Підприємництво в аграрній сфері

План

Вступ

1. Підприємництво в аграрній сфері

1.1 Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічної власності

1.2 Суб’єкти і об’єкти підприємництва в аграрному секторі

1.3 Рентні відносини та їх форми

1.4 Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки

2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки

2.1. Загальна характеристика АПК в сучасних умовах

2.2. Закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК

2.3 Аналіз ефективної діяльності різних форм господарювання в АПК

2.4 Реформування виробничих відносин в сільському господарстві

2.5 Фінансова підтримка аграріїв з бюджету

3. Перспективи розвитку АПК України

3.1 Проблеми та шляхи їх вирішення розвитку АПК в Україні

3.2 Іноземне інвестування в АПК України та його проблеми, економічні зв’язки України

Висновки

Додатки

Вступ

Становлення в Україні підприємницької діяльності відбувається в складних соціально-економічних умовах.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності. Вчені-економісти минулого виділяли три фактори виробництва:

1)праця;

2)земля;

3)капітал.

Розквіт країн з ринковою економікою свідчить про те, що економічні досягнення забезпечує вміла реалізація їх підприємницького потенціалу як четвертого фактора виробництва. В законі України “Про підприємництво“ зазначено, що підприємництво – це самостійний, господарюючий, статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Перехід до ринку передбачає якісно новий стан економіки, що потребує значних змін в організації виробничої діяльності. Ці зміни полягають в розвитку вільного підприємництва через формування господаря-власника і становлення багатоукладної економіки.

В теоритично-методологічному плані вихідною позицією вирішення проблеми є визнання різних форм підприємництва. Це вимоги будь-якої економіки, діяльності і господарювання об’єктивно необхідні в аграрному секторі. При цьому лише посилання на зарубіжний досвід не може відправним моментом для вирішення проблеми.

Ринкова економіка передбачає наявність права власності, відповідної системи обліку та культури підприємництва.

Підприємство створює конкурентне середовище через стимулювання господарської активності запровадження нової техніки і технології. Через основну мету – одержання прибутку – воно сприяє розвитку перспективних напрямів господарської діяльності, отже з важелем зміни структури економіки, сприяє раціональному використанню ресурсів та забезпечує стимули до високоефективної праці. Працівники,які мають власну справу і є власниками, якнайбільше заінтересовані в якісній і високопродуктивній праці, порівняно з найманими працівниками. Велике значення має форма організації підприємницької діяльності і корпорації.

В Україні підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибірВ цій курсовій зроблено спробу розкрити соціально-економічну суть підприємництва і основні напрямки його розвитку в аграрній сфері, особливості господарювання в сільському господарстві та його національну специфіку, державну підтримку аграрних підприємств в Україні.

1. Підприємництво в аграрній сфері

1.1 Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічної власності

Підприємництво – основа розвитку економіки, здійснення виробничої діяльності з фінансовою, моральною, та соціальною відповідальністю. Але першоосновою є організація як система. Питанням організаційного розвитку в економічній літературі приділяється значна увага. Переважно досліджується суть підприємництва під кутом зору спрямування цього процесу управління, існуючі концепції і методи стосовно організації розвитку господарських формувань грунтуються невикористанні природної моделі організації, які об’єднуються поняттям ”організаційний розвиток та зміни”

Прагнення людей до багатства закладені в них природно і проявляються в усі історичні епохи. Шляхи задоволення цих природних безмежних бажань досить різноманітні. На всіх етапах розвитку підприємництва поряд з позитивними виявляються і його негативні ознаки. Нині такі явища, як ухилення від оподаткування, тіньова економіка, недоброякісність продукції, неправдива реклама тощо, більш завуальованих шляхів наживи, але суть залишилася тією самою. При чому особливий прояв негативізму простежується в перехідних економіках.

Більш широке поняття підприємництва було відоме значно раніше: у XIII ст. Термін “підприємництво” використовувався в Франції, однак діяльність підприємця вже не обмежувалася торгівлею.

Вивчення історичного процесу розвитку підприємництва дає підстави зробити деякі висновки щодо специфіки дії економічних, культурних та соціально-психологічних факторів в Україні.

1.Характерною для підприємства є функція колонізації, освоєння нових земель. Менша порівняно з країнами Західної Європи густота населення в більшості регіонів, наявність неосвоєних територій зумовлювали підприємницьку функцію освоєння нових земель, послаблюючи увагу підприємців до поліпшення кожної земельної ділянки.

2.Відсутність культу багатства, що породжувало негативне ставлення до заможних людей.

3. Торгівля як провідний вид діяльності підприємців.

4.Серед людських цінностей виділяються колективізм, взаємодопомога, служіння вітчизні.

5. Меценацтво

6.Негативні риси підприємців-купців, що проявляються в нечесності.

7.Відсутність державності. Український народ тривалий час знаходився під пануванням інших держав, що не сприяло розвиткові національного підприємства. Замість стратегічної орієнтації на успіх переважала орієнтація на пристосування, виживання різними шляхами.

8.Національна особливість українського народу працелюбство, однак не всім притаманна здатність до постійної напруженої праці, а лише в короткий проміжок часу з великою віддачею сил і енергії, що пояснюється особливістю природнокліматичних умов.

9. Общинновічеві засади устрою як ідеал.

Рушійною силою організації виробництва є господарські формування. Згідно із Законом України “ Про підприємництво” підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця (стаття 6).

Звичайно, нові колективні і приватні підприємницькі структури, що утворюються в агропромисловому виробництві в процесі реформування, не відповідають загальноприйнятим у світовій практиці. Однак їх зміст можна реально оцінювати з позицій специфіки становлення ринкових відносин.

Ефективність виробництва в окремому підприємстві, з одного боку, залежить від його організаторів, а в умовах ринку – від підприємців і результатів їх діяльності, а з другого – від працівників та умов їх праці. Підвищення ефективності праці можливе лише тоді, коли інтереси підприємств і працівників збігаються. Рушійною силою виробництва є підприємець, що підтверджує приклад роботи окремих господарств, які очолювали керівники з підприємницькими рисами.

Реформування відносин власності сприяє появі нових мотивів до виробничої діяльності, які грунтуються на забезпеченні відповідних ринкових умов: вільний вибір форм підприємницької діяльності, розвиток конкуренції і обмеження і обмеження монополізму, високий рівень розвитку горизонтальних зв’язків, обмеження втручання з боку держави у господарську діяльність держави.

Таким чином, підприємство є економічною категорією, для визначення якої пропонується такі методичні підходи:

1.Підприємництво є особливим типом людської діяльності, яка стратегічно зорієнтована на успіх, отже, перш за все на отримання прибутку. Якщо нечесні шляхи збагачення задовольняють лише власні потреби, то позитивна діяльність підприємця забезпечує задоволення власних потреб і, опосередковано, суспільних. Цільова орієнтованість на успіх вимагає постійних новацій і реалізується через пошук та реалізацію нових можливостей, задовольняючи цим нові суспільні потреби, замовляючи динамічне суспільне зростання. Врахування цього вимагає наявності відповідного комплексу умов для розвитку позитивної діяльності підприємця, спрямованої на економічний прогрес.

Цей тип діяльності включає новаторство як основний засіб діяльності, грунтується на ряді принципів і вимог, які найповніше реалізуються при товарно-грошових відносинах, присутній на всіх рівнях відтворення.

Економічний прогрес забезпечує, насамперед, матеріальне виробництво. Підприємство як діяльність зорієнтована на прибуток розвиватиметься переважно у тих сферах, де є можливість одержати найбільші прибутки. Дане протиріччя вирішується економічними методами. Якщо встановлені правила в суспільстві зумовлюють високу продуктивність у сферах обігу, то підприємництво розвивається саме тут, а, значить, поза сферою матеріального виробництва, і така підприємницька діяльність не приводить до економічного зростання, не виконує функцію задоволення суспільних потреб, а лише не чисельних прошарків населення.

Отже,перший узагальнений висновок: категорія “підприємництво” – це система відносин між суб’єктами з приводу особливого типу діяльності по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторської функції, стратегічно зорієнтованої на успіх.

2.Економічна категорія підприємництва відбиває виробничі відносини, в основі яких лежать відносини власності. Підприємництво є формою реалізації відносин власності і проявляється через систему інтересів.

3.Підприємництво є чітко персоніфікованим. Суб’єктом підприємництва є людина не тільки з певними потребами та інтересами, але особливим типом особистості. В економічній системі з широким запровадженням ринкових регуляторів управління здійснюється переважно за допомогою економічних інтересів. Цей постулат вимагає знання потреб та інтересів суб’єктів підприємництва, їх природи, а також ступеня підпорядкованості і взаємозв’язку інтересів кожного суб’єкта в суспільстві в цілому. В протилежному випадку система економічних інтересів може призвести до занепаду виробництва, що необхідно враховувати в перехідних економіках.

4. Підприємництво є історичним явищем і зазнало у своєму розвиткові значних змін.

5. Як кожне суспільне явище, підприємництво розглядається в загальному зв’язку і взаємозалежності, у безперервному розвитку під дією боротьби протилежностей.

З іншого боку, підприємець як особливий тип особистості характеризуються не тільки особливими природними якостями. Його поведінка формується переважно під впливом економічних і, особливо, історичних та культурних цінностей. Тому категорія “підприємництво” включає особистість суб’єкта підприємництва, в якому реалізуються виробничі відносини, а значить, відносини власності. Але визначення тільки економічної категорії підприємництва не вичерпує це явище. Необхідно доповнити його характеристиками таких наук, як соціологія та психологія. Таким чином, можна дати визначення категорії підприємства як системи економічних відносин з приводу особливого типу діяльності, стратегічно зорієнтованої на успіх, по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторсько-координованої функції особливим типом особистості, в якій реалізуються відносини власності з позначеними соціально-психологічними характеристиками.

1.2 Суб’єкти і об’єкти підприємництва в аграрному секторі

Вихідним при характеристиці економічної категорії є визначення суб’єктів і об’єктів підприємництва. Конкретним проявом підприємницької функції є підприємницька діяльність, яка виступає об’єктом підприємництва. Згідно з економічною теорією головною ознакою діяльності, в тому числі підприємницької, є організація, що передбачає оцінку економічної ситуації, розробку плану дій, організацію адміністративного управління та контролю за виконанням плану. Однак об’єктом підприємництва є не просто діяльність, а згідно з його регульованою функцією – новаторська діяльність по комбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів та надання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб.

Підприємницька діяльність досить різноманітна. На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.

За фактором новаторства виділяють два види підприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне підприємництво і ринкове підприємництво.

Науково-технічне підприємництво передбачає діяльність щодо економічної реалізації нововведень і винаходів у різних сферах економіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційного підприємництва є венчурне, особливо ризикове – це діяльність з розробки та комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень, інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі, однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок, одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера.

Фірми сплачують вищу процентну ставку за кредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідників підкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніх структур є нестача власних коштів.

Суб’єктами підприємницької діяльності, виходячи із трактування поняття “підприємець”, є приватні особи. Вони можуть організовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власній праці, а також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представлена не лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибутку одержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливість підприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до Закону України ”Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом України» про власність”. Законодавство визначає юридичною особою підприємство як суб’єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотири ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майнова відповідальність. Враховуючи це, суб’єктами підприємницької діяльності як юридичні особи мають бути такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Розмежування власності та управління, відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності появу корпоративного підприємництва. Тому виникає питання про можливість підприємництва в організаціях з різними формами власності.

Виходячи із вище викладеного та суті підприємницької функції, можна визначити економічну категорію підприємництва як систему економічних відносин між суб’єктами з приводу особливого типу діяльності щодо здійснення новаторсько-кординуючої функції з метою одержання прибутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму.

1.3 Рентні відносини та їх форми

Складовою аграрних відносин є рентні відносини. Оскільки зберігається монополія на землю як об'єкт господарювання, існують різні за своєю родючістю та розташуванням землі, зберігається об'єктивна причина існування земельної ренти, а відтак, і рентних відносин. Рента — це економічна форма реалізації власності на землю, Ά рентні відносини — це відносини між державою, сільськогосподарськими підприємствами та індивідуальними землевласниками щодо виробництва, розподілу і використання додаткового доходу, який створюється в сільському господарстві.

Оскільки землі розрізняються за своєю родючістю, розташуванням щодо ринків збуту і кліматичними умовами місцевості, то при господарюванні на найкращих землях виникає додатковий (надлишковий) дохід. Такий дохід виникає і в промисловості, однак у сільському господарстві він має фіксований характер і називається диференціальною рентою.

Отже, причиною виникнення диференціальної ренти є монополія на землю як об'єкт господарювання, а умовою виникнення диференціальної ренти є неоднакова родючість земельних ділянок і неоднакове розташування їх щодо ринку. Джерелом диференціальної ренти є праця на середніх і найкращих ділянках землі.

Загальною умовою виникнення ренти є товарно-грошові відносини. Наявність товару, грошей, ринкових відносин передбачає, що господарства, розташовані навіть на найгірших землях, можуть за рахунок реалізованої продукції не тільки відшкодувати виробничі затрати, а й одержати чистий дохід, без якого неможливе розширене відтворення. А це означає, що суспільна вартість сільськогосподарських товарів повинна визначатися не середніми, а найгіршими умовами виробництва. За цих умов індивідуальна вартість товарів, вироблених на середніх і найкращих ділянках, буде нижчою за суспільну вартість. Внаслідок цього господарства, що використовують середні і найкращі землі, одержують надлишковий продукт і надлишковий дохід, який і є диференціальною рентою. Отже, диференціальна рента — це різниця суспільної та індивідуальної вартості товарів, вироблених за середніх і найкращих умов господарювання. Розрізняють диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. Диференціальна рента /відображає економічні відносини в суспільстві щодо виробництва і використання надлишкового доходу, зумовленого різною родючістю землі та її неоднаковим розташуванням відносно ринків. Диференціальна рента II виникає в результаті нових продуктивніших капіталовкладень у землю, застосування досконаліших машин, технологій виробництва, а також меліорації, найкращого насіння, добрив тощо.

Сучасний стан аграрних відносин в Україні характерний тим, що стара система розподілу диференціальної ренти зруйнована, а нова поки що не є сформованою. Тому проблема рентних платежів законодавчо неврегульована.

Абсолютна та монопольна рента. Ціна землі.Розглядаючи диференціальну ренту ми показали, що гірші землі диференціальної ренти не приносять. Між тим відомо, що землевласники навіть за найгірші землі беруть орендну плату, а держава стягує земельний податок. За рахунок чого користувач може робити ці платежі? Основою таких платежів є абсолютна рента, яка виступає як різниця між ринковою вартістю продукції і ціною виробництва.

Звідки береться абсолютна рента? Річ у тім, що у виробництві продукції сільського господарства беруть участь як людина, так і природа. Тому на затрачений капітал в землеробстві створюється більше додаткової вартості, при всіх інших рівних умовах, ніж в інших галузях народного господарства.

Інакше складаються конкурентні відносини між промисловістю і сільським господарством. Приватна власність на землю певною мірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство. Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї) формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості і не на основі затрат праці на гірших земельних ділянках, а на основі індивідуальної вартості товару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляє в розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукцію землеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всі земельні ділянки, як кращі і середні, так і гірші. А якщо це буде продукція середньої або кращої ділянки, то тут буде і диференціальна рента. Причиною цього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилучення абсолютної ренти виступає орендна плата, податок на землю.

Серед земель виділяються такі, що розташовані у винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Господарства, розташовані в таких районах, завдяки виключним умовам, створеними природою, мають можливість вирощувати рідкісні продукти (цитрусові, виноград, ін.). Попит на цю продукцію вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню. Такі ціни називають монопольними.

У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського прибутку у вигляді надприбутку. Цей надлишок і ємонопольною рентою, яка привласнюється власником землі. Джерелом існування такої ренти є доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. А джерелом названих доходів, як правило, є додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва. Користувачі такою землею сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого податку.

З рентними відносинами пов’язана і така категорія ринкової економіки, як ціна землі. В суспільстві, де панує приватна власність на землю, земля стає об’єктом купівлі-продажу. Як визначити ціну землі? Адже вона не має вартості, як інші товари, бо не є результатом людської праці. Слід зауважити, що в умовах ринкової економіки виникає особливий вид товарів, ціни на які спираються не на вартість, а на доход, який приносить власнику їх використання. Такі ціни називають ірраціональними. До таких цін відноситься і ціна землі.

Ціна землі – це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не менший від тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Вона розраховується за формулою:

Цз = R / S *100, (1.)

де Цз – ціна землі; R – рента; S – норма позичкового процента.

1.4 Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки

Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, ферми в пошуках найприбутковішого бізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.

Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відгуку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП, пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження.

2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки

2.1 Загальна характеристика АПК в сучасних умовах

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). До складу АПК належать:

1-ша сфера: галузі промисловості, які постачають сільськогосподарські знаряддя праці;

2-га сфера: галузі сільського господарства;

3-тя сфера: галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізація) (рис. 1).

В галузях першої сфери в Україні виробляється близько 15%, в другій сфері – 46%, а галузях третьої сфери – 39% валового продукту агропромислового комплексу. А це означає, що в сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв’язків з партнерами агропромислового комплексу.

Розширення меж системи агроекономічних відносин за рахунок ”зовнішніх“ зв’язків сільськогосподарських підприємств з підприємствами і організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносиниагропромислові. Сучасні агропромислові відносини можна представити у вигляді трьох блоків:

виробничі відносини в центральній галузі АПК – сільськогосподарській;

виробничі взаємозв’язки сільського господарства з галузями досільськогосподарської сфери;

виробничі відносини сільського господарства з галузями постсільськогосподарської сфери.

АПК є складовою частиною господарського комплексу. Тому його розвиток повинен здійснюватися на основі об’єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняються від інших галузей народного господарства рядом особливостей:

на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля – головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

для сільського господарства є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;

в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевим результатом є сума зусиль людини і природи;

складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплітанням різних форм власності.

2.2 Закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації нових господарських формувань в АПК

Нині здійснювана економічна реформа передбачає формування у сільському господарстві багатоукладної економіки. Насамперед необхідно перетворити колгоспи й радгоспи в повноцінних суб'єктів ринкових відносин, звести до мінімуму державне замовлення, надати право господарствам самостійно реалізувати продукцію. Трудовий колектив має стати реальним господарем землі і засобів виробництва, реалізовувати свої інтереси, розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами.

У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Їх суть полягає у тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового вкладу) на паї, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарями засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих результатах праці.

Це, однак, не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі ферм, селянських господарств) самостійних кооперативів і особистих підсобних виробництв. У Законі України "Про власність" підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює умови для їхнього розвитку та захисту.

Сільськогосподарським підприємствам сьогодні потрібне реальне економічне й правове розкріпачення (захист від адміністративного свавілля, матеріально-технічна і фінансова підтримка, визнання їх повноцінними суб'єктами ринкових відносин), як і фермерам, селянським господарствам.

Будь-який суб'єкт підприємництва у сільському господарстві повинен мати право самостійно вибирати напрямок спеціалізації (з Урахуванням умов даного господарства), визначати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода вибору партнера, Договірних взаємовідносин з суб'єктами ринку, форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем, тим більше що досвід розвинутих країн (Японії, США, Франції, Німеччини та ін.) свідчить: у господарській діяльності робить не форма власності, а підприємець, якому "дихає в потилицю" конкурент.

Сьогодні має місце протиставлення існуючих форм господарювання новим формам, а саме: колективних сільськогосподарських підприємств, з одного боку, та фермерських господарств, з іншого. Нерідко вихід вбачається в масовій приватизації. При цьому спостерігається захоплення силовим адміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов) насадженням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю.

Однак, по-перше, фермерські господарства виробляють незначну частину сільськогосподарської продукції. Потрібно три-чотири роки для їх становлення як повноцінних товаровиробників: це час для забудови, придбання техніки, будівельних матеріалів, палива. Фермерські господарства не можуть негайно дати необхідну кількість продовольства для населення, а тому різкий і суцільний перехід до сімейних ферм був би катастрофічним для нашого суспільства.

По-друге, формування багатоукладної системи господарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безроздільним пануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного і сприяють розвиткові кожного. Без такої системи створюється не реальний, а формальний плюралізм форм власності і господарювання з непримиренними суперечностями й антагоністичною боротьбою. Уже сьогодні про це свідчать численні факти гострих конфліктів, що виникають у відносинах між орендними колективами, фермерськими господарствами, кооперативами, колгоспами й радгоспами.

2.3 Аналіз ефективної діяльності різних форм господарювання в АПК

Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні є реформування державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних її форм досліджується проблеми власності. Вивчення власності як категорії мотивації високопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про те, що становлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-власника неможливе без зміни відносин власності. Приватизації можуть підлягати всі сільськогосподарські підприємства системи АПК.

Під приватизацією розуміють перетворення їх в підприємства з колективно-пайьовою власністю, а також господарства, засновані на приватній власності громадян. В результаті приватизації держава втрачає право володіння, розпорядження, користування об’єктами державної вдасності, а державні організації право безпосереднього управління.

Всі види власності – індивідуальна (приватна),колективно-акціонерна, державна- співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція форм власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є найєфективнішою.З позиції організації виробництва, найвищий економічний потенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становище реального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.

З розвитком продуктивних сил рівень концентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальна власність може забезпечити йього тільки при умові об’єднання. Таким чином, відбувається об’єднання індивідуального майна і колективного капіталу до оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і є приватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічний потенціал.

Одним із способів реалізації тієї чи іншої форми власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній переваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин: організаційно-технічну, пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності. Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та господарювання – колективні господарства, акціонерні товариства,селянські (фермерські) господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності визнані рівноправними.

Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку підприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід аграрного сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної (приватної) власності.

2.4 Реформування виробничих відносин в сільському господарстві

Здобувши політичну незалежість,Україна отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем.Булоб помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість.І все ж на перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування стала однією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої ”лібералізації” цін.

Життя вимагало кардинальних змін в народногосподарському комплексі України.Тільки його реформування могло принести бажані наслідки.

При перебудові аграрних відносин, підходів до вирішення питання про власність на землю, особливо її купівлю-продаж, необхідно прорахувати негативні наслідки:

спекуляції землею, в результаті якої її значна частина випаде з господарського обороту, а велика кількість дрібних власників втратить джерело до існування;

класова, міжнаціональна і міжособистісна ворожнеча;

соціальна несправедливість, на основі якої будуть виникати конфлікти;

загроза втрати економічної незалежності через те, що земля може бути скуплена іноземним капіталом, який уже зараз диктує умови розвитку вітчизняної економіки.

Реформуючи аграрні відносини, необхідно створити такий механізм, який право користування землею, як і її продуктами, міг би забезпечити тим, хто на ній працює.

Первинна виробнича ланк