Формування умінь і навичок виразності голосного читання в учнів початкової школи
Вступ
Виразному читанню, як одному з основних видів мовленнєвої діяльності, притаманні всі її функції: виховна, комунікативна, пізнавальна, естетична. Виразне читання є не лише цінним загальноосвітнім умінням, а й важливим засобом виховання і розвитку мовленнєвої та естетичної культури учнів. Уміння виразно читати розглядається як комплексне інтелектуально-емоційне утворення, яке охоплює низку інших умінь. Оволодіння ним є складним і поступовим процесом.
Тепер співіснують різні визначення сутності поняття «виразне читання у школі». Одні автори ототожнюють його з художнім читанням, інші – звужують це поняття до використання інтонаційних засобів виразності. Ці розходження зумовлені різним розумінням співвідношень у читанні логічного, образно-емоційного та естетичного аспектів. Ще К.Д. Ушинський пропонував учителям поєднувати у навчанні виразному читанню логічну та емоційну сторони.
На розвиток навички виразного читання вплинула методика К. Станіславського, у якій вже існуючі підходи доповнювались залученням творчої уяви читача, необхідністю природного звучання мовлення, виявом авторської позиції.
Виразне читання школярів об’єднує такі напрямки – розвиток техніки мовлення, підвищення культури мовлення та оволодіння емоційно-логічними засобами виразності. Вироблення навички виразного читання базується на знаннях теорії виразного читання: техніки мовлення, засобів логіко-емоційної виразності читання, позамовних засобів виразності в процесі читання; на вміннях підготувати твір для читання та аналізу.
Уміння і навичка виразного читання мають загальнонавчальний характер, є засобом вивчення практично всіх навчальних предметів, сприяють саморозвитку і самовираженню особистості дитини.
Актуальність дослідження зумовлена обмеженістю вивчення проблеми формування і розвитку уміння і навички виразного читання в учнів початкової школи в теоретичному і практичному аспектах.
Проблема дослідження Вдосконалення уміння і навички виразності голосного читання в учнів початкової школи шляхом впливу на фактори, що підвищують якість читання.
Мета дослідження Вивчення вимог до формування і розвитку читацьких умінь і навичок молодших школярів, спрямованих на вдосконалення виразності читання як основного компоненту навички читання.
Об’єкт дослідження – формування уміння і навички голосного читання.
Предмет дослідження – шляхи формування і вдосконалення уміння і навички виразності голосного читання.
Завдання дослідження
I. Розробка методичних основ дослідження теорії виразного читання.
II. Обгрунтування критеріїв ефективності, які будуть використані під час методики опрацювання та в процесі розгляду особливостей читання творів різних жанрів.
III. Розробка авторських підходів щодо використання матеріалу для формування і вдосконалення навички голосного читання.
IV. Обгрунтування їх раціональності.
V. Вивчення системи умов, які будуть запорукою ефективності.
Гіпотеза дослідження Вдосконалення уміння і навички виразності голосного читання буде більш ефективним, якщо воно відбуватиметься у процесі систематичного, цілеспрямованого використання практичних завдань, які підвищують якість читання.
Основні етапи дослідження та їх характеристика
I. Вивчення теоретичних основ виразного читання, компонентів навички читання, характеру взаємозв’язків між вищеназваними компонентами.
II. Визначення і відбір шляхів формування і вдосконалення навички голосного читання в учнів початкової школи.
III. Вивчення, аналіз та узагальнення остаточних результатів експериментальної роботи.
Методи дослідження
а) констатуючий етап: аналіз літературних джерел, метод теоретичного дослідження, спостереження, вивчення шкільної документації, творчих робіт учнів, бесіда, вивчення передового педагогічного досвіду;
б) формуючий етап: педагогічний експеримент, спостереження, методи математичної та статистичної обробки контрольних зразків, прогнозування, моделювання;
в) підсумковий етап: методи теоретичного узагальнення.
Наукова новизна дослідження
В процесі дослідження розроблені теоретичні основи технології використання дидактичних матеріалів, що сприяють формуванню і розвитку навички читання, вивчено навчальний потенціал вправ і завдань, здійснено їх порівняльний аналіз, визначено ефективність використання на кожному уроці читання, обґрунтовано дидактичні умови оптимального вибору завдань в залежності від вікових та індивідуальних особливостей учнів.
Теоретичне завдання дослідження
У роботі поглиблюються і розширюються дидактичні категорії «читацькі уміння і навички», «смислова і технічна сторони читання», «теоретичні основи виразного читання», «особливості читання», «методика опрацювання», доповнюються фактори, які впливають на якість читання, встановлюються закономірності використання практичних завдань і вправ із врахуванням психолого-педагогічних та дидактичних умов.
Практичне значення дослідження
Практичне значення пропонованих авторських пропозицій полягає у розробці на основі психолого-педагогічного експерименту конкретних рекомендацій щодо вибору і використання практичних засобів формування навички читання та підвищення на цій основі ефективності процесу засвоєння навчального матеріалу.
1. Теоретичні основи виразності читання
1.1 Зміст виразного читання у навчальній діяльності молодших школярів
Виразного читання ми починаємо навчатись у школі, насамперед на уроках з розвитку мовлення, але засвоюємо його впродовж усього життя. Виразне читання обов’язково повинно бути якісною ознакою культури мовлення кожної людини. Якість мовлення прямопропорційна розумовому, духовному, етичному й естетичному, емоційному розвиткові. Виразність мовлення формується мовленням середовища та авторитетів, художньою літературою. Таким чином виробляється чуття мови, образу, емоцій. Адже з допомогою мови люди передають свої почуття і переживання, захоплення і здивування, радість, горе, які передбачають комунікативні цілі, служать засобом самовираження. Найважливішою практичною основою виразного мовлення є виразне читання, тому навчитися його повинен кожен, чия професійна діяльність пов’язана з усним словом. А оскільки живе слово здатне творити чудеса, то варто докладати зусиль, щоб творилася краса людського мовного спілкування.
Тепер співіснують різні визначення сутності поняття «виразне читання у школі». Одні автори ототожнюють його з художнім читанням (декламаційним мистецтвом), інші – розуміють як читання, що вимагає спеціальних умінь, треті – звужують це поняття лише до використання інтонаційних засобів виразності. Ці розходження зумовлені різним розумінням співвідношення у читанні логічного, образно-емоційного та естетичного аспектів. Ще К.Д. Ушинський пропонував учителям поєднувати у навчанні молодших школярів виразному читанню логічну та емоційну сторони. На становлення методики виразного читання помітно вплинула методика К.С. Станіславського, за якої існуючі підходи доповнювались такими важливими вимогами як залучення творчої уяви читача, необхідність природного звучання мовлення, співпереживання героям, вияв авторської позиції.
Виразне читання – мистецтво складне і синтетичне. Складне тому, що визначається взаємозв’язаністю багатьох розділів і підрозділів теоретичних і методичних положень, які в цілому спираються на мовознавство (граматику), літературознавство, психологію, логіку, естетику, фізіологію і педагогіку; складне ще й тому, що не легко у засвоєнні положень, а для використання їх як основного засобу впливу на особистість через твори художньої літератури і власне слово треба виробити певні навички й уміння, які теж даються не легко.
Вироблення навички виразного читання базується на знаннях теорії виразного читання.
Потрібно добре знати техніку мовлення у єдності її елементів як необхідну передумову словесної дії і правильно нею користуватися (управляти диханням у процесі мовлення, читання, володіти правильною і чіткою дикцією, силою, чистотою і висотою голосу, орфоепічними нормами вимови).
Високому результату словесної дії мають передувати добрі знання техніки мовлення. Якщо не мати відповідно підготовленого, розвиненого мовленнєвого механізму, то високих результатів словесної дії не досягти.
Техніка мовлення складається з таких елементів:
– дихання-фізіологічної основи мовлення;
– голосу-головного інструмента читця;
– дикції-чіткого вимовляння звуків, слів, виразів;
– орфоепії-правильної літературної вимови.
Основу розвитку техніки мовлення створює правильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату. Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, зміст і краса мовлення. Дихання безпосередньо пов’язане з паузами, а паузи диктуються змістом і членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює нічим не виправдані паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.
У керованого дихання вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічна й емоційна сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря. В процесі такого дихання повітрям слід наповнювати всі ділянки легень. Найбільше доцільний при цьому комбінований тип дихання.
Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості: сила – певний ступінь гучності його звучання; висота – тональні можливості або діапазон (його звуковий обсяг); тембр – певне забарвлення, яке залежить від складу обертонів. Природних даних цих якостей голосу для читця без постановки голосу замало. Якщо сила голосу й від природи забезпечує добру гучність, то не зможе забезпечити довготривалої словесної дії.
Забезпечити рухливість, якої вимагає експресивність художнього тексту в процесі читання, може лише поставлений голос. Поставити голос – це значить, настільки розвинути, удосконалити його природні якості, щоб вони легко підкорялись творчій волі читця відповідно до завдань художнього твору чи іншого характеру мовлення. Якщо голос розвинений, то його якості набувають нових відтінків. Сила голосу надає читцю можливість посилати його на далеку відстань без особливого напруження голосових зв’язок, довго не втомлюватись, тобто значно зростають гучність і тривалість голосу. Висота голосу характеризується розширенням діапазону, дає можливість читцю вільно й легко користуватися тональними змінами в межах півтори і більше октави. Тембр голосу позбавляється вад (гугнявості, хриплості, верескливості), набуває чистого, дзвінкого, приємного звучання. Крім цього, поставлений голос відзначається гнучкістю, рухливістю – читець може легко сповільнювати чи прискорювати темп мовлення, змінювати силу, висоту, тембр (гучніше-тихіше, сильніше-слабше, нижче-вище, різкіше-м’якше, ніжніше).
До і після постановки голос потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу:
– у процесі читання не допускати висоти голосу поза межі виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення;
– не допускати простудних захворювань, нервових зворушень;
– не перевищувати денних норм голосового навантаження (4–5 годин).
Необхідно мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію – чітку, правильну вимову кожного мовного звука. При неправильній дикції вади вимови можуть призвести до негативних наслідків. Хиби вимови бувають різного характеру і виникають внаслідок певних природжених і неприроджених вад у побудові мовного апарату.
Причини виникнення неприроджених вад пояснюються неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами. Неприроджені вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Природжених недоліків вимови не можна позбутися лише виконанням вправ. Проте окремі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. Виразність і чистота дикції досягаються правильністю артикуляції, тобто чіткістю укладки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням хиб вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. Для того, щоб мати бездоганну дикцію доцільно проводити артикуляційну гімнастику (розвиток нижньої щелепи, губів, язика).
Вона допоможе розвинути мовний апарат.
Артикуляційна гімнастика
– Розкрийте і закрийте рот, опускаючи нижню щелепу приблизно на два пальці, але без напруги, м’яко. Язик у роті повинен лежати плоско, торкатися кінчиком нижніх передніх зубів. (6–8 р.).
– Злегка розкрийте рот. На зуби натягуйте губи так, щоб вони аж вгиналися всередину, і після цього вільно відпускайте їх (8–10 р.).
– Витягніть губи щільно трубочкою вперед, як на вимову(у), і тут же активно розтягніть їх у сторони, як на усмішку, не оголюючи зубів (6–8 р.).
– Губи витягніть трубочкою вперед. Робіть ними кругові рухи праворуч, потім ліворуч. Нижня щелепа при цьому нерухома (6–8 р.).
– Розкрийте рот, правильне положення язика таке: лежить плоско, кінчик злегка торкається нижніх передніх зубів. Потім переміщуйте його кінчик до верхніх передніх зубів, не рухаючи нижньої щелепи, а від них до піднебіння. (до 10 р.).
В техніці мовлення не менш важливе значення має орфоепія – система загальноприйнятих правил, що визначають єдиноправильну, літературну вимову. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає.
Орфоепічні норми вимови голосних і приголосних звуків
Голосні звуки української літературної мови відповідають майже повністю орфографічним знакам, тобто в наголошеній позиції вони не піддаються жодним змінам.
Звуки (у, а, і) в усіх позиціях, незалежно від наголосу, вимовляються виразно, чітко, послідовно відповідають орфографічним (у, а, і).
Що ж до вимови (и, е, о), то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію наближатися до інших.
1. Ненаголошений (и) має схильність наближатися до (е) і особливо перед складом з (е) та (а) (вишневий, бачила), а при швидкому темпі мовлення у цій же позиції може повністю збігатися з (е).
2. Ненаголошений (е) має схильність наближатися до (и),
особливо перед складом з (і), (у), (и) (беріть, несу, степи), а при швидкому темпі вимови у такій позиції може зовсім перейти на (и).
3. Ненаголошений (о), особливо перед складом з наголошеним (у) та (і), має схильність наближатися до (у) (голубка, тобі).
Голосні середні (е, о) і близький до них (и) щодо положення язика виявляють в українській мові схильність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний(е) виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голосний (и) загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, що веде до змішування у вимові наголошених (е) й (и), і тому в живій мові в багатьох позиціях не різняться або майже не різняться вимовою такі слова, як кленок і клинок, розвелося і розвилося та ін. Вимова ненаголошеного (о) також підлягає тим самим закономірностям, що й(и) та (е). Проте це не значить, що ненаголошені голосні треба вимовляти з наближенням до інших. Голосні (и), (е), (о) в ненаголошеній позиції мають схильність наближатися до інших. Все ж вимовляти їх треба чітко і виразно, дотримуючись правильної артикуляції.
Дзвінкі приголосні (б, г, г, д, з, дж, дз) в кінці слова вимовляються дзвінко. Дзвінкі приголосні (крім г, г) перед глухими також вимовляються дзвінко.
Дзвінко вимовляються також глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова.
Африкати (дж, дз) вимовляються як один неподільний звук. Якщо (д і ж), (д і з) належать до різних значущих частин слова, то вимовляються роздільно, як два окремих звуки.
Губний приголосний (в) у кінці і в середині слова після голосного вимовляється як нескладотворчий (у).
Сполучення ться, шся, жся, чся вимовляються як (ц':а, с':а, ц'с'а).
Дещо по-іншому, ніж пишуться, вимовляються звукосполучення, що зазнають асимілятивних змін, спрощень:
Д+ж–джж т+ськ–ц'к
Д+ч–джч ч+с–ц'с'
Д+ш–джш ч+ц–ц'ц'
Д+с–дзс ш+с–с'с'
Д+ц–дзц ш+ц–с'ц'
Д+ськ–дз'к нт+ст–нст
Ж+ц–з'ц' нт+ськ–н'с'к
З+ж–жж ст+н–сн
З+ч–жч ст+ц – с'ц'
З+ш–шш і жш ст+ч–шч
Зд+ц–з'ц' т+ст – цт
Т+ц–цц і ц'ц' т+ш–чш
Т+ч–чч
Норму української літературної вимови становить також словесний наголос. Неправильне наголошення складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться. Зі зміною наголосів у словах у мовному потоці може змінитися в одних випадках їх лексичне значення, в інших – граматичне. Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості.
Слід досконало знати положення, зміст і значення засобів логіко-емоційної виразності читання в їх органічному зв’язку (сутність мовних тактів, пауз, їх різновидів і тривалості, логічних наголосів тактових і головних, мелодики і її видозмін, темпу і його варіювання, емоційної функції наголошених слів – емоційного забарвлення тексту) і вміти ними користуватися.
Засоби логіко-емоційної виразності читання – це сукупність органічно пов’язаних між собою компонентів виразності, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення.
До таких компонентів належать:
– паузи, їх функціональні різновиди і тривалість;
– логічні наголоси (тактові і головні) з урахуванням емоційної функції наголошених слів;
– мелодика та її основні зміни;
– темп і його видозміни;
– поза, жести, міміка.
Пауза – це зупинка між мовними тактами, окремими словами і між складами слів. Відповідно до змісту, почуттів і намірів висловлення, а також обставин місця і часу паузи поділяються на: синтаксичні, логічні, психологічні, логічні, віршові та фізіологічні.
Необхідно з особливою увагою ставитися до синтаксичної структури мови автора, добре усвідомлювати значення кожного розділового знака. Крапка, знак питання, знак оклику завжди відповідають довгим паузам, оскільки відділяють одне від одного висловлення з закінченим змістом. Інші розділові знаки: крапка з комою, тире, три крапки, двокрапка, дужки теж відповідають обов’язковій паузі. Що ж до коми, то вона потребує особливої уваги. Як і інші розділові знаки, кома збігається з паузою але досить часто можна спостерігати, коли за правилами пунктуації кома обов’язково потрібна, а пауза не робиться. Тому виникає потреба вміти визначати, де за правилами пунктуації кома потрібна, а пауза не робиться:
1. Перед звертанням, якщо воно стоїть усередині або в кінці речення;
2.Після вигуку, який своїм змістом нерозривно пов’язаний з наступними словами, наприклад:
– Ох(,) і зголоднів я! – пищить Круть. (Українська народна казка).
3. Якщо вигук виступає сам собою, а слова, що ідуть після нього, характеризують укладені в ньому певні почуття, вольові вияви, то в процесі читання треба виділяти його синтаксичною паузою, а нерідко й психологічною:
– Ти ба! – дивується Данило. (Г. Тютюнник).
4. Перед модальними, вставними словами, словосполученнями, наприклад: А красуня(,) знай, сміється: «Хай Мороз не задається!»
(П. Воронько).
5. Перед короткими порівняльними зворотами (в основному з одного слова) зі сполучниками мов, як, ніби: Квітка гаряча(,) як сонце.
(Ю. Смолич).
6. У жвавому темпі перед підрядним реченням, дієприкметниковим чи дієприслівниковим зворотом, якщо він за змістом тісно пов’язаний з тим словом, що стоїть перед комою: Одкриває, пізнає геть усе (,) що в світі є.
(В. Фетисов).
7.Між двома словами, що повторюються як єдине ціле: – Іди(,) іди (,) Снігуронько! Іди(,) іди(,) дитинонько, повеселися з подружками! (Російська народна казка).
8. Після сполучників і, та, то перед дієприкметниковим чи дієприслівниковим зворотом, вставними словами:
– Та(,) спасибі йому, Травень порадив, як їхати. (Українська народна казка).
Логічна пауза – це зупинка, яка зумовлюється тільки конкретним змістом. Під час логічної паузи думка читця працює активніше. Такі паузи між мовними тактами чи після речення підказують читцеві ставлення до подальшого тексту (слова чи речення), допомагаючи таким чином повніше, емоційніше передати його зміст. Особливого значення логічна пауза набирає у власній мові та при читанні твору напам’ять, адже саме в цих випадках розділові знаки як орієнтири для розстановки пауз відсутні і читець має спиратися тільки на зміст, осмислений при підготовці тексту.
Правильне місце логічних пауз у тексті визначається теоретичним способом членування тексту на мовні такти. Проте існують випадки, коли обов’язково потрібно робити логічні паузи:
– Підметова група слів відокремлюється логічною паузою від присудкової.
– Логічної паузи вимагає і необхідність підкреслити присудок. Логічна пауза у таких випадках, будучи короткою, завжди буває відчутною тому, що вона розділяє слова, які вимовляються з різною силою акцентуації.
– Додаток або група слів додатка, що знаходиться після присудка, відокремлюється паузою.
– Паузою відокремлюються обставинні слова.
– Це ж стосується порівняння в орудному відмінку (воно виконує обставинну функцію).
Існують паузи, тривалість яких не пов’язана зі ступенем смислового зв’язку слів, між якими вони виникають, а їх значення не зумовлюється чіткою передачею думки. Такі паузи можуть збігатися з логічними, віршовими, але в таких випадках вони впливають лише на ступінь тривалості: подовжують їх. Тому позначати такі паузи на письмі треба не менше як двома вертикальними рисками ( // ). Це психологічні паузи, які робляться у будь якому місці: між фразами і в межах однієї фрази, не зважаючи на мовні такти і розділові знаки. Розстановка психологічних пауз залежить від умов висловлюваної думки, від бажань, настроїв і почуттів читця, від реакції слухачів. Психологічній паузі властиве мовчазне переживання.
Психологічна пауза підказується характером почуттів, укладених у текст, і ситуаціями, в яких створюються і якими викликаються певні почуття. Достатньо осмислити такі ситуації і характер почуттів, як визначиться і характер самої паузи або ж її різновид. Отже, знаючи певний перелік таких ситуацій або ж виправданих мотивів чи різновидів психологічної паузи за своїм характером можна визначити конкретний її зміст і дію.
Різноманітний характер і дія психологічної паузи підказують такі її різновиди.
1. Пауза настороженості. Її стимулюють такі слова: «Ах! Тсс! Цсс! Чш! Стій! Ні кроку!», які сигналізують подальшому змістові висловлювання настороженості (подив, зачудовання, непорозуміння, вагання). Після таких слів і робиться пауза.
2. Пауза емоційного підсилення. Її стимулюють емоційно заряджені слова, що повторюються. Пауза робиться після першого слова.
-Їде, // їде! – хором підхопила малеча. (О. Довженко).
3. Пауза пригадування. Показником паузи є три крапки.
– Так ото я й кажу, може б, ти не теє… як його… // Може без тебе обійдеться?. (О. Довженко).
4. Пауза замовчування. Її стимулює навмисне чи викликане кимось
(чимось) мовчання того, хто говорить з метою приховати щось, не перечити комусь. Показником паузи є три крапки.
5. Пауза відшукування відповіді. Сигналізує її ситуація, яка спонукає персонажа шукати відповідь на певне запитання. Показником є три крапки.
6. Пауза емоційного порівняння.
«Надійшла весна прекрасна, многоцвітна, тепла, ясна, // ніби дівчинка в вінку…» (І. Франко).
7. Пауза жалю. Показником є три крапки.
– Та я ж вам!.. // Для вас старався. Щоб веселіше було. (А. Григорчук).
8. Пауза роздумів.
– Мені інколи хочеться бути поганим. Але… // соромно (В. Нестайко).
9. Пауза стимулювання почуттєвих реакцій. Показником є три крапки.
– Він же… // він… // живий! (В. Кава).
10. Пауза залякування.
– Ах так! // Ну гаразд, ти вже скоро дізнаєшся, що таке зима, і добре наплачешся. (О. Буцень).
11. Пауза спонукання. Виправдовується вона лише намірами читця, який ставить собі за мету зосередити увагу слухачів на важливості змісту розкритих вже картин життя чи явищ природи; дати можливість естетично пережити і оцінити сприйняте. Пауза робиться після емоційно насичених і важливих у смисловому відношенні слів, уривку тексту, які завершують картину, перед новою, іншого змісту картиною:
…В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… // Там неволя,
Робота тяжкая… (Т. Шевченко).
12. Пауза напруження. Робиться в несподіваному для слухача місці з метою зосередження його уваги на важливості змісту слова чи слів, що йтимуть після паузи. Пауза підказується лише намірами читця, тому може виступати в будь-якому місці фрази:
«Ото на себе не надійся,
Чужому лихові // не смійся. (Л. Глібов).
Віршовою паузою називається зупинка в кінці віршового рядка лише при переносі з нього думки одного мовного такту в наступний рядок. В інших випадках вона збігається з іншими паузами. Проте дотримування пауз тільки в кінці кожного віршового рядка, не враховуючи їх у середині рядка вірша, може призвести до руйнування змісту твору. Не завжди віршова пауза збігається з іншими паузами, тобто не завжди завершення мовного такту припадає на кінець віршового рядка. Думку одного мовного такту поет часто переносить з одного рядка в наступний. У таких випадках пауза в кінці віршового рядка таки обов’язкова. А щоб вона не здавалася штучною, її слід перетворити на момент красномовного мовчання:
Вчіться(,) діти! // Мудра книжка/
Скаже вам/ чогось багато //
З того, / що колись другими/
І посіяно, / й пожато. (Я. Щоголів).
Фізіологічна пауза зумовлюється не переживанням, а фізичним станом персонажа (втомою, задишкою, переляком, природним заїканням), що характеризується переривчастістю мови. Такі особливості мови персонажів автор передає на письмі трикрапкою чи дефісом, які в процесі читання потребують належних зупинок, тобто фізіологічних пауз.
Для правильного вираження певної думки має значення не тільки наявність пауз, а й співвідношення їх між собою за тривалістю. Тривалість логічної, віршової (якщо вони не збігаються з синтаксичними), психологічної та фізіологічної пауз диктується винятково змістом, почуттям, намірами й обставинами, які її зумовлюють. Тривалість синтаксичної паузи залежить від розділових знаків, які мають свою відносну тривалість, але в той же час і змінюються, об’єднуючи слова у смислово-мовні одиниці: мовні такти, окремі фрази, частини, уривки. Ступінь смислового зв’язку між цими одиницями і визначає тривалість пауз.
Правила точного застосування тривалості пауз установити важко, бо жодна пауза не характеризується абсолютною тривалістю, а тільки відносно змінною. Проте, виходячи зі змісту пунктуаційних знаків, що відповідають синтаксичній паузі, можна вивести загальні правила. Чим ближчі смислові відрізки у фразі між собою за змістом, тим коротші між ними паузи, І навпаки: чим далі вони один від одного за змістом, тим довшими будуть паузи між ними.
Найтриваліша пауза на місці крапки. Вона завершує думку фрази. Це можна сказати і про три крапки, питальний та окличний знаки. Паузи на їх місці аналогічні крапці. Проте смислова сторона пауз на місці цих знаків, особливо крапки, може позначати різні ступені тривалості. Крапка між фразами виражає завершеність тільки однієї думки у творі. Отже, пауза на її місці довша, ніж пауза на місці розділових знаків у межах самої фрази. Якщо взяти крапку після абзацу, вона буде ще довшою, бо завершує думку не однієї фрази, а цілого абзацу. А найдовша пауза на місці крапки в кінці тексту, коли завершується загальна думка, що проходить через увесь твір.
Пауза в межах однієї фрази, що збігається з такими розділовими знаками, як кома, двокрапка, крапка з комою, тире, мають відносну і кожна з них різну тривалість. Вона там довша, де менше пов’язані за змістом слова одного мовного такту зі словами іншого, і навпаки.
Довга пауза в межах однієї фрази робиться:
– У реченні, яке складається з поширеної групи підмета і такої ж групи присудка. Триваліша пауза робиться між такими групами для того, щоб виділити значущість однієї з них.
– На місці пропущених слів у реченні перед словами, які мають важливе значення для змісту всієї фрази. Триваліша пауза спонукає слухача до осмислення пропущених слів і сприйняття змісту всього речення.
– Після вставних речень, які уточнюють слова фрази, пов’язані між собою за змістом. Більша тривалість паузи полегшує розуміння такого уточнення.
– У довгих фразах, у яких думка наростає до певного перелому і після нього ніби узагальнюється, завершується сказане, у тому місці робиться довша пауза, щоб зосередити увагу слухачів на узагальнені, завершені думки.
Загальна тривалість пауз залежить також від темпу мовлення. Прискорення темпу скорочує їх, уповільнення – збільшує. Проте співвідношення за тривалістю в будь-якому темпі повинно зберігатися. За відносно сталу одиницю можна брати тривалість однієї секунди і відповідно до неї визначати тривалість інших у бік збільшення. Якщо виникає потреба зменшити тривалість якоїсь паузи відповідно до встановленої найменшої, наприклад, секунди, то треба брати лише половину її тривалості і позначати на письмі вертикальною пунктирною лінією (/). Доцільно спиратися на якийсь сталий вимір – найкраще на тривалість однієї секунди. Одна секунда – коротка пауза, дві секунди – довша пауза, три – ще довша.
Одним із засобів логіко-емоційної виразності є логічний наголос.Логічним називається такий наголос, яким виділяються основні слова, за допомогою яких виражається зміст у складі всієї фрази. Розділяють логічний наголос тактовий і головний. Тактовим логічним називається такий наголос, який діє в межах тільки одного мовного такту і виділяє в ньому лише одне слово, що підпорядковує собі всі інші і є виразником змісту всього речення. Скільки у фразі мовних тактів, стільки й наголошених слів. Проте для того, щоб правильно передати слухачам зміст речення в єдності всіх мовних тактів, цього замало. Треба ще виділити головне слово серед уже виділених, тобто слово в одному з мовних тактів, яке завершуватиме зміст усього речення. Головним логічним називається такий наголос, який діє у межах усієї фрази, усіх мовних тактів і в єдності зі спадною мелодикою виділяє одне слово серед уже виділених і ним завершує зміст даної фрази. На письмі позначається двома горизонтальними рисками знизу.
Логічний наголос має три виміри: посилення, підвищення, розтягування. Виділення слів у мовному такті досягається або одним з таких засобів, або їх комбінацією. Слід розрізняти три ступені логічного наголосу: не дуже значний (перший ступінь), значний (другий ступінь), найбільш значний
(третій ступінь).
Встановлено правила, що допомагають визначити місце логічного наголосу:
– Правило про нове поняття. Якщо в тексті згадується явище, особа чи предмет, про який ітиме далі мова, то на слова, що їх визначають, падає логічний наголос.
– Правило протиставлення. Якщо в тексті є протиставлення (явне чи приховане), то наголошуються ті слова, завдяки яким це протиставлення оформляється.
– Правило порівняння. При порівнянні наголос падає на той предмет, з яким порівнюється те, про що йде мова.
– Правило переліку – вимагає підкреслювати логічним наголосом усі слова, що складають ряд цього переліку.
Мелодика мовлення – це певні зміни голосу в межах підвищення і пониження, а також сили і тривалості звучання в процесі мовлення. Можна точно і правильно визначити логічний і психологічний зміст фрази, але відтворити його без участі мелодики майже неможливо. Мелодика характеризується видозмінами фізичних показників, безліччю таких нюансів в основному тоні, які не піддаються для вимірювання їх слуховими якостями. Всі вони випливають з головних мелодичних ходів. Вони доступні слухові і від правильного їх відтворення залежить правильна передача змісту мовлення. Треба їх досконало знати і вміти ними оперувати.
Головні мелодичні ходи на слуховому рівні сприймання характеризуються підвищенням, монотоном (однотоном) і пониженням голосу. На письмі вони позначаються:
– мелодичне підвищення – стрілочкою, спрямованою вверх над логічно виділеним словом (↑);
– мелодичне пониження – стрілочкою, спрямованою вниз над логічно виділеним словом (↓);
– монотон (однотон) – стрілочкою в горизонтальному положенні над логічно виділеним словом (→).
Такі позначки робляться над наголошеним складом логічно виділеного слова. Буває, коли мовний такт чи фраза може мати спадно – вихідну мелодику. В таких випадках до уваги треба брати не лише один наголошений склад а й наступний. На наголошеному мелодика піднімається, а на наступному спадає. Таку мелодику позначають дугастою стрілкою, спрямованою вниз на наголошеному і після наголошеному складі логічно виділеного слова чи поза ним (). Іноді висхідна мелодика може виражатися у спадно-висхідному тоні. В такому разі до уваги треба брати також два склади логічно виділеного слова – переднаголошений і наголошений. На першому мелодика спадає, на наступному піднімається. Позначається така мелодика дугастою стрілкою, спрямованою вверх над переднаголошеним і наголошеним складами логічно виділеного слова чи перед ним. ()
Мелодичне пониження свідчить про довершеність, закінченість думки. Мелодичне підвищення – про розвиток думки. Рівна, монотонна мелодика характеризує незакінчену думку або перервану думку, що потребує або розвитку, або завершення в наступному чи наступних мовних тактах. Тому монотон переважно припадає на середні мовні такти, але може бути на початковому або на останньому.
Мелодика окремих комунікативних типів речень: розповідних, питальних, спонукальних, окличних, протиставних, заперечних, перелічувальних – є відносно сталою фразовою мелодикою. Щодо загального характеру мелодики, то при звичайній розмові вона спокійна, а при схвильованій – більш енергійна, мелодичні зміни сміливо підкреслені.
Темп мовлення – це швидкість, яка вимірюється кількістю виголошених складів за секунду. Зміна темпу є важливим засобом логічної виразності. Темп уповільнюється або пришвидшується за рахунок видовження чи пришвидшення вимови чи видовження пауз.
У межах фраз і періодів повільніше читають більш значущі слова для підкреслення найголовнішого і, навпаки, швидше читають все те, що становить доповнення, пояснення, уточнення. Це можуть бути і підрядні речення, і різні звороти (дієприкметникові, дієприслівникові), вставні слова і речення. Та коли доповнення, пояснення і уточнення повторюються при необхідності додаткового розтлумачення, темп вимови уповільнюється. Буває, коли вимоги логічного інтонування заперечуються вимогами емоційно-образної виразності. У таких випадках інтонація підпорядковується емоційно-образній, психологічній.
Прискорення й уповільнення темпу вимови, підвищення і зниження голосу, збільшення і змен