Російська держава в період кризи кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.

Російська держава в період кризи кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

Зміст

Вступ

Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ –ХVІІ століть.

І.1. Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.

Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії.

ІІ.1. Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави.

Розділ ІІІ. Патріотичний підйом та розгортання національно-визвольного руху російського народу.

ІІІ.1 Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Процес об'єднання російських земель навколо Москви завершився наприкінці XV століття утворенням єдиної Російської держави. Подолання феодальної роздробленості дало можливість росіянам скинути монголо-татарське ярмо й відродити незалежну державу. Монгольська влада потерпіла поразку, Золота Орда розпалася.

В XVI столітті Росія пережила економічний розквіт і добилася великих зовнішньополітичних успіхів. За правління Івана Грозного російські війська приєднали Казанське й Астраханське ханства й зміцнилися в Нижньому Поволжя. Єрмак з козаками розгромив хана Кучума в Зауральї й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії. У ході кровопролитної Лівонської війни Російська держава зайняла ряд морських портів у Прибалтиці й заснувала "нарвське мореплавання", що зв'язало країну із Західною Європою по найкоротших морських шляхах. Але війна за Балтику скінчилася поразкою. Росія втратила всі завоювання в Лівонії.

На початку XVII століття Російська держава вступила в смугу економічного занепаду, внутрішніх розбратів і військових невдач. Прийшов Смутний час, який втяг народ у безодню нещасть. Держава пережила національну катастрофу. Вона стояло на грані розпаду. Внутрішній конфлікт підірвав сили величезної держави. Вороги захопили найбільші прикордонні фортеці країни — Смоленськ і Новгород, а потім зайняли Москву. Нещастя породили широкий народний рух. У важкий час виявилися кращі риси російського народу — його стійкість, мужність, безмежна відданість Батьківщині, готовність заради неї жертвувати життям. У годину смертельної небезпеки народні маси встали на захист своєї країни й відстояли її незалежність.

Дослідження патріотичних почуттів, народного духу, відданості батьківщині за надзвичайно важких обставин інтервенції, зрад та інтриг завжди є актуальною темою для дослідження. Саме ця сторінка історії Росії показує, що далеко не все вирішують королі, царі та полководці, в даному випадку народ відіграв вирішальну роль у визволенні своєї держави від іноземних загарбників, виявивши свою стійкість, відданість справі і любов до рідної землі.

Головною метою дипломної роботи є дослідження історії Росії періоду "смутних часів" та аналіз історичних подій які відбулися в даний період. Для досягнення поставленої мети, слід вирішити наступні завдання:

- вивчити передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть;

- дослідити початок, розгортання та наслідки першої польсько-шляхетської інтервенції для російського народу та роль Лжедмитрія І в цих подіях;

- окреслити початок піднесення масового народного руху в Росії;

- визначити передумови та хід другої польсько-литовської та шведської інтервенції;

- відслідкувати кризові явища та процеси що призвели до занепаду державних інституцій російського царства

- розглянути розгортання національно-визвольного руху російського народу;

- висвітлити боротьбу першого та другого ополчення з іноземними загарбниками;

- з'ясувати роль Іллі Мініна та Дмитрія Пожарського в справі організації всенародного ополчення і визволення Російської держави від інтервентів.

Об'єктом дослідження є Московська держава на рубежі ХVІ – ХVІІ століть.

Предметом дослідження є криза Московської держави, іноземна інтервенція та визвольна боротьба російського народу в даний період.

Методологічну основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об’єктивності, система загальних науково–дослідницьких методів системного та структурно–функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльні методи.

Наукова новизна даної роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуванням нового погляду на минуле Російської держави, що дозволило відійти від панівної в радянській історіографії схеми показів проблеми.

Теоретична і практична цінність полягає, в тому, що матеріали даної роботи можуть бути використані істориками, військовими у подальшій науковій і практичній розробці проблем з історії Росії та СРСР, а також при опрацюванні нормативних курсів з історії слов’янських народів, і спеціальних курсів з військової історії та міжнародних відносин.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від смерті царя Івана Грозного (1584 р.) до середини другого десятиріччя ХVІІ століття.

Серед провідних науковців, які досліджували тему, обрану для дипломної роботи, слід відзначити Скриннікова Р.Г. Йому належить чимало праць саме з дослідження Московської держави в період "смутного часу". В праці "Борис Годунов" автор подає відомості про походження роду цього історичного діяча, дає характеристику його правління, розкриває передумови кризи російської держави, дає оцінку його політики та окреслює наслідки його царювання. Ця праця в першу чергу являє цінність в тому плані, що в ній детально досліджено всі сторони і аспекти внутрішньої політики цього царя та наслідки його анти селянської політики, що в кінцевому результаті призвело до їх виступів і селянської війни під проводом Івана Болотнікова.

У своїй монографії "Россия на кануне "смутного времени" автор визначає передумови кризи Російської держави кінця ХVІ ст., змальовує головні історичні події цього періоду, суспільні зміни, економічні перетворення, народне невдоволення тодішньою царською політикою і дає опис часу царювання Федора Івановича та Бориса Годунова.

Наступною його працею з дослідження даного питання є монографія "Россия в начале ХVІІ в. "Смута". У вступі автор дає історіографічний опис з даної проблеми, описує те, як змінювалися погляди на дослідження цього періоду в деяких авторів, які займалися дослідженням цієї теми. Автор описує події початку ХVІІ ст., характеризує становище народних мас Московської держави, економічне та політичне становище країни. Виділяє кризові явища в російському суспільстві, в хронологічній послідовності викладає головні події цього періоду і дає їм власну оцінку. Основну увагу Скринніков зокрема приділяє дослідженню становища народу, в першу чергу селянам, холопам та козакам.

Ще однією працею Скриннікова Р.Г. є його монографія "Смута в России в начале ХVІІ в. Иван Болотников". В цій книзі автор не висвітлює передумови та причини кризи Російської держави на початку ХVІІ ст., а одразу переходить до огляду головних подій. Дана праця складається з вступу одинадцяти глав і висновку. Зокрема основну частину твору автор починає з воцаріння Лжедмитрія І, далі характеризує період його правління, потім розповідає про його загибель і вступ на престол Василія Шуйського. Значну увагу приділяє селянській війні під проводом Івана Болотнікова і її перебігу. Цінним в цій праці є те, що автор багато уваги приділяє народним настроям, тим думкам і ідеям, які були домінуючими на той час.

Скринніков Р.Г. є також автором такої праці, як "Василий Шуйский". Це порівняно нова монографія випущена у 2002 році. В цій праці автор дослідив весь період життя і правління Василія Шуйського. Зокрема свою працю автор розпочав з дослідження генеологічного дерева царя, а також описав діяльність Василія Шуйського до початку його царювання. Сам же період царювання тісно переплетений з подіями "смутного часу" і є дуже цінною інформацією при вивченні даної теми. Свою працю Скринніков Р.Г. довів до останніх днів життя цієї історичної постаті.

В монографії "Самозванцы в России в начале ХVII в. Григорий Отрепьев" Скринніков Р.Г. змальовує життєвий шлях Григорія Отрєп'єва. Спершу автор досліджує його рід, а далі розповідає про його життєвий шлях аж до смерті. Ця праця є дуже важливою для даного дослідження, в тому плані що вона дає змогу краще розібратися в появі першого самозванця, в тому що саме спонукало його до тих чи інших дій і яку роль він відіграв в історії даного періоду.

Що стосується народних виступів на початку ХVII ст. то тут слід виділити такого автора як Смірнова І.І. і дві його монографії: "Востание Болотникова 1606–1607" та "Краткий очерк истории востания Болотникова". Надзвичайно ґрунтовною є зокрема перша праця в якій детально характеризуються передумови та причини повстання, його початок та перебіг, детально описаний кожен етап повстання до його розгрому. Проте даний твір дуже переобтяжений фактичним матеріалом, і другорядними подіями, що робить його важким для засвоєння. Інша монографія з дослідження повстання Болотнікова "Краткий очерк истории востания Болотникова", є скороченим варіантом попереднього твору. В ньому чітко сформульований фактичний матеріал, випущені другорядні події та факти, що робить даний твір легшим для опрацювання. Тут також змальовані головні події повстання, вміщена характеристика І. Болотнікова як особистості, подаються думки автора про наслідки повстання для подальшої долі Московської держави.

Ще одним ним дослідником народних виступів початку ХVII ст. є Буганов В.І. У своїй монографії "Крестьянская война в России начала ХVII века" він також висвітлює передумови та причини народного невдоволення, коротко змальовує антифеодальні рухи в кінці ХVI ст. від чого переходить до селянської війни під проводом Івана Болотнікова. Навідміну від Смірнова І.І., Буганов В.І. доводить заключний етап селянської війни аж до перших років царювання Михайла Федоровича Романова, обґрунтовуючи це активною участю селян та бідноти в першому та другому ополченні і подальшими акціями невдоволення.

Однією з найбільш цікавих праць по вивченні "смутного часу" є праця Морозової Л.Є. "Смутное время в России". Вона цінна перш за все тим, що в ній подано короткий зміст першоджерел, автори яких були свідками тих подій і виклали їх у повістях та сказаннях. Зокрема там вміщено "Повесть о чесном житии царя и великого князя Федора Иоановича" написаної патріархом Іовом в 1598 р. Наступним джерелом є "Сказание о Гришке Отрепьеве", яке написане в період правління В. Шуйського, автор і точна дата написання якого не відома. Далі вміщено "Историю в память сущим" Авраамія Паліцина в якій говоритися про Боже покарання яке спустилось на Московську державу за гріхи всіх людей. Описуються події від смерті Івана Грозного до другої польсько-литовської інтервенції включно. Також Морозова Л.Є. вмістила у своїй праці "Новую повесть о преславном Росийском царстве и великом государстве Московском" та "Плач о пленении и о конечном разорении Моссковского государства", які по суті не є історичними творами, так як в них не вміщено опису подій того періоду. Проте в них вміщені заклики до боротьби російського народу з інтервентами, що певним чином вплинуло на подальший перебіг подій. Ще одним важливим джерелом є "Сказание Авраамия Палицына" в якому здебільшого розповідається про боротьбу Троїце-Сергієвого монастиря поляками.

Узагальнюючою працею з історії "смутного часу" є монографія Валішевського К. "Смутное время". Автор проводить цікаві паралелі між політичним життям Росії і Польщі; в своїх висновках він торкається як однієї так і іншої країни, відзначаючи, як неоднаково вплинула смута на їх подальшу історію. Подає опис подій в Московській державі в тісному переплетенні з подіями в Польській державі. Дана праця є ґрунтовним описом подій кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. в Московському царстві.

Також слід відзначити і таких авторів як Шішов А., Осіпов К., Оськін Г. і Карасьов А. Ці автори в своїх працях, зокрема, провідну роль в звільненні Московської держави від іноземних інтервентів, відводять керівникам другого ополчення Кузьмі Мініну і Дмитрію Пожарському. Автори показують їх внесок в організацію ополчення, їхні управлінські здібності, авторитет серед народних мас і, звісно, їх вирішальну роль в самій боротьбі з загарбниками. Автори високо оцінюють цих історичних діячів, які взяли відповідальність за долю країни на себе і повністю виправдали народну довіру, цим самим увіковічнивши свої імена та заслуги в історії Росії назавжди.

Характеризуючи публікації, які стосуються даної теми, то тут знову ж потрібно відзначити Скриннікова Р.Г. і його статті "Смута в Русском государстве", "Спорные проблемы востания Болотникова", "В то смутное время…", "Народные выступления в 1602-1603 годах", Воробйова Б. "Кем же был Лжедмитрий?", Лаврентьєва А. "Смерть пришла майским утром", Фролова Б.П. "Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг.", які висвітлюють найбільш значущі події Смутного часу.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел і додатків.

Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть

На початку XVII сторіччя Російська централізована держава переживала винятково важкі часи. У ці роки надзвичайно загострилася боротьба селян і холопів проти феодальної експлуатації, у цю боротьбу були включені всіх верстви населення, коли господарсько-економічна криза, голод і неврожаї, здавалося, зовсім знесилили молоду державу, що усього лише за кілька десятиліть до цього дивувала й лякала Європу надзвичайно швидким ростом своєї могутності. У ці роки над російською землею знову нависла страшна загроза іноземної навали й знову з боку Заходу, з боку польських феодалів, великих і дрібних магнатів і шляхти.

В чорні роки татаро-монгольського ярма німецькі рицарі, польські й литовські пани й магнати, плекаючи мрію про перетворення російських земель у свою провінцію, робили розбійницькі походи, вступаючи в союзи один з одним і навіть із татарськими ханами. Російський народ у важких битвах відбивав ці вторгнення.

Саме потреба самооборони від турків, монголів, німців і інших прискорили процес утворення Російської централізованої держави. Ця держава була багатонаціональною, змішаною, що складалась з декількох народностей. Така держава могла утворитися при наявності однієї, політично більш розвиненої народності, навколо якої гуртувалися всі інші. У Росії цю роль зіграла російська народність. Оформлення централізованої феодальної держави, що супроводжувалося рішучою боротьбою з пережитками феодальної роздробленості, що знайшла своє яскраве вираження в жорстокій боротьбі самодержавства Івана IV (додаток 1) з боярщиною, відноситься до другої половини XVI сторіччя.

Зовсім природно, що цей історично прогресивний процес викликав скажений опір як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів об'єднання й посилення Російської держави.

Засилання шпигунів і агентів, блокади, підкупи, заколоти, змови, убивства, схована й відкрита інтервенція й військові напади - усе було пущено в хід, щоб призупинити цей рух уперед, щоб послабити Російську державу у важкі-роки її творення. А цих зовнішніх ворогів було чимало. Кримські хани за якими стояв турецький султан, шведські феодали, лівонські рицарі, польські й литовські пани, давні й люті вороги - німецькі лицарі й шукачі легкої наживи, що виступають то самостійно, то як найманці, численні німецькі государі на чолі з німецьким імператором.

Під час татаро-монгольського панування польським і литовським феодалам удалося захопити частину російських земель. Після ліквідації татарського панування перед Російською державою постало завдання возз'єднання зі старими російськими землями Смоленщини, Сіверською землею, що входили колись до складу Київської Русі. Це історично прогресивне прагнення зіштовхнулося зі спробами західних сусідів не тільки удержати у своїх руках російські землі, не тільки призупинити подальший ріст і посилення Російської держави, але й захопити ще нові території, проникнути ще глибше, відкинувши росіян, не допустивши її економічного й політичного об'єднання. От чому протягом одного тільки XVI сторіччя Російській державі довелося вести три війни зі Швецією й шість воєн з Литвою, Лівонією й Польщею, так що на один мирний рік доводився один рік війни.

Особливо завзята боротьба, що вимагала великої напруженості всіх сил, розгорілася за вихід до Балтійського моря. Цар Іван IV Грозний прекрасно розумів, що розвиток Російської держави неможливий, поки країна не має виходу до морських шляхів, поки Литва, Лівонія й Швеція можуть блокувати російську територію, не допускаючи ні економічних, ні політичних, ні культурних зв'язків із країнами Західної Європи. Лівонська війна, яка розпочалась в 1558 р., велась проти потужної коаліції - Литви, Лівонії, Швеції й Польщі, в умовах найжорстокішої й завзятої боротьби усередині країни з боярськими змовами й зрадами, спрямованими на ослаблення самодержавства й відновлення порядків періоду феодальної роздробленості, закінчилася встановленням перемир'я в 1582р. з Польщею й в 1583р. зі Швецією. Іванові IV довелося відмовитися від завойованої ним спершу Лівонії й віддати Швеції старі російські міста - Ям, Копорьє й Івангород. Але не досяг успіху в цій війні й польський король Стефан Баторій, задуми якого про завоювання всієї Московської держави й перетворенні її в провінцію феодальної Польщі розбилися об стіни древнього Пскова.

Серед титулованої знаті найшлося чимало зрадників які свої власні інтереси ставили вище національних, вступали в таємні зносини з ворогами Російської держави, з польськими й литовськими феодалами, лівонськими рицарями, підготовлюючи реакційні змови усередині країни.

Але із цієї боротьби до кінця царювання Івана Грозного Російська держава вийшла економічно сильно ослабленою. Звичайно, Лівонська війна, що тяглася більше двадцяти років, вимагала величезних затрат і серйозно виснажила економічні, фінансові й людські ресурси країни. Набіг кримського хана навесні 1571 р., що розоряв усе на своєму шляху від кордону до самої Москви, що була спалена, за винятком Кремля, ще більше ускладнив положення. Але ці зовнішні причини самі по собі не викликали економічної кризи 70- 80-х рр., хоча й сприяли її загостренню.

Організацією опричнини Іван IV насамперед прагнув зміцнити самодержавство, централізовану Московську державу, остаточно ліквідувати пережитки феодальної роздробленості, підірвати економічну й політичну міць колишніх князів, не титулованих бояр і взагалі великих привілейованих землевласників. І ці завдання опричнина виконала як шляхом перетасування земель, так і фізичним винищенням найбільш могутніх князівських і боярських родів, замішаних у різних інтригах. У такий спосіб опричнина зіграла свою позитивну роль, хоча й принесла страх і розруху в суспільство.

Каральні експедиції Івана Грозного проти Новгорода, Твері, Пскова, де, нібито, готувалася зрада, супроводжувалися масовими стратами й катуваннями, під час яких загинуло багато тисяч жителів й, конфісковано їхнє майно та ін. Жорстокому спустошенню, уже з метою особистої наживи, піддавали опричники й сільські місцевості: селянські двори були спалені, самих селян грабували, убивали, мучили.

Невдоволення опричниною в широких верствах населення, необхідність об'єднання перед зовнішньою небезпекою всіх землевласників, в умовах, коли опричнина вже виконала своє основне завдання, привело в 1572р. до її офіційної ліквідації. Але політика зміцнення централізованої держави й придушення опору боярщини тривала.

Разом з тим у другій половині XVI ст. помітні успіхи можна відзначити в розвитку міст, зокрема ремісничого виробництва, що працювало на місцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було по декілька, а іноді й більше 1000 торговельних приміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язує всі місцеві ринки, була Москва.

Одночасно росте й група експлуатованих "чорних" міських людей. При сильно зростаючому економічному й політичному значенні торговельного класу, що підтримував самодержавство в боротьбі з феодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьба між вищим купецтвом і біднотою.

Соціальна диференціація, хоча й у зародковому стані, відзначається й у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, що поповнювали поступово ряди купецтва, а з іншої, росте шар селян-бідняків.

Землевласники, змушені (в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюють натиск на селян. Опираючись на грубе насильство, вони жадають від залежних селян і грошей, і продуктів, і панщинні повинності, не зупиняючись перед абсолютним розоренням селян.

Селяни, змушені були віддавати тепер, в 70-ті роки, за один рік стільки, скільки раніше вони виплачували протягом десяти років.

От чому саме в ці роки так посилюється втеча селян і дрібних посадських людей на окраїни, у Поволжя й у придонський степ. А на Доні віддавна поступово збирався вільний люд, що жив різними промислами, торгівлею й війною. Вони одержали назву "козаки" тобто вільні люди, і протягом XVI ст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон від неймовірного феодального гніту.

Московський уряд боровся із втечами селян до козаків, але одночасно змушений був користуватися допомогою козаків при відбитті татарських набігів, виплачуючи їм за це платню, постачаючи боєприпасами й хлібом.

Запустіння центральних областей держави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. У Московському повіті залишилося тільки 25% житлових селянських дворів, у Новгородській області пустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі не оброблялося. А втеча селян посилювалась усе більше й більше, тому що ті селяни які залишались змушені були платити всі податки, виконувати всі повинності за збіглих. Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарство феодальних поміщиків.

Після смерті Івана Грозного (1584 р.) становище в країні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсім нездатний управляти такою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарської кризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальної експлуатації.

Знову посилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників. Князі й бояри, що уникли терору опричнини, природно, вирішили, що тепер настала слушна мить, скориставшись слабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність, повернути втрачену при Грозному політичну владу.

Проти цього повинне було виступити дворянство, яке набуло настільки великого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбу з реакційною боярщиною за зміцнення самодержавства, зазнавши великих втрат в лівонській війні й закономірно не бажало поступитися кому-небудь завойованими економічними й політичними позиціями. Більше того, дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцнення й розширення свого панування.

Одночасно проти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславські й інші) виступили й окремі великі не титуловані боярські роди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Два рази, наприклад, піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевича Дмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.

Серед всіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїм властолюбством, але й розумом і державними задатками Борис Годунов (додаток 2), брат дружини царя Федора, один з найближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувався підтримкою прихильників сильної централізованої держави й насамперед дворянства, що фактично управляло державою при слабкому цареві Федорові.

Цілим рядом заходів Годунову вдалося послабити господарську кризу. Частина поміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібрані в політичних супротивників, Годунов роздавав дворянству, порожні землі й значна кількість державних земель "безоброчно" перейшли в руки дворян.

Продовжуючи лінію Івана Грозного, Годунов відстороняв знать й усіляко висував "худорідних", охороняючи в цілому інтереси служивих і посадських людей, соціальну опору самодержавства.

Вдала війна зі Швецією, у результаті якої були повернуті російські міста Ям, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я з Польщею, пожвавлення торговельних зв'язків із Західною Європою - забезпечили Годунову підтримку з боку московського купецтва.

Все це дало підставу сучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінні Годунова економічний і взагалі внутрішній стан Російської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєнням багато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминуче вівшого до повстання пригноблених мас проти своїх експлуататорів.

Дворянська політика Бориса Годунова (додаток 3), особливо після обрання його царем, по смерті в 1598р. Федора Івановича, одержала своє вираження не тільки в розгромі найбільших князівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаських і інших), у відновленні стосовно них політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненні дворянських маєтків від податків, зміцненні політичного положення служивих людей, але і в тих заходах, які були спрямовані своїм вістрям проти селянства, з метою його остаточного покріпачення.

До кінця XVI ст. оброчні повинності селян виросли майже в три рази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувались поміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували й мучили селян. Біглих селян насильно повертали назад за допомогою поліцейського апарату.

Указами про заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарських книг, що закріплювали тяглих людей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597р. про розшук біглих селян і про "добровільних" і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна влада в інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченню селян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників і початок якого збігається з розвитком феодальних відносин.

Звичайно, і "вільні люди", перетворювані в кабальних холопів, і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання, що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут, то там піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У дев'яностих роках XVI в., у відповідь на найсильніше посилення феодальної експлуатації й гніту, росте число селянських виступів і повстань.

Положення ще більше погіршилося, коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустіння центральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, - країну вразив страшний голод.

За свідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Це важке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щоб не годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідок голоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобовязаність довічної роботи.

Голод 1601-1603р. викликав у країні спершу велику дорожнечу, а потім і народні протести. Бояри, купці й монастирі використовували голод для особистого збагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, вороже Борисові Годунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювало слухи, начебто голод посланий богом як покарання Борисові за те, що він вбив, щоб захопити царський престол, царевича Дмитрія, що загинув в 1591р. в Угличі при невияснених обставинах.

Гнані голодом, селяни й холопи юрбами бродили по країні, нападаючи на поміщиків і купців. Поступово вони організовувалися в збройні загони, діяльність яких у зв'язку із загальним ростом селянських хвилювань ставала усе більше небезпечною для кріпосницької держави. Тому уряд Бориса Годунова змушений був піти на тимчасове скасування указу про заборону "виходу" і опублікував указ, відповідно до якого холопи, вигнані під час голоду своїми панами, ставали вільними в Наказі холопного суду й, таким чином, дворяни втрачали свої права на цих холопів. Але всі ці півзаходи, з одного боку, тільки дратували дворянство, особливо провінційне, а з іншого, нічого істотно не міняли в положенні селян і холопів, не могли зупинити й послабити збурювання, що наростало, селянських мас і запобігти селянській війні. Початком її можна вважати виступ селян, холопів і козаків під проводом Хлопка Косолапа, котрий підійшов зі своїм загоном до самої Москви.

Борис вислав проти загону Косолапа боярина Івана Басманова, але Хлопко розбив царське військо. Царський воєвода Басманов був убитий. Тільки з великими труднощами вдалось придушити повстання. Царські воєводи повісили на деревах під Москвою багатьох узятих у полон селян і холопів, бажаючи злякати незадоволених. Мети своєї вони не досягли: навпаки, невдоволення знедоленого селянства підсилилося.

Боярство уважно стежило за подіями, що розгортаються, вичікуючи зручний момент, щоб виступити проти Годунова, відтіснити дворянство й відновити втрачені привілеї. Це викликало тривогу у дворянства, що підтримувало Годунова проти боярства й одночасно було готове об'єднатися з великими феодалами для боротьби із селянством.

До повсталого селянства приєднувалися як союзники міщани, яких експлуатувала посадська верхівка, і козацтво, що безупинно росло за рахунок тих же селян, холопів і тяглих, що відстоювали свою волю від феодально-кріпосницького поневолення.

Дрібний служивий люд, що придушується й експлуатується столичним і великим провінційним дворянством, що направляло свої зусилля на те, щоб ухилитись від служби, теж примикав до цього антифеодального табору.

Рух селянства й міської бідноти, до яких приєдналося донське козацтво, широко розповсюдився на Сіверщині, тобто саме в області, що граничить із Польщею, і переріс в повстання, спрямоване проти феодально-кріпосницького гніту.

Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.

Шляхетська Польща й папа Римський пильно спостерігали за подіями, що відбувалися в Московській державі, очікуючи того моменту, коли можна буде вторгнутися без особливого ризику в російські землі, захопити їх, приєднати до Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверську землю, поширити католицтво.

Після смерті Баторія в 1586р. польським сеймом був обраний на престол шведський королевич, що став королем Сигізмундом III (1587-1632) (додаток 4). Вихований єзуїтами, король Сигізмунд був типовим представником католицької реакції. При ньому Річ Посполита вела безперервні війни.

Москва займала важливе місце в планах боротьби Сигізмунда зі шведським королем Карлом IX. Сигізмунд сподівався, закріпившись у Москві, домогтися переможного розв’язання суперечок зі Швецією. У самій Речі Посполитій єзуїти, користуючись підтримкою короля, підсилили пропаганду католицизму й переслідування іновірців, у першу чергу православних.

Московський уряд розумів, що король Сигізмунд тільки чекав зручної нагоди для вторгнення. Тому поспішно добудовували смоленські стіни й зміцнювали їх; підсилювали гарнізони в містах від Польської й Литовської України, готувалися до можливого іноземного вторгнення.

Великі польські магнати - Потоцький, Вишневецький не раз вторгалися в сусідні держави; королівська армія двічі вступала у Валахію й Молдавію. При цьому польські феодали висували своїх самозванців на Молдавське князівство, видаючи цих самозванців за законних спадкоємців колишніх молдавських господарів. Самозванство було, таким чином, нерідкісним прийомом польських феодалів. Недивно, що інтервенція в Московське царство почалася також з виступів панів і магнатів, що підтримували самозванців.

У ці страшні роки, коли голод і епідемії знесилювали десятки тисяч людей, коли сотні тисяч селян, холопів, міської бідноти із дружинами й дітьми, не маючи даху й хліба, скитались по країні, не бачачи просвіту й не знаючи, як і яким шляхом змінити умови життя, почали інтенсивно розповзатись слухи про те, що царевич Дмитрій живий, що нібито, чудом врятований від смерті, він сам урятує народ, як тільки займе батьківський престол.

Хто був цей перший самозванець - дотепер точно не встановлено. Уряд Бориса Годунова, а згодом й офіційна версія оголосили його ченцем Чудова монастиря Григорієм Отрєп'євим, що втік за кордон. У всякому разі, це був росіянин за походженням, добре обізнаний про дитинство справжнього царевича Дмитра, про що, мабуть, подбали його покровителі.

Для тих, кому була вигідна поява самозванця, питання про його дійсні права на російський престол особливого значення не мали. Більше того, чим менше був зв'язаний він з аристократичними родами, тим краще було для польських магнатів, що обрали його знаряддям своїх інтервенціоністських планів у момент ослаблення російської держави, тому що тільки тоді вони могли розраховувати на його повну залежність від них і слухняність. А московські бояри, які були раді "удружити" цареві Борисові, Лжедмитрія (додаток 5) використовувати в боротьбі з Годуновим, щоб розчистити собі шлях до влади.

Самозванця, скорішу за все, давно готували до цієї ролі. Утікши за кордон, він почав свою службу в князя Костянтина Острозького, потім перебував у школі в містечку Гоще, де проходив науку володіння "конем і мечем", а потім уже перейшов до найбагатшого польського феодала Адама Вишневецького, володіння якого на лівому березі Дніпра граничили з територією Російської держави. Тут часто відбувалися військові зіткнення. За кілька років до появи самозванця. Адам Вишневецький, як і багато інших польських панів і магнатів, що мав свої власні війська й почував себе необмеженим государем на своїх великих володіннях, спробував захопити, правда безуспішно, російські прикордонні пункти Прилуки й Снятки.

Саме тут, в Адама Вишневецького, самозванець вперше був названий царевичем Дмитрієм.

Адам Вишневецький доставив "царевича" до свого брата, князя Костянтина Вишневецького, а той - до свого тестя Юрія Мнішека, сандомирського воєводи. Звістка про спеченого Вишневецькими "царевича Дмитрія" швидко поширилася серед польських феодалів, зацікавлених у територіальних придбаннях за рахунок російської держави, і більшість їх відразу ж виступила і підтримала цю авантюру. Так, литовський канцлер Лев Сапега, що давно мріяв про багаті смоленські землі, відшукав у Литві серед російських емігрантів, що бігли ще при Івані Грозному з Москви, кілька людей, які погодились удостовірити походження царевича Дмитрія. Але саму гарячу підтримку самозванцеві зробив сандомирський воєвода Юрій Мнішек, людина честолюбна і корислива, що промотала своє багатство і перебувала в неоплатному боргу, що розтратив казенне майно й підлягав суду. Він зв'язав із Лжедмитрієм далекоглядні плани особистого збагачення, за допомогою захоплення російських міст і цінностей. Тому він постарався забезпечити йому заступництво вищих католицьких чинів і, поряд із цим, залучити до нього увага самого короля Сигізмунда.

Католицьке духівництво й особливо єзуїти, протягом декількох десятиліть пильно спостерігали за російською державою, взяли активну участь у долі новоявленого претендента на Московський престол. Папський нунцій Рангоні, краківський архієпископ кардинал Мацеповський (двоюрідний брат пана Мнішека) і інші представники католицької церкви стали надавати Лжедмитрію допомогу й заступництво.

Між самозванцем і папою Климентом VIII зав'язалася особиста переписка. Через Рангоні папа Римський запропонував Лжедмитрію підтримку в боротьбі за російський престол, якщо він дасть обіцянку навернути в католицтво російськи