Банківські резерви й ризик

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра фінансів і банківської справи

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Управління фінансовими ризиками» на тему:

Банківські резерви й ризик

Виконала:

студентка гр. ЕФ-06 А

Шелестюк О.

Викладач:

Боярченкова О.Д.

м. Донецьк, 2009

Зміст

Вступ

1 Економічна суть банківських резервів

2 Банківські ризики, їх види.

3 Резервування як метод зниження банківських ризиків

Висновки

Використані джерела

Вступ

Економіка України кінця двадцятого сторіччя поставила перед кожним суб'єктом підприємницької діяльності низку нових завдань. Серед найголовніших – управління ризиками. Їх поява обумовлена специфікою та особливостями ринкового механізму, зокрема, свободою дій, яка надається кожному суб'єкту господарювання.

Слід зауважити, що банківська сиcтема держави, як і інші сфери економічної діяльності України, перебувають в умовах, які суттєво відрізняються від умов у переважній більшості розвинутих країн своєю складністю. Це зумовлено дією різноманітних факторів: затяжною економічною кризою, незавершеністю нормативно-правової бази, відсутністю стабільних господарських зв'язків, що в свою чергу лише покращує грунт для загострення ризиків.

Поняття банку органічно пов'язане з поняттям ризику, бо банки виконують функцію перерозподілу ризиків фінансового ринку.

Банківські керівники у більшості випадків вирішують як головну не проблему отримання максимального прибутку від операцій, а проблему досягнення оптимального співвідношення між прибутковістю та ризикованістю операцій. Ризик є в кожній банківській операції.

Кредитний ризик визначається науковцями як внутрішній ризик в основній діяльності банку. Його суть полягає у вірогідності збитків від непогашення позичальником основної суми боргу та процентів за кредитом.

Проте невиконання боржником своїх зобов'язань перед банком не обмежується лише несплатою процентів і неповерненням позики. У цьому разі підривається репутація фінансово-кредитного інституту, тому що значний обсяг проблемних кредитів веде до загрози неплатоспроможності банку, яка відлякує потенційних вкладників і інвесторів. Підвищення втрат від позичкових операцій викликає відплив із банку кваліфікованих спеціалістів через зниження обсягу прибутку як джерела їхнього матеріального заохочення. Слід враховувати й необхідність для фінансово-кредитного закладу здійснювати додаткові витрати, пов'язані із стягненням проблемного кредиту, а також те, що певна частина банківського капіталу «мертвіє» в непродуктивних активах, що знижує доходність банку.

Ця проблема виявляється актуальною для України, бо закінчився період отримування значних інфляційних прибутків. Перед банками постала необхідність переходу від екстенсивних методів роботи до інтенсивних (таких, що вимагають поліпшення якості кредитного портфеля). А останні в свою чергу передбачають активізацію внутрішнього потенціалу банка. Зупиняючись на кредитуванні, це означає високий професіоналізм при роботі із позичальником, це застосування останніх наукових розробок, та інше.

Одним із засобів зниження ступеня ризику є створення резервів на покриття ймовірних втрат за кредитними операціями. В Україні формування таких резервів є обов`язковим. Комерційні банки зобов’язані створювати резерви для відшкодування втрат за основним боргом за усіма видами кредитів. Не створюються резерви за бюджетними кредитами і депозитами, а також за кредитами та депозитами між установами в системі одного банку.

Таким чином, метою даної роботи є:

1) проаналізувати економічну сутність банківських резервів та визначити їх види;

2) визначити поняття «банківський ризик» та навести класифікацію цих ризиків;

3) проаналізувати суть процесу резервування як метода зниження банківських ризиків.

1 Економічна суть банківських резервів

В науковій літературі фінансова система визначається як сукупність різноманітних фінансових відносин, в ході якої різними методами і формами розподіляються, використовуються фонди грошових коштів господарюючих суб'єктів, домогосподарств і держави (1, с 73). В свою чергу, банківські резерви, як фонди грошових коштів, є невід'ємною частиною фінансової системи країни. Розглянемо економічну суть банківських резервів.

Відомий вчений-економіст, професор В. П. Бичков економічний зміст резервів визначає (як елемент системи економічних відносин) як частину матеріальних і/або фінансових коштів, які тимчасово виключені з господарського обороту і перебувають в запасі для покриття можливих чи очікуваних витрат чи збитків (2, с 21-26).

Енциклопедія банківської справи України визначає резерви як запас чого-небудь на випадок необхідності, частину матеріальних, фінансових ресурсів, тимчасово виключених з обороту, джерело, з якого використовують ресурси, що зберігаються на випадок крайньої необхідності. До банківських резервів зазначена енциклопедія відносить ту частину банківського капіталу, яка передбачена для компенсації кредитів, рекуперація (погашення) яких ставиться під сумнів, і розрізняє такі їх види:

- оперативні – легко доступні активи на випадок раптового пред'явлення значних платіжних вимог вкладників банків;

- готівкові –частина капіталу чи активів, які можна легко перетворити в готівку;

- загальні – кошти на покриття сумнівних боргів, непередбачених витрат, збитків та інші потреби, що встановлюються в розмірі фіксованого відсотка від загальної суми активів, які вони покривають;

- обов'язкові – платіжні засоби, які зберігаються на спеціальних резервних рахунках в центральних банках і норми яких встановлюються в законодавчому порядку. Використовуються для забезпечення ліквідності депозитної заборгованості та інших пасивних операцій (3, с 456).

У банківській справі економісти найчастіше розрізняють обов'язкові, загальні та спеціальні резерви. Обов'язкові резерви,як вже зазначалось, – це акумульовані комерційним банком кошти, які зберігаються на резервному рахунку в центральному банку з метою забезпечення ліквідності депозитної заборгованості чи інших пасивних операцій банків. Загальні резерви –це кошти, мобілізовані банком за рахунок прибутку банку після оподаткування для відшкодування непередбачених збитків від різних видів невизначених ризиків (резерв коштів для покриття збитків від статутної діяльності). Спеціальні резерви –це кошти, мобілізовані комерційним банком на покриття сумнівних боргів, непередбачених втрат, збитків від проведення активних операцій. Формування спеціальних резервів здійснюється за рахунок витрат банку (4, с 278).

Енциклопедичні економічні статті інших словників підтримують зазначену вище економічну суть обов'язкових банківських резервів і визначають норму резервування, як відсоток до депозитних зобов'язань банку.

Величина і структура обов'язкових банківських резервів неоднакові в різних країнах і з часом змінюються під впливом кон'юнктури ринку та з врахуванням банківської практики. Що ж до інших резервів комерційних банків, то вони виокремлюються як оперативно доступні активи на випадок раптових значних платіжних вимог вкладників банку (5, с. 479).

Обов'язкові резерви виконують роль коригуючих факторів у процесі грошово-кредитного регулювання. В сучасних грошових системах, основою яких є фідуціарні грошові знаки, їх емісія часто визначається не тільки економічними факторами. Всього тільки три країни в світі не використовують резервні вимоги з метою грошово-кредитного регулювання – Канада, Данія, Мексика. Всі інші центральні банки використовують обов'язкові резерви в межах проведення своїх грошових політик (6, с 39).

Вважається, що обов'язкове резервування виникло як необхідність для банків завжди мати під рукою грошову готівку у вигляді касових резервів для безперебійного повернення вкладів і депозитів на вимогу вкладників і проведення розрахунків з іншими банками.

Так, у Росії ще в 1883 р. Державна рада прийняла закон, в якому було встановлено таке правило: готівка грошових коштів в касі банку разом з коштами на його поточному рахунку в Державному банку повинна складати не менше 10 процентів зобов'язань банку. Це правило було встановлено з метою підвищення ліквідності банків, однак воно є близьким за змістом до обов'язкового резервування (7, с. 8).

Аналізуючи недоліки резервних вимог, В. А. Москвін та О. І. Ларіна звертають увагу на їх податковий характер (зменшення середнього розміру процентів, що дають банківські активи). Цей податок або прямо стягується з банку і його учасників, або перекладається на його клієнтів шляхом зменшення депозитних ставок і збільшення ставок кредитних. При цьому треба враховувати, що банки платять також інші податки, як і решта суб'єктів господарювання (6, с 40).

Таким чином, доцільно погодитись з висновком зазначених авторів, що обов'язкові резерви є сильним інструментом регулювання грошової політики, який дозволяє оперативно впливати на фінансовий стан у країні, а також є методом стабілізації грошового обігу.

Автори підручника «Банківський менеджмент» (8, с. 27) (О. Кириченко, І. Гіленко, А. Ятченко), пропонують виділяти три види обов'язкового резервування банками коштів.

Резерви першого виду формуються в розмірі не менше 8 % активів банку, які зберігаються в касі банку або на коррахунку банку в Національному банку України. Ці кошти заморожуються першими, коли в банку призупиняється дія його ліцензії і призначається адміністратор. Цьому резерву зазначені автори приписують контрольну функцію та визначають його роль для роботи НБУ з курсом національної валюти (береться до уваги сума резервів всіх банків).

Другий вид резервування – це ті резервні фонди, які створюють банки за рішенням зборів акціонерів для покриття можливих збитків, що можуть виникнути в ході оперативної діяльності банку. Розмір цих резервів визначається статутом банку і він входить до складу власного капіталу банку.

І третій вид резервування тісно пов'язаний з кредитним портфелем банку, і правила його формування передбачають необхідність оцінювати кредитні і позабалансові зобов'язання відповідно до порядку, визначеного Національним банком України.

Отже, можна зробити висновок, що перший вид має ознаки обов'язкового резерву, другий – загального, третій – спеціального.

Резюмуючи викладене, можна говорити про те, що більшість вчених-економістів, розмежовуючи спеціальні та загальні резерви відповідно до джерел їх створення, вважають, що спеціальні резерви використовуються для відшкодування можливих збитків за кредитами, дебіторською заборгованістю банків та іншими активами, а загальні резерви є необхідним доповненням до спеціальних. Вони формуються за рішенням загальних зборів учасників банку на різні види ризиків за рахунок його прибутку, який залишився після сплати дивідендів, а спеціальні резерви – відносяться на витрати комерційних банків.

Таким чином, розглянуті види банківських резервів є загальноприйнятими в економічній літературі та розкривають їх економічну суть.

Дворівнева структура банківської системи країни відповідно до ст. 4 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачає два види банків: Національний банк України та інші банки, що створені і діють на території України відповідно до положень зазначеного Закону. В науковій літературі зустрічається поділ банків за умови існування дворівневої системи на банки першого та другого рівня, або на державний (центральний) банк та комерційні банки. Ґрунтуючись на такому поділі банків, можна говорити про наступні види резервів за ознакою видів банків, що їх створюють:

- резерви центрального банку (або резерви банку першого рівня);

- резерви комерційних банків (або резерви банків другого рівня).

Серед резервів, які створює Національний банк України як банк першого рівня, як банк банків, особливе місце посідають золотовалютні резерви (фонди). Професор О. П. Орлюк характеризує золотовалютні фонди Національного банку як елемент золотовалютних резервів держави. Економічну суть золотовалютних резервів держави складають фонди коштів, що створюються для забезпечення стабільності власної грошової одиниці та платоспроможності держави. Правовий статус, склад та призначення золотовалютних резервів України на даний час не мають єдиного законодавчого регулювання. Золотовалютні резерви України, як централізовані фонди коштів держави, включають: Державний валютний фонд України, Державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи та коштовного каміння; Державний валютний фонд Уряду (кошти валютного фонду Кабінету міністрів України); Золотовалютні резерви Національного банку України, основою яких є Офіційний валютний резерв Центробанку (9, с. 148).

Структура золотовалютного резерву складається з таких активів: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервна позиція в МВФ; іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності (10, c. 151).

Банки другого рівня резерви обов'язкового характеру створюють відповідно до норм законодавчих актів, які регулюють банківську діяльність в Україні.

Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 20.03.91 р. був першим спеціальним законом, що здійснював правове регулювання банківської системи незалежної України. Цей Закон визначав правові основи банків, порядок їх створення і основні принципи діяльності згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом Української PCP «Про економічну самостійність Української PCP». Саме в цьому законодавчому акті було визначено основні засади створення банками резервів (10, c.151).

Так, комерційні банки зобов'язані були формувати статутний фонд (за рахунок коштів акціонерів або пайових внесків засновників (учасників) банку) в розмірі не менше, ніж визначав НБУ. Комерційні банки створювали також резервний, страховий та інші фонди, призначення яких – покриття можливих збитків, розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банків, вирішення соціальних питань. Порядок і розміри формування цих фондів визначались загальними зборами акціонерів (учасників).

З прийняттям наприкінці 2000 р. нового Закону України «Про банки та банківську діяльність», банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язань. Ознаками резервного фонду є: обов'язковість; періодичність відрахувань; розмір відрахувань – не менше 5 % від прибутку; максимальний розмір – 25% розміру регулятивного капіталу.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про Національний банк України» банки формують ще один вид резервів – обов'язкові резерви. Право встановлювати норматив обов'язкового резервування коштів (або резервні вимоги) законодавець надав Національному банку України та при цьому визначив такі особливості формування зазначеного резерву:

1) норматив обов'язкового резервування встановлюється єдиним для банків;

2) його розмір встановлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті;

3) для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні нормативи обов'язкового резервування;

4) рішення про підвищення нормативу обов'язкового резервування набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Відповідно до чинного законодавства України банки зобов'язані створювати спеціальні резерви для покриття ризиків за активними операціями, зокрема: для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості; для покриття збитків від кредитної діяльності; для відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами; резерв під прострочені та сумнівні щодо отриманнянараховані доходи за активними операціями банків. Ці фонди грошових коштів об'єднуються під назвою страхових резервів банку, оскільки вони слугують запобіганню ризику неповернення заборгованості банку.

2. Банківські ризики, їх види

Банківська діяльність за своєю природою пов'язана з ризиками, що викликаються різними обставинами. У міжнародній банківській практиці процес управління ризиками розглядається як ключовий напрямок банківського менеджменту. Значна увага приділяється вивченню ризикових сфер і основних видів ризиків, пошуку ефективних методів контролю, оцінювання та моніторингу ризиків, а також створенню відповідних систем управління.

В економічній літературі та практиці термін «ризик» вживається досить часто і залежно від контексту в це поняття вкладається різний зміст, оскільки визначення ризику багатогранне. У найширшому розумінні ризиком називають невизначеність щодо здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Ризик вимірюється ймовірністю того, що очікувана подія не відбудеться і це призведе до небажаних наслідків. У банківській справі, як і в інших видах бізнесу, ризик пов’язується, насамперед, з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій, які виконує кожний комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан котрих безпосередньо впливає на їхнє становище. Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск та купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою тощо. Здійснення кожної банківської операції пов’язане з можливістю реалізації кількох ризиків.

Проблемам банківських ризиків присвячено багато наукових праць і досліджень, в яких наведено різноманітні класифікації ризиків взагалі та, зокрема, ризиків, що притаманні банківській діяльності.

З погляду процесу управління доцільно поділити банківські ризики на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх належать ризики, які виникають у зовнішньому щодо банку середовищі і безпосередньо не залежать від його діяльності. Це політичні, правові, соціальні та загальноекономічні ризики, що виникають у разі загострення економічної кризи у країні, політичної нестабільності, війни, заборони на платежі за кордон, консолідації боргів, введення ембарго, відміни імпортних ліцензій, стихійного лиха (пожежі, повені, землетруси), приватизації, націоналізації, неадекватного правового регулювання тощо (11). Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку виключно високий, управління цими ризиками найскладніше, а іноді й неможливе.

До внутрішніх належать ризики, що виникають безпосередньо у зв’язку з діяльністю конкретного банку. Чим ширше коло клієнтів, партнерів, зв’язків банку, банківських операцій, послуг, тим більше внутрішніх ризиків супроводжуватиме його роботу. Внутрішні ризики необхідно виявляти, оцінювати, мінімізувати та постійно контролювати.

Найчисленнішу групу банківських ризиків утворюють фінансові ризики, які визначаються ймовірністю грошових втрат і пов’язуються з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів (11). До фінансових ризиків належать валютний, кредитний, інвестиційний, ринковий, ризик ліквідності, ризик зміни відсоткових ставок, інфляційний, базисний і ін.

Кредитний ризик означає можливість фінансових втрат внаслідок невиконання позичальниками своїх зобов’язань. У процесі визначення рівня кредитного ризику необхідно враховувати географічний ризик, який поділяють на регіональний та ризик країни – місцезнаходження позичальника. Останній супроводжує кредитування іноземних позичальників і зумовлений дією чинників, характерних для тієї країни, в якій перебуває позичальник (13).

Ризик незбалансованої ліквідності пов’язується з імовірністю того, що банк не зможе своєчасно виконати свої зобов’язання або втратить частину доходів через надмірну кількість високоліквідних активів. Ризик незбалансованої ліквідності може розглядатися як два окремі ризики: ризик недостатньої ліквідності та ризик надмірної ліквідності. Виміряти ризик ліквідності дуже складно, оскільки на цей показник впливає багато чинників, причому більшістю з них сам банк керувати не може (11).

Ризик інфляції – це ймовірність майбутнього знецінювання грошових коштів, тобто втрати їх купівельної спроможності. Інфляційні процеси тією чи іншою мірою притаманні більшості економічних систем. Це загальноекономічне явище, і тому банки не можуть істотно впливати на нього. Але банки можуть використати високі темпи інфляції з метою підвищення дохідності своїх операцій. З огляду на специфіку своєї діяльності банки мають реальні шанси опинитися серед тих, хто скористався стрімкою інфляцією на свою користь за рахунок значних приростів грошової маси та дії кредитного мультиплікатора у процесі кредитування клієнтів. Проте ризик інфляції має і негативний вплив, який виявляється в знецінюванні банківських активів та коштів власників банку – акціонерного капіталу (13).

Ризик неплатоспроможності означає ймовірність того, що банк не зможе виконати свої зобов’язання навіть за умови швидкої реалізації (продажу) активів. Ризик неплатоспроможності тісно пов’язаний з ризиком ліквідності та з ризиком банкрутства і є похідним від решти ризиків. Саме тому процес управління базується на постійному контролі за рівнем загального ризику, який приймає на себе банк.

Значне місце серед фінансових ризиків посідає група цінових ризиків, які пов’язуються з можливістю зміни дохідності чи вартості активів і зобов’язань банку. Трьома основними банківськими ризиками, що відносяться до даної групи, є ризик зміни відсоткових ставок, валютний і ринковий ризики.

Ризик зміни відсоткових ставок – це ймовірність фінансових втрат у зв’язку з мінливістю відсоткових ставок на ринку протягом певного періоду часу в майбутньому. Ризик зміни відсоткової ставки (відсотковий ризик) присутній у діяльності позичальників, кредиторів, власників цінних паперів, інвесторів (11).

Валютний ризик визначається ймовірністю втрат, пов’язаних зі зміною курсу однієї валюти щодо іншої. Валютний ризик виникає в тих суб’єктів господарської діяльності, які мають на балансі активні, пасивні або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті (13).

Ринковий ризик визначається ймовірністю зміни ринкових цін на фінансові та фізичні активи, що перебувають на балансі банку або обліковуються на позабалансових рахунках. Під фінансовими активами розуміють грошові кошти, іноземну валюту, цінні папери; до фізичних активів відносять дорогоцінні метали, нафту, зерно, кольорові метали тощо. Тут ідеться про реальні активи, тобто фінансові інструменти або товари, які можуть обліковуватися як за активними, так і за пасивними банківськими рахунками, а також за позабалансовими статтями. Отже, зміна ринкової ціни таких активів тягне за собою зміну вартості активних, пасивних статей балансу або позабалансових зобов’язань банку. Найбільшою мірою ринковий ризик стає очевидним, коли банк оцінює вартість статей балансу на підставі ринкових цін за станом на кінець кожного робочого дня. У такому разі будь-які зміни ринкової ціни негайно відображуються в балансі банку. Несвоєчасний облік втрат або прибутків породжує додаткові проблеми, оскільки необізнаність щодо факторів ризику не означає їх відсутність (11).

Валютний ризик та ризик зміни відсоткових ставок фактично пов’язані зі змінами вартості певних фінансових активів – іноземної валюти, кредитів, депозитів, тому часто під ринковим ризиком розуміють лише ті ризики, що виникають внаслідок зміни ринкових цін на всі останні активи, насамперед на цінні папери. Саме тому ринковий ризик визначається іноді як ймовірність зміни вартості портфеля цінних паперів банку (11).

Базисний ризик визначається ймовірністю структурних зрушень у різних відсоткових ставках. Іншими словами, цей ризик зумовлюється виникненням асиметрії в динаміці окремих ставок (порівняльна характеристика) на противагу відсотковому ризику, який пов’язується зі змінами в рівнях відсоткової ставки з плином часу (динамічна характеристика). Наприклад, якщо відсоткові ставки за кредитами визначаються на базі ставок міжбанківського ринку, а ставки за депозитами прямо до цього ринку не прив’язані, то будь-яка невідповідність у змінах двох різних базових ставок може потягти за собою додаткові збитки або прибутки, що й означає наявність базисного ризику (13).

Таким чином, основними ризиками у банківській сфері прийнято вважати кредитний, валютний, інвестиційний, процентний ризик та ризик ліквідності, хоч усі інші в певні моменти часу і за різних обставин можуть мати і більш істотне значення, ніж вищеназвані. Контроль за банківськими ризиками, їх аналіз та управління ними являє собою один із найважливіших факторів, що визначають прибутковість банку на перспективу.

3 Резервування як метод зниження банківських ризиків

Найбільш ефективним методом зниження рівня кредитного ризику по портфелю банку є резервування. Створення резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів, які надалі використовуються для компенсації неповернених кредитів. З одного боку, резерв під кредитні ризики служить захистом вкладників, кредиторів та акціонерів банку, а з іншого – резерви підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому (11).

Формування резерву під кредитні ризики розглядається як один з найважливіших способів підвищення надійності комерційних банків. Діяльність зі створення резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків в Україні було розпочато в 1995 р. Існуюча до цього практика списання безнадійної кредитної заборгованості без визначення конкретних джерел покриття призводила до виникнення значних розбіжностей між реальним капіталом банків та величиною капіталу, відображеного у фінансовій звітності. За таких умов саме існування банківської системи перебуває під загрозою, а іноземні інвестори не можуть довіряти фінансовій звітності банків і тому зменшують свій ризик, обмежуючи кредитування та висуваючи вимоги щодо готівкового забезпечення акредитивів.

Сам підхід резервування базується на принципі обачності, за яким кредитні портфелі банків оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто з урахуванням можливих втрат за кредитними операціями. Для покриття цих втрат передбачається створення спеціального резерву переказуванням частини коштів банку на окремі бухгалтерські рахунки, з яких у разі неповернення кредиту списується відповідна сума. Якщо такий резерв не сформовано, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок власного капіталу банку. Значні кредитні ризики можуть призвести до повної втрати капіталу і банкрутства банку. Отже, створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу кредитних ризиків на величину основного капіталу і є одним зі способів самострахування банку (11).

Формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків відбувається в обов’язковому порядку за всіма наданими кредитами у національній та іноземній валютах установам, підприємствам, організаціям та фізичним особам, а також за міжбанківськими кредитами (14).

Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку – класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох категорій, диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної категорії нормами відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми кредитів цієї категорії. Критерії оцінки кредитів, кількість категорій та норми відрахувань за кожною категорією кредитів на міжнародному рівні не стандартизовано, тому вони визначаються центральним банком кожної країни самостійно залежно від економічних умов та ситуації.

Порядок класифікації кредитів та формування резерву (на той час страхового фонду) вперше у вітчизняній практиці було визначено у Положенні НБУ «Про порядок формування і розмір страхового фонду комерційних банків» (Постанова Правління НБУ від 30.06.95 № 167). Цим документом передбачалося, що резерв створюватиметься за рахунок витрат банку, що за остаточним результатом відповідає формуванню резерву за рахунок прибутку до оподаткування, як це і прийнято в міжнародній практиці. Але така ініціатива НБУ на той час не мала законодавчої підтримки. Тому протягом 1996-1997 рр. комерційні банки мали формувати резерв за рахунок чистого прибутку (після виплати податків). Це відчутно загальмувало процес створення резерву, адекватного реальній величині кредитного ризику. Через значні втрати за кредитними операціями в попередні роки та за браком стимулів до створення резервів у повному обсязі українські банки так і не спромоглися остаточно розв’язати цю проблему (11).

Протягом останніх років методика оцінювання кредитного ризику та система класифікації кредитів постійно вдосконалюється. Критерії, за якими кредити слід відносити до певної групи, формулюються все чіткіше, поряд з якісними характеристиками вводяться кількісні, такі як строк погашення, кількість пролонгацій, вартість застави. Періодично переглядаються нормативи відрахувань за кожною групою кредитів, а також методика аналізу фінансового стану позичальника.

Отже, відповідно до певних критеріїв кредитний портфель банку класифікується за такими групами (13):

1) Стандартні кредити – кредити незалежно від виду забезпечення, строк погашення яких не настав, за якими своєчасно і в повному обсязі погашується основний борг, включаючи кредити пролонговані у встановленому порядку але не більше двох разів із загальним строком пролонгації не більше 180 днів;

2) Кредити під контролем – пролонговані більше ніж 2 рази, або з загальним строком пролонгації більше 180 днів; прострочені до 60 днів забезпечені кредити, а також прострочені до 30 днів недостатньо забезпечені кредити;

3) Субстандартні – прострочені до 30 днів незабезпечені кредити; прострочені від 60 до 60 дів недостатньо забезпечені кредити, а також прострочені кредити від 60 до 180 днів забезпечені кредити;

4) Сумнівні – прострочені від 30 до 60 днів незабезпечені; прострочені від 60 до 180 недостатньо забезпечені; а також прострочені понад 180 днів забезпечені кредити;

5) Безнадійні – прострочені від 60 до 180 днів незабезпечені кредити і недостатньо забезпечені кредити, прострочені понад 180 днів.

Після того, як усі кредити класифіковано, обчислюється розрахункова величина резерву на покриття втрат за кредитними операціями. Надалі банк формує цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву – одна з найважливіших проблем у банківській діяльності. В міжнародній практиці резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити оподатковувану базу на суму відрахувань до резерву і зменшує величину податків. Такий підхід створює для банків стимул сформувати резерв у повному обсязі.

Але при цьому виникає загроза того, що банки намагатимуться ухилитися від виплати податків до бюджету, свідомо занижуючи якість кредитного портфеля та завищуючи відрахування до резерву. На практиці цей процес регулюється ринковими відносинами, оскільки завищення резерву зменшує не лише податки, а й прибуток, що залишається у розпорядженні банку. Це, у свою чергу, зменшує розмір дивідендних виплат, що негативно впливає на ринкову ціну акцій банку та призводить до відпливу капіталу. Крім того, в такий спосіб уникнути виплат податків удається лише протягом деякого періоду. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.

Резерв під кредитні ризики поділяється на дві частини: під стандартну і нестандартну заборгованість (рис. 3.1).

Рис. 3.1 – Об’єкти резервування та нормативи відрахувань до резерву під кредитні ризики (11)

Розрахунок за обома частинами резерву банки зобов’язані здійснювати протягом місяця, в якому здійснено кредитну операцію або укладено угоду про її здійснення (наприклад, угода про надання гарантії). Резерв формується з огляду на обсяги фактичної кредитної заборгованості за групами ризику (станом на перше число місяця, наступного за звітним) щомісяця в повному обсязі і незалежно від розміру доходів за цими операціями (11).

Під час формування резервів за кредитними операціями, здійсненими на міжнародному ринку, банки мають ураховувати ризик країни, який виникає у зв’язку з кредитуванням позичальників інших країн і залежить від нестабільності політичної ситуації, економічної кризи, обмежувальної політики уряду щодо іноземних кредитів, інвестицій, переказів. У такому разі чистий кредитний ризик зважується на більший з таких двох коефіцієнтів резервування:

- коефіцієнт резервування за ступенем ризику залежно від категорії кредитної операції: стандартні – 1%, під контролем – 5%, субстандартні – 20%, сумнівні – 50%, безнадійні – 100%;

- коефіцієнт резервування за ступенем ризику країни позичальника: 1 група – 0%; 2 група – 2%; 3 група – 10%; 4 група – 20%; 5 група – 30%; 6 група – 40%; 7 група – 50%; 8 група – 100% (див. рис. 3.1) .

Крім резерву під кредитні ризики банки створюють загальний резерв, джерелом формування якого є чистий прибуток. Створення та використання загального резерву регулюється чинним законодавством кожної країни. Кошти загального резерву можуть спрямовуватися на покриття втрат за кредитами, які виникли з вини банку, на відшкодування судових витрат, на покриття втрат у повному обсязі, якщо коштів резерву під кредитні ризики для цього виявилося недостатньо (11).

Висновки

Банківські резерви являють собою кошти комерційних банків і інших кредитних інститутів, які вони зобов'язані зберігати в центральному банку у якості забезпечення деяких своїх операцій відповідно до норм обов'язкових резервів. Величина й структура обов'язкових банківських резервів неоднакові в різних країнах і періодично змінюються під впливом господарської кон'юнктури й з урахуванням банківської практики.

Фонди грошових коштів, які створюються комерційними банками, законодавчими актами означені як: резервний фонд, страховий резерв, обов'язковий резерв.

Метою створення кожного з них є:

• резервного – покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансових зобов'язань;

• страхового – покриття можливих збитків за всіма активними операціями банків;

• обов'язкового – зв'язування коштів банків з метою регулювання грошового обігу та використання таких фондів з метою захисту інтересів вкладників та інших клієнтів банків.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, захисту кредиторів і вкладників комерційних банків та відповідно до ст. 24 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України встановлює порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

У сучасних умовах роль банківських резервів в забезпеченні функціонування банківської системи важко переоцінити. Із переходом до ринкової економіки банківські ризики (кредитні, валютні, втрати платоспроможності) зростають, а тому зростає і роль банківських резервів, які беруть на себе складну функцію їх зменшити чи нейтралізувати з метою уникнути негативних наслідків для клієнтів та власників банку. Формування ре