Політична система та інститути громадянського суспільства в Україні

Зміст

Вступ

Розділ I. Політична система та інститути громадянського суспільства в Україні: теоретичний та практичний контекст

1.1 Правова держава і громадянське суспільство: історичний і політологічний контекст

1.2 Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку

1.3 Політична система в Україні. Імовірні напрями реформування

Розділ II. Соціально – правова держава і громадянське суспільство: міра збігів інтересів і напряму діяльності

2.1 Взаємодія держави і громадянського суспільства в реалізації політичних та соціальних прав і свобод людини

2.2 Громадянське суспільство: тенденції до зміцнення

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Не потребує доказів теза про те, що проблема вдосконалення діяльності владних структур і формування інститутів громадянського суспільства є не тільки актуальною, а й надзвичайно складною, має комплексний характер.

Саме життя поставило це питання центр уваги вітчизняних дослідників. Зацікавила ця проблема і мене. Тому, що досвід 18-ти років незалежності України переконливо засвідчив, що досягти ефективної роботи політичної системи, нормального функціонування економіки, добробуту громадян можливо лише за умов залучення громадської ініціативи за всіх без винятку сфер життя. Машина державної влади може лише більш або менш вдало використати цей потенціал, але без нього її «шестерні» будуть обертатися у повітрі.

В умовах коли Україна опинилась у тяжкій системній кризі, особливу вагу мають теоретичні розробки вчених-суспільствознавців – адже, як відомо, немає нічого практичнішого за хорошу теорію. Яким має бути співвідношення суспільства і держави, яким критеріям повинно відповідати суспільство, щоб його можна було кваліфікувати як громадянське? Які ймовірні сценарії розвитку громадянського суспільства і народовладдя в Україні? На ці та інші питання необхідно дати обґрунтовану наукову відповідь.

При написані роботи, однією з основних, вважають тезу про те, що громадянське суспільство є основою держави і його становлення відбувається у тісному зв’язку з становленням правової, соціальної держави. Впевнений, що на сучасному етапі роль держави в громадянському суспільстві зростає. Самі інститути громадянського суспільства потребують сильної державної влади, яка створила б правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування.

В цьому контексті важливим є виклад у моїй роботі таких актуальних у теоретичному і прикладному контексті проблем, як становлення інститутів громадянського суспільства в Україні; міра збігу інтересів і напрямок діяльності соціально-правової держави і громадянського суспільства; взаємодія держави і суспільства, становлення громадянського суспільства.

Має право на існування теза, що ніхто не може переконливо сказати про те, що таке громадянське суспільство, але всі визнають що це добре.

У політологічній літературі наведено чимало визначень поняття «громадянське суспільство», серед них: «громадянське суспільство - це людська спільнота, що включає в себе добровільно сформовані первинні не державні структури в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах життєдіяльності суспільства: це сукупність не державних відносин і сфера прояву вільних індивідів, організацій і асоціацій громадян.» Або: «громадянське суспільство – це система приватних осіб, груп та інститутів не залежних ( в усякому разі безпосередньо) у своїй діяльності від держави її органів та установ.

Визначальним тут є взаємозв’язок держави і громадянського суспільства.

Серед різноманітних теоретичних моделей, що розкривають механізм зв’язку державної влади і суспільства виділяють дві – класична ліберально - демократична, що отримала найбільш повне втілення на практиці в Англії і США і етатистська модель сформована в Німеччині у першій половині 19ст., яка справила вирішальний вплив на політичний і правовий розвиток держав центральної і східної Європи. Можна стверджувати, що і в Україні реалізується етатистська модель, коли на перше місце виходять не природні права і свободи, а соціальні права громадян, коли держава забезпечує прийнятний мінімум умов для життя гідного людини.

Обєктом дослідження є: становлення і характеристика етапів розвитку громадянського суспільства, як у світі так і в Україні.

Предметом дослідження є: праці визначних науковців, які досліджували розбудову громадянського суспільства, а саме: діяльність органів законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування, політичних партій, громадських організацій.

Мета дослідження: полягає в тому, щоб на основі широкої джерельної бази висвітлити суть, напрями, етапи розбудови громадянського суспільства сприяння і перешкоди для розвитку. Показати особливості політичної системи в Україні, імовірні напрями реформування державних структур, взаємодію держави і громадянського суспільства в реалізації політичних та соціальних прав і свобод людини.

Розділ I.

Політична система та інститути громадянського суспільства: теоретичний та практичний контекст

1.1 Правова держава і громадянське суспільство: історичний і політологічний контекст

Дискусія про громадянське суспільство, що спалахнула на початку 2002 р., хоча й мала короткотерміновий і дещо суперечливий характер, зрештою, віддзеркалювала потребу грунтовно висвітлити теоретичні та прикладні аспекти проблеми, що стала актуальною на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку України.

Проблема громадянського суспільства є не тільки об'ємною, а й надзвичайно складною, має комплексний характер. Комплексність її полягає в тому, що вона так чи інакше піднімає низку ключових питань, зокрема: співвідношення суспільства і державної влади, прав і обов'язків громадян перед державою і обов'язків держави перед громадянами; правового регулювання суспільних відносин; діяльності політичних партій і громадських організацій; місця та ролі засобів масової інформації.

У цьому контексті логічним бачиться той інтерес, який виявляє наукова громадськість до цієї проблеми. Відбуваються наукові конференції, «круглі столи». Вийшли друком монографії, збірники наукових праць. У фокусі наукового інтересу опинились питання: що дозволяє вважати суспільство таким, яке досягло рівня, коли його тип справедливо кваліфікувати як громадянське суспільство? І які саме особливості суспільства роблять його громадянським? Інтерес підігрівався і тим, що деякі автори взагалі відкидають поняття громадянського суспільства, стверджують, що воно застаріло, належить до минулого.

Сучасні концепції громадянського суспільства своїм корінням сягають у глибину античності і середньовіччя. З часів Платона і Цицерона поняття громадянин «(від давньогрецького polites лат.civilis) пов’язано з поняттям прав і обов’язків, а у політології поняття громадянське суспільство найтіснішим чином пов’язане з поняттям право.

Для Аристотеля громадянське суспільство і держава є взаємозамінними поняттями: «держава є сукупність громадян, громадянське співтовариство».

Платон і Аристотель виходили із того, що суспільне життя без держави без встановлюваного і підтриманаго нею порядку призведе до безладдя і не обіцяє нічого доброго громадянам. З наявністю держави Аристотель повязував можливість функціонування права, а останнє є мірилом справедливості й регулюючою нормою політичного спілкування. Цементуючою силою суспільної згоди давньогрецький мислитель вважав середні верстви. Аристотель прагне дати визначення поняття державного устрою: «верховна влада скрізь пов’язана з порядком державного управління, а останє і є державним устроєм.» У державному устрою мислитель виділяє три частини: перша – законодавча, друга – посади, третя – судові органи».

Творці християнської політичної теорії (Аврелій Августін і Фома Аквінський різко протиставляли церкву і державу). Вся історія людства – грандіозне звершення задуму божественного творіння. Поява церкви в цілому має вирішальне значення. Держава перетворюється на «світську руку церкви», єдність роду людського означає - єдність християнської віри під егідою церкви. Потрібно зазначити, що в епоху середньовіччя базою утворення поняття громадянського суспільства були міські західно – європейські общини, які впродовж століття протистояли утискам феодальної держави. Середньовічні міста з їх самоврядуванням, не закріпаченим працівником, етнічним і релігійним розмаїттям і терпимістю були викликом феодальній політичній роздробленості й деспотичним формам королівсько - царської регламентації соціального життя. Міста феодальної Європи, що отримали магдебурзьке право не були державами в державах. Їх справжній статус був дещо іншим - вони були острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн.

Як відомо магдебурзьке право – феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і судів феодалів, виникло у тринадцятому столітті у м. Магдебурзі, а протягом 13 – 18 ст. воно поширилося в Чехії, Угорщині, Польші, Литві, а звідти – на території Білорусії і України. Львову Магдебурзьке право надане в 1356р. ( збереглося до 1786р.), Києву – в 1494- 1497 (збереглося до 1835р.) У 15 – 18 ст. Магдебурзьке право отримало більшість міст України.

Громадянське суспільство охоплює період від кінця ХVІІ до першої половини ХІХ ст. Його основні положеня сформульовані такими видатними філософами як Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтескє, Г. Гегель, іншими мислителями того часу. З їхніми іменами пов’язано формування засад, властивих і нинішнім концепціям взаємовідносин суспільства і держави йдеться насамперед про договірну концепцію громадянського суспільства.

Англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679) виходив із того що держава виникла на основі «суспільного договору» із «природного стану, коли люди жили розрізнено і перебували в стані «війни всіх проти всіх». У результаті суспільного договору громадяни делегують частину своїх прав главі держави (або державним органам), на якого покладається функція охорони миру і забезпечення добробуту громадян. Благо народу - вищий закон держави. Прихильник сильної державної влади (політичного абсолютизму) Гоббс проголошував інтереси держави вищим критерієм моралі. У своїй праці «Левіафан» (1056) він створив гімн державі, яка приводить до влади розуму, миру, безпеки, багатства, цивілізованої упорядкованості. Томас Гоббс першим вводить в політичну науку термін «громадянське суспільство», яке він ототожнював з державою.

Метою держави є соціальний порядок, забезпечення безпеки громадян. Підкорення підлеглих державі — безумовне, влада держави — абсолютна. Його співвітчизник Джон Локк (1632-1704) виступав за буржуазно -конституційну монархію і розподіл функцій влади: законодавча належить парламенту, виконавча — суду і армії, реферативна — королю і міністрам. Законодавча влада є верховною. Заперечуючи проти вчення Т. Гоббса щодо абсолютного, необмеженого характеру державної влади, Локк доводив, що основним обов'язком держави, яка виникла на основі «договору», є дотримання «природного права», захист особистої свободи і приватної власності громадян. У роботі «Два трактати про правління» Джон Локк розглядав широкий комплекс проблем державної влади і громадянського суспільства, політичних свобод, законності. Враховуючи застереження Гоббса, що природний стан може перетворитись на війну всіх проти всіх, Локк розглядає природний стан як перехідний, такий, що має змінитися на інший, більш безпечний і стабільний. Таким станом він вважає політичне або громадянське суспільство.

Стрижнем політичної теорії Жан-Жака Руссо (1712-1778), яку він виклав у своїй основній праці «Суспільний договір, або Принципи політичного права», є вчення про народний суверенітет як здійснення загальної волі. Згідно з концепцією Руссо, золотий вік людства, коли люди жили в єдності з природою і їх взаємовідносини визначалися не егоїстичним розрахунком, а простими і щирими відчуттями, скінчився з моменту появи приватної власності в результаті огородження і привласнення землі. На цій основі виникає громадянське суспільство, в якому закріплюється матеріальна нерівність, і держава, в якій фіксується нерівність соціальна між панівною і підвладною їй частиною суспільства. Вихід французький мислитель бачить в переході від природного стану до розумного, і справедливого устрою суспільства шляхом суспільного договору, народного суверенітету, загальної волі. Ця воля, в свою чергу, виступає джерелом законів, мірилом справедливості і головним принципом управління: Закони, власне, — це лише умови громадянської асоціації. Жан-Жак вважав, що підкорятися своїм пристрастям — означає, бути їх рабом, а дотримуватися закону, добровільно прийнятого, означає бути цілком вільним. Він виступав за всенародні референдуми з ключових питань суспільного життя, сформулював ідею народного суверенітету. Визначаючи критерії хорошого правління, французький філософ зазначає, «за всіх інших рівних умов таке правління, коли без сторонніх коштів, без надання права громадянства, без колоній громадяни плодяться і множаться, є, без сумніву, кращим правлінням; за якого народ зменшується числом і зубожіє, є гіршим».

У кінці XVIII — на початку XIX ст. на зміну традиційній концепції єдиного суспільства - держави приходить концепція, прихильники якої стверджували, що громадянське суспільство відмінне від держави, його не можна ототожнювати з останньою. Виділяють два напрями цієї концепції.

Прихильники першого відстоювали ліберально - демократичну модель

виходили із саморегулюючих можливостей громадянського суспільства, в центрі якого знаходиться вільна і незалежна особистість. Відмічалася можливість деструктивного впливу держави на суспільство. Найбільш рельєфно ця концепція сформульована французьким мислителем А. де Токвілем. Базовим елементом громадянського суспільства Токвіль вважає общину. Важлива роль у функціонуванні громадянського суспільства належить різного роду асоціаціям: сімейним, професійним, релігійним тощо. Взаємодія громадянського суспільства і держави (автор категорично не протиставляє їх одне одному) забезпечується низкою механізмів, а саме -системою виборів, і політичними асоціаціями. Концепція мислителя стала, по суті, теоретичною і практичною базою для дослідження структури громадянського суспільства. З цією концепцією кореспондують ідеї одного із «батьків-засновників» США, президента Томаса Джеферсона (1743-1826), який вважав, що держава стає правовою тоді, коли вона дотримується прав і свобод особи. Для їх захисту створюються правові інститути, механізм стримувань і противаг, згідно з яким кожна з трьох влад є відносно рівною.

Прихильники другого напряму, який спирається на німецьку філософську традицію, розвивали етатистську модель, розглядали громадянське суспільство як особливу сферу соціуму, відмінну від держави, але не протилежну їй; при цьому перевага віддавалася праву і законам.

Німецький філософ, соціальний мислитель Іммануїл Кант (1724-1804) є одним із творців концепції «правової держави» і «громадянського суспільства». Країною повинні правити не люди, а закони. У праці «Метафізика нравів» Кант стверджував, що в правовому суспільстві громадянська свобода постає як право особи підкорятися тільки тим законам, із справедливістю яких вона згодна і добровільно дотримуватися яких вона бере на себе зобов'язання — «правові атрибути суть: заснована на законі свобода кожного не підкорятись іншому закону, крім того, на який він дав свою згоду». Тільки загальна воля народу може бути джерелом усіх законів у правовій державі.

Оригінальне бачення діалектики громадянського суспільства і держави знаходимо у представника німецької класичної філософії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). В основу концепції громадянського суспільства він поклав еволюцію форм людського співжиття. Соціальна історія, за Гегелем, — це розгортання моральної ідеї на трьох основних ступенях історичного розвитку. Гегель називає елементами громадянського суспільства сім'ю і стани (землероби, ремісники, фабриканти, торгівці), які утворюють дві підвалини цього суспільства. Стани утримуються зсередини добропорядністю і становою честю. Чернь - паразитична асоціальна маса — випадає із структури громадянського суспільства, однак утримується в суспільстві. Відстоюючи тезу про недопущення будь-яких форм суспільного паразитизму і утриманства, Гегель констатував: «В Афінах діяв закон, який зобов'язував кожного громадянина звітувати, на які кошти він живе; тепер же вважається, що це нікого не стосується». В цілому Гегель тяжів до ствердження примату держави над громадянським суcпільством. Держава представляє суспільство в його єдності. Лише утримуючи громадянське суспільство в підвладному стані, держава може забезпечити його свободу. Гегель розрізняв і диференціював державу і громадянське суспільство. Німецький філософ вважав, що громадянське суспільство перебуває не всередині держави, а існує поряд з ним. У «Філософії права» читаємо: «Громадянське суспільство є диференціація, яка виступає між сім'єю державою, хоча розвиток громадянського суспільства настає пізніше, це важливіше, ніж розвиток держави». Приватні інтереси представляють сім'я і громадянське суспільство, загальний інтерес - держава. При зіткненні інтересів сім'ї і громадянського суспільства вони мають бути підкорені державі. І тим самим сім'я і громадянське суспільство є частинами держави. Зразковим державним устроєм Гегель вважав конституційну монархію, насамперед пруську.

Проте в повному обсязі ідеї правової держави і громадянського суспільства формуються починаючи з 17ст. За визначенням професора Каліфорнійського Університету Дж. Олександра розвиток ідеї і практики громадянського суспільства пройшов три стадії названі ним громадянським суспільством I, II, III.

Громадянське суспільство-I ліберально-демократичної та етатистської моделі на практиці були буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, формувало закони, громадську думку щодо проблем, які були визнані загальнозначущими. Ідея громадянського суспільства, яка виникла у XVIII ст., виконала своє призначення як засіб ідеологічного забезпечення буржуазних революцій. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Водночас ринок ніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільності.

Громадянське суспільство-II. Його період тривав від середини XIX до другої половини XX ст. У цей час відбувається усвідомлення тих негативних тенденцій, які з розвитком буржуазного суспільства приніс ринок, зростання стурбованості ними, наростання соціальних антагонізмів і загострення класової боротьби. У багатьох країнах, де раніше була розроблена і реалізувалася теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його параметри. На практиці це виявляється в опануванні насильницькими методами вирішення конфліктів; стають популярними соціалістичні концепції і одна з найрадикальніших із них — марксизм.

Карл Маркс (1818-1883) услід за Гегелем розглядав громадянське суспільство як історично закономірний феномен і пов'язував його формування з відповідним ступенем розвитку суспільства, насамперед буржуазного. Громадянське суспільство для Маркса є формою, в якій здійснюється економічний розвиток, сфера праці, виробництва і обміну. У вступі «До критики політичної економії» він характеризував громадянське суспільство як похідне після матеріальних умов життя і вважав, що «анатомію громадянського суспільства необхідно шукати в політичній економії». Громадянські зв'язки і громадянське суспільство є формою класових відносин, яка породжена капіталістичним способом виробництва і має загинути разом із ним. В умовах соціалізму К. Маркс уявляв процес формування громадянського суспільства через створення сильної держави - диктатури пролетаріату, яка, змінюючись та перетворюючись на всенародну державу, передає свої владні функції суспільству і врешті-решт відмирає, а на її місці з'являється громадянське суспільство. Аналогічної думки дотримувався і В.І.Ленін. Реальна дійсність довела утопічність цієї концепції.

Таким чином, можна говорити, що наприкінці XIX ст. сформувалися відмінні від попередніх підходи до явища громадянського суспільства і відповідні їм теоретичні конструкції. Також слід зазначити, що саме з цього часу починається доволі тривалий спад інтересу до цієї проблематики. Одна з причин цього полягає в безоглядному втручанні держави, тоталітарних режимів XX ст. (у цей час виникають фашистські режими — в Італії при владі став Муссоліні, у Німеччині — Гітлер) у сферу приватного життя громадян. Концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Громадянське суспільство. Відновлення інтересу науковців до проблематики громадянського суспільства відносять до 70-80-х рр. XX ст. Загальна причина такого інтересу — в протесті проти одержавлення суспільства, засилля в ньому владних структур. Центр ваги у вивченні соціальних проблем переноситься з соціалізму на аналіз процесу переходу від тоталітаризму через авторитаризм до демократичного устрою, а також на дослідження проблем громадянського суспільства.

Але не ліберально-демократична, а, скоріше, етатистська модель взаємозв'язку держави і суспільства оволодіває правовим полем держав Центральної і Східної Європи. І Україна не стає винятком.

До проблеми громадянського суспільства привернута увага дослідників на пострадянському просторі. Виділяються декілька напрямів, за якими здійснюється його вивчення. Перший: досліджується ідея громадянського суспільства, її еволюція, теоретичний зміст на різних етапах історії (В.Біблер, В.Варивдін, К.Гаджієв та ін.). Другий пов'язаний із дослідженням суті, структури, функцій громадянського суспільства, взаємодії його окремих елементів (російські дослідники З. Голенкова, М. Кудряшова, Я. Кузьмінов, В. Смольков та ін.; українські вчені В. Барков, І. Кресіна, М. Михальченко, Т. Разова, Г. Щедрова та ін.). Третій орієнтований на вивчення діалектики взаємовідносин громадянського суспільства і держави, їх взаємодії у рамках типологічно різних політичних систем (російські дослідники- Г. Авцинова, Т. Ворожейкіна, М. Ільїн, Б. Коваль та ін.; серед українських учених: В. Бабкін, В. Селіванов, А. Сіленко, О. Скрипнюк, Кропивко О., Ісакова Н. та ін.).

Отже, історія політичної думки свідчить про багатоманітність теоретичних концепцій громадянського суспільства, які за великим рахунком можуть бути зведені до двох: громадянське суспільство — це особлива позадержавна сфера соціуму; громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою взятою в цілому. При цьому під державою маються на увазі самі владні політичні структури. В кінці ХХ – на початку ХХІ ст. остання ідея стає панівною.

Політологічний контекст. Виходимо з того, що сутність політичного режиму характеризується наявністю в ньому інститутів правової держави. При тоталітарному режимі правова держава відсутня, при авторитарному її інститути перебувають в процесі становлення, при демократичному режимі вони розвинуті.

Правова держава — це тип держави, основними ознаками якої є безроздільне панування права, якого всі дотримуються, верховенство закону, поділ функцій влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави. Отже, мета правової держави — служіння відповідному закону і обумовленому ним соціальному і політичному порядку. Критерієм для віднесення певної держави до правових слід визначити стабільність суспільства, оперативність державного врядування, відносну задоволеність громадян діяльністю владних органів. Головне завдання правової держави полягає в юридичному забезпеченні життєвих інтересів, життєвого простору кожної людини. Зрештою, «правова держава може формуватись разом із становленням громадянського суспільства. Правова держава — це продукт, гарант, іпостась, «виток» і набуття громадянського суспільства. Одне без одного неможливо».

У методологічному контексті найбільш продуктивним, на мій погляд, є такий підхід. Громадянське суспільство є основою держави, його становлення відбувається у тісному зв'язку із становленням правової, соціальної, демократичної держави. Громадянське суспільство — суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно із державою утворює розвинені правові відносини. Це суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особа в такому суспільстві має гарантоване право вільного вибору нею тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки, обмінюватися поглядами.

Виділяють такі основні параметри, які розкривають сутність громадянського суспільства. В політичному відношенні формою існування громадянського суспільства є демократія: діють механізми загальних і рівних виборів, розподілу функцій влади, примат права. В економічному відношенні громадянське суспільство є системою ринкового типу, в основі якої - приватна власність. З точки зору соціальної структури для громадянського суспільства характерна багатоманітність соціальних груп і прошарків. Проте соціальною базою громадянського суспільства є середній клас. У духовному плані громадянське суспільство характеризується плюразалізмом ідей і думок, толерантністю, критичним ставленням до дійсності, раціоналізмом і гуманізмом.

Цінність і значущість громадянського суспільства визначаються його функціями. Це — функція адаптації (йдеться про корекцію процесу функціонування держави мирними, легітимними засобами); функція ціледосягнення (досягнення консенсусу в суспільстві); інтегративна функція (створення необхідних економічних, політичних, культурних умов для саморозвитку різноманітних і різнорівневих суб'єктів); функція відновлення структури і зняття соціальної напруги.

Громадянське суспільство, незважаючи на відповідну автономність, тісно пов'язане з державою. Громадянське суспільство і держава перебувають у складній інверсії і взаємно доповнюють одне одного. В реальному житті спостерігаємо три діалектично суперечливих варіанти взаємовідносин громадянського суспільства і держави.

Перший. Громадянське суспільство придушується державою, як наслідок виникає тоталітарний режим. Щодо його узагальнюючого визначення, то тоталітарний режим (або тоталітаризм) — це державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна харизматична особистість (особиста диктатура), повний (тотальний) контроль партії над політичною, економічною, соціальною і духовною сферами життя суспільства. Тоталітаризм є найбільш витонченою формою авторитаризму.

Другий. Існує хитка рівновага між громадянським суспільством і державою, і тоді виникають авторитарні режими різного ступеня жорсткості. Авторитарний режим (авторитаризм) — державно-політичний устрій суспільства, при якому носієм влади є одна людина або група людей; режим спирається на силу або за необхідності може продемонструвати її наявність; монополізує владу і політику; опозиція існує умовно; авторитаризм обмежено втручається в економіку; кадри призначаються згори, при цьому переважають особисті симпатії і вірність вождю. Авторитаризм є перехідним етапом від тоталітаризму до демократії і за відповідних умов може вивести суспільство з економічної кризи, сприяти розвитку демократії, формуванню правової держави та громадянського суспільства.

Третій. Держава виконує волю громадянського суспільства, діє в рамках права як правова держава. Тоді виникає і діє демократичний режим. Це такий державно-політичний устрій, за якого в суспільстві управлінські функції виходять з основного принципу: народ є джерелом влади. Політична система демократичного режиму характеризується чіткою визначеністю функцій законодавчої, виконавчої, судової влади. Функціонує багатопартійна (двопартійна) система, а також офіційна опозиція, яка конкурує зі своїми політичними суперниками і відтак сприяє розв'язанню нагальних соціально-економічних проблем. Тільки в умовах демократії держава визнає громадянське суспільство повноправним партнером. Наявність демократичного режиму — необхідна передумова формування правової Держави, системи органів та інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства. В свою чергу наявність інститутів громадянського суспільства свідчить про невпинний поступ суспільства до демократичного устрою свого життя.

Громадянське суспільство - це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Виділяють такі суттєві прикмети розвиненості громадянського суспільства:

1. Суспільство стає громадянським тільки тоді, коли набір, розвиток і конфігурація недержавних об'єднань спроможні приборкати державу, змусити її стати активним захисником інтересів громадян, спонукати стати правовою державою. Тип суспільства, в якому панує закон, називають «громадянським суспільством».

2. Громадянське суспільство досягає такої оптимальної ситуації, коли економіка підконтрольна державі, але не залежить від неї.

3. Ця суттєва прикмета полягає у тому, що зовсім не свавілля, а свобода є основою буття особистості у такому суспільстві. Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як свого роду соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди. Чим більше розвинуте громадянське суспільство, тим більше підстав для демократичних режимів; чим менша розвинутість, тим більша ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Виникнення громадянського суспільства детерміновано розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щастя) і прав громадянина (політичні права). Отже, найважливішою передумовою існування як громадянського суспільства, так і правової держави є особа, яка володіє правом на реалізацію як політичних, економічних, так і культурних, духовних потенцій, здійснюючи які, особа через громадянське суспільство забезпечує відтворення соціального життя.

Якщо основним елементом громадянського суспільства є особа, то його несучі конструкції — всі ті соціальні інститути, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь. Інтереси і потреби виражаються через такі інститути громадянського суспільства: у політичній сфері - партії, органи місцевого самоврядування, суспільно-політичні об'єднання, незалежні засоби масової інформації, жіночі, молодіжні асоціації; в економічній - профспілки, асоціації підприємців, товариства захисту прав споживачів; у соціальній - сім'я, незалежні організації освіти, дозвілля; в культурній - різноманітні творчі, наукові спілки, національно-культурні товариства, релігійні конфесії. Усі ці інститути повинні діяти в межах єдиного для всього суспільства, держави і владних інститутів правового поля.

У структурному відношенні громадянське суспільство можна уявити у вигляді діалектичної сукупності чотирьох основних сфер: політичної - це відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом забезпечення участі громадян у різного роду партіях, рухах, державних і громадських справах, асоціаціях; економічної — це економічні відносини, і насамперед відносини власності; соціальної — це утвердження середнього класу; духовної — це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і у формі буденної свідомості, життєвого досвіду, традицій.

У розвинутих демократичних країнах простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження на соціальну сферу; громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної сфери. Відбуваються соціалізація держави і політизація громадянського суспільства.

Отже, громадянське суспільство — це система забезпечення життєдіяльності політичної, економічної, соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі цінностей від покоління до покоління.

1.2 Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку

Що ми вкладаємо в поняття «демократія»? Як відомо, «демократія» в перекладі з грецької (demos— народ і kratia— влада) — «народовладдя», що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм. Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їх діяльністю; вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального рівного виборчого права і здійснення цього права у процесі виборів, референдумів тощо.

У Стародавній Греції в ранній період її існування демократія розумілась як особлива форма, різновид організації держави, за якого всі громадяни володіють владою і користуються рівними правами в управлінні державою. За монархії, тиранії владу має одна особа; аристократії, олігархії - група осіб. Нагадаємо, що і Платон, і Аристотель скептично ставилися до демократії, відносячи її до «неправильної форми» правління. У сучасній політичній мові термін «демократія» - один із найпоширеніших і багатозначних. Насамперед цей термін вживається для визначення типу держави і політичної системи в цілому.

З давніх часів існують два підходи до демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптивний). Перший передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу. Описово - емпіричний підхід аналізує демократію в тому вигляді, в якому вона існує насправді. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії. Ці підходи взаємозв'язані, їх поєднання випливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

Чи реальне народовладдя? Демократія як народовладдя насправді зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, мета суспільно-політичного розвитку суспільства. Реальна демократія в кращому разі — влада більшості над меншістю, в гіршому — панування добре організованої, що спирається на економічну, а також інформаційну владу і соціальні привілеї, меншості над більшістю за її формальної згоди.

Зазначимо, що демократія — це не тільки вільні вибори та верховенство народу, не тільки плюралізм політичних інтересів, а й жорстка система державної субординації з чітким розподілом повноважень, яких дотримуються не лише завдяки декретам і постановам, а й через силові структури вищих органів, обраних народом і підтримуваних ним. На цих фундаментальних принципах будуються будь - які демократичні держави.

Сучасні, засновані на цінностях лібералізму демократії доповнюють ці принципи принципами пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншості мати свою думку і відстоювати її, верховенства закону, поділу функцій різних гілок влади .

У політичній науці вся багатоманітність демократичного процесу зведена до деяких теоретичних конструкцій, або моделей демократії.

1. «Протективна» («захищаюча