Давні слов'яни

За своїм характером українська культура належить до культур слов'янського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і пов'язаний з історією слов'янських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.

Як визнано сучасними вченими, «культура» й етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець – не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічної національних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розв'язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних слов'ян, які жили на сучасній території України, був тісно пов'язаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних слов'ян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди – голосіннями.

Вірування слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес – захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог – вогонь, Перун – грім. Прокопій Кесарійський зазначав: «Вони поклоняються рікам, і німфам, і всяким іншим демонам, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять ворожбу».

Давні слов'яни вірили в загробне життя, про що свідчать поховальні обряди. Особливо урочисті похорони влаштовувалися князям і знатним дружинникам, у могилах яких археологи знаходять багато дорогоцінних речей, зброю, одяг, предмети домашнього вжитку, залишки продуктів харчування тощо. Князівські могили насипали висотою іноді до десятків метрів, потім влаштовували там тризну – поминки. У похованнях простих людей виявляються лише знаряддя праці та речі домашнього вжитку.

У прикладному мистецтві слов'ян простежуються своєрідні стилі – «звіриний» (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і «геометричний» (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах побуту відтворювали картини з життя слов'ян, зокрема їхню працю і боротьбу з ворогами.

Існувало в слов'ян і музичне мистецтво. Візантійський історик VII ст. Феофілакт Сімекатта у творі «Історія» повідомляв про взяття візантійцями в полон трьох слов'янських гуслярів.

Отже, слов'яни здавна розселялися в Східній Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатства.

Давні послення словян

Так у І тис. н.е. городища і відкриті поселення мали різні системи планування та забудови. За часів Зарубинецької культури (І-ІІ ст. н.е) їх розміри не перевищували 0,5–1 га, а в середині та наприкінці І тис. н.е. сягають 3–5 га.

Розташування жител на невеликих поселеннях було безсистемним, а на великих – існувала упорядкована групова забудова. Нерідко житла і господарські споруди складали певні групи і відділялися одна від одної вільною площею, разом з тим зустрічається і окреме їх розташування.

Характерною рисою є те, що на поселеннях, як правило, кількість господарських ям перевищує кількість жител (Київська культура і деякі черняхівські поселення).

Одночасно з груповим плануванням на городищах і відкритих поселеннях існувало вуличне, рядове планування. Біля жител споруджувалася господарська яма. Такий комплекс становив окремий двір. На городищах, крім житлових та господарських, зводилися також громадські та культові споруди.

Як бачимо, в забудові поселень ранніх слов'ян на території сучасної України спостерігається цілий ряд найголовніших елементів (планування, розміщення житлових та господарських споруд, культових місць тощо), які були характерними ще в епоху Трипілля в V-ІІІ тис. до н.е.

Характерною рисою слов'янських жител є те, що вони заглиблювалися в землю на 30–80 см, а іноді і більше, доти, поки не упиралися в материковий грунт. Це були своєрідні напівземлянки.

Для окремих періодів традиційною була форма наземних жител. Поширеними були будівлі овальної форми зі стовпово-плетеною системою стін. Дерев'яний каркас обмазувався з обох боків глиною.

У перших століттях нової ери будуються прямокутні й квадратні в плані житла (Зарубинецька культура). Стіни досягали 2,5 м висоти. Поверх них зводився дах.

Внутрішнє оздоблення давніх слов'янських жител нагадувало інтер'єр трипільського житла. Він був просторим. Посередині домівки в невеликому заглибленні або, навпаки, на материковому підвищенні влаштовувалося вогнище, а уздовж стін – дерев'яні лежанки. Вхід у житло розташовувався, як правило, з південної або західної світлової сторони, навпроти вогнища.

В окремих регіонах (Північно-Західна Україна) уздовж стін нерідко знаходилися довгі виступи-лавки, вирізані з материка. За опалювальні споруди правили глиняні печі примітивної конструкції.

На усіх слов'янських селищах І тис. н.е. відомі погреби. В них зберігалося зерно, посуд, знаряддя праці. Відомі також хліви великих розмірів (3–4 м завширшки, 5–7 м завдовжки), в яких утримувалася худоба.

На поселеннях існували також непівземлянки виробничого призначення для обробки заліза, бронзи, кістки, випалу посуду.

До господарського комплексу житла входили також ями-погреби. Відомо чимало жител, де ями-погреби були в середині приміщення. В них зберігалися продукти харчування тощо.

Враховуючи те, що протягом всього І тис. н.е. у середовищі давніх слов'ян панував обряд трупоспалення.

Характеризувати одяг тогочасного населення дуже складно.

Основні риси ранньослов'янського костюма були близькими до селянського одягу доби Київської Русі. Традиційним чоловічим одягом, наприклад, були тунікоподібна сорочка та неширокі штани. Жіноча сорочка була з довгими рукавами. Поясний одяг незшитий – типу плахти. Основне взуття – постоли. Всі ці та інші елементи народного костюма, на думку етнографів, сягають ще віддаленіших часів.

До складу костюма ІІ-ІV ст. з Середнього Подніпров'я входили великі трикутні та підковоподібні фібули, масивні браслети, шийні гривні, різноманітні підвіски у вигляді півмісяця, намисто тощо.

Населення Черняхівської культури, до якої, крім слов'ян, входили також готи та алани, використовувало значно ширший набір прикрас та деталей до костюма. Найчастіше трапляються підвіски та намисто, а також сережки і кістяні гребні. Крім естетичних функцій, окремі прикраси виконували роль амулетів.

Поховальний обряд

у слов'ян протягом всього І тис. н.е. панував звичай трупоспалення померлих з подальшим похованням залишків кісток за місцем спалення. Як уже говорилося, обряд спалення у слов'ян був тісно пов'язаний з вірою у священний вогонь, культ якого, зокрема вогнепоклонництво, поєднувався зі вшануванням Сонця. Слов'яни вважали, що вогонь очищав померлих від їхніх гріхів, тому спалюючи небіжчика, відкривав йому шлях до царства світла та вічного спокою. Тим самим очищений вогнем небіжчик ставав недоступним для злих сил.

Розглянемо поховальну обрядовість племен ранньослов'янської Зарубинецької культури (першовідкривач В. Хвойка, поселення біля с. Зарубинці, поблизу Києва. Загальна хронологія визначається кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). Трупопокладення на могильниках зустрічаються рідко. А урнові поховання, в яких вміщувалися перепалені кістки померлих, були поширені у Середньому Подніпров'ї та Прип'ятському Поліссі. Інколи перепалені кістки засипалися безпосередньо на дно ями. Розміщувались ями на могильниках, які в свою чергу розташовувалися на найвищих місцях берегів річок.

Цікаве пояснення цьому явищу висловив Д.Н. Козак: «Розташування могильників на найвищих місцях можна пояснити усвідомленням вертикальної будови світу: гора – небо – житло богів; вода – низ – потойбіччя. Як і на обкладці піхов меча з Гринева, взаємозв'язок цих понять виступає у поховальному обряді досить виразно».

Як правило, в одному похованні виявлено одного небіжчика, а на Поліссі були виявлені парні поховання дорослої людини і дитини. Урнами були різні горщики, рідше кухлики або миски. Для середньодніпровських зарубинецьких могильників (Велемичі І, Чаплин, Пирогово) типовим був обряд покладання ритуальної м'ясної їжі (диких тварин і птиці). Ритуал поховання супроводжувався глиняним посудом, прикрасами, подекуди – предметами побуту і зброї. Трапляються й безінвентарні поховання.

На могильниках відомі також поховання без самого померлого, так звані кенотафи, що містять лише похований інвентар. Вважається, що такі поховання люди здійснювали для своїх одноплемінників, які померли або загинули десь на стороні.

В першій половині І тис. н.е. під впливом нових історичних умов відбуваються зміни й в ідеологічних уявленнях слов'янського населення. Простежується це насамперед в поховальному обряді. Передусім зникають класичні зарубинецькі могильники, а могильники наступної Київської культури (ІІ-V ст. н.е.) невеликі, безкурганні.

Все рідше і рідше поховання померлих супроводжуються різноманітними виробами, прикрасами (фібули, пряжки, намиста), знаряддями праці (ножі, пряслиця). Дуже рідко у поховання клали їжу та дари родичів.

На цьому етапі в уявленнях людей їх захисниками стають боги, а не предки. Боги забезпечували врожайність, плодючість худоби, процвітання роду. Основною причиною такої зміни поруч з історичною ситуацією (велике переселення народів) був вплив на слов'ян ідеології прийшлих племен. Яскравим прикладом є різноетнічні за своїм складом племена Черняхівської культури (слов'яни, готи, дакійці, сармати тощо). Для цих племен характерним був бруталізм?? (співіснування трупопокладення і трупоспалення).

Трупопокладення здійснювалося переважно в глибоких грунтових ямах і супроводжувалося великою кількістю поховального інвентаря: цілих посудин з їжею, прикрас, предметів одягу, побутових виробів, ремісничого реманенту.

Подібна обрядовість зумовилася скіфо-сарматськими традиціями.

А трупоспалення свідчить про давні традиції слов'янської Зарубинецької культури та культури дакійців, германців, Пшеворської та Вельбарської культур. Черняхівські племена померлих ховали за межами поселень. Спалені кістки складалися в урну або ямку з наступним похованням у могильнику.

Поховальні ями були різними за розмірами.

У третій чверті І тис. н.е. поховальний обряд слов'ян знову зазнає певних змін. Більшість могильників і поховань тепер розміщувалися за 0,5–1 км від селищ. Наприкінці І тис н.е. у слов'янському світі у поховальному обряді наступає стабілізація, яка проіснувала понад 500 років.

Духовна культура давніх слов'ян

Ґрунтовному вивченню духовної культури давніх слов'ян присвячена величезна наукова і популярна література. В її числі праці відомих вітчизняних українських і зарубіжних дослідників (А.П. Афанасьєва, М.С. Грушевського, Б.О. Рибакова, М.І. Костомарова та ін.).

Як відомо, весь комплекс міфологічних уявлень наших предків у літературі отримав назву слов'янського язичництва.

М.І. Костомаров розглядав язичництво як обожнення природи, визнання мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклоніння сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, каменям, вогню тощо. Потойбічний світ вважався слов'янам-язичникам продовженням земного життя

А дослідники Г. Ловм'янський та А.Нідерле вважали, що основою слов'янського язичництва була демонологія – культи предків і природи. Зокрема Г. Ловм'янський писав:»… Давній слов'янин жив серед світу духів… Вони оживляли та заповнювали рівномірно всю природу, яка їх оточувала. Людина почувала себе залежною від них, намагалася відвернути їхні шкідливі дії та прихилити до себе.»

В українців, як і в інших слов'янських народів, до прийняття християнства існувала величезна кількість богів і божеств. На жаль, до нас не дійшло майже ніяких міфів про родоводи богів, за винятком окремих повідомлень, таких як: «вітри – Стрибожі внуки», або «Сонце ж цар, син Сварога, він же Даждьбог». Важливу інформацію з цієї проблеми ми черпаємо з «Велесової книги», знайденої у 1919 році, а світ узнав про неї лише у 1954 році.

Ця безцінна літературна пам'ятка, текст якої написаний на дерев'яних дощечках, доносить до нас конкретне уявлення про життя і вірування українців у дохристиянський період (з XII ст. до н. е. – по IX ст. н. е.).

«Велесова книга» свідчить, що наші далекі пращури мали розвинуте почуття людської гідності, національної самосвідомості, патріотизму, були людьми високої духовності і моралі, проявляли священну любов до своєї рідної землі підтверджуючи це вмінням боронити її, завдяки чому і вижили.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм – вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом (багатобожжям).

В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія богів. На чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту. Йому підпорядковані нижчі рангом боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям.

Святилища

Однією з перших споруд слов'ян-язичників, виявлених археологами, було святилище (капище) у Києві, досліджене В.В. Хвойком у 1908 році.

Д.Н. Козак вважає, що святилище було великим культовим центром, можливо, полянського князівства, стояло просто неба і пов'язане з культом дружинно-князівського бога Перуна, перед яким (за літописами) клялися Олег, Ігор та Святослав із своєю дружиною. Поблизу цього святилища знаходилося капище, де князь Володимир встановив ідолів, які зображували шістьох головних богів Русі: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокошу.

Біля капища Перуна підтримувався незгасимий вогонь, в жертву приносили бика, дикого кабана та півня. У верхньому шарі (Х ст.) знайдено бойову залізну сокиру – очевидно, символ Перуна. Цей язичницький храм було зруйновано у 988 році за наказом князя Володимира.

Слов'янські святилища VІ-ХІІІ ст. за своєю формою і атрибутикою мали розвинені і досить стійкі традиції, тому значний інтерес становлять святилища більш раннього часу – починаючи з перших століть нової ери. Вони призначалися для обслуговування малої групи людей – однієї або кількох общин і влаштовувалися безпосередньо в селищах або поблизу. Прикладом є невелике святилище на поселенні Зубрицької культури кінця І – середини ІІІ ст. н.е. біля с. Загаї на Волині. Святилище розташоване у центрі селища. За формою воно нагадує тулуб людини і заглиблене у материк на 0,3 м. Яма заповнена вугіллям. По сторонах жертовника розміщувалися три стовпові ями. Навпроти жертовника, у ніші ями (діаметром 1,2 м) лежало висічене з каменю-пісковику антропоморфне зображення старого чоловіка з густими бровами та довгою бородою. Схематично висічено голову, виділено плечі. Біля жертовника знайдено дві людські нижні щелепи (одна чоловіча, віком до 35 років, а друга жіноча – до 25 років). З іншого боку жертовника знайдено глиняну фігурку жінки з відбитими ногами та головою. На підлозі лежали уламки кераміки та кістки тварин. Вірогідно, що це святилище пов'язане з культом предків.

Великий інтерес становлять культові споруди ІІІ-ІV століть, періоду Черняхівської культури. В цей час існували такі святилища у Ставчанах, Іванківцях, Бакоті (Подністров'я), Лепесівці, Ягнятині (Волинь), Олександрівці (Північне Причорномор'я) та ін.

На численних святилищах Черняхівської та інших археологічних культур ставилися ідоли. Вони виготовлялися в своїй більшості з дерева і каменю. Перші не збереглися, а виготовлені з каменю дійшли до нашого часу. Таким, зокрема, є всесвітньо відомий Збруцький ідол.

Святилища общинного користування. За морфологічними ознаками вони поділяються на три типи.

1. Святилища-житла. Вони розташовувалися в селищах. Зовні нічим не відрізнялися від звичайних житлових споруд. До них належать святилища, виявлені на поселеннях Горошове (останні століття до н.е.), Загаї (І-ІІ ст. н.е.), Лепесівка (ІІІ-ІV ст. н.е.) та ін.

2. Святилища відкритого типу. Розміщувалися в самих селищах (Іванківці, Ставчани) або поблизу них (Ягнятин, Бокотин). Вони виникли на території України в середині – другій половині І тис н.е. Головним атрибутом таких святилищ були один або кілька ідолів та комплекс ритуальних споруд: ям, будівель, вогнищ, жертовників.

3. Святилища-жертовники (требища) або олтарі. Їх виявлено на поселеннях (Городок) та могильниках (Олександрівка). Складалися з майданчика, викладеного камінням – власне жертовника та ями для вогнища. Ритуальні предмети відсутні. Це дає підстави вважати, що ці об'єкти використовувалися для повсякденного жертвоприношення. Вони добре відомі на поселеннях черняхівської культури Північного Причорномор'я, де виникли під впливом античної культури (77, с. 636).

Друга група. Це святилища-городища ІХ-ХІІ ст.: Київське, Ржавинське, Радянське, Збручанське, Горбівське. Вони виникли внаслідок тривалої еволюції міфологічних поглядів слов'ян. Нема сумніву, що в цей час на арені релігійних уявлень з'являються спеціальні служителі культу – жерці. Святилища присвячувалися головним богам: Перуну, Дажбогу, Сварогу, Хорсу або Велесу.

Городища-святилища виникали в місцях концентрації багатьох поселень, об'єднуючи слов'янське населення в сакральний центр великої території – племені або союзу племен.

Наведені конкретні археологічні дані свідчать, що ранні слов'яни вже на рубежі нової ери використовували святилища із зображенням антропоморфних Богів, а в ІІІ ст. н.е., особливо в черняхівську епоху, цей культ набув значного поширення.

Отже, перше тисячоліття нової ери залишило нам у спадщину виключно важливі пам'ятки в галузі духовної культури, зокрема існування численних святилищ з ідолами та жертовними вогнищами, які сприяли формуванню світогляду наших пращурів – праукраїнців. Але розгляд цих процесів буде абсолютно незавершеним, якщо ми не ввійдемо в суть цієї ж проблеми, не розглянувши другого, не менш важливого питання – поклоніння різноманітним явищам і силам природи. Тепер нам добре відомо, що слов'яни, перш ніж почали будувати спеціальні святилища, ставлячи там персоніфікованих богів, поклонялися горам, гаям, водним джерелам, окремим деревам, де, на їхню думку, жили душі померлих.

Язичницький культ слов’ян

Слов'янське язичництво досягло апогею напередодні утворення Київської держави і в перші два століття її формування (9 – 10 ст.), коли культ Перуна, бога грози і покровителя воїнів та князів, став державною релігією Київської Русі.

Служителями язичницького культу слов'ян були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали і передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання.

Людське слово, як і друїди, вони наділяли таємною магічною силою. Слово могло ощасливити людину або згубити. Воно могло вилікувати людину від різних хвороб, перемогти злі сили, творити чудеса.

Поетів слов'яни називали віщими, вважаючи, що їм відомі таємниці людського буття. І донині в українців збереглася повага до законів предків, зафіксованих у багатих житейською мудрістю приказках, прислів'ях, піснях.

Подібно до кельтів, слов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми.

І в слов'ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми. Предметами особливого шанування були у них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Ще частіше це приписується покійникам.

За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, і пояснюється фразеологізм «дати дуба». Взагалі в уяві і кельтів, і слов'ян дерево відігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя займав важливе місце в системі шанування природи. Дерево життя – це уособлення космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона – житло богів та духів.

Культ дерева є одним з найдавніших. Він пов'язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молились, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом віри в сприятливі впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинах і виникнення відомого гороскопу друїдів, у якому простежується зв'язок людських характерів з деревами.

Поклоніння силам природи

Гора.

У міфологічних поглядах гора наділена багатою і глибокою символікою. Вона трактується як зосередження космічних сил та центр, в якому небо зливається із землею і підземним світом. Тому космічна гора є місцем проживання богів неба. Саме тому сакральні споруди-святлища зводилися на підвищеннях. Тут славилися вищі боги.

Вода (річки, потічки, озера, джерела).

Обожнюючи воду, людина приписувала їй особливу животворність. Весняні й літні народні свята завжди супроводжувалися купанням або обливанням. Звідси уявлення про «живу» та «мертву» воду, про воду «небесну» і «земну». Важлива властивість води і в сприянні родючості, заплідненню. Тому давні слов'яни молилися воді та приносили їй жертви. Звичай кидати у воду дрібні монети, що існує і на сучасному етапі, – це відгук прадавніх жертвоприношень.

Вогонь.

Цей культ у слов'ян прадавній. Обожнювання вогню пов'язувалося із сонцем та блискавкою, що давали тепло та дощ. Слов'яни вважали вогонь очищувальною силою.

Обожнювалися також Місяць, Земля-матінка, зірки та вітер. Одночасно слов'яни обожнювали інші сили природи. Найбільш широко був розповсюджений культ дерев, гаїв, священних тварин. Найзначнішим символом життя вважали «космічне дерево», яке сягає коріннями підземного світу, а верхівкою – неба. Загальнослов'янське слово «гай» визначало лісовий простір, де відправлялися священні обряди, відбувалися моління, ворожіння, жертвоприношення (приносили в жертву богам – їжу, речі, тварин, переважно биків, кабанів та овець).

Одним з джерел для вивчення язичницьких вірувань є різноманітні керамічні вироби та малюнки на них.

Так на численних поселеннях Зарубинецької, Черняхівської та інших культур, як і в минулі часи на трипільських поселеннях (Кліщів, Ворошилівка, Вінницької обл.), знайдені вироби з глини у вигляді «хлібців» – це невеликі глиняні повторення округлих буханців хліба. Найчастіше трапляються їхні мініатюрні копії. У глину «хлібців» додавали рослинні домішки та злаки. На Черняхівському поселенні у с. Лепесівка (Хмельницька обл.) велику кількість хлібців знайдено в будинку-святилищі. А на поселенні Корчак один з хлібців орнаментовано хрестом.

Міфологічну роль виконували також камені – символи міцності та вічного існування.

Майже на кожній дослідженій пам'ятці І тис н.е. знайдені прикраси з язичницькою символікою – амулети, що підвішувалися на шию або носилися в торбинках. Їх виготовляли з металу, кістки, каменю і глини. Найпоширенішими були різноманітні підвіски з дірочками або вузликами, прикрашені крапками. На поселеннях Зарубинецької культури характерними були шумові підвіски – амулети. З них складалися намиста, куди входили металеві дзвіночки, різноманітні кільця, ланцюжки тощо. За уявленням наших предків, такі шумові намиста повинні були відганяти злих духів. Серед племен Дністро-Дніпровського межиріччя І тис н.е. поширеними були так звані лунниці – амулети-підвіски на честь шанування Місяця.

Як обереги використовували і намисто.

На посуді майже всіх слов'янських культур І тис. н.е. зображувалися різноманітні солярні знаки та хрести, в тому числі у вигляді свастики, яка походить від рівнобічного хреста, вписаного у квадрат. Як відомо, цей знак має зв'язок із сонцем та вогнем, визначаючи сторони в космосі, сторони світу, а також тісно пов'язаний за змістом із знаком хреста.

Знак хреста є дуже давнім: зафіксований ще на кераміці трипільської культури. Утворений він чотирма променями. Спочатку хрест імітував найдавніше знаряддя для добування вогню, а пізніше перетворився на універсальну емблему – поєднання небесного вогню (Сонця) і вогню землі. В минулому було поширене уявлення про небесне походження земного вогню, як вогню подарованого людям небом. Хрест виступає язичницьким символом воскресіння та безсмертя, він здатний відлякувати будь-яку погань і має цілющі властивості

Особливості української міфології

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків.

Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини і дочки, їхня худоба та лани. У найархаїчніших колядках і щедрівках можна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але швидше – відгомін прославлення сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок, дрібного дощу і т. п.

Люди жили в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для них природними та рідними. Візантійські міфи на початок християнської доби були чужі і незрозумілі стародавнім українцям, тому вони і намагалися зберегти свою таємну віру, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування у нас збереглося.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. В Україні існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; у самого «підніжжя» були люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу, адже добро і зло, які несуть духи, визначаються не стільки природою самих духів, скільки їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе небажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і в старі часи, так і через тисячі років, українець завжди ладен діяти по принципу: «Бога люби, але і чорта не гніви».

Світ в уявленнях давніх слов'ян

Світ тодішніх язичників складався з чотирьох частин: землі, двох небес і підземно-водної зони.

У багатьох народів земля зображувалася як округла площина, оточена водою.

Вода конкретизувалася або як море, або ж у вигляді двох річок, що омивають землю. Судячи з фольклору, слов'янські подання про море не мали закінченого вигляду. Море десь на краю землі.

Для язичників був дуже важливий аграрний аспект землі: земля – ґрунт, що народжує урожай, «Мати – сира – земля», ґрунт, насичена вологою, що живить коріння рослин, «матінка-земля», з якою пов'язаний цілий ряд обрядів і заклинань. Тут майже непомітна грань з уявним підземним казковим світом. Богинею плодоносному землі-ґрунту, «матір'ю урожай» була Макошь, введена в 980 р. як богиня родючості.

Небо, у прямій залежності від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми:

Подання землеробів про небо і його ролі в природі і в людському житті суттєво відрізнялися від поглядів мисливців. Якщо мисливцям потрібно було знати зірки й вітри, то землеробів цікавили хмари («товсті», що сприяють родючості дощові хмари) і сонце. Непізнане процесу випаровування земної води, утворення хмар і туману («роси») призвела до своєрідного поданням про постійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, у непередбачуваний час, може прийняти вигляд хмар і пролитися на землю у вигляді дощу, «утучніть» її і сприяти росту трав і урожаю. Звідси один крок до уявлень про господаря небесної води, який розпоряджається дощами, грозовими зливами та блискавками. У додаток до двох архаїчним Рожаниця з'явився могутній Рід, володар неба і всього Всесвіту, великий жізнедавец вдувають життя у все живе за допомогою дощових крапель.

Сонце теж було цінуємо землеробами, як джерело світла і тепла і умова зростання за все в природі, але тут був виключений елемент випадковості, елемент примх божественної волі – сонце було втіленням закономірності. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований 12 сонячним місяцях.

Сонце в образотворчому мистецтві всіх століть було для хліборобів символом добра, знаком світла, що розгониться пітьму. Стародавні слов'яни, як і багато інших народів, брали геоцентричну модель світу.

Важливою частиною уявлень про підземний світі є загальнолюдська концепція підземного океану, в який опускається на заході сонце, пливе вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Нічне просування сонця здійснювалося водоплавними птахами (качками, лебедями), а іноді діючою фігурою був підземний ящір, заковтують сонце ввечері на заході і виригівавшій його вранці на сході. Днем сонце по небу над землею вабили коні пли потужні птиці на зразок лебедів.