Меріме та Росія
Познайомившись з Проспером Меріме І. Тургєнєв зазначав: "Схожий на свої твори: холодний, витончений, вишуканий, із сильно розвиненим почуттям краси й міри і з цілковитою відсутністю не лише якої - не будь віри, але навіть ентузіазму"
Меріме звертається до жанру новели, в якому досягає найбільшої глибини та виразності. Новела, як дуже динамічний жанр дозволяє проводити експеримент, випробовувати нові шляхи у мистецтві. У новелі Меріме вирішує складне завдання: через одиничну подію розкрити характер інших народів, інших епох. У листі до І. Тургєніва (10.12.1868) Меріме так пояснив свій метод: " Для мене немає цікавого завдання, а ніж якнайдетальніший аналіз історичного персонажу. Мені здається, можна добитися відтворення людини минулих епох способом, аналогічним до того, який скористався Кюв`є для відновлення мегатерія та багатьох відмерлих тварин. Закон, як і для зовнішньої." Відтак, Меріме особливу увагу звертає на типізацію психології.
"Взяття редуту" (1829) - коротка новела, побудована як оповідь очевидця (можливо, Стендаля) про опір росіян при штурмі наполеонівськими військами Шевардінського редуту напередодні Бородінського бою. Об`єктом дослідження тут є незрозуміла для француза загадкова стійкість росіян, яку можна збагнути лишень через призму рос. націон. свідомості. Новела й написана в простодушно - оповідний, хоч і дуже стриманій манері, що випередила "непарадні" опис боїв у "Парському монастирі" Стендаля та "Війні і мирі" Л. Толстого. Та в стилі новели є своя загадковість: простота і "прозорість" мови приховують вишуканий звукопис, який перетворює новелу на своєрідну поезію в прозі.
Меріме прихильно ставився до України. Про це свідчать, зокрема, листи письменники, а також його розвідки: нарис "Українські козаки т їхні останні гетьмани" (1854), де йдеться про життя, звичаї та побут запорожців, їхню боротьбу за визволення України, характеризується суспільно-політичний ладна Запоріжцю Січ, який Меріме кваліфікує як військову демократію: дослідження "Б. Хмельницький" (1863) з розгорнутою картиною буття українського народу в сер. XVIII ст. Окремі моменти історії України та її козацтва розглянув у праці "Епізод з російської історії Лжедмитро" (1853), також у сюжетно пов’язаних з нею п’єсі "Перші кроки авантюрник" (1852), де відтворив життя Запорізької Січі. Творчість М. Гоголя, приятелював з ним сполуками Меріме до вивчення української, російської т польської мов: він перекладав п’єсу "Ревізор", написав низку статей, у яких високо оцінив талант письменника. Цікавився творчістю Марна Вовчка, з якою був у приязних стосунках, робив спроби перекладу її творів, зокрема оповідання "Козачка".
Ряд творів Меріме переклали М. Константинопольський, В. Підмогильний, І. Рильський, М. Рудницький, С. Буда, М. Терещенко, Я. Кравець, Н. Гордієнко-Андріанова.
Починаючи з 1848 року Проспер Меріме "літературно емігрував до Росії й України". Знайомство з історією, творами письменників цих країн спонукало його до вивчення їхньої мови, бо письменник прагнув читати твори мовою оригіналу.
Особливо Меріме захоплювався Україною, його приваблювало минуле і героїчна боротьба українського народу за національну незалежність. Найбільше його зацікавила епоха українського козацтва, гетьманування, їхні звичаї та обряди. Про історію народу видані такі праці, як "Українське козацтво та їхні останні гетьмани", "Б. Хмельницький", у яких виклав своє захоплення Мазепою і Хмельницьким.
Під впливом його досліджень у 1868 р. французький сенат у хвалив: вивчити у школах Франції курс історії України. Цим самим Меріме сприяв взаєморозуміння і повазі одного народу до іншого.
Також письменник захоплювався українськими та російськими письменниками: написав статі про Гоголя, мріяв перекладати французською. М. Вовчка, переклав Пушкіна, Гоголя, Тургенєва французькою мовою. Про творчість цих письменників Меріме написав статті, давши високу оцінку російській літературі.
50-е і 60-і роки проходять для Меріме під знаком все зростаючого інтересу до літератури слов'янських країн, і перш за все до російської літератури. Інтерес до російської літератури виник в Меріме вже в 20-і роки. Він знайомитися з представниками освічених кіл російського суспільства не далеких літературі, - з К.К. Лабенської, Н.А. Мельгунова, А.І. і Н.І. Тургенєвими, С.А. Соболевський. Соболевський пробудив у ньому інтерес до творчості Пушкіна. У 20-ті і 30-і роки Меріме вже виявляє непогане знання російської літератури, з якою він знайомитися як за французькими перекладам, так і в оригіналі були К.К. Лебенскій і С.А. Соболевський, але головним чином Варвара Іванівна Дубенська, знайома Пушкіна, у якої Меріме з середини 40-х років починає брати систематичні уроки. Він читав Державіна, Крилова, Жуковського, Карамзіна, Грибоєдова, Лермонтова, Гоголя. Але особливе захоплення викликає у нього Пушкін, творчість якого він займався близько сорока років.
Ці російські інтереси Меріме розвиваються на тлі зростаючого критичного ставлення письменника до сучасної йому французькій літературі, про занепад якої він не раз писав у приватних листах і деяких статтях. І цьому мовчанню тим сюжетів, падіння літературної майстерності Меріме протиставляє досвід кращих представників російської літератури. Він перекладає твори деяких з них, про інших пише статті. У липні 1849р Меріме друкує свій переклад пушкінської "Пікової дами". Через 2 роки з'являється його стаття "Микола Гоголь", більш ніж наполовину складається з уривків і переказів "Мертвих душ" і "Ревізора" (За деякими відомостями, Меріме був особисто знайомий з Гоголем, - він зустрівся з ним в 1837 р. в салоні А.О. Смирнової). Однака Меріме побачив у Гоголя лише сатиріка ("Гоголь, - писав Меріме, - перш за все яскравий сатирик. Він безжалісний до злості і дурості, але в його розпорядженні має тільки одна зброя"). Погано знаючи російську життя, Меріме побачив у книгах Гоголя лише злу карикатуру на неї. Перебільшив Меріме і вплив на Гоголя ряду іноземних письменників (Рабле, Стерна, Гофмана, Бальзак). Характерно, що цю односторонню оцінку Гоголя з радістю підхопив
Ф. Бумарін, розвинувши її в 2 статтях у "Північної бджолі".І.С. Тургенєв у листі Поліні так оцінив статтю Меріме про Гоголя: "Надзвичайно проникливі розуми з числа іноземців, як, наприклад, Меріме, побачать у Гоголя тільки гумориста на англійський лад. Його історичні значення абсолютно вислизає від них". Разом з тим Меріме одним з перших у Франції звернув увагу на Гоголя, став пропагувати його твори. У липні 1853г. він публікує повний переклад "Ревізора.
У 50-і і 60-і роки Меріме знайомиться з О.О. Баратинським, П.А. Вяземським, М.М. Лонгинова, І.С. Тургенєвим: його заняття російською мовою і літературою розширюються і поглиблюються. Він читає Загоскіна, Аксанова, А.К. Толстого, Тургенєва, Л.Н. Толстого, Достоєвського. З'являються його нові переклади творів Пушкіна ("Цигани", "Гусар", "Постріл") і, нарешті, стаття про великого російською співаєте. Саме Пушкін змусив Меріме полюбити російську мову, оцінити його багатство і силу. Він не раз писав про це своїм кореспондентам, наприклад, К.Н. Леонтьєву (11.04.1860): "Я глибоко захоплююся вашою мовою. Це єдина мова тепер у Європі, який ще придатний для поезії". І далі про Пушкіна: "Володіючи чудовим інструментом і вміючи чудово на ньому грати, він все ж ніколи не розмінювався на варіації, але завжди шукав справжню мелодію. У цьому його перевага над Байроном. Пушкін у 30 віршах створив "Пророка", в (36) - "Анчар". Лорд Байрон зробив би з цього 2 томи. У Пушкіна і російських письменників його часу Меріме приваблювала Висока громадянськість їх творів, сміливість і прямота у постановці найгостріших питань російського життя, реалізм, прекрасне володіння ловом. Цікаві судження Меріме про російську літературу І.С. Тургенєва. "Ваша поезія, - сказав нам одного разу Меріме, відомий французький письменник і шанувальник Пушкіна, якого він, не вагаючись, називав найбільшим поетом своєї епохи, які ледь не в присутності самого Віктора Гюго, - ваша поезія шукає, перш за все правди, а краса потім є сам собою: наші поети, навпаки, йде зовсім протилежної дорогою: вони клопочуть насамперед про ефект, дотепності, красі, і якщо по всьому цьому їм постане можливість не ображати правдоподібності, так вони і це, мабуть, візьмуть на додачу".
У статті про Пушкіна (яку між іншим, Тургенєв настійно рекомендував П.В. Анненкова), Меріме не уникнув деяких помилок і неточностей: він, наприклад, явно перебільшував ступінь впливу Байрона на російського поета, не помітив цензурного гніту, під яким знемагав Пушкін, побачив в Миколі лише м'якого і справедливого критика творів поета. Проте робота Меріме була кращою статтею про Пушкіна у французькій пресі.
З Тургенєвим Меріме знайомився в лютому 1857р. в Парижі і з того часу постійно листувався і зустрічався. Але ще до знайомства, в 1854г, він публікує велику рецензію на французький переклад тургенєвських "Записок мисливця", назвавши її "Кріпосне право і російська література". У цій статті, давши дуже високу оцінку творчості Тургенєва, Меріме допустив ряд помилок в тлумаченні деяких рис російського життя: його думки про кріпосне право відрізняються наївністю.
У 1863 р. з передмовою Меріме виходить французький переклад роману Тургенєва "Батьки і діти", у 1868 Меріме публікує свій етюд "Іван Тургенєв". У ці ж роки він друкує свої переклади творів російського романіста - повістей і оповідань "Привиди" (1866), "Жид" (1869), "Петушков" (1869), "Собака" (1869), "Дивна історія" (1870). Він переглядає та редагує переклади інших творів Тургенєва, що з'являються в ці роки у Франції: за порадою Тургенєва переводить розповідь Марка Вовчка "Козачка", переказує разом з ним "Мцирі" Лермонтова. 60-і роки Тургенєв ставати для Меріме єдиним літературним однодумцем і другом, тому їх взаємини становлять особливий інтерес. Досить сказати, що від деяких нездійснених задумів Тургенєва ми дізнається тільки з їх листування.
Велика частина цих пісень взято мною з книги вийшла в Парижі в кінці 1837г, під назвою La Guzla, au choix de Poesied I Hyriques, recuei llies dans la Dalmatie, la Bosnie, la Croatie et l `Hersegowine. Невідомий видавець говорив у своїй передмові, що збираючи колись природність пісні напівдикого племені, він не думав їх обнародувать, ну що потім, помітивши смак до твором іноземним, особливо до тих, які своїх формах віддаляються від класичних образах, згадав він про збори своєму і, за порадою друзів, переклав деякі з їхніх поеми, і геть. Цей невідомий збирач був не хто інший, Меріме, гострий і оригінальний письменник, автор Театру Клари Газюль, Хроніки часів КарлаIX, Подвійний помилки та інших творів, надзвичайно чудовий в глибокому і жалюгідному занепаді нинішньої французької літератури. Поет Міцкевич, критик пильне і тонкий і знавець Славенської поезії, не засумнівався в достовірності цих пісень, а якийсь учений-німець написав про них розлогу дисертацію. Мені дуже хотілося знати, на чому грунтується винахід країні сил пісень (.). (Роман М.М. Загоскіна, свою думку про який Вяземський висловив у листі до Пушкіну 24.08.1831г.)
Протягом довгого часу Пушкіна знали за кордоном особливо в слов'янському світі, як родоначальника рус. літерат., але таким захоплюються, близьким, потрібним, як, скажімо, Достоєвський, Лев Толстой, а пізніш Чехов, Горки Маяковський, він не був.
У передмові до одноактної драмі "Дві сесри" Тургенєв писав: "Розумні люди кажуть, що драма повинна відтворювати сучасне буття, відоме, певне суспільство. вибачте, іншого не пам'ятаю. З розумними людьми приємно погоджуватися, але не завжди можливо дотримуватися їхніх порад". Закінчується ця передмова словами "" Театр Клари Газуль", відоме твір дотепного Меріме, подав мені думку написати безделкі в його роді". Це програмне для Тургенєва - драматурга тих років заяву потребує пояснення: яким п'єсами Тургенєв протівопоставляє свою драму і какому жанру можна віднести його перші драматургічні досліди?
Стендаль писав, що в "Театрі Клари Газуль" Меріме "слідував тільки голосу природи і спонукань свого сердца2, що" твір це ближче до природи і орігінальніше, ніж будь-яке з що з'явилися у Франції протягом багатьох років", що герої його" з плоті і крові, правдиві і повні життя". По суті про те ж писав і Тургенєв, коли зізнавався, що слід Меріме: його дійові особи не схожі на реальних іспанців, але схожі на іспанців "Театру Клари Газуль" (А.Б. Муратов. Романтична драма Тургенєва "Неосторожность")
Майже всі літературні зіставлення, вважає дослідник, висловлюють "не стільки творчу близькість між письменниками, скільки типологічні сходження, зумовлені спорідненість шляхів розвитку франц. Літератури 19 століття Розглядаючи літературні зв'язки Тургенєва з франц. Романтиками: Віктором Гюго, Санд, Альфреда де Мюссе, Шарлем, Бодлером, Проспером Меріме, Ладарія, добросовесно спираючись на своїх попередником, завжди обгрунтовано погоджується або не соглашається з їх трактуваннями, вносить свої корективи, творчо розвиває теми. Крітікобібліографічна справно стає у неї обов'язковими елементами при вивченні літературних і життєвих відносин російського письменника з французами.
Тургенєвська концепція франц. літератури з роками поглиблювалася і ставала більш правдивої та неупередженої. Цьому багато в чому сприяв Меріме М.Г. Ладарія спілкується увага своєрідність особистих і творчих зв'язків двох письменників, знаходить типологічні і генетичні риси подібності в таких творах, як новели "Подвійна помилка", "Карлик", "Венера Ільськая" та повісті "Вєшніє води", "Степовий король Лір", "Клара Міліч", бачить продуктивність спілкування письменників у спільній роботі над перекладами, а також у літературно - критичних роздумів. Слід зазначити вплив Меріме - драматурга і автора історичних хронік, який наполегливо хотів бачити Тургенєва творцем саме творів історичного плану; як відомо, він закликав його взятися за велике історичне полотно з життя російських розкольників 17 століття. Вибір плана історію розкольника Микити Пустосвята: соціальних протест в умовах російського феодального суспільства часто наділявся в релігійні форми. Він писав Меріме: "Так, ви праві, розкольники 17 століття в Росії = це революціонери". У середині 50-х рр. Тургенєв звертає увагу не схоже явище у Франції напередодні падіння феодалізму. (Г.Б. Курляндська, Л.А. Баликава, І. С Тургенєв і всесвітнє значення російської літератури)
Творча дружба пов'язувала Тургенєва і з чоловіком Поліни Віардо, відомим тоді література, знавців мистецтва, кращим перекладачем "Дон Кіхотом на французька мова. Завдяки своїм поїздкам а Росію і дружбі з Тургенєвим, Лун Віардо прагне глибше ознайомиться з культурою та суспільно - політичним ладом Россі. Він допомагає Тургенєву переводити на французька мова Гоголя, Пушкіна, Лермонтова, його в коло видавців та літераторів, де той невдовзі набуває заслужений авторитет і як майстер слова і як пропагандист російської літератури на Заході російський письменник стає другом і літературним порадником Меріме і Г. Флобера, братів Гонкур, Е. Золя і Мопассана.
Тургенєв не знайшов уже в Парижі (переїхав в 1871 свого великого літературного одного, Проспера Меріме, талант якого і письменницький почерк багато в чому збігалися з тургенєвским. Цей письменник, що познайомив французьку публіку з російським автором своїм блискучим передмовою до перекладу роману "Батьки і діти", помер в 1870 році, незабаром після падіння імперії. (Людвіг Піч. З "Спогади)
Ім'я Тургенєва тісно пов'язане з історією культури франції другій половині 19ст. "В особі Тургенєва вперше в історії франко-російських літературних відносин великих письменник однієї країни активно і безпосередньо брав участь у створенні цілого літературного руху в іншій країні." Узагальнення радянського дослідника як не можна більш точно визначає характер відносин Тургенєва з письменниками Франції. Ця думка проникає спогади і статті про Тургенєва його французьких сучасників - Мопассана, А. Доде, П. Меріме, Поля Берже та ін. (Гі де Мопассан. Іван Тургенєв)
Все ж таки в літературних колах про нього були дуже високої думки. "Що за чолов'яга, цей скіф", - писав Флобер Жорж Санд, Гізо, Меріме, Санд, Тен, захоплювалися ним. (Батист Форм. Спогади про Тургенєва)
"Популярність Тургенєва у Франції почалася з" Записок мисливця", - згадував Меріме в 1868году. - Його перший твір, що є поруч оповідань чи, скоріше, маленьких, повним оригінальності ескізів, було для нс як би одкровенням російських звичаїв і відразу дало нам відчути розміри таланту цього автора".
Серед усіх цих статей та рецензій, які в цілому сприяли популярності до успіху книги Тургенєва у Франції впродовж декількох місяців, але навряд чи могли сприяти зміцненню його дійсної популярності у французькій літературі, було, однак, кілька критичних робот, що одержали більше тривале значення. Однією з них була стаття Меріме, видного письменника, в майбутньому став одним Тургенєва.
Деякі нові дані про Меріме, нещодавно опубліковані, дають кілька цікавих штрихів до історії того, був написана ця перша його стаття про Тургенєва. Цікаво відзначити, що ініціатором її був саме Шаррьер (першим переклав "Записки мисливця" І.С. Тургенєв на французьку мову). Випустивши свій переклад "Записки мисливця", він одразу ж відправив екземпляр книги Меріме з проханням відгукнутися на неї у пресі; таку статтю Шаррьер вважав для себе не тільки схвальною, але й особливо важливою для успіху його видання: Меріме вже користувався широкою популярністю у Франції не тільки кЯ письменник, але і як перекладач. Пушкіна і Гоголя. У відповідь лист Меріме до Е. Шаррьеру датована 20.05.1854г "Я прочитав з великим інтересом Ваш переклад" Записок мисливців ", - писав Меріме, - і дякую вам за те, що ви дали мені можливість познайомитися з настільки чудовим твором. І якщо я зможу розташовувати невеликим дозвіллям, я припускаю написати його критичний розбір для "Ревю де Монд" і сказати там все те хороше, що я думаю про цей твір". Стримати свою обіцянку Меріме зміг лише через місяць: у номері 1.08.1854г. зазначеного журналу з'явилася його стаття про "Записки мисливця", озаглавлена "Література і кріпосне право в Росії". Стаття ця належала письменникові, ім'я якого говорила сама за себе, і не могла не привернути до себе саме широке увагу. Правда і вона не вільна ще від деяких тенденційних перебільшень військового року, оскільки автор хотів зробити її гострої і політично актуальною для сучасних йому французьких письменників. На критичних аналізах низки оповідань "Записки мисливців" стаття ця прагнути показати, перш за все, ознаки розкладання кріпосницького ладу в Росії напередодні Кримської війни; це однак не завадило Меріме дати високу оцінку книзі Тургенєва, як пам'ятника художньої літератури, і, навпаки, попередило, певною мірою, пізніше ставлення французьких читачів до "Записок мисливців" як до літературного твору, що є в той же час яскравим документом російської громадської думки. З перших же рядків Меріме попереджає читача що "Записки мисливця" - "цікаве і повчальне твір, що розповідає про багато при своєму малому обсязі Меріме пише далі: " Ці 22 жанрові картинки, майже однаково обрамлені, позначені майстерним різноманітним композиції і тону розповіді. Вони ретельно оброблені, іноді навіть з зайвою копіткість і дають у цілому дуже точне поняття про соціальний стан Росії". У висновку Меріме висловлював надію, що літературна діяльність автора" Записки мисливця "не перерветься на цьому вдалому досвіді. "Я вважаю, - додавав Меріме, - що Тургенєв, якого я не маю честі знати особисто - молодий письменник, і що його" Записки мисливця "є лише прелюдією до більш серйозного і більш значного твору".
Стаття Меріме надалі передруковувалася неодноразово і не загубилася, подібно до інших фейлетоном, згаданим вище; опублікована вона була в серйозному і впливовому журналі, який не легко марнував люб'язності іноземним автором; нарешті, похвали, що виходили від Меріме, були особливо авторитетними. Коли Тургенєв пізньої осені 1856р приїхав до Парижа, його вже тут знали саме як автора "Записки мисливця"; до певної міри це пояснювалося також схвальною оцінкою книзі, даної таким вимогливим критиком, яким був Меріме. Особиста дружня близькість обох письменників, як відомо, виникла між ними значно пізніше; в пору їх дружби Меріме ще раз повернувся до "Записок мисливця" у великій статті про Тургенєва у 1868, але ця стаття тільки розвинула його перші враження від цього твору, вперше висловлені Меріме у 1854р., і підкріпила їх небагатьма новими міркуваннями у справедливості яких в той час вже не могли сумніватися численні французькі шанувальники Тургенєва.
У 1954р Меріме не мав ще під руками російського оригінал книги Тургенєва: він судив про неї тільки з перекладу Шаррьера. Протести Тургенєва щодо цього перекладу могли дійти до Меріме значно пізніше, того ж головним чином з вуст самого Тургенєва. У своїй першій статті Меріме дорікнув Шаррьера тільки за свавільне зміна їм заголовок книги. Але вже наприкінці 50-х років Меріме повністю прийняв сторону Тургенєва в питанні про те, як повинні бути переведені "Записки мисливця". Для історії перекладів з російської мову у Франції цей спір мав деяке значення. Завдання, яке стояло перед французькими перекладачами "Записок мисливця", певна річ, була не з легких. Дати читачам такий переклад, який був би в змозі передати російський оригінал цієї книги, повної поетичної принади, багатьох труднопередаваємих на будь-якому іншому мовою особливості усного, сказовой мови, з її диалектальні формами і своєрідністю її синтаксису, було особливо складно в умови французької перекладацькій практиці XIX століття.
Переклад Шаррьера, у всякому разі, не відрізнявся точністю, як це відзначав і сам Тургенєв. Незадовільними якостями цього обьясняється перш за все, рішення Тургенєва підтримати іншого перекладача своїх "записок" - І. Ділового і надати йому допомогу у випуску в світ нового перекладу того ж твору (переклад тривав з листопада 1956 р, грудня 1957р). Меріме, може бути, під впливом Тургенєва, також засуджував тепер перший переклад з тієї ж причини. Це видно, зокрема, з того листа (від 20.04.1859), яке Меріме написав Шаррьеру з приводу постанови їм перекладу "Мертвих душ" Гоголя. "З великим інтересом читав я вашу передмову до" Мертвих душ", - писав в цьому листі Меріме, - але зізнаюся вам відверто, я не можу схвалити вашу систему перекладу. Мені здається, що ви витрачаєте занадто багато дотепності на захист неправого справи. Французька публіка не так закосніла у своїх звичках, щоб вона не могла зрозуміти гідності іноземній форми". Цікаво, що в цій самій статті, яку засуджує Меріме, Шаррьер вельми ображено згадує протести Тургенєва проти його перекладу "Записок мисливця", випущеного за п'ять років перед тим. Зауваживши, що "жоден письменник ніколи не буває задоволеним перекладом його творів, Шаррьер прямо посилався на те, що Тургенєв нібито зводив з ним" особисті рахунки".
У пізніх "Спогадах про І.С. Тургенєва" М.М. Ковалевський писав: "З розмов з Іваном Сергійовичем я дізнався, як склалася його літературна репутація в Парижі. Найбільше сприяв їй Меріме, а за ним Ламартін".
1) З листа-відповіді Меріме випливає, що надії Шаррьера, коли він посилав йому свій переклад "Записок мисливців", сягали і далі; знаючи про близькість Меріме до двору французького імператора, Шаррьер просив йому "подяку" Наполеона III за видання цієї книги але Меріме ухилився від яких-небудь Клопіт з цього приводу.
2) Перше знайомство Тургенєва з Меріме відбулося у другій половині лютого 1857р.
Ми віддаємо належне Меріме, який перейнявся величчю нашого найбільшого національного генія - Пушкіна, зрозумів силу Гоголя. Однак, відчуваючи силу російських письменників, Меріме за методом аналогій. Він же говорив про Гоголя: "Тільки мову, на якому він пише, заважає йому досягти в Європі слави кращих англійських гумористів." Але справа була не тільки в перекладах. Російським письменникам все не знаходилося вільної вакансії в системі світових величин. Якщо Пушкін і Байрон-"обидва", а Байрон вже володіє світовим визнанням, то навіщо ж ще один претендент на те саме місце? (Д.М. Урнов, Тургенєв як представник Росії і російської літератури на Заході)
У 1827 році, він випускає, також не виставляючи свого імена, другий твір, що має особливе значення для російської літератури. Це збірка балад, названий "Гюзла" і виданий Меріме за збірку слов'янських балад. Насправді там не було жодної балади, яка була б записана в слов'янських країнах, вони були складені Меріме, але настільки вдало, що читачі, і в тому числі багато великих літератори, повірили в їх справжність
Пізніше в статті про Пушкіна ("О. Пушкін" 1869) мерине писав, скаржачись на долю письменника: справді, літератори знаходяться в положенні досить скрутному. Малюйте пороки, слабкості, людські пристрасті-вас звинувачують у бажанні розбестити ваших сучасників. Не віддавайте ніколи хороших якостей героя, який грішить проти десяти заповідей, - скажуть, що ви підриваєте суспільну базу. Особливо ж не здумайте висміювати лицемірів і лісефілантропов - ви наживете багато ворогів". Ці слова говорять про те, як болісно відчував Меріме гнітючий прес умовної буржуазної моралі, що обмежує творчість художника рамками "десяти заповідей" загальновизнаним чеснот. Це дасть ключ розуміння багатьох "загадок" в особистості як Меріме, так і його героїв.
50-е і 60-і роки в творчості Меріме цікаві перш за все з точки зору його відносин до руської і слов'янською культурі та зв'язку з нею.
Звернення Меріме до слов'янською теми має свою історію. Його Перові звернення до теми - це 1827 рік, рік виходу його збірки "Гюзла"
Перший, хто викрив містифікацію Меріме, бив Гете, котрому Меріме послав один екземпляр своєї "Гюзал". Гете відразу сказав, що автор їх-Меріме.Полное назва збірки такого: "Гюзал, або Вибрані іллерійской поезії, збори в Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині". Збірником Пушкін; на його прохання Соболевській, особисто знайомий з Меріме, запрси останнього. Отвечая Соболевському, Меріме про те, як були створені ці балади. Он пише наступне:
"У 1827 році ми з одних з моїх друзів склали проект подорожі до Італії. Ми стояли перед картою, викреслюючи олівцями план нашого путі. Прибув в Венецію (на карті зрозуміло) і скучивши серед англійців і Нємцов, я запропонував поїхати в Трієст, а остуда в Рагузу. але в кишені у нас було дуже легко. тога я запропонував наперед описати наше мандрівка, продати опис видавцеві, а на виручені гроші подивитися, нас колько ми помилилися у наших описах". Далі Меріме розповідає, як він складав свої балади у селі: " Близько полудня снідали, а я вставав о 10 годині ранку і, одну або дві цигарки, від нічим робити, в дам, писав баладу. В результаті виник маленький томик, котрий ввів в оману двох або трьох осіб "
Повірив чи Пушкін у справжність цих балад? Крім свідоцтва Соболєвої, який стверджував, що Пушкін "піддався містифікації Меріме", є жартівливе зауваження самого Пушкіна, який сказав: "В усякому разі, я був обдурений у гарній компанії", Пушкін мав на увазі, що, так само як і він, у достовірність збірки повірив польський поет Міцкевич.
Після короткого передмови збирача поміщена дуже цікава біографія слов'янського співака Іакінфа Маглановіча. Пушкін, познайомившись з пам'ятником, звернув особливу увагу на цю біографію і писав про неї наступне: "Меріме помістив на початку своєї" Гюзля "звістки про старого гусляра Іакінф Маглановіче; невідомо, чи існував він коли-небудь, але стаття його біографа має незвичайну принадність оригінальності і правдоподібності. Книга Меріме рідкісна і читачі, думаю, із задоволенням знайдуть тут життєпис слов'янина-поета". В одному з видань цього збірника поміщений портрет Іакінфа Маглановіча роботи невідомого художника; він зображений граючим на своїй гюзле. Всього балад у збірнику тридцять два. Пізніше (1842г.) в новому виданні Меріме до них приєднав ще чотири. Їх можна підрозділити але темами, на три цикли. По-перше, значна частина балад присвячена темі боротьби слов'янських країн із загарбниками головним чином з турками і французами ("Смерть Томаса II, короля Боснії", "Кінь", "Битва при Зеніці-Великої", "Чорногорці" та інші). Це найбільш цікаві балади, з особливою майстерністю виконані Меріме. Далі цикл сімейно-побутових пісень ("Прекрасна Єлена", "Боярішнік Велико", "Сумна пісня про благородну дружині Асан Аги" і ряд інших).
Нарешті, слід особливо виділити цикл ліричних балад ("Похоронна Пісня", "Імпровізації Іакінфа Маглановіча" та інші)
З справжніми слов'янськими баладами Меріме не був знайомий, але він мав у своєму розпорядженні цілу низку джерел, з яких міг скласти уявлення про життя і побут слов'янських народів. Одним з основних джерел була книга італійського мандрівника абата Фортіс, яке називалося "Подорож в Далмацію", що вийшла в 70-х роках XVIII століття. У ній давалися відомості про побут, вдачу, піснях, обрядах, навіть поміщена одна слов'янська пісня, яку Меріме переніс у свій збірник - це "Жалобна пісня благородної дружини Асан Аги".
Зі збірки Меріме. Пушкін переклав одинадцять балад.
У передмові до "Пісням загадкових слов'ян" 1835 року, куди були включені перекладені балади, Пушкін відгукується про Меріме як про "гострому і оригінальному письменника, автора творів надзвичайно чудових у глибокому і жалюгідному занепаді нинішньої французької літератури" Серед цих "черезвичайно чудових творів Меріме. Пушкін називає "Подвійну помилку", "Театр Клари Газюль", "Хроніку часів Карла IX".
Тяжіння Меріме до народного образу, майстерня розробка його, глибокий Інтерес списателя до слов'янської темі - ось те, що так привернуло Пушкіна в збірнику Меріме.
Пушкін перевів наступні балади Меріме: "Бачення короля", "Янко Марновіч", "Битва біля Зіниці-Великої", "Федір і Олена", Влах у Венеції "" Гайдук Хрізіч "," Похоронна пісня "," Марко Якубович "," Бонапарт і чорногорці "," Вурдолак "," Кінь".
Пушкін дає балад віршований переклад, тоді в Меріме всі вони були написані прозою. Завдяки цьому балади абсолютно перетворюються. Ось два уривки з "похоронні пісні" Меріме і Пушкіна, Меріме пише: "Прощай, прощай, добрий шлях!".
Пушкін переводить так:
З Богом у далеку дорогу!
Шлях знайдеш ти слава Богу,
Світить місяць, ніч ясна;
Чаша випита до дна.
Особливо яскравим прикладом творчої роботи Пушкіна над матеріалом узятим в Меріме, служить переклад балади "Вурдалак" (в Меріме "Ваня").
Переклад Пушкіна - це по суті, новий твір, незрівнянно більш близьке до народної творчості.
Пушкін додасть баладі гумористичний характер, більш близький народної поезії. Всі будуватися на контрасті між тим, чого очікує Ваня, і що виявляється в дійсності.
Образи балади Пушкіна бачиш: вони живуть, рухаються, діють. Меріме розповідав про страх Вані, Пушкін показує його.
Пушкін різко змінює кінцівку, вносячи в неї більше реалізму і справді гумору.
Пушкін на основі матеріалу, взятого в Меріме, створив високохудожні твори, які далеко перевершили оригінал. Він проник у народний образ з більшою силою і глибиною, ніж це зміг зробити Меріме.
Знайомство з російськими починається в Меріме в кінці 90-х років. Серед його російських знайомих слід вказати А.І. і І.С. Тургенєва, Соболевського, Герцена та інших.
З російською літературою і насамперед з Пушкіним, Меріме познайомив друг Пушкіна Соболевський.
Меріме береться за вивчення російської мови. До кінця 40-х років він опанує їм настільки, що вже може перекладати з нього на французьку мову.
Чим більше дізнавався Меріме російську мову, тим більше захоплювався ним "Російська мова, - писав він, - найбагатший, наскільки можу судити, з усіх європейських мов. Він начебто створений для вираження найтонших відтінків. При його незвичайній стислості і разом з тим ясності йому досить одного слова для з'єднання багатьох думок, які на інших мовах зажадали б цілих фраз". "Російська мова безперечно краще європейських, - говорить він в іншому місці, - не виключаючи грецького. Він незмірно перевершує німецький своєю ясністю. По-німецьки можна знати всі слова фрази, безуспішно добираючись до її змісту. З російською мовою нічого подібного трапитися не може".
Першим художнім перекладом Меріме з російської була "Пікова дама", а пізніше їм переведено "Цигани" і "Гусар" Пушкіна, ряд уривків з Гоголя і оповідань Тургенєва.
У 50-х і 60-х роках Меріме випускає ряд робот про російських письменників - "Микола Гоголь" (1851), Передмова до французького перекладу "Батьків і дітей" (1863), "Олександр Пушкін" та Іван Тургенєв (1869).
Велике захоплення Меріме викликали "Цигани" Пушкіна. Про цю поемі він відгукувався як: "Не одного вірша, не одного слова не можна було забрати, кожна на своєму місці, у кожного своє призначення. А тим часом по зовнішності це все дуже просто, природно, і мистецтво виявляє себе тільки повною відсутністю будь-яких зайвих прикрас".
Пушкіна Меріме цінував в першу чергу за те, що він зумів у своїх творах дати позитивний образ. Порівнюючи Пушкіна з Гоголем він віддає перевагу Пушкіну саме тому, що Пушкін у своїй творчості зумів знайти цей образ. Меріме писав про Пушкіна: "Після того як він тривалий час знаходив в людському серці всі пороки, всі ницості, щоб їх бичувати і висміювати, він раптом помітив, що поряд з цим ганебним злиденністю є піднесені риси. Він став поетом великого і прекрасного, як тільки він його відкрив". Меріме завжди дуже цікавився історією, він залишив ряд історичний праць, в числі яких роботи з російської та української історії. У 1951 році він намагається створити драму про самозванця. Це драма ("Перші кроки авантюриста") задумана, безперечно, під впливом "Бориса Годунова", але самозванцем в ній виступає козак Юрій, Отреп'єв ж - тільки агент цього самозванця. У художньому ставлення драма не витримує порівняння з кращими творами Меріме. Вона залишилася не закінченою.
Меріме був одним з найбільших реалістів французької літератури XIX століття. Відзначаючи його значення, треба особливо вказати на ту величезну роль, яку зіграв Меріме як перший захоплений цінитель і пропагандист російської літератури у Франції.
"Ваша поезія, - говорив Меріме Тургенєву, - шукає перш за все правду, а краса є потім сама собою".
У некролозі на смерть Меріме Тургенєв писав про нього: "Ми, росіяни, зобов'язані вшанувати в ньому людину, яка катував щиру і сердечну прихильність до нашого народу, до нашої мови, до нашого побуті, - до людини який позитивно боявсь перед Пушкіним і глибоко і вірно розумів і цінував краси його поезії". Доводячи це, Гете виходив з таких міркувань, склад слова Gazul той же, що і Guzla.
Проспер Меріме пише статті про російську літературу і російської історії XVII століття, вивчає повстання Степана Разіна і Пугачова.
Ця діяльність Меріме відіграла визначну роль розвитку російсько-французьких культурних зв'язків. (С.Р. Брахман)
Познайомившись з Меріме І.С. Тургенєв відзначав: "Схожий на свої твори: холодний, тонкий, витончений, з сильно розвиненим почуттям краси і міри з досконалим відсутністю не тільки який-небудь віри, але навіть ентузіазму. І в цей момент саме російська література ставати для Меріме рятівним засобом у його розладі з собою, бо вона пройнята тією особливою гармонією, моральною висотою і реалізмом, яких жадав і не знаходив навколо себе письменник. Меріме перевів на французьку мову повісті А.С. Пушкіна "Пікова дама" (1849), "Постріл" (1856), написав захоплену статтю про Пушкіна (1868), публікує статтю "Література в Росії: М. Гоголь (1851) і переклад "Ревізора" (1853, під назвою "Генеральний інспектор"), пише передмову до перекладу роману І.С. Тургенєва "Батьки і діти" (1863), редагує переклад роману "Дим" (1867), переводить повісті "Привиди" (1866), "Дивна історія" (1870), випускає разом з Тургенєвим збірка перекладів його творів "Московські новели" (1869), пише про нього розгорнуті статті "Література і рабство в Росії. Записки російського мисливця Івана Тургенєва " (1854)," Іван Тургенєв " (1868), залишає зауваження про багатьох російських поетів і письменників. Не всі Меріме, вірно, сприйняв в російській літературі. Так, він абсолютно не оцінив перші твори Льва Толстого, а в Гоголя побачив тільки сатирика, багато що запозичили у Стерна, Скотта, Шаміссо і Гофмана. Проте воно суті, не знав у Європі різних за глибиною і гр