Роль народних звичаїв та традицій у розвитку музичного світогляду дітей дошкільного віку
ЛЬВІВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
Кафедра суспільствознавчої та культурологічної освіти
КУРСОВА РОБОТА
«Роль народних звичаїв та традицій у розвитку музичного світогляду дітей дошкільного віку»
Курсову підготувала:
Муз.керівник ДНЗ №125
м.Львова
Чучукало Л.В.
Науковий консультант
Опанасюк О.П.,
Кандидат мистецтвознавства,
Доцент ЛОІППО
Львів - 2009
ПЛАН
ВСТУП
І. Моральні та людські цінності як фактор народу:
а) любов до рідної мови, до рідної землі, її історії – патріотичне виховання;
б) любов до родини – сімейне виховання;
в) любов до Бога – християнське виховання;
г) любов до всього прекрасного – естетичне виховання.
ІІ. Види народної творчості:
а) декоративно-ужиткове мистецтво;
б) усна народна творчість;
в) народна гра;
г) пісенна творчість.
ІІІ. Заключна частина. Від народознавства до свідомого патріотизму.
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
«Прислухайтесь як океан співає
Народ говорить, і любов, і гнів
У тому гомоні людським
Мудріших ніж народ, учителів немає:
У нього кожне слово – це перлина.
Це праця, це натхнення, це людина»
М.Рильський
Народознавство, за словами В.Скуратівського, - це народ, його історико-культурні традиції, духовний досвід. Це поняття вбирає в себе пласти матеріальної і духовної культури народу. Тут і традиції звичаї, обряди, фольклор і житло, одяг, кулінарія, трудова діяльність.
Людину робить сильною віра батьків, традиція роду, пам'ять поколінь. І, щоб відродити національну спадщину, нам слід повернути собі втрачені духовні якості, джерела народного буття, розповідати дітям історію народу, знайомити з традиціями і звичаями, обрядами, котрі сягають у глибину століть.
Давня істина: сьогоднішній день – похідне вчорашнього, а завтрашній – похідне сьогоднішнього. Наша і ж історія культури – це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали будівельники, а й працею всіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився би на руїни.
Генотип українця сформований на народній основі, він виражає його внутрішній зміст, духовний та інтелектуальний потенціал.
Народнопісенне світосприйняття є виявом талановитості нашого народу, своєрідності характеру української людини, наділеної великою духовною красою і силою слова.
Народна мудрість говорить: «Дитятко – як тістечко: як його замісити, так воно і виросте». Наші діти – це наша старість. Правильне хороше виховання – це наше майбутнє, а погане – горе, наші сльози, наша провина перед іншими людьми. Ця істина завжди буде живою:
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і довічне коло,
Ми засіваємо житейське поле
І не на день минулий – на віки!
Батьки і діти… Діти і батьки…
Нам нічого ділить на спільнім полі.
За даними педагогів, психологів саме дошкільний вік є найблагодатнішим ґрунтом для засівання будь-яких основ виховного процесу. Саме в цьому віці дитина починає набувати форми навчальної діяльності, спеціально спрямовані дорослими на засвоєння дітьми людського досвіду. Діти дошкільного віку охоче включаються в таку діяльність. Тоді, за Г.С.Костюком, «у них виникають почуття гордості, власної гідності».
Тепер постає питання: хто повинен проводити роботу по присуспільненню дитини до народної національної спадщини? Звичайно ж, батьки і вихователі. І саме вихователям слід знати, що причетність до народної культури очищує душу дитини, пробиває замулені джерельця доброти і любові до народу, до світу. Світу, у якому так багато прикрості, жорстокості, зла, несправедливості і ненависті.
До числа вихователів, звичайно ж, належать і музичні керівники, оскільки музика – це світ прекрасних світлих, добрих почуттів; засобами якої у дитячих серцях відгукуються найчарівніші струни; у дитячих душах розквітають дивні квіти кохання і щастя, проростають зерна доброти, краси, людської гідності, патріотизму. Як кажуть в народі, люди приходять і відходять, а музика живе вічно. З чим же ми повинні знайомити наших дітей в дошкільному віці на музичних заняттях в плані народознавства?
Багата наша спадщина, якою ми повинні збагатити і зцілити дитячі душі, запалити в них вогонь віри в існування кращого майбутнього, перемоги добра над злом. Ми (вихователі та муз керівники, а згодом і шкільні вчителі) повинні плекати любов до рідної мови і викликати інтерес і повагу до національних традицій та звичаїв, знайомити з українським національним посудом, одягом та народними символами (верба, калина, тополя, лелече гніздо, народна вишиванка, писанка).
І. Моральні та людські цінності як фактор народу
а) любов до рідної мови, до рідної землі, її історії – патріотичне виховання
Необхідним є формування почуття любові до рідної землі, до села та міста, де народилися, де ростуть рідні та близькі серцю дитини люди. Діти повинні знати назву міста/села, де народилися і живуть, його історію, культуру. Так, з дитячого садочка вони, наприклад, вивчають чудову пісню І.Шевчук «Львове мій»:
Ми, львів’яни і львів’янки
Місто любимо своє
І тому ми гордимося,
Що у ньому ми живем.
Всі ми знаєм: Князь Данило
Цьому місту назву дав
І на ймення свого сина
Місто наше він назвав…
Насправді це є авторська пісня, але в ній живе коротенька історія нашого древнього міста, центру Галичини. І маленькі галичани завжди пишаються тим, що мешкають у ньому. Особливо тішаться з того дівчатка:
«А ми панночки зі Львова,
А ми дуже гонорові.
Любим танці, спів, гостини,
А найбільше все фестини…»
б) любов до родини – сімейне виховання
А чи треба дітям знати свій родовід? В сиву давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи сьомого коліна. Цифра ця досить солідна, якщо, скажімо, в кожного з нас є тато, мама, два дідуся, стільки ж бабусь. А за кожною такою особою стояли цікаві історії, реальні події. Пам'ять про своїх пращурів – не забаганка. Це природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали «Людина без роду-племені» (В.Скуратівський).
Ідеал сімейного щастя висловив поет І.Котляревський: «Де згода в сімействі, там мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляє, здоров’я посилає. І з ними вік живе…» - чи не ідеальна формула сім’ї? Родовід – це коріння, на якому тримається родинне дерево. Можна навіть намалювати генералогічне дерево, підписуючи кожну гілочку на ньому іменами близьких людей для пам’яті майбутніх поколінь.
Не буде коріння – дерево звалить маленький вітерець. Тому ми і повинні поглиблювати знання наших дітей про роль в їхньому житті родини.
А зараз пригадуються слова із всім знайомої пісні, яку колись написав славетний український композитор Назарій Яремчук. Сам композитор давно помер, але його пісня продовжує жити у його двох синах – Назарії та Андрії Яремчуках, що успадкували від батька чудові голоси та щирі серця справжніх українців. І продовжують жити безсмертні рядки:
«Родина, родина… від батька й до сина,
Від матері доні тепло передам.
Родина, родина – моя Україна
З глибоким корінням, з широким гіллям»
В садочку ми часто влаштовуємо родинні свята, де збираються разом діти і їхні родини. «З родини йде життя людини», - так справедливо каже народна мудрість.
Для того, щоб діти могли глибше дізнатися про історію свого роду, важливо знайомити дітей з професіями їхніх дідів-прадідів, а це означає що повинні знати і старовинні професії, ремесла. Знаряддя праці, вироби народних промислів.
З цією метою доречно в дитячому садочку провести театралізоване дійство «ярмарок», щоб діти наочно могли поглинути у світ невичерпного джерела народної мудрості, пов’язаного з історією, побутом, ремеслами та душею народу, її народного мистецтва, фольклору, іскрометного жарту. Ярмарок – це місце, де зустрічаються виробник і споживач, щоб продати чи купити товар, погуляти, пожартувати, поспівати, потанцювати, позмагатися…
Як тут не згадати славнозвісний Сорочинський ярмарок у Полтавській області, оспіваний самим М.В.Гоголем у циклі повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». Діти дуже люблять приймати активну участь у таких дійствах. Тут вони – справжні актори і співаки. Найзаповітніша мрія, найпалкіше бажання всіх батьків-матерів – щоб дітки зростали дужі і красиві. А ще розумні, щедрі на добро, на любов, на пошану до старших, до святинь свого роду й народу.
Ріст і силу дитяті дають материнське молоко і батьківський хліб. А що ж спричиняє зростання душі? Звичайно ж, слово.
Маля – немовлятко не знає мови, не розуміє слів. Але материнська любов і народна мудрість створили диво-дивнеє – колискову пісню, забавлянку. Саме з «А-а-а, люлі-бай, спи, дитинко, засинай», - починається розуміння слова і мови.
Рідна мова… рідний, рідна, рідне – корінь роду і народу. Рідна матуся, рідний тато, рідна земля і рідна Україна, рідна мова. Поки живе мова – доти живе народ.
«Як парость виноградної лози
Плекайте мову, пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіше від сльози
Вона хай буде»…
(М.Рильський)
Автор заповідає майбутнім поколінням берегти рідне слово. Необхідно маленькому громадянину України прищепити бажання бути вірним своєму народові, мові, землі, де народився і зростаєш. В невинній душі неодмінно зросте зерно сіяча, якщо його засіяти ще змалечку. З молоком матері, з батьківським хлібом, з добрим словом і любов’ю педагога-наставника в садочку, а згодом і у школі. Мудрі люди кажуть: «спочатку батьківські очі дивляться на нас з любов’ю, потім з гордістю, далі з надією».
«Мова рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має…»
(Ф.Воробкевич)
Рідна мова повинна дзюрчати, як чиста водиця із криниці, співати янгольськими хорами. Кажуть, устами дитини говорить сам Бог, сама істина.
«Народ, - зазначав В.О.Сухомлинський, - життєдайне вічне джерело педагогічної мудрості, і якби в нас не було постійного духовного спілкування з дітьми, ми не могли б успішно навчати і виховувати молодь». Спілкуючись з дітьми, ми, дорослі, допомагаємо їм пізнати цей дивний, але такий чудовий світ.
Багатьом дорослим і юним громадянам нової України, що вже впевнено ступають шляхом незалежності, вибудови демократичної європейської держави, розвиненої економічно й духовно, припали до душі повернені з минулого й водночас такі сучасні віршовані рядки:
Мово рідна, слово рідне
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.
Це слова українського письменника Федора Воробкевича (1836-1903 р.р.), якого Іван Франко називав одним із «перших жайворонків нової весни нашого народного відродження». Кращі з його пісень згодом настільки поширилися у народі, що увійшли до народнопісенного репертуару й поповнили українську фольклорну скарбницю.
Українська мова – одна з найяскравіших і наймилозвучніших мов світу. Саме тому діти, народжені на Україні, повинні грамотно спілкуватись, співати рідною мовою, адже мова – душа народу. Це правдива і проста істина.
Мова – витвір і одиниць, і маси – не має початку й кінця, вона невіддільна від народу – носія мови. Гине народ – гине й мова, і так само, гине мова – зникає й народ як суверенний феномен вселюдської цілісності.
Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги до народного слова: «Учитесь, читайте і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…» і ще такі слова:
«Не шукайте, не питайте, того, що немає
І на небі, а не тілько на чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила і воля»
(Т.Шевченко)
Національний геній українського народу Тарас Шевченко зробив неоцінений внесок в духовну скарбницю людства. Ставши національним символом своєї епохи, він вивів українську мову на світовий рівень. Саме тому, починаючи з дитячого дошкільного віку (середні та старші групи) щороку вшановують світлу пам'ять невмирущого Тараса 9 березня:
«Поклін Тобі, Тарасе,
За Твої праві труди.
За тебе рідний нарід
Ніколи не забуде.
Ніколи не забуде.
Про Твої заповіти.
Чого батьки не зможуть,
То сповнять їхні діти», -
так співають діти, квітчають портрет улюбленого народного Кобзаря.
Видатні українські письменники М.Вовчок, І.Франко, Леся Українка також високо цінували і вважали за необхідне ростити молоде покоління на підґрунті української народної творчості, яка відтворює життя українського народу, його історію, мову, народну мудрість. Як сказав поет Дмитро Білоус,-
«…зберігає мова калинова
На гронах дивних свіжості росу,
Щоб у майбутнє музикою слова
Нести душі народної красу».
Тож для вихователів та музичних керівників дитячих садочків вкрай необхідним є грамотно, з любов’ю в серці і голосі спілкуватися з дітьми саме українською мовою, виховувати і ростити справжніх патріотів України своєю кожноденною кропіткою працею, вносячи по крапельці доброти, чесності, справедливості, щирості, милосердя, краси, гармонії, великодушності, благородства, мудрості, душевної свободи, гідності, віри, надії – тих життєво необхідних моральних якостей та цінностей.
Ми, педагоги, вирощуємо генофонд нашої нації, від якого залежить майбутнє нашої країни. Незважаючи на цілу низку негативних явищ у суспільстві, серед яких економічна нестабільність, соціальна незахищеність громадян, духовна криза, діти повинні твердо вірити у перемогу добра над злом, жити за принципом: все так не буде!
Видатний український педагог О.Сухомлинський порівнював виховання дитини, формування її найкращих рис характеру з мармуром, з якого необхідно створити скульптуру. І дуже важливо, який же інструмент буде в руках митця.
На мій погляд, виховати в майбутній людині справжні моральні якості допоможе мистецтво.
Якщо дитину змалечку знайомити зі скарбницею усної народної творчості, музичними творами Чайковського, Леонтовича, Римського-Корсакова, Лисенка, навчити милуватися полотнами живописців Рєпіна, Білокур, Дерегуса, то можна з впевненістю буде констатувати наявність потягу до виховного ідеалу нації. Але треба постійно приділяти увагу подальшому руху культури до вершин досконалості. І тільки за тих умов, на мою думку, кращі твори мистецтва будуть тим інструментом, за допомогою якого людина стане гармонійно розвиненою. Якщо з дитинства не прищепити маленькій людині початків духовності, вона виросте морально німою і сліпою.
Три нещастя є в людині: старість, смерть і погані діти. Старість неминуча, смерть невблаганна, а від поганих дітей можна уберегтися, гарно їх виховуючи.
в) любов до Бога – християнське виховання
Як допомогти дітям розібратися, де добро, де зло?
Треба вчити дітей стриманості і поміркованості, самовладання, витримці, прагненню не пливти за течією життя з усіма його «гріховними» проявами, а піднятися над нею, щоб діяти за законами правди і добра. Вчити бути максимально наближеними до Бога. Тільки Господь може дати відповідь на будь-яке питання, на яке ніхто крім нього не може знайти відповіді. Тільки під його святим покровом та покровом Матінки Небесної ми можемо знайти мир і спокій знеболеній душі. Отже, для розвитку як музичного, так і загального світогляду дітей дуже важливо потурбуватись про їхнє моральне та християнське виховання. Це невід’ємна частина духовного світу нашого народу. Це генетичний код нашої нації. З усіх наук найвища і найважливіша є та наука, котру проголосив сам Господь Бог. Тому особливе місце в житті кожної людини повинна займати молитва, яка до Божих висот допомагає і зцілює. Адже все на світі від Бога.
г) любов до всього прекрасного – естетичне виховання
Людина – найчутливіша істота на Землі. Її думки, почуття, дії, стан душі й досі залишаються загадкою. Хтось з письменників сказав такі слова: «Усі ми до тих пір люди, поки хочемо стати кращими». Дійсно, напевно, не знайдеться такої людини в світі, яка б не намагалася стати кращою, не хотіла б забезпечити гідні умови для свого існування.
В світі так багато краси, але далеко не кожна людина вміє її побачити: як ласкаво світить сонце, як розквітає навесні квіточка, як невпинно тече річка тощо. Але прагнення краси, напевно, є в кожного і, особливо, в дитини. Тому таким важливим у вихованні естетичному є навчити дітей все в житті робити красиво: співати, танцювати, говорити, думати, творити… адже сьогодні маленькі діти – це наш завтрашній день, наші перлинки, наш народ, і виростити його, виплекати, викохати, виспівати, відродити – чи є щось важливіше в житті.
Кожне музичне заняття я намагаюсь, хоч частково, але пов’язати із народним мистецтвом. Широко використовую народні пісні, ігри, дитячі забави, народну мудрість, легенди, роблю драматизації народних казок, ляльковий театр чи інсценівки. Навіть діти молодшої групи із таким естетичним задоволенням виконують ролі Баби, Діда, Ріпки, собачки Хвінки, киці Мінки, мишки Оришки тощо. А дітки ясельної групи як непіддільно щиро виконують ролі трьох гусей, що живуть у бабусі.
…Талантів на українській землі безліч. Наші діти – це глина, з якої наше завдання виліпити естетично прекрасну, морально стійку українську націю, український народ.
«Українка я маленька,
Україна – моя Ненька,
В неї щира я дитина,
Добра, люба та єдина».
ІІ. Види народної творчості
За видами народну творчість можна поділити на:
а) декоративно-ужиткове мистецтво;
б) усну народну творчість;
в) народну гру;
г) пісенну творчість.
А зараз більш детально зупинимося на кожному з цих підрозділів.
а) Декоративно-ужиткове мистецтво в роботі з дітьми
Народна педагогіка – бальзам, який треба прикладати до ран нашої духовності. Ці слова чи не найяскравіше виражають суть народознавства, його роль у роботі з дітьми.
Одним з першочергових завдань в роботі з дітьми по присуспільненню до народної національної спадщини є ознайомлення з батьківською (дідівською) оселею. Це і родинне вогнище, звідки вимандровує людина в широкий світ з засвоєними цінностями: маминою піснею, нелукавим батьковим напуттям, дідусевими казками і бабусиними вишиванками, теплом незрадливого рідного слова. З любов’ю описав прощання з батьківською хатою В.Симоненко:
«Ти стоїш небагата й непишна,
Виглядаючи з саду в луг,
Рясний цвіт обтрусили вишні
На солом’яний твій капелюх…
Ти була мені, наче мати,
Ти служила мені, як могла –
Кожна кроквочка, кожна лата
Не жаліла для нас тепла.»
Багате, розмаїте мистецтво на Україні. Через те, важливе місце в роботі з дошкільнятами посідає ознайомлення дітей з творіннями декоративного ужиткового мистецтва: керамікою, вишивкою; з предметами побуту, одягу, взуття; з професіями ткалі, гончара, різьбяра, лісоруба тощо.
Український одяг є яскравим і самобутнім культурним явищем, яке розвивалось й удосконалювалось протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичні долі східних слов’ян, взаємовпливи культур інших народів.
Представники різних соціальних груп: ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торговці тощо – відрізнялися своєрідністю вбрання. Матеріал, з якого виготовляв народний одяг, - хутро і тканини. Характерною рисою традиційного українського вбрання є його декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів для одягу. Дуже різниться одяг у різних місцевостях України: на Лівобережжі чи Правобережжі, на Слобожанщині чи Поділлі, у Карпатах, Поліссі, Волині…
В дитячих садочках на допомогу педагогу приходить іграшка у національному костюмі і народне слово:
«У нашого Василя
Вишивані рукава
Ще й розшитий комірець,
А сам хлопець – молодець.»
Також важливим елементом народного одягу була хустка. В кожній місцевості був свій орнамент для жіночої хустини, виразник особливої краси:
«Маю хустку-вишиванку
На чотири роги,
Кого люблю, того люблю,
Кидаю під ноги.»
Хустка з давніх давен – основний улюблений головний убір українських жінок. І дівчатка у садочку із задоволенням танцюють із хустинами, вистеляючи ї до ніг хлопців, уявляючи себе дорослими жінками. Їх зберігали до весілля у скринях.
А найулюбленішим головним убором для дівчат був віночок. Які ж квіти повинні були квітчати дівочі голівки? Чорнобривці (які означають красу), ромашки (символ ніжності і доброти), незабудки (символ вірності); барвінок (символ життя); безсмертник (здоров’я), мак (щоб не було печалі). А якими стрічками повинен бути перев’язаний віночок і що вони означають? Коричнева (земля), жовта (сонце), зелена (трава), синя (вода), блакитна (небо), оранжева (хліб), рожева (багатство).
А в тих віночках дівчатка самі стають такими гарними, наче квіточки. Навіть самі на себе не можуть налюбуватися. На Івана Купала дівчата вплітали поміж квітів полин, любисток, зілля проти «чортовиння».
В садочку з віночками дівчатка водять хороводи, танцюють, а ще у ігри грають, наприклад:
(діти стають у коло, вихователь ходить по колу з лялькою і носить віночок).
Я віночок сплету,
Я з віночком піду.
А коли я цей віночок
На голівку накладу?
Я Тетяночку знайду
Я до неї підійду,
Я Тетяні цей віночок
На голівку накладу.
Ой, і гарний вінок
І веселий танок!
Ви поплескайте гучніше,
Звеселяйте наш гурток.
(діти плескають в долоні, а дитина у віночку виконує прості танцювальні рухи). Повторити 2-3 рази.
«Віночок вити – життя любити», - так каже народне прислів’я.
Також важливим елементом чоловічого одягу була вишиванка (вишита сорочка – мамою, сестрою чи дівчиною). Багато є цікавого фольклорного матеріалу, пов’язаного із цим видом одягу:
Вишиваю вишиваночку –
Подарунок для Іваночка
Як веселка – вишиваночка –
Подарунок для Іваночка.
А ще:
А в горобейка жінка маленька
Сидить на кілочку,
Пряде сорочку.
Що виведе нитку –
Горобцю на свитку.
Ще й кожна деталь одягу була своєрідним оберегом, носила свої функції, адже у все, що люди робили своїми руками, вони вкладали великий зміст, теплоту свого серця, уміння золотих рук.
Золоті руки, торкнувшись народних ремесел, перетворювали звичайні речі у справжні чудеса. Ковалі і слюсарі виготовляли металеві вироби й деталі до дерев’яних предметів. Кушніри вичиняли шкури й шили кожухи та інші хутряні речі. Шевці виготовляли різні види взуття. Одяг: свити, жупани, шаровари, плахти, запаски, сорочки тощо – шили кравці. Гончарі створювали безліч різновиду посуду: миски, глечики, горщики, барильця, куманці, інші керамічні вироби, наприклад, кахлі. Проте, найпоширенішими були деревообробні ремесла. Адже здебільшого знаряддя праці та предмети побуту були дерев’яні.
Теслі будували житла, що в більшості районів України також ставилися з дерева. Столяри майстрували віконні рами, наличники, двері, а також столи, лави, ослони, мисники.
Вози та сани – то було ремесло стельмахів. Колісники робили колеса, ложкарі – вирізали ложки. Розвинутим було бондарське ремесло (з їх рук виходили цебри, діжки, балії, бодні, шаплики). Діти також люблять виконувати ролі чи то бондаря, чи шевчика, чи коваля:
А чи бачив ти, як шевчик шкурку в воді моче? Ой, так, братику, так шкурку в воді моче.
А чи бачив ти, як шевчик шкурку натягає? Ой, так, братику, так шкурку натягає тощо.
Українська народна іграшка – цілісний культурний феномен. Через неї зберігається соціально-культурний досвід, здійснюється зв’язок поколінь. Гра з народною іграшкою є також важливим засобом національного виховання.
Розкриваючи дітям символічний зміст ляльки, слід звернути увагу на те, що досить часто її можна побачити на весіллі. Пояснюється цей звичай так: взагалі він (звичай) дуже давній. Колись люди вважали, що іграшка-лялька принесе добробут молодій родині, сприятиме народженню дітей. Згодом розповісти слід дітям про символіку образів півня, курки, баранця, коника тощо. Встановленню зв’язків між минулим і сучасним допомагало знайомство з творчістю відомих майстрів української іграшки – І.Гончара, О.Селюченко, М.Железняка.
Одним з цікавих і доступних дошкільнятам видів народного мистецтва України є витинанки – орнаменти, вирізані з паперу.
Не слід забувати і про писанки. Писанка – покрите яскравим розписом яйце. Це символ життя, знак весняного відродження (адже розписують їх на Великдень), уособлення творчих сил природи. Багато і музичного матеріалу, пов’язаного з писанками:
«Розмалюю писанку, розмалюю,
Коника гривастого намалюю,
Розмалюю писанку, розмалюю,
Соловейка-любчика намалюю.
А то не знає веселу гру «Купса»?»
Ходить Купса по риночку
«Та й купує писаночку.
Купса, Купса уродливий,
Купса, Купса чорнобривий,
Купса, Купса будеш мати,
Що дівчині дарувати»
Найбільш поширеним видом мистецтва є народна вишиванка, яка живиться великою різноманітністю узорів і веселкою кольорів. Чарівні по своїй красі, неповторні в малюнку і барвах орнаменти традицій народних вишиванок. Вишивальниці, вишиваючи будь-який узор, в буквальному розумінні програмують, складають у чітку арифметичну прогресію те, чого прагнуть передати на тканині, шкірі, повсті. Основним матеріалом для вишиванки є нитки (льняні, бавовняні, шовкові та ін.). іноді як дорогі матеріали використовують золото, срібло, самоцвіти, намисто, бісер, монети тощо.
Вишивки були скрізь: і на народному одязі, і на рушниках, і на серветках.
У народі казали: «Хата без рушника – що родина без дітей». Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку:
«Тримай хаточку, як у віночку
І рушничок на кілочку;
Тримай відерця всі чистенькі
І водиці повнесенькі.»
«Кілкові» рушники можна використовувати в інтер’єрі групової кімнати (наприклад, прикрасити портрет Т.Г.Шевченка чи Лесі України).
По всій Україні поширені звичаї накривати рушником хліб на столі. А ще зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю, що лежать на вишитому рушнику (як тут не згадати чудовий твір Гулака-Артемовського «Вихід з хлібом та сіллю»?).
У народі кажуть: «Хто сам малюнок долі вибирає, той пустоцвіту у житті не знає».
На щастя, на долю своїм дітям вишивала мати рушники, благословляла на дальню дорогу. Пригадується пісня П.Майбороди на слова А.Малишка «Рідна мати моя»:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…»
б) Усна народна творчість
Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить – казці.
Казки зачаровують малят образністю рідного слова, красою співучої української мови, своєю щирою наївністю, допомагають їм подивитись на навколишній світ іншими очима. Казки бувають:
чарівні (наприклад, «Іван Голик та його брат»), «Івасик-Телесик», «Про двох братів і сорок розбійників», «Іван Побиван», «Царівна жаба» тощо);
соціально-побутові, в яких розповідається про буденне життя людей, побут або реалії людського життя («Про Правду і Кривду», «Біда Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо);
сімейно-антагоністичні казки («Два брати», «Гостинець батькові», «Названий батько»);
жартівливі («Москаль у пеклі», «Докучливі качки», «Як баба чорта дурила» тощо);
сатиричні («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска» тощо).
Важливе місце у творчості дітей відводиться участі у драматизації казок. Розвивається артистизм.
Важливе місце у виховання поваги та любові до батька і матері займають прислів’я та приказки, наприклад:
Одна мати вірна порада;
Все купиш, лише тата й мати – ні;
Матері ні купити, ні заслужити;
Дитина плаче, а матері боляче;
У дитини заболить пальчик – у матері серце;
Шануй батька й неньку, то й тобі буде гладенько;
Яке дерево, такі його квіти; які батьки – такі й діти;
Годуй діда на печі, бо й сам будеш там.
А ще можна запропонувати дітям відгадати загадки:
Найрідніша, наймиліша,
Всіх вона нас пестить, тішить,
Завжди скрізь буває з нами,
Відгадайте: хто це? (Мама).
Красивий, щедрий, рідний край
І мова наша – солов’їна.
Люби, шануй, оберігай
Усе, що зветься… (Україна).
Сумовита, ніжна та лагідна колискова викличе в дитини приємні, теплі спогади про найріднішу у світі людину.
Можна дати малятам поуправлятися у скоромовках:
«Ти, малий, скажи малому,
Хай малий малому скаже,
Хай малий теля прив’яже.»
«На дворі – трава, на траві – дрова,
Раз дрова, два дрова…»
З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш «дитячим» є прозивалки:
«Антоне, Антоне,
Собака втоне.
Тягни за вушка –
Буде добра юшка.
Діти посварилися – треба помиритися.»
«Мир миром, пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні,
Помиримось.»
У «Словнику української мови» читаємо: «Легенда – народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою». Основу легенди становить вигадка та фантазія. Але люди в неї вірили, як у можливу. Легенди – зразки історичної пам’яті людей.
в) Народна гра
Діти… Їх ігрища й розваги… Це особливий світ ще й досі непізнаного, загадкового. Як і світ дитини. Не регламентований стереотип.
Усі люблять гратися: ведмежата, котики, песики, дітки: хлопчики та дівчатка, чорняві та біляві. І так ведеться з давніх-давен. Любили гратися і наші батьки, і бабусі й дідусі, їхні предки. Усі вони вигадували різні ігри, навчалися одне в одного. Старші передавали меншим свої вигадки, а менші додавали щось своє, придумували нові забавки. Так і дійшли всі ігри, забави до наших часів. На згадку приходить дитяча гра «в піжмурки». Тому, хто водив, зав’язували очі, підводили до кілка і промовляли:
Де стоїш?
На камені.
Що п’єш?
Квас.
Лови мух, а не нас.
Гра займає більшу частину життя дитини. Адже в грі дитина задовольняє свої потреби в активній діяльності, намагаючись діяти, як дорослі.
Гра дитини має свої особливості:
Гра – творча діяльність. Діти в грі творять згідно зі своєю уявою.
Гра – самостійна діяльність. Якщо навчальну трудову діяльність дітей організовують переважно дорослі, то гру, в більшості випадків, дитина починає сама. Вона самостійно визначає сюжет, тему, правила гри. (сюжетно-рольові ігри).
Гра – це засіб всебічного розвитку дитини і можливість навести контакт з оточуючими через гру. Спілкуючись в процесі гри, діти взаємозбагачуються знаннями, вміннями. Граючись іграшками, предметами, піском, снігом, діти засвоюють їх якості. Для розумового розвитку створені спеціальні дидактичні ігри. Музичні ігри сприяють естетичному розвиткові. Діти виконують певні ролі. Гра сприяє розвитку активності, ініціативності, рішучості, відповідальності, дисциплінованості.
У грі відображаються ті соціальні явища, які діти спостерігають в дійсності: професії, взаємини між людьми. Велику роль в організації і проведенні гри відіграють батьки, вихователі, музичні керівники.
Діти не граються мовчки. Навіть, коли дитина бавиться сама, вона розмовляє із іграшкою, уявляючи себе мамою (татом), лікарем, вихователькою тощо. Мабуть тому і в народних іграх є своєрідні промовляння перед проведенням гри або відтворення цих слів в ході гри.
Найпоширенішим засобом розподілу дітей у дитячих іграх є лічилка.
Лічилки – це невеличкі поетичні твори, в основі яких лежить лічба. Вони бувають сюжетними та безсюжетними. Наприклад:
«Котилася торба з високого горба,
А в ній хліб-паляниця,
Кому доведеться – той буде водиться»
Дитячі ігри – це невеличкі твори, в основі яких лежить розкриття різних життєвих колізій засобами рухових елементів. Найдавнішими є хороводні ігри, драматичні ігри, що колись було частиною календарних обрядів. Вони в основному розкривають тему через поєднання в єдине ціле музики, хореографічних рухів, пантоміми, слова.
Часто у грі використовуються діалоги.
Серед народних ігрових елементів багато рухливих ігор. Переважно ці ігри можна поділити за календарними циклами:
Зимово-весняні ігри: (наприклад, «Коза»);
Гаївки, веснянки: («Огірочки-пуп’яночки», «Шум», «Ми кривого танцю йдем»);
Літньо-осінні ігри: («Купайло», «Мишка та кіт», «А ми рутоньку посієм», «Кругом Мареноньки ходили дівоньки», «Квочка», «Дід», «Лис»).
Музично-дидактичні ігри
Музичні керівники будують музичні заняття з дошкільниками з урахуванням завдань музично-естетичного виховання дітей відповідно до вимог програми «Я у світі», проводять їх відповідно до перспективного та простого плану роботи з використанням різноманітних прийомів, що допоможе дошкільникам сприймати музичний твір та роздумувати над основами музичної грамоти.
Використання музично-дидактичних ігор дає можливість найбільш змістовно здійснювати музичне виховання.
Орієнтовна мета музично-дидактичних ігор:
Розвиток пісенних навичок;
Навчання виразно співати;
Розвиток музичних здібностей (слуху, пам’яті, почуття ритму);
Розвиток та збагачення рухової активності дітей, уміння узгоджувати рухи з музикою;
Розвиток музично-слухового сприймання у процесі ритмічних рухів;
Виховання естетичного смаку, поваги до національної та світової культури.
Імпровізація – це особливий вид художньої творчості, при якій твір створюється в результаті безпосереднього процесу виконання. Імпровізація використовується у вокальній народній музиці – фольклорі.
Під час занять у дошкільному навчальному закладі – це музична творчість дітей, їх власні музичні твори та їх виконання або оформлення жестикуляції у заданому музичному ритмі, темпі чи характері.
Музична імпровізація може передаватися у різних видах (вокальному, інструментальному, ритмічному). Ідеальний варіант для музичного керівника – присвятити імпровізації все заняття.
г) Пісенна творчість
Чи задумувались ви над тим, чому не вмирають народні пісні? А безсмертні вони тому, що в них живе, не вмирає сам народ, його мудрість, віра і незгасаюче працелюбство, його джерельна совість та іскрометний жарт. Бо вони впродовж віків були і залишаються чарівними провідниками доброти і милосердя, яких сьогодні так болісно не вистачає у людських взаєминах. Створювані за сивої давнини, пісні передавалися із уст в уста, змальовуючи фольклорний портрет тієї місцевості, де співалися.
Українська пісня – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя на виявлення своїх здібностей на збереження своєї гідності.
Хто не був зачарований українською піснею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим, коханим?! Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою барв, її чарівною силою, що піднімає нас до вершин людяності, гідності, творчості.
Яка мати не співала над колисковою дитини! «Це перша пісня, яку дитина чує від найближчої і найдорожчої для нього людини – її матері. І функція цього простого співу, що йде від самого серця – далеко не лише просте заколисування. Співаючи колискову, мати висловлює найзаповітнішу мрію, сподівання, бажаючи дитині довгого, щасливого життя, передає їй найважливіші культурні коди. Поки діти чують колискову від своїх матерів, народ має надію і надалі зберігати свою ідентичність» (М.Чемберджі).
Мотивів, де кіт бере участь у заколисуванні дитини чимало, і відомі вони у багатьох варіантах:
«Ой, ну, люлі, коточок,
Да не йди рано в садочок
Вони дітки малесенькі
Вони спатки радесенькі».
Пісня – це найкращий речовий вияв ритму, який панує у Всесвіті.
Хоч би і без слів, пі