Господарство Європи в добу середньовіччя

ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

ПЛАН

Вступ. 3

1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини. 5

2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка. 25

3. Середньовічне місто, розвиток ремесла. 33

Висновок. 41

Список використаної літератури. 43

Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на грунті, підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, прискорюючи чи сповільнюючи їх. Економічна історія на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну.

Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для виявлення і узагальнення тенденцій економічного розвитку на перспективу.

Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу в певні періоди.

Економічна історія забезпечує тісний зв'язок історико-економічного пізнання з розвитком економічних знань в цілому. Як джерело фактичного матеріалу для всіх економічних наук вона допомагає у вивченні економічної теорії, економіки промисловості, сільського господарства, фінансів, грошового обігу тощо. Галузеві та функціональні економічні науки без обгрунтування історико-економічними дослідженнями втрачають власний теоретичний рівень.

Актуальність вивчення історії господарства України у світовому контексті пояснюється необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей економічного розвитку українських земель в умовах незалежної України, що стала суб'єктом світової цивілізації. Донедавна історія господарства України, як і вся її історія, вивчалася як складова частина історії Росії, що не відповідає історичній справедливості. Вивчення економічної історії України допоможе більш глибоко дослідити сучасні економічні процеси, визначити варіантні та альтернативні шляхи розвитку на майбутнє, щоб вивести Україну з економічної кризи.

В історіографії господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назву Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V— Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI—XV ст. — період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської імперії та соціально-господарської системи германських племен. В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських країнах перехід до феодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V — на початку VI ст. за "Салічною Правдою" — збірником звичаєвого права — у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) "салічної землі" франки не знали. Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади.

За "Салічною Правдою", франки були вільними членами громади з визначеними правами і обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними. До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами. Розпочалася майнова диференціація, з'явилися заможні та незаможні члени громад.

Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого. Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої сім'ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.

Процес становлення залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл — фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування —'бенефіції — за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала умови для руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: увільняла їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація — подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі.

Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Великого (768—814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули військово-політичного та територіального характеру. Посади намісників стали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися фізичні покарання залежних людей, їхні примуси.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класичного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці IX ст. у цих сеньйоріях було зосереджено не менше третини селян. Частіше зустрічалися сеньйорії з незначним доменіальним господарством, де переважали тваринництво й земельна рента продуктами.

Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської господарської спадщини. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських племен та реконкістою — відвоюванням Піренейського півострова в арабів.

У Німеччині господарство феодалізувалося в VII—XI ст. За германськими "Правдами" у VII—VIII ст. панував алод, одночасно існувало церковне і світське землеволодіння. Особливістю аграрної еволюції було більше значення "внутрішньої" феодалізації громади-марки. Поширилися різні форми відчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж всередині марки. Поглиблювалася майнова та соціальна нерівність. Одні сім'ї бідніли, інші збагачувалися, перетворюючись на дрібних і середніх землевласників. У їхніх руках зосереджувалися права на громадські угіддя.

Приєднання в IX ст. території Німеччини до Каролінгської імперії сприяло синтезу громадського і романізованого господарства. Активізувало його утворення Німецької держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний переворот, прискоривши розпад громади і швидке зростання великих земельних володінь. Король дарував землі, імунітетні привілеї феодалам. Характерною для Німеччини була така форма феодальної власності, як фогство. Фогти (дослівно захисники) — світські особи, які виконували в імунітетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіскальні функції. Поступово їхні посади стали спадковими, вони привласнювали церковні землі та доходи. Структура феодальної сеньйорії мала деякі особливості, їй були властиві роздробленість і дискомпактність, розпорошеність у багатьох селах.

Складалася феодальна залежність вільних членів громади. Відчуження алоду, прекарні угоди призводили лише до їхньої поземельної залежності, перетворення на надільних селян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлювалась особиста залежність вільних членів громади від землевласників. На початку XII ст. у Німеччині сформувалися феодальне землеволодіння, визнане спадковим і неподільним, та сеньйоріально-селянські відносини.

В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е., рабовласницька система власності не сформувалася. В англосаксонський період (V—XI ст.) домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка. Значні за розмірами спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га), колонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємодопомога забезпечували тривале (порівняно з Франкською державою) збереження громадської власності. Англійський фолькленд — наділ, яким володіли за "народним правом", не став "класичним" алодом, вільно відчуженою власністю, оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість населення становили вільні селяни — керли. Невільне населення — раби та залежні літи з завойованого кельтського населення — використовувалося як челядь або "сиділо" на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Проте поступово алодизація землі, вичерпування колонізаційних можливостей, соціально-економічна диференціація населення, збагачення родоплемінної (ерлів) та службової (тенів) знаті, які мали від п'яти до сорока гайдів землі, робили неминучим формування великого землеволодіння і перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення мали королівські дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з вільним населенням — боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами на збирання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично король дарував не землю, а владу над вільними селянами, право імунітету. Між власником бокленду 1 населенням встановлювалися особисті відносини залежності. Селяни зберігали право фолькленду на землю, але одночасно феодал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди зменшувалися, утворювалися помістя — манори, зростали примуси селян.

Надання землі для прожиття зросло після об'єднання в IX ст. англо-саксонських королівств у єдину державу і реформ короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартелла. Королівська влада дарувала феодалам і монастирям імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не поширилися. Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала католицька церква, володіння якої з'явилися в АНГЛІЇ наприкінці VI—VII ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту свободу і громадське зевлеволодіння.

Завершення процесу феодалізації господарств в Англії пов'язане з нормандським завоюванням у середині XI ст. Це була експансія більш розвиненого французького феодалізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі, вони надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні відносини та ієрархія власності. Відбулася уніфікація соціального складу селян на дві головні групи — повнонадільних вілланів і малоземельних коттерів. Матеріали першого (1085—1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в історії Англії та усієї Європи, які отримали назву "Книги Страшного суду", юридичне зафіксували панування феодальних відносин у англійському суспільстві.

Повільнішим і своєріднішим порівняно з Західною Європою було встановлення феодального господарства у Візантії, де зберігалася відносно міцна централізована влада. З завоюванням слов'янами Балканського півострова (VII—VIII ст.) утвердилася селянська громада. Особливістю аграрного ладу було співіснування приватної, генетичне пов'язаної з пізньоримською державної та громадської власності. Це ускладнювало процес формування великої феодальної земельної власності, що інтенсивно відбувався в IX—XI ст. Держава контролювала й розвиток. Умовна власність не набула особливого поширення. Залежність селян формувалася на грунті приватноправового домовлення (продаж, дарування, патронат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів, державних дарувань земель разом з селянами. Земельна рента як форма приватновласницького гноблення селян поєднувалася з експлуатацією їх державою через податкову систему.

У Північній Європі феодальні відносини склалися на основі розпаду громадсько-родового ладу. Цей процес відбувався повільно і завершився у XII—XIII ст. Причиною цього було збереження великої патріархальної сім'ї як соціальної та господарської основи скандинавського суспільства. Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, на якій вели господарство члени великої сім'ї, був спадковий і не відчужувався. Важливим чинником господарської перебудови у Х—XI ст. стали королівські дарування службовим особам права стягувати з певної території частини доходів для прожиття. Сформувалася система підпорядкованих королеві тимчасових державних ленів, які відрізнялися від західноєвропейських бенефіція та феода. Сеньйорія не склалася. Власники ленів не мали імунітетних привілеїв і здійснювали лише адміністративні функції від імені короля. Селяни не підпорядковувалися приватній владі, залишалися особисто вільними, зберігали право одаля на свої землі. Реформи XIII ст. звільнили селян від військової служби в ополченні та перетворили її на податковий стан. У XII— XIII ст. набула поширення оренда, але вона не привела до виникнення типових селянських наділів. Орендарі вважалися особисто вільними, мали право вийти з наділу.

Отже, в V—Х ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви — покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни, зовнішня експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція нею імунітетної системи та придушення опору селян.

Зрілі феодальні відносини (XI—XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI— XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що склалася у трьох видах — королівська, світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власність верховна, сеньйоріальна і підпорядкована васальна. Лише з часом ленні володіння стали відчужуватися. Система майорату давала можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві третини її.

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за розмірами (від великих на кілька тисяч наділів до найдрібніших на 5—10 наділів).

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю — земельну ренту. Селянські наділи (манси у Франції, віргати в Англії, гуфи в Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всередині сеньйорії, а за згодою сеньйора — поза нею. За структурою це були складні земельні комплекси. Будинок з присадибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи розташовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 ділянок. Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у забезпеченні селян землею зросла. У Франції розмір манса в середньому становив 4—6 га, але розрив у земельній забезпеченості був 15 — 20-кратним. В Англії, за "Книгою Страшного суду" (середина XI ст.), половина вілланів мала ЗО—60, а наприкінці XVIII ст.— 7—7,5 акра орної землі. У Німеччині на колонізованих землях на схід від Ельби селяни отримували одну гуфу (в середньому 16,8 га).

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася територіальне, втягуючи у свою сферу колонізовані землі. Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок лісів, луків, пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Панщина або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на рік. Використовували її переважно для сінокосу, як гужову повинність, часто оплачували харчами, сіном, грішми. Поширився феодальний найм — примусова праця за плату, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом. Переважали натуральна і грошова рента, остання становила від третини до половини селянських доходів. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих нових селянських наділів, що надавалися на 1—9 років за великий вступний внесок і фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У соціально-правовому відношенні селяни продовжували поділятися на тих, що перебували у особисто-спадковій залежності, та вільних від неї. Останні становили більшість населення. Найбільше сервів було в провінціях

Центральної Франції (25—50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні відмінності в становленні його різних категорій, градація правового статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Було досягнуто всебічної регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш (обов'язок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові реквізиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали екстраординарний податок — таллю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути — спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет — монопольне право феодалів на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь церкви і державні податки.

В історико-економічній літературі існують протилежні точки зору щодо статусу селян у Західній Європі на першому етапі (XI—XIII ст.) зрілого Середньовіччя. Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна система і серваж як форма особисто-спадкової залежності селян різного походження були загальноєвропейським явищем і свідчили про кріпосний стан селянства. Прихильники іншої точки зору, грунтуючись на нових дослідженнях з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпосний", "кріпосництво" характерні для пізнього Середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню спадкову залежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку цих норм центральною владою, тобто загальнодержавний статус. У європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком товарно-грошових відносин доменіально-панщинна система стала обмеженою, переважала натуральна та натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—ЗО % селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпечували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність селянських господарств, розширилися їхні права. Всі селяни брали участь у майнових і земельних угодах, мали право успадковувати та продавати майно, примуси їх були фіксовані. Звичайним явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роздробленості, сеньйори практично не могли повертати селянутікачів. Лише в Англії, на відміну від інших європейських країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повільним розпадом доменіально-панщинного господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на володіння землею. Громади й окремі сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля, розміри військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони звільнялися від особисто-спадкової залежності. Зміцнювалася їхня господарська самостійність.

В Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася універсальна маноріальна система. Було вироблено правовий статус залежного селянства. Віллани і коттери визнавалися спадково залежними від лордів і виключалися з сферикоролівської юрисдикції. У документах поняття "віллан", "серв" стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була панщина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-х

років XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу товарів доменіального господарства відбулася так звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною, 3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян. Лорди захопили більшу частину громадських земель. Однак у середніх і невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання товарних відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до комутації панщини грошовою рентою.

У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в XII—XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним господарством і відробітковою рентою. Зросла роль судово-адміністративної та військово-політичної влади феодалів. Вирівнювалося становище різних категорій селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше, поділялися на тих, що були в особистій залежності спадково, і залежних від сеньйора лише на час користування наділами землі. Особливістю німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панському дворі, не мала власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася перебудова доменіального господарства: комутація панщини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень щодо розпорядження землею. Форми залежності селян поділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількох господарів.

З другої половини XII ст. активізувалася експансія на заельбські слов'янські та пруські землі. За дорученням власників землі спеціальні локатори вербували селян, які отримували на колоніальних землях спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в грошово-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився на постійний земельний податок.

Звільнення селян від примусів особистого характеру, фіксація ренти, розширення прав на спадкове користування землею, зміцнення самостійності селянських господарств і залучення їх до товарних відносин були властиві Північній Італії, державам Піренейського півострова.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі надавалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов'язаний платити ренту одночасно різним сеньйорам. Однак не склалася ієрархічна структура власності, не було баналітетних платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації призвели до зменшення королівських володінь і швидкого зростання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях нових відносин між феодалами і селянами, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право". Основні положення традиційних "чеського" і "польського" прав (посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступоVBO втратили силу. В Угорщині зросла кількість селян, .Вільних від особисто-спадкової залежності, які користува|їлися фактичною свободою переходу. Зникати примітивні бдідробітки. Як основні форми ренти утвердилися натуральний і грошовий чинш.

Отже, у XI—XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська структура сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою порівняно з державною юрисдикцією.

Протягом XI—XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій (так звані державні селяни). Ці дрібні землевласники: вільні люди короля у Франції, фрігольдери в Англії, "вільні селяни" у Візантії, "імператорські" вільні у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на місце, судилися тощо. Проте всі вони були феодальне залежними через представників королівської (князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV—XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише під час чуми 1347—1350 pp. загинуло 40 % населення Франції, третина в Англії, четверта частина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину. Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення, зокрема в Англії — 23 % загальної кількості, в Німеччині — в середньому 20 %, в Італії — від ^10 до 50 % у різних районах. Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився. Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відносинам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилися масові народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксацію примусів, збереження громадських земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній країні. У Франції головними господарськими формами стали цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу (чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйора продавати, заповідати, закладати землю, давала максимум господарських і правових можливостей. Доменіальні землі передавалися в оренду на 3 — 9 років, що давало можливість швидко пристосовуватися до змін економічної кон'юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли наймані робітники. На півночі Франції переважала велика селянська оренда, орієнтована на ринок, на півдні — дрібноселянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% доходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків, нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до формування селянської земельної власності. Заможні селяни скасували цензиви у