податки на самоврядування, маєтковий, страховий, зрівняльний, на утримання поліції і т.л. Стягували податки навіть за коня, корову, птицю, собаку. Сільські жителі мусили виконувати безоплатно й таку повинність, як шарварок — роботу на будівництві шляхів, що забирала до 100 людино-днів на рік із сім'ї.

Проводилася й так звана земельна реформа. Закон про парцеляцію передбачав поділ землі маєтків, що мали її понад встановлену норму: для поміщика — 180 га, а для того, хто вирощував технічні культури — 700 га. Наднормативну землю ділили на невеликі ділянки (парцели), які поміщик міг вільно продавати, але не українському селянину, а польському урядовцю, ветерану війни — осаднику, яким й так безоплатно передавалися землі.

За часів польського перебування на Камінь-Каширщині майже не розвивалась промисловість. Тут працював лише "тартак" (лісопереробне підприємство), діяла залізнична станція (широка колія вела з Ковеля), побудована ще царськими інженерами й місцевим людом у 1913-1915 роках, якою вивозили, як правило, деревину з лісових промислів та різну живність і збіжжя.

В тридцятих роках у центрі міста постала висока будівля, названа народним домом, з танцювальним майданчиком на даху. В основному він призначався для шляхетної публіки.

Визиск властей з українського населення, зубожіння господарств призводило до загострення протиріч, до наростання соціальної і національної боротьби. 1922 року в місті розпочало діяльність культурно-просвітницьке товариство "Просвіта", яке об'єднувало тих, хто боровся за те, щоб на українській землі панувала рідна мова, хто не міг терпіти наруги поневолювачів. Створювалися приватні бібліотеки українського друкованого слова, ширилась національна ідея.

В двадцятих роках в умовах польського перебування на Волинській землі склалася своєрідна політична ситуація. З 92 партій, які діяли в державі, лише 12 були українськими, легальними і мали право боротися за місця в сеймі. Найбільш впливовою й найчисельнішою українською партією була УНЛО, створена на основі довоєнної національно-демократичної партії.

В місті були прихильники УВО (Української військової організації), на основі якої згодом (в 1929році) утворили Організацію Українських Націоналістів. Хоча вона діяла в підпіллі, але мала підтримку населення.

В частини мешканців знаходили сприятливий грунт ідеї зі сходу, особливо в голодному 1925 році, коли з радянської України було направлено в Західну Україну ешелон зерна І оді — в двадцятих роках — в Україні ще проводилася політика українізації", ще не було примусової колективізації голодомору 1932/33 років і жахливих сталінських репресій' Газета Радянська Волинь" (№188 від 21.08.1925 p.), яка вида-' валася в Житомирі, надрукувала листа від представників сіл Кам.нь-Каширського повіту з подякою за зерно і в якому зокрема говорилося, що світова війна спричинила спустошення' ... вш багатьох сіл, що понад річкою Стоходом, руїни залишилися, ... аіішшмііляхетським пануванням зовсім доконано нас . В 1931-1932 pp. біля міста діяли повстанські загони, які складалися із селян, доведених до відчаю утисками влади проти них - репресіями, які тодішні чужоземці лицемірно називали пацифікацією", тобто "умиротворенням" На д.л. ж проявлялося це "умиротворення" в публічних покараннях, арештах, мордуванні людей, знищенні про криваві екзекуції над місцевим населенням стало відомо в Лізі Націй, куди направили петицію 62 депутати англійського парламенту, які побували в цих місцях.

В тридцятих роках польські власті знищили місцеву "Просвіту", вони жорстоко переслідували українських патріотів, які відстоювали рідну мову, право вільно жити на своїй же землі. 1932 року було заборонено також об'єднання "Сільроб", яке спочатку мало значний вплив на селян. Але коли тут стало відомо про репресії Сталіна проти української інтелігенції, про голодомор, то маси почали відвертатися від лівих організацій.

В історії краю відмічено, що частина жителів стала членами комуністичного осередку, створеного в 1931 році й через рік перейменованого в гмінний комітет Компартії Західної Білорусії (КПЗБ). Проте в 1938 році КПЗБ була розпущена, а її члени після 1939 року були репресовані сталінською тоталітарною машиною.

Ще до цього немало членів ОУН, КПЗБ було піддано арештам, пройшло через концентраційний табір Береза Картузька. Так польська адміністрація захищала свої інтереси під час свого перебування на українській землі.

В часи воєнного лихоліття

Пакт "Молотова-Ріббентропа" розв'язав руки агресоре й відкрив шлагбаум другої світової війни. Першою постражда/ Польща, яку Сталін і Гітлер розділили між собою. В ці двотижневій швидкоплинній війні німці залили кров'ю польсьр землю та окупували її. Гинули в цій війні і українці, які з призовом служили в польському війську.

Західноукраїнські землі ввійшли до складу Радянське України — це був важливий крок до соборної Українське держави.

22 вересня 1939 року в місто увійшли радянські війська було створене тимчасове управління. В грудні 1939 рот відбулося розмежування кордонів між Українською РСР : Білоруською РСР. Камінь-Каширський постав на терені України, там де він був споконвічно. 27 січня 1940 року було утворено Камінь-Каширський повіт. Згодом назву змінили на район. Розпочали свою діяльність міська і районна Ради. Оголошено, що українська мова стає державною, в місті відкрили початкову, семирічну і середню школи, функціонували лікарня, клуб. Стали розширяти лісопромисли, створено ліспромгосп, розпочалося будівництво лісопильного заводу. Утворено машинно-тракторну станцію. В