Дизайн-освіта майбутнього вчителя трудового навчання

Дипломна робота на тему "Дизайн-освіта майбутнього вчителя трудового навчання"

Зміст

Вступ

1. Дизайн – як реальна потреба та закономірність

1.1 Історія становлення дизайну. Еволюція предметного світу

1.2 Дизайн як філософія творення гармонійного середовища людини. Краса і користь

1.3 Функціональна роль творчого складу мислення у становленні особистості. Дизайн, як школа творчого мислення

2. Інтеграція дизайну та мистецтва в розвиток художньо-естетичної культури школярів

2.1 Теоретичні засади довузівської дизайнерської освіти. Зв’язок дизайну із шкільними дисциплінами

2.2 Декоративно-ужиткове мистецтво та дизайн на уроках трудового навчання як засіб творчого розвитку учнів

3. Мистецтвознавчо-педагогічний аспект дизайну в системі вищої освіти

3.1 Зв’язок дисциплін інженерно-технологічного спрямування і дизайну

3.2 Культурно-естетичне значення дизайну одягу для підготовки майбутніх педагогів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Протягом всієї історії розвитку культури людина прагнула прикрасити своє життя, зробити гарними всі необхідні для неї речі – одяг, житло, посуд, засоби виробництва. Прекрасне є могутнім джерелом морального розвитку, духовного багатства, фізичної досконалості. Одним із найважливіших завдань вчителя трудового навчання – навчити дитину бачити в красі навколишнього світу, в красі людських стосунків духовне благородство, доброту, сердечність і на цій основі утверджувати прекрасне в самій собі, щоб у створювані цінності кожний учень вкладав свої кращі духовні якості, "опредмечував" себе в праці, щоб він любив сам процес праці і відчував красу творчості.

Актуальність роботи: в наш час великого значення набуває виховання у школярів художньо-естетичної культури, розвиток творчого мислення, формування художнього смаку і саме мистецтво дизайну приховує в собі величезні потенційні можливості для морально-естетичного росту, духовного розвитку. Людина завдяки сприйманню мистецтва та власній художній творчості активізує емоції, викликає до життя творчу уяву, стимулює фантазію, пробуджує духовне відчуття, формує образне мислення. Нагромаджений емоційний досвід пробуджує в людині художника з високою культурою і гамою відчуттів, веде до удосконалення інтелекту.

Мета роботи: дослідити умови та ефективність залучення засобів дизайну в навчально-виховний процес, визначити шляхи реалізації умов, проаналізувати вплив основ дизайну на гармонійний розвиток особистості.

Об’єкт дослідження: трудова підготовка.

Предмет дослідження: вплив і значення засобів дизайну на формування вчителя трудового навчання та особистості учня.

Завдання дослідження:

1) дослідити еволюцію предметного світу та історію становлення дизайну;

2) проаналізувати стан сучасної трудової підготовки;

3) вивчити умови розвитку гармонійної особистості вчителя та учня;

4) дослідити вплив мистецтва та основ дизайну на розвиток особистості;

5) визначити роль дизайну у формуванні вчителя трудового навчання.

Для реалізації завдань ми використовували такі методи дослідження: спостереження за ходом навчально-виховного процесу; вивчення та аналіз літературних джерел; бесіди з учнями, вчителями, батьками; вивчення передового педагогічного досвіду.

Практичне значення роботи: розроблення практичних завдань з основ дизайну та методичних рекомендацій щодо їх проведення;

Гіпотеза: дизайн може справляти значний вплив на формування художньо-естетичної культури вчителя трудового навчання і є потужним інструментом інтелектуального розвитку.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії та додатків.

1. Дизайн – як реальна потреба та закономірність

1.1 Історія становлення дизайну. Еволюція предметного світу

На протязі всієї історії розвитку культури людина прагнула прикрасити своє життя, зробити гарними всі необхідні для неї речі – одяг, житло, посуд, засоби виробництва.

В стародавньому світі, коли виробництво предметів споживання було справою виключно ручної роботи, ремесло і мистецтво складали єдине поняття. Ремісник суміщав в своїй особі одночасно і художника, і техніка, і винахідника. Ремеслове виробництво, будучи в ті далекі часи основним видом виробництва, проіснувало без особливих змін до кінця середніх віків. Поєднання краси з утилітарними якостями протягом багатьох століть залишалось основною властивістю будь-якого ремесла.(7)

Коли на зміну ремеслового виробництва прийшло виробництво машинне, єдність краси і користі порушилось. Зважаючи на особливості і складності нової машинної техніки вироби стали втрачати свої естетичні якості, які вже здавались не тільки необов’язковими, але й навіть зайвими. Вважалось навіть, що поєднання красивого і корисного просто суперечить сутності машинного виробництва. Правда, деякий час багатьом речам, особливо побутового призначення, ще намагались за традицією надавати якихось художніх якостей, але все-таки це було далеко від тієї своєрідної гармонії краси і користі, яка відрізняла вироби ремісника.

Будь-який промисловий виріб має свою історію, для нього характерна певна еволюція зовнішньої форми, і ми можемо прослідкувати, які фактори і як саме вони впливали на зміну форми, конструкцію та інші властивості того чи іншого предмету.(7)

Візьмемо, наприклад, такі сучасні промислові вироби, як електрична праска, швейна машина, пральна машина, магнітофон, автомобіль і т. п. Ці предмети мають різний вік, але кожен з них переніс значні метаморфози, поки придбав той вигляд, який надає сьогодні конструктор чи художник.

Автомобіль, телефон, магнітофон змінювали свою зовнішню форму під впливом розвитку науки і техніки, які безперечно відігравали провідну роль в еволюції того чи іншого предмету. Але істотний вплив на зміну форми надавали і багато інших факторів – історичні, соціально-економічні, політичні, психологічні.

У різних виробів еволюція форми протікає по різному. У деяких за короткий термін форма переносить великі зміни, в інших – довгий час взагалі не змінюється.

Вироби, функція яких століттями залишається незмінною, майже не змінюють і свою основну форму. Це перш за все відноситься до предметів побуту.

Незначну зміну форми ми можемо спостерігати на прикладі багатьох інструментів, які безпосередньо пов’язані з рукою людини: молоток, сокира, ножиці, коса і т. п. Вдосконалювався спосіб виготовлення, змінювався в деякій мірі матеріал, але, оскільки майже не змінювалась функція, форма змінювалась мало. Але ,звичайно, бувають і вийнятки.

Якщо ж прослідкувати еволюцію форми того чи іншого станка, то тут спостерігається інша картина. Швидкий розвиток техніки одразу відображався на його зовнішній формі. В залежності від виду енергії, що застосовувалась для роботи станка, змінювався його зовнішній вигляд і конструкція. Весь час паралельно із зміною принципу приведення станка в дію (мускульна енергія, енергія вітру, води, пари і, накінець, електрика), що впливає на механічні і пластичні властивості, змінювалась і його форма.

Швидка і закономірна зміна форми станка підчинялась, в основному, вимогам технічного прогресу. Причому змінювався не тільки станок, але разом з ним і весь інтер’єр цеху.(7)

Розвиток архітектури станків, машин завжди був тісно пов’язаний з архітектурними стилями відповідної епохи, хоча самі архітектори до будівництва машин чи станків ніякого відношення не мали. Зв’язок архітектури з "малою" архітектурою машин можна наглядно прослідкувати з початку 18 століття аж до сьогоднішнього дня.

Звичайно, що для тієї епохи подібні явища були в якісь мірі закономірні, так як ці машини і станки не тільки виконували виробничі функції, але і були предметами інтер’єру багатого житлового будинку чи ремісничої майстерні. Багаті вельможі і навіть короновані особи в той час захоплювались токарним мистецтвом.

Підпорядкування існуючому стилю архітектури тоді ще носило відбиток хорошого смаку і такі машини не втратили ще тієї чарівності, тих високих художніх якостей, якими відрізнялись вироби, виконані рукою ремісника-художника. Пізніше до початку ІX століття, детальне перенесення архітектурних форм в машинобудуванні у зв’язку із бурхливим розвитком техніки набуло зовсім нестримний характер, втрачаючи будь-який зв’язок з логікою і призначенням виробу.

Еклектика, тобто змішування стилів, яка панувала в той час в архітектурі, найшла своє яскраве відображення в "оформленні" машин. Часто станини для різних станків виливались з архітектурними деталями, акантовими листами, різьбою та іншими прикрасами, і наївно вважалось, що це надає станку більш привабливого вигляду. (4)

Одним з найбільш наочних прикладів такого еклектизму – мальовничо описані Марком Твеном пароплави, що ходили по Міссісіпі, з їх височенними димовими трубами, оформленими у вигляді увінчаних коринфськими капітелями колон, з палубними надбудовами, виконаними в стилі "одного із Людовиків".

Перші залізнодорожні вагони в тої час носили на собі сліди пануючого стилю. Їх площадки оформлені у вигляді балкончиків з балюстрадою з балясин, тай сам вагон всередині і ззовні нагадували будинок поставлений на колеса.

Перші телефони, цікаві зразки яких можна побачити тепер тільки в музеї зв’язку, хоч і являлись в свій час зовсім новими апаратами, що не мали ніяких прототипів у минулому, також не уникнули цих еклектичних прикрас у вигляді металевих візерунків, густо накладених на дерев’яний футляр. Подібних прикладів такого фальшивого і часто без ніякого смаку оздоблювання можна навести багато.

Першим, хто поставив питання про форму машин був теоретик машинобудування Франц Рело (1829-1905р), який пройшов шлях від учня на заводі до директора Берлінської ремісничої академії. Як творець теорії кінематичних пар, він не міг не торкнутися питання про форму машин. Своє завдання він бачив у виявленні і систематизації найбільш загальних законів і правил формоутворення і намагався показати що машина може бути і повинна бути красивою. (7)

На думку Рело, машинобудування повинно наслідувати архітектуру там, де мова йде про формоутворення машин. Взагалі, виходячи з положення про те що машина є деяким архітектурним цілим Рело вимагав ясності і чіткості у співставленні окремих частин, причому підкреслював функціональне значення кожної деталі. Він передбачав, що в майбутньому обов’язково появиться вчення про форму машин, що дозволить в кожному окремому випадку знаходити оптимальні рішення.

Рело дивився на техніку перш за все з точки зору інженера, але інженера широкого профілю, який глибоко вивчає всі області машинобудування, інженера, який дивиться далеко вперед, володіє великими здібностями і схильного до узагальнень.

Велику увагу приділяв він ритму і пропорціональності, які за його переконаннями, закладені в природі і в людській натурі та властиві всім людським витворам – від творів мистецтва до машин. Ритмічна і пропорційна форма не може бути не доцільною, і відповідно не може суперечити принципам функціонального формоутворення.

Якщо в транспортному машинобудуванні еклектика давала про себе знати, якщо вона ще процвітала в масових виробах народного вжитку, то в загальному машинобудуванні і особливо в станкобудуванні до самого кінця ІX і початку XX століття проявилась інша крайність. Традиції кустарного ремеслового виробництва при виготовленні машин зовсім забуваються. Машини починають випускати в тому вигляді, в якому вона вийшла з рук винахідника, конструктора. До питання її зовнішнього вигляду, естетичної привабливості навіть не торкаються.

Капіталістичний спосіб виробництва, який панував у ІX столітті, позбавляв працю робітника радості, знищував творчі та художні риси, які притаманні річній праці. Масова продукція, що випускалась на ринок, отруювала смак і робила предмети загального вжитку, і особливо атрибути інтер’єру житла, носіями ідейного зубожіння і міщанських смаків.

В 50-ті роки ІX століття в Англії зародився перший великий рух європейської художньої промисловості, очолюваний Уільямом Моррісом. Головне завдання цієї школи конструювання полягала в тому, щоб зручні і гарні предмети, якими користувалась соціальна верхівка буржуазного суспільства, зробити доступними широким масам і тим самим виховувати хороший смак. (7)

Моррісом і його однодумцями оволоділо бажання внести елемент краси в життя приниженої промисловим одноманіттям людини. В 1863 році були організовані майстерні, які повинні були довести перевагу індивідуалізованої праці та індивідуалізованого побутового предмету. В майстернях Морріса працювали видатні художники того часу. Вони виготовляли чудові килими, шпалери, меблі, вітражі і т. п. Але головну ціль Моріс так і не досягнув. Замість того, щоб творити масове мистецтво, майстерні виробляли дорогі предмети щоденного вжитку для багатих. Найбільш цінним в діяльності майстерень Морріса було утвердження суспільної значимості прикладного мистецтва для масового виробництва продуктів споживання.

В останній третині ІX століття промислове виробництво досягло зрілості. На розвиненій технічній основі з’явилось широкомасштабне виробництво. Електричні лампочки, телефони, трамваї ввійшли в побут і перебудовували його на свій лад. Але в основі художніх поглядів цього періоду все ще лежало принципово негативне відношення до естетичних можливостей масового виробництва.

Показником змін, що відбувались у поглядах художників на машину, було появлення картин, в яких технічні засоби пересування органічно входили в пейзаж і ставали предметом художнього сприйняття. Наприклад, в картині Едуарда Мане "Бій Кірсерджа" (1864р.) головне місце займав паровий воєнний корабль; Клод Моне присвятив цілу серію картин вокзалу Сен-Лазар з поїздами і залізними будівельними конструкціями (1877 р.), в пейзажах І.І.Левітана присутні пароплави. Художники починають бачити в машині "натуру", варту для зображення поруч з природними явищами.

На початку XX століття діяльність художників – майстрів прикладного мистецтва обмежувалась предметами меблів, загального вжитку і внутрішнього оздоблення. Основним художнім стилем того часу був модерн. У різних країнах він здобував специфічні зовнішні риси, пов’язані з використанням національних орнаментальних мотивів. Однією з характерних рис модерну була еклектичність – суміш різноманітних мотивів: Ренесансу, готики, мистецтва Древнього Єгипту, мусульманського Сходу, Японії, Візантії та ін. (7)

Для модерну характерно поверхове, механічне декорування предмету без врахування конструкції і функціонального призначення.

При всьому знанні матеріалу і техніки представники модерну маскували предмети промислового виробництва до невпізнанності, змінюючи їх зовнішність незалежно від їх технічних функцій.

Бельгійським архітектором Ван-Де-Вельде, визнаним вождем модерну, були розроблені проблеми зв'язку між художньою формою і утилітарною формою. Він запропонував замінити традиційний предметний орнамент новим, чисто лінійним. В орнаментальній лінії він бачив силу, що художньо перетворить фабричний продукт і здатну підняти його до рівня ручного кустарного виробу.

Однак при всіх недоліках деяких основних художніх концепцій модерну він усе ж таки зіграв позитивну роль у розвитку прикладного мистецтва. Це була перша спроба налагодити контакт між мистецтвом і технікою, творчістю художника і промисловим виробництвом.

Воістину нестримний прогрес техніки з початку XX століття, впровадження її в усі області людської діяльності поставили художників перед необхідністю рішення різноманітних технічних і естетичних задач в області машинобудування, верстатобудування, приладобудування, транспорту і багатьох інших.

Розвиток промисловості в першій чверті XX століття зажадало ґрунтовного перегляду естетичної оцінки технічної форми. Продукт технічної творчості досягає зрілості і високого ступеня досконалості. Відбувається рішуча зміна відносин художників до технічних проблем. На шляху естетичного осмислення техніки їх очікувало багато труднощів, але в остаточному підсумку цей шлях привів до утвердження нового естетичного розуміння зв'язку мистецтва з промисловістю. (25)

Утвердження естетичної значущості технічної форми знайшло своє логічне вираження в конструктивізмі, що виник до початку 20-х років XX століття одночасно в різних країнах. Конструктивісти намагалися довести, що технологічно і функціонально виправдана конструкція уже володіє вищою художньою якістю і цілком може задовольнити естетичні потреби сучасної людини, для якого характерний утилітаризм у підході до всіх явищ дійсності.

Утвердження естетичності утилітарної технічної форми знайшло практичне перетворення в архітектурі і художній промисловості. У 20-і роки художники відкрили в інженерній конструкції високі можливості емоційного впливу. Теоретики конструктивізму оспівували красу машин, залізобетонна конструкція стала синонімом нового архітектурного стилю. Однак у своїй теоретичній і практичній діяльності конструктивісти допустили деякі помилки: схематизм в організації побуту, недооблік природньо-кліматичних умов, недооцінку ролі великих міст та ін. Неправильність цих позицій була вчасно розкрита і намічена дійсна лінія роботи художника в промисловості з використанням позитивних сторін досвіду конструктивістів.

На перший план тепер висувалася задача роботи художника на виробництві, категорично відкидалося утопічне положення про заміну інженера художником.

Спочатку прагнення втілити в промислових виробах нові естетичні цінності носило характер чисто романтичної мрії про прекрасні, зроблені технічні форми.

Таким чином, під впливом суспільних і економічних факторів, нових художніх поглядів і прогресу індустріального виробництва складалися нові відносини між мистецтвом і промисловістю.

У 1957 р. була створена Міжнародна рада організацій індустріального дизайну. До її завдань входить сприяння розвитку художнього конструювання в усьому світі, вироблення погодженого розуміння соціальних цілей і задач дизайну, підвищення рівня професійної підготовки художників-конструкторів. На Генеральній асамблеї, що відбулася в Лондоні в 1969 р., визначене формулювання дизайну. Відповідно до неї дизайн – це творча діяльність, метою якої є формування гармонічного предметного середовища, що найбільш повно задовільняє матеріальні і духовні потреби людини.

Слід зазначити, що проникнення дизайну в наше життя не обмежується розробкою тільки машин, побутових виробів, приладів. Художники-конструктори в співдружності з архітекторами працюють над естетикою зовнішнього вигляду житлових і суспільних будинків, промислових підприємств, над їх внутрішнім оформленням (інтер'єром), удосконаленням нашого одягу – власне кажучи, над всіма утворами людських рук. (7)

Потрібно відзначити і таку дуже важливу функцію художнього конструювання: воно ріднить матеріальне виробництво з мистецтвом і тим самим збагачує духовний світ людини. В даний час, створюючи нову річ, художник-конструктор намагається додати їй форму, найбільш відповідним її функціям і значенню. При цьому вона повинна не тільки добре виконувати свою функцію, але й органічно – формою, кольором, матеріалом – вписуватися в навколишнє середовище.

1.2 Дизайн як філософія творення гармонійного середовища людини. Краса і користь

Людина творить для себе предметне середовище, яке необхідне їй для доброго життя, допомагає їй розвиватися і підвищувати себе. Без такого середовища людина мало що просунулась би до цивілізованого життя, до якісного розвитку.

Існуюче природне середовище є гармонійне і сформоване так, що забезпечує людині існування, але людина мусила затрачати багато зусиль для захисту від негоди, звірів, пошуку їжі тощо. Щоби розширити свої життєві можливості і проявити свою діяльну здатність, вона почала створювати для себе відповідне предметне середовище: в першу чергу, житло, засоби праці, зброю для полювання на звіра і т.д.

Отже, людина творить свій предметний світ, який, очевидно, допомагає їй розширювати свої можливості, втілювати свою діяльну здатність і удосконалюватись. (13)

На жаль, людина довго йшла до творення свого предметного середовища (шляхом проб та помилок), поки не навчилася на гіркому досвіді висовувати правильні рішення щодо оптимального влаштування свого життя.

Таким чином, людині потрібна була відповідна філософська мудрість, яка могла б систематизувати життя людини, привести в струнку систему її особисте і колективне існування. Розглянемо три характерні явища, якими вона користується у житті: мислення, почуття і дії. Філософія стала невід'ємною частиною суспільного й політичного життя, породженням і водночас джерелом характеру різних людських громад, у яких процвітали різні філософські системи. Сама суть філософії полягає у турботі про погодження всіх частин людського існування, щоби привести його теоретичне поняття до повної єдності.

У новітні часи на розвиток суспільств вплинула науково-технічна революція. Розвиток науки і техніки викликали глибокі зміни в усіх галузях життя, а особливо у виробництві, що всебічно вплинуло на життєві процеси суспільства. Відбулись суттєві зміни у розподілі праці у сфері проектування, у виробництві речей, у галузі знань, послуг, інформації. На цій основі зростає проблема вироблення філософських систем та наукових концепцій про необхідність цілісного творення, свідомого контролю та управління новим формуванням штучного середовища життєдіяльності людини.

Таким цілісним підходом до формування предметного середовища вважається "проектна культура", що недавно почала проявлятися в діяльності людини в розвинутих країнах. Проектна культура — це цілісний соціально-культурний вимір науково-технічного прогресу, що переломлює його мету і досягнення з позиції фактору людини. Роль держави, яка проголошує у своїй соціальній політиці пріоритет творчої особистості, має вирішальне значення. Поняття проектної культури передбачає реалізацію дизайну не лише у формуванні предметного середовища, а й як проектної дисципліни в освіті. Саме не тільки в професійній дизайнерській освіті, але й в усій системі освіти: в дошкільних установах, в школі і у вищих навчальних закладах.

В основу дизайнерської концепції і проекту закладена теорія проектної культури, яка є науковою платформою сучасного дизайну. Дуже важлива тут ергономічна сутність ергономіко-дизайнерської концепції, орієнтованої на проектну культуру, що полягає в поєднанні і взаємодії таких психологічних категорій як особистість, потреба, функціональний комфорт, та таких феноменів, як творчість, пізнання, орієнтовно-пізнавальна діяльність, почуттєво-емоційні явища. (21)

Домінуючою категорією, що організовує всю дизайнерську діяльність, є особистість людини —вільна творча особистість, яка володіє проектним мисленням. Проектна творча діяльність в цьому випадку виступає як свідома потреба людини, що розвивається поряд з іншими потребами.

Філософію проектування потрібно розуміти як процес, який кладе початок змінам у штучному середовищі. Як виявилось, найменше потрібно спрямовувати зусилля на сам розроблюваний об'єкт, а найбільше на ті зміни, що їх повинні зазнати людина і суспільство внаслідок використання цього нового об'єкта.

Людство зробило багато помилок у невідповідному використанні нашого природного середовища. Стан людства має всі ознаки духовно-інтелектуальної та економічної кризи або й катастрофи. Криза полягає в тому, що людство, як система, опинилося в стані внутрішньої і зовнішньої несумісності. Тобто несумісності внутрішньої політичної організації людського суспільства і несумісності своєї діяльності стосовно навколишнього середовища.

Якщо Бог створив Світ за своїм образом, то людина, як образ Бога, повинна формувати середовище Землі аналогічно. Але людство ще не досягло повноцінного розуміння у пізнанні людини і суспільства як "образів Божих", через що стало нормою потворне у формуванні сім'ї, колективу, держави, предметного середовища Землі.

Потворність помітна повсюдно і в усіх людських діяннях. Але цього не помічають як споживачі, так і науковці, за всяку ціну рухаючись у напрямку задоволення матеріальних потреб, забуваючи про істинне призначення людини. Відомо, що раціональне мислення визнавалося універсальним в усі часи, тому всі філософські системи Світу є переважно раціональними. Отже, виникла потреба порушити цей стереотип мислення. Складність мислення полягає в тому, що потрібно одночасно бачити двоєдине начало у потрійних сутностях: тіла, душі та духу, тобто фізичного, психічного та духовного змісту, складаючи п'ятизначну суть Всього. (15)

Що найбільше спричиняє людині незручності і дискомфорт у цьому світі — це невідповідна система людських взаємин на економічному і життєвому рівнях та неадекватність створеного предметного середовища: об'єктів виробництва, житла, населених пунктів, засобів пересування, об'єктів відпочинку, предметів життєвої необхідності тощо. На жаль, ми заплутались і витворюємо щось неймовірно жахливе на цій нашій Землі, як в економічних відносинах, в господарюванні, так і в формуванні нашого штучного довкілля. Всі філософські системи у всі віки формувались на раціональній основі. Оскільки людина є цілісною, тобто і раціональною, і почуттєво-емоційною, то порушувати такий синкретизм природи людини недопустимо, інакше ми скотимось до якогось однобічного абсурду.

Нарешті людство звернулось до такого феномену як дизайн. У філософському розумінні — це цілісна система мислення, яка здатна творити ідеї у напрямку максимального упорядкування життєдіяльності людини і створення її гармонійного предметного середовища, що базується на багатьох науках.

Дизайнерська творчість — це і наука, і мистецтво, і технічна творчість, і філософія, і духовна практика, які разом спрямовані на вивчення і утвердження гармонії в цілому і й конкретних гармонійних системах.

Звужувати поняття дизайну лише до виробничо-технічної сфери, як це у нас практикується, є повною профанацією, і тому неадекватність його застосування викликає низку непорозумінь у системі людської діяльності. В останній чверті XX сторіччя у світовому контексті процес зміни поняттєвого поля дизайну наблизив дизайн до проектної культури, яка глибоко проникає в усі сфери діяльності людини. Нині дизайн трактується як предмет наукових досліджень і практичного проектування в системі "людина — предмет — середовище — суспільство".

Основна проблема дизайну — це людина і предмет, їх співвідношення і упорядкування. В разі ігнорування культури відношень людини і речей, ми губимо це природне коливання між емоційним і раціональним. Якщо порушити ці "полюси", ми скотимося до примітиву, до деградації.

Дизайн вийшов на рубіж простору культури, в якому вміщаються всі досягнення людського Духу. Нині вже актуальним стає проектування явища суспільного життя, а також проектування індивідної духовної суті людини, без якої жодне проектування її життєдіяльності взагалі неможливе.

Для розуміння того, як формується і конструюється наш предметний Світ, вже в дошкільних установах і школах повинні бути впроваджені навчальні дисципліни для розвитку в дітей загальної художньої культури, дизайнерського мислення. Отже, тут дизайн потрібно розглядати як складову системи загальної освіти саме через те, що він максимально охоплює функціональні методи пізнання в будь-якій діяльності і є потужним інструментом інтелектуального розвитку.

Проблема співвідношення краси і користі, як і безкорисливого та утилітарного, має значний практичний і теоретичний інтерес, тому здавна цікавить вчених. Першим історичним актом людини було виробництво необхідних для життя засобів: їжі, одягу, житла, тобто існувала матеріальна діяльність і матеріальне спілкування людей. (13)

Користь, безсумнівно, перше, що побуджує людину до діяльності, однак, саме по собі виготовлення корисних речей і відношення користі, ще не є показником культури і загального рівня людини та суспільства, не сприяє незалежності і свободі особистості, скоріше навпаки: велика кількість "корисних" речей, що ввійшли в оборот суспільства, виробляє в людині відчуття несвободи. І, взагалі, природа людини не може бути виведена з принципу користі, а виробнича діяльність не повинна керуватись виключно принципом вигоди. І в готовому продукті людина бачить щось більше, ніж користь як таку: в створеному своєю працею вона бачить свою оречевлену сутність, свою розумність і своє людське відношення до світу. Людина, поряд зі сферою цінностей, необхідних для фізичного споживання, створює продукти, що не регламентовані суворою необхідністю для її цілісного функціонування. Виробництво і використання предметів, які виходили за межі корисного, утилітарно-необхідного, складало другий творчий акт після створення штучних знарядь праці, явилось новим проявом активності людини в сфері почуттів і думок.

Протягом прогресу людина все більше створювала предметів, які не приносили їй безпосередньої користі і вигоди. Праця, затрачена на виготовлення предметів безкорисливого споглядання, зокрема естетичного милування: орнаментів, фігурок, татуїровок, пташок і тваринок з дерева, кістки, каменю, – була непродуктивною, бо все це не служило вгамуванню голоду, не покращувало якості знарядь праці, полювання, війни, не заміняло утилітарних цінностей взагалі,

Тільки людині, писав Л.Фейєрбах, доступні чисті, інтелектуальні, безкорисливі радості, тільки людські очі знають "духовні бенкети", тільки людина дивиться на предметний світ "заради нього самого, тобто заради естетичної насолоди". (15)

Отже, здатність людини до безкорисливого відношення і безкорисливої насолоди є своєрідним показником її цивілізованості, культури, свободи. "Почуття, що знаходиться в полоні грубої практичної потреби, володіє лише обмеженим смислом. Для голодної людини не існує людської форми їжі...".

Людина, як зосередження діалектичних протиріч і суспільних потенцій, потребує кінцевих продуктів і прагне до безмежного. Вона намагається закріпити наявне і спрямована до ідеалу. Внаслідок цього, породжувані в процесі взаємодії з дійсністю, психічні образи володіють властивістю "відкритості", що дозволяє людині керуватись не тільки безпосередньою вигодою, переслідувати утилітарні цілі, ставити виробничі задачі, але й відноситись безкорисливо, самоцінно, насолоджуючись грою, своїх родових сутнісних сил. Тому, наприклад, споглядання прекрасного, як і будь-яка творчість, містить насолоду сама по собі. Інакше кажучи, людина для свого розвитку і самоутвердження потребує в певній кількості і в певному діапазоні непрагматичних реакцій, інтересів, дій, протилежних тій "соціальній діяльності", яка побуджує тяжко трудитись, керуючись принципом вигоди.

Утворення і розвиток загальної споглядальної здібності, за допомогою якої людина проявляє свою універсальність і належність до роду, організовує і мобілізує свої почуття, думки і волю, вживаючи для цього як створене своїми руками, так і запозичене у природи, є однією з умов її виживання і творчості. Без здатності до безкорисливого споглядання неможлива свобода руху духовних сил, а без духовної вивільненості немає і творчості. Зацікавленість в об'єкті безкорисливого споглядання, необхідність звільнитись від підкорення утилітарно-речовому світові, потреба в життєдіяльності не "за нуждою", а за "покликом серця" (часто неусвідомлені і стихійні) властиві як печерній людині, так і людині більш пізніх епох.

Як тільки первісна людина вийшла із першопочаткової природньої грубості і почала виробляти із золота, срібла, коштовних каменів та інших природних матеріалів "предмети, без яких можна обійтися, але їх естетичні властивості роблять їх природнім матеріалом розкоші, прикрас, блиску, святкового споживання...". Це свідчило про появу в людині духовних потреб, що не підлягають принципу гомеостазу, а тому віддалених від утилітарного і корисного. (25)

Дослідження продуктів діяльності первісного суспільства переконує в тому, що навіть у стадної людини, що володіла "баранячою свідомістю", побут був набагато ширшим утилітарного і вигоди, що вже тоді вона створювала предмети, в яких абстрагувалась від їх субстанційної доцільності. Цей факт вимушені визнати навіть найбільш крайні "виробничники", що намагаються вивести естетичне, мистецтво безпосередньо з праці і з принципу користі.

Розмальовування обличчя папуасом або полінезійцем перед ритуальним танцем і тепер вимагає великих зусиль і часу, при нанесенні фарб або їх зніманні, разом з тим ця процедура дуже далека від виробничої діяльності і з самого початку не призначалась для виробництва продуктів (предметів) фізичного споживання. Якщо говорити, наприклад, про стародавній танок, то він, хоча і містить в собі елемент трудового процесу, як правило, значно "відсторонений", позбавлений натуралізації, умовний, і являє собою вже не трудове, а художнє дійство, що має іншу мету, інші засоби і функцію.

Вже найелементарніші танці, пісні, малюнки, прикраси, татуїровки свідчать про те, що зміст середовища, що сприймається, і виготовлених предметів, містить в собі якусь "надбавку", до чуттєвих даних, не обов'язково обумовлену потребами цілісного функціонування індивіда в суспільстві. Зокрема, мистецтво є засобом задоволення потреб, що виходять за межі повсякденності і простої необхідності. Отже, в безкорисливому спогляданні і специфічному переживанні, яке викликається як певними природними речами і явищами, так і "спрацьованими" людиною, один із проявів розумної доцільності людського буття, без якого вона не може досягти своєї цілісності, гармонії і щастя. Особливу роль тут покликане виконувати естетичне, в першу чергу прекрасне.

Естетичне – це специфічний засіб і "орган" гармонізації людини, відновлення її функціональної життєздатності і цілісності, вирішення всіх дихотомій, що утворились в результаті протиріч життя, життєвих конфліктів і порушення духовної цілісності і душевного балансу. Тому потреба в естетичному, в красі, найбільш нагальна тоді, коли людина втрачає свою тотожність з дійсністю, вступає з нею в конфлікт, або в моменти занепаду духу, втрати ідеалів і віри в свої сили. Так вважали Піфагор, Платон, Аристотель, а пізніше Кант, Шіллер, Шеллінг, Регель та інші. (26)

Зокрема, Ф.Шіллер в "Листах про естетичне виховання." писав, що одна лише краса може придати індивіду суспільні якості, тільки смак вносить гармонію в його духовне життя, роблячи його цивілізованим, розумним і гуманним. Краса, по Шіллеру, як своєрідна "гра" здібностей, що веде до якогось "розширення", з одного боку, сприяє об'єднанню духовного з тілесним, сучасного з минулим і майбутнім, а з другого, свідчить про наявність ідеалу, за яким вивіряється дійсність, і який виступає в ролі внутрішнього імпульсу до "гри".

Твердження, що краса – "весела гра", в процесі якої людина" одержує безкорисливе задоволення від свобідного виявлення духовних і фізичних сил, хоч і містить в собі елемент правди, ще не пояснює природи і сутності краси, естетичного взагалі, адже людина не виключно радісна, а естетичне не зводиться до сприйняття і переживання прекрасного. Саме задоволення як природне прагнення людини до комфорту, гармонії, балансу сил, заради чого вона здійснює часом величезну затрату сил і засобів в різних сферах суспільної практики, є лише тимчасовим станом організму в момент задоволення тієї чи іншої потреби (фізичної чи духовної), вкрай суб'єктивне і випадкове. Тому, на думку Гегеля, воно є "щось вторинне і те, що супроводжує справу, воно не є мірилом, за допомогою якого судять про річ".

Естетичне переживання, хоча і є суто індивідуальним актом, що здійснюється добровільно, без будь-якого примусу ззовні, є гл