Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні

Зміст

Вступ

1.Вимоги до викладачів при прийнятті до університетів

1.1. Порядок прийому

1.2. Вимоги до ступеню

1.3. Порядок ведення занять

1.4. Регулювання оплати праці викладачам

2. Порядок отримання вченого ступеню

2.1. Вимоги до вченого ступеню в Підросійській Україні

2.2. Порядок захисту дисертацій

3. Правове регулювання порядку підвищення кваліфікації

3.1. Види підвищення кваліфікації

3.2. Види відряджень для підвищення кваліфікації

Висновки

Перелік використаних джерел

Додаток 1. Узагальнені відомості про вчені ступені, присуджувані в Росії до 1917 р.

Додаток 2. Підготовка професорсько-викладацького складу в ХХ столітті в Російській імперії та за кордоном

Додаток 3. Кількість дисертацій, що були захищені в Росії (1863-1874 рр.)

Розвиток єдиної, цілісної системи освіти в Підросійській Україні почалося в першій половині XIX сторіччя у зв'язку з лібералізацією громадського життя у всій Європі. І першою ластівкою було затвердження в 1804 році «Попередніх правил народної освіти».

Попередніми Правилами було задано також формування мережі вищої освіти Росії. Ними встановлювалося, що «засновуються університети для викладання наук найвищго ступеню» і що «нині призначається їх шість, а саме, крім існуючих уже в Москві, Вільні й Дерпті, засновуються в окрузі Санкт-Петербурзькому, Казані й у Харкові. Потім призначаються для університетів міста: Київ, Тобольськ, Устюг-Великий і інші, але в міру способів, які знайдені будуть до того зручними». Помітимо, що Попередніми Правилами не тільки визначався загальний план розвитку університетської мережі, але й вирішувалося завдання інтеграції раніше існуючих університетів у новостворювану систему російської освіти.

Отже, відповідно до вказаних Правил, в Україні почала розвиватися вища університетська освіта.

Тут слід замітити, що взагалі вища освіта в Україні почала розвиватися значно раніше, ніж у Росії. Але нелегкі часи перебування під польським ярмом та епоха Руїни відкинула назад українську систему навчання. Перехід під протекторат Росії з майбутнім поневоленням української території хоча й негативно позначився на розвиткові саме української національної освіти; освіта ж взагалі пережила період ренесансу.

Перші університетські статути послідовно реалізовували виборний принцип як основу автономії, якою наділялося академічне співтовариство. Досить показовий у цьому плані загальний порядок обрання «в усі університетські місця» і посади. Наприклад, п. 22 Статуту Київського Університету був установлений наступний порядок обрання професорсько-викладацького складу: «Всі ординарні Професори, не виключаючи і Професорів Богослов'я, обираються від Університету в такий спосіб:

1) Сповіщається про професорське місце, що звільнене, на яке має бути обраний інший Професор.

2) Всяк, що бажає заступити це місце, зобов'язаний представити в Університет свої твори, видані або рукописні, так само загальну думку свою про ту науку, про яку йде мова, про предмет її, про її простір, межі, успіхи, дійсному або сьогоденному становищі, найзручнішому способі її викладання, і різних письменниках, кращим образом роз’яснюючих різні стосовні до неї предмети.

3) Університет, після розгляду творів і паперів і по зборах особливих відомостей про тих, від кого вони доставлені, приступає до вибору Професора по балотирації.

4) Університет доносить про обраного Професора своєму Піклувальникові, що представляє про нього Міністрові».

Підготовка професорів і вчителів велася в педагогічних і вчительських інститутах при університетах і в Петербурзькому педагогічному інституті. Прийняті в інститут студенти діставали ступінь кандидата, по закінченні інституту їм належало прослужити в навчальному відомстві протягом шести років(1) .

Впродовж другої половини XIX ст. в умовах модернізації країни відбулися істотні зміни в її соціальному вигляді, чисельності, матеріальному й суспільному становищі. Разом з тим правовий статус професорської інтелігенції залишався колишнім і регламентувався відповідно до загальноросійського законодавства й університетського статуту. Ще із часу введення статуту 1804 р. за кожним ученим закріплювався певний клас у Табелі про ранги. Відповідно до цього документа, професура займала відповідну нішу в загальній чиновницькій ієрархії: ректора вузів мали чин дійсного статського радника, що відповідало IV класу, ординарний і екстраординарний професори - статського (V клас) і колезького (VI клас) радників відповідно, які надавали право на потомствене дворянство.

Виконавча влада довірялася Правлінню університету, що складався з деканів факультетів, а також помічника ректора. Статут надавав університетам право створювати наукові товариства, заохочувати наукову діяльність приватних осіб обранням їх у почесні члени, введенням в учені ступені й нагородами.

Досить докладну розробку в статуті знайшла система атестації професорів, магістрів і кандидатів у спеціальній главі «Про випробування й введення в університетські достоїнства». Всі, хто претендував на магістерську й докторську ступені піддавалися іспитам, які проводилися членами університетської Ради. Здобувачеві магістерського ступеня було потрібно витримати співбесіду, усний і письмовий екзамени з двома питаннями, визначеними за жеребом, здобувачеві докторської — з чотирма питаннями. Крім того, здобувачам потрібно було прочитати публічні лекції (магістрові — одну, докторові — три) і представити дисертації для захисту на публічних зборах. У випадку, якщо здобувач не набирав більшості голосів на захисті, то він міг удруге представити дисертацію(2). Як бачимо, процедура присудження вчених ступенів була досить складною, тривалою і важкою, що в певній мері пояснює дефіцит університетських професорів і магістрів.

Через недолік вітчизняних викладачів на більшу частину кафедр запрошувалися викладачі-іноземці. Читання лекцій на іноземних мовах виписаними з-за кордону професорами заважало успішному навчанню студентів і міністерство зажадало від університетів вибору професорів зі своїх вихованців.

Якщо ж казати про провідну тенденцію освітньої політики царату в Україні, то тут передусім потрібно назвати знищення національної культури, що призвело, перш за все, до загострення боротьби за національну школу, сприяло появі громадівського руху, виникненню таємних товариств, виникненню перших приватних навчальних закладів тощо.

Однак потрібно вказати, що власне наукова діяльність в українських університетах здійснювалася саме за єдиною для Російської імперії освітньою політикою, тобто підкорялася тим самим законам та статутам, що й усюди в Російській імперії. До того ж, деякі науки та заходи підвищення кваліфікації доступні для вивчення були лише у Москві або Санкт-Петербурзі. Це призвело до виникнення українських громад у вказаних містах.

Відомо, що в Петербурзі редакція журналу „Основа” стала осередком такої громади. В її діяльності брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський.

В цій роботі буде розглянуто особливості забезпечення саме кадрового составу вищих навчальних закладів підросійської України. Як вже було вказано, ці особливості будувалися на єдиній для всій Росії схемі.

Буде проведено докладний аналіз змін, які виникали у забезпеченні кадрового складу вищих навчальних закладів підросійської України протягом вказаного періоду; порядок зайняття вакантних місць; порядок захисту дисертацій.

Роботу можна використовувати у навчальних цілях.

1.1 Порядок прийому

У другій половині ХІХ століття в Україні діяли три університети – Київський, Харківський та Одеський. Найстарішим з них був Харківський університет, з котрого згодом виділялися окремі інститути.

Заснування університету в Харкові було пов’язане з активною діяльністю В.-Н. Каразіна і його однодумців. Цією групою передових людей Слобожанщини в 1802 р. були засновані бібліотека і ботанічний сад. Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 р. і він став другим університетом в Україні (перший був заснований у Львові в 1661 р.). Університет розмістився у будинку, який належав харківському губернатору (тепер - вул. Університетська, 16). У перший рік існування в університеті працювало 25 викладачів і навчалось 57 студентів, у подальшому їх число поступово зростало. Першим ректором університету став професор словесності, філософ, логік І.-С. Ризький. Заклад швидко став значним центром з підготовки фахівців для практичної педагогічної та науково-дослідницької діяльності в Російській імперії. Загальне число його вихованців за дореволюційний період перевищило 15 тис. чоловік. На початок ХХ ст. за кількістю професорсько-викладацького складу та студентів він перебував на четвертому місці в імперії.

Ще в 1811 р. при Харківському університеті був відкритий педагогічний інститут з метою підготовки вчителів для гімназії і повітових училищ. Першим директором інституту став професор університету Х.-П. Роммель. У 1866 р. інститут було перетворено на Практично-педагогічні курси, які існували до 1917 р.

З 1873 року в Харкові починає своє життя Ветеринарний інститут, перетворений з ветеринарного училища, яке існувало з 1851 р. Це був вищий навчальний заклад для підготовки фахівців-ветеринарів. Навчальний курс складався з чотирьох років (в середньому інститут готував 10 ветеринарних лікарів на рік). З кінця 90-х років XIX ст. в ньому розгортається серйозна наукова робота, яка поставила інститут на одне з перших місць серед подібних закладів у Російській імперії. При інституті існувала спеціальна бібліотека, анатомічний театр, декілька лабораторій, аптека, мінералогічна колекція, дві невеличкі клініки.

У 1885 р. з ініціативи міського управління був відкритий Технологічний інститут - перший з вищих технічних закладів в Україні. Перед ним була поставлена мета давати вищу технологічну освіту спочатку з двох спеціальностей - механічної та хімічної. Організатором та першим директором інституту був видатний учений, професор В.-Л. Кирпичов. До інституту приймались за конкурсними іспитами особи, які закінчили гімназії та реальні училища, термін навчання складав п'ять років (перший набір 200 чоловік, потім їх стало 250, а з 1901 р. - 300). По закінченні випускники одержували звання технолога або інженера-технолога. Інститут мав механічну майстерню зі школою ремісничих учнів, сільськогосподарську станцію, лабораторії, музей та бібліотеку. На початок XX ст. на території інституту було 12 будівель.

Відкриттю Київського університету, створенню передумов для його успішної діяльності передувала двохсотлітня історія Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р. Це був перший вищий навчальний заклад в Україні, де навчалися й працювали видатні діячі українського просвітительства - Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький та ін. 8 листопада 1833 р. з'явився указ царя Миколи І про відкриття в Києві "Императорского университета св. Владимира”. 15 липня 1834 р. Київський університет прийняв у свої стіни перших 62 студенти. А факультет був один - філософський з двома відділеннями - історико-філологічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкрито юридичний, а у 1841 р. - медичний факультет. Філософський згодом розділився на два самостійних факультети. У такому складі університет працював до 1917 р.

Першим ректором університету став професор Московського університету М.О. Максимович - видатний вчений, історик, фольклорист і мовознавець, близький друг М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка. У 1837-42 р. був споруджений будинок університету за проектом відомого професора архітектури Петербурзької Академії мистецтв В.І. Беретті в стилі російського класицизму.

У 40-і роки XIX ст. як вчитель малювання в університеті працював Т. Г. Шевченко. Однак за участь в революційному нелегальному кружку його разом з однодумцями заарештували.

Порядок прийому викладачів до університетів будувався на засадах "Загального статуту імператорських російських університетів" від 18.06.1863р. (далі – Статут).

Згідно із вказаним Статутом, кожний факультет складався з декана, професорів ординарних та екстраординарних, доцентов та лекторів по штату. Понад це, університетам надавалося право мати приватдоцентів у необмеженій кількості (п.6).

Факультети за розсудом університетської Ради й із затвердженням міністра народної освіти могли бути поділювані на відділення (п.7).

Декани обиралися в зборах своїх факультетів на три роки з ординарних професорів, а якщо таких у факультеті було менше трьох, то й з екстраординарних і затверджувалися міністром народної освіти (п.8). При цьому вибір деканів факультетами провадився в присутності університетської Ради. Якщо вибір за якимись причинами не провадився, то вони балотувалися Радою. Даною Приміткою до п.8 уряд хотів зменшити кількість часу, потрібну при виборі ключових університетських посад.

П.68 Статуту встановлював вимоги, яким повинні були відповідати кандидати на високі посади. Але цими вимогами Статут не обмежувався.

Згідно п.69 Статуту, особи, що бажали отримати звання професора, доцента або приват-доцента, але невідомі факультету своїми викладацькими здібностями, понад умови, викладені в п. 68, повинні були прочитати привселюдно, у присутності факультету, дві пробні лекції: одну - на тему за власним уподобанням, а іншу - за призначенням факультетських зборів.

П.70 Статуту визначав порядок прийому на посаду штатного викладача. По відкритті вакансії штатного викладача кожний член факультету по приналежності вакантного місця міг запропонувати кандидата. Всі запропоновані балотувалися (тобто, щодо них проводилося голосування) у факультетських зборах. Про результат балотування факультет доповідав університетській Раді, додатково надаючи їй список балотованих. Всі взагалі запропоновані кандидати вносилися в особливу, для цієї мети призначену книгу й у першому засіданні Ради знову піддавалися балотуванню в тому порядку, як вони були записані. Кандидат, що одержував більше число виборчих куль, що складали притому абсолютну більшість, тобто більше половини закритих голосів, що брали участь у балотуванні членів Ради, вважається обраним.

Якщо ніхто з кандидатів не отримував абсолютної більшості при першому балотуванні, то це останнє повторювалося між кандидатами, що одержали порівняно з іншими більше виборчих голосів.

Вторинне балотування допускалося й при рівності голосів.

Згідно з параграфом 71, якщо ніхто із запропонованих кандидатів не буде обраний Радою абсолютною більшістю голосів або якщо Рада не має зовсім на прикметі кандидата, гідного зайняти нововідкрите місце викладача, то оголошується конкурс за програмою, особливо складеною на цей предмет факультетом і затверджуваною Радою.

Параграф 72 Статуту визначає порядок обрання та затвердження професорського складу. Професори по обранню Ради повинні затверджуватися міністром, а доценти й лектори - піклувальником навчального округу. У тих випадках, коли вакантна в Університеті кафедра не буде заміщена протягом року вибраним від університетської Ради кандидатом, міністр може призначати в професора по своєму обранню осіб, що задовольняють необхідним від професора вимогам. Понад цього від міністра залежало призначати повсякчас понадштатних професорів з осіб, які відрізнялися ученістю, мистецтвом викладання й задовольняючих іншим умовам, необхідним від професора, просячи щоразу у порядку, установленим у затверджених Імператором 22-го травня 1862 року правилах про складання, розгляд і затвердження кошторисів, дозвіл на здійснення необхідного для утримання такого понадштатного професора.

У параграфі 73 Статуту йшла мова про те, що особи, що шукають звання приват-доцента й виконали задовільно вимоги, викладені в параграфах 68 і 69, допускаються Радою Університету, із затвердження піклувальника, до читання в Університеті курсу по обраним ними наукам як приват-доцентів.

Параграф 76 регламентував порядок прийняття до університетів осіб з обслуговуючого персоналу. Особи, що перебували при учбово-допоміжних установах Університету, як-то: бібліотекар і його помічники, помічники прозекторів, хоронителі кабінетів і музеїв, лаборанти, провізори і їхні помічники, обиралися Радою й затверджувалися піклувальником навчального округу.

Параграф 77 регламентував звільнення від університетської служби. Прохання про звільнення від служби професорів і доцентів, а також осіб, пойменованих у параграфі 76, вносилися в Раду ректором. По здачі прохачами доручених їм частин вони звільнялися тим же порядком, яким визначалися на посаду.

До цього параграфу була примітка. Від приват-доцентів як таких, що не перебували в дійсній службі потрібна була у випадку припинення ними лекцій тільки проста заява про це ректорові.

Вищою інстанцією по навчальних і судових справах в університеті були загальні збори, або Рада, що складалася з ординарних і заслужених професорів. Рада обирала ректора, інспектора казенних студентів, професорів, почесних членів, ад'юнктів; призначала учителів у гімназії й повітові училища; визначала порядок навчального життя як університету, так і інших навчальних закладів округу. Вона була вищою інстанцією університетського суду.

1.2 Вимоги до ступеню

У Європі до початку XIX століття вже склалася традиція підготовки й присудження вчених ступенів, які підрозділялися на три категорії. До першої категорії відносилися ординарні професори, до другого - екстраординарні професори, до третього - приват-доценти (залучалися до читання лекцій, але не були на утриманні держави).

Існуючі в Європі вчені ступені в XVIII столітті були перенесені в Росію, однак тільки в XIX сторіччі з'явилися законодавчі акти, що регулюють їхнє присудження(3).

Відповідно до «Положення про введення в учені ступені» (1819) було передбачено чотири вчені ступені - дійсний студент, кандидат, магістр і доктор, але фактично присуджувалися тільки три вчені ступеня. Звання дійсного студента університету присуджували більшості закінчивших університетські курси студентам, а ступінь кандидата отримували лише деякі, в основному ті, які виявили здатність до наукової праці(4). Надалі положеннями 1837, 1844 і 1864 року передбачалося три вчені ступеня: кандидат, магістр і доктор. В 1884 році був скасований учений ступінь кандидата.

У Європі в цей період у зв'язку з розвитком наукового життя число вчених ступенів поступово скорочувалося й до середини XIX століття, наприклад, у німецьких університетах, була збережена на всіх факультетах лише один ступінь доктора (крім богослов'я). Довше всього середньовічні форми вчених ступенів збереглися в Англії й Франції.

Розповімо про вимоги до ступеню професури та викладачів, які регулювалися "Загальним статутом імператорських російських університетів" від 18.06.1863р.

Згідно із ним, ніхто не міг бути ординарним або екстраординарним професором, не маючи ступінь доктора по розряду наук, що відповідають його кафедрі. Для одержання звання доцента належало мати, принаймні, ступінь магістра; приват-доцентами ж могли бути й кандидати, що представили дисертацію (pro venialegendi) по тому відділенню факультету, у якому вони мають намір викладати, і захистили її привселюдно в присутності факультету.

Наприкінці 18 - початку 19 ст. в університетах поступово починає складатися інститут магістратури, вводиться вчений ступінь магістр. Інститут магістратури не був регламентований законодавчими актами, а був результатом академічної нормотворчості Московського університету, а згодом - інших університетів. Кількість присуджуваних магістерських ступенів була незначною. В 60-х роках цього ступеня були визнані гідними чотири чоловіки, в 70-х - один; в 80-х - п'ять. Магістранти склали основну частину професорсько-викладацького складу Московського університету.

Учений ступінь «магістр філософії й вільних наук» укоренився на філософському факультеті, де велося викладання теоретичних гуманітарних і природничих наук, але даний ступінь відображав ще слабку внутрідисциплінарну диференційованість науки й не мав певного посадового еквівалента. Так володільцями ступеня «магістра філософії й вільних наук» були викладачі, які читали студентам лекції по логіці, метафізиці, геометрії, тригонометрії, естетиці, древній словесності(5).

Підготовка до магістерського іспиту займала до 4 років. Відомі випадки, коли професори-екзаменатори задавали попередньо до 200-300 питань (кожний виходячи зі свого бачення проблеми підготовки магістранта) і приблизно такий же список рекомендованих книг. Загальний список затверджувався факультетом. Вважалося: якщо здобувач не знає детально стан питання, то він як учений неспроможний. Іспит повинен був дати уявлення науковій громадськості про те, наскільки здобувач володіє знаннями по всьому спектрі предметів факультету. В історії російських університетів того часу відомі одиничні факти підготовки до такого іспиту за два роки. Історик О.Є.Іванов наводить імена тільки трьох йому відомих здобувачів: історика В.О.Ключевського (1868), натураліста І.О.Каблукова (1882) і правознавця П.О.Сорокіна (1916). Магістрант, затверджений у посаді приват-доцента, одержував право читати лекції студентам, через що магістерський іспит став дедалі частіше здаватися здобувачами значно раніше захисту дисертації (спочатку ці два заходи проводилися через день), що трохи полегшувало сам захист для здобувачів, жадаючи від них значної напруги сил. Таке було під силу не всім, від простого викладача університету була потрібна тільки наявність відповідної вищої освіти(6).

Зміст освіти в магістратурі полягав в підготовці до усного іспиту, читанню пробних лекцій, написанні «ученого твору» або дисертації, що готувалася латинською мовою з перекладом на російську. Зміст дисертації ставав предметом ученого диспуту, за результатами якого й виносився вердикт про присудження магістерського ступеня(7).

Магістерський ступінь у сфері «вільних» наук до 1803 року був єдиним. В 60-х роках XVIII століття в Московському університеті з'являються «бакалаври філософії», що присвоювалися найбільш успішним студентам, але цей учений ступінь не отримав широкого розповсюдження.

Реформи у вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовки наукових і викладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше по значимості була прирівняна до основних галузей - армії, фінансам, іноземним і внутрішнім справам. Особливо важливим була та обставина, що право присудження вчених ступенів одержали всі російські університети, при цьому всі вони керувалися однаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вчені ступені й процедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави не було ні в одній країні світу.

Лектори мов визначалися по попередньому переконанню Ради в їхніх зведеннях і здібностях до викладання.

Прозектори по медичному факультеті, досягаючи цих звань, на підставі загальних постанов по медичній частині, також астрономи-спостерігачі по фізико-математичному факультеті користувалися правами доцентів.

Поступово сформована в Росії система присудження вчених ступенів і звань не була просто запозиченою з досвіду інших країн. Ця система була розрахована на більше високі вимоги до осіб, які готувалися до наукової й педагогічної діяльності. За свідченням Гнатовича, учені ступені в Росії минулого сторіччя відрізнялися від учених ступенів інших країн. В Англії й Франції «учені ступені бакалавра й ліценціата більше відповідали російському кандидатству, а докторант - магістерству, але не докторству»(8). Учений ступінь доктора в німецьких університетах присуджувався порівняно легко після закінчення університетського курсу на «підставі спеціального іспиту, друкованого роздуму або книги й публічного диспуту».

1.3 Порядок ведення занять

Князь П.А.Кропоткін, коли він жив з 1886 по 1917 р. в Англії, часто писав своєму британському другові професорові Джеймсу Мейвору. В одному із цих листів він описував життя сім'ї сусідів, заняття синів і дочок хазяїна будинку в середній школі й університеті (повторю ще раз: Кропоткін писав не росіянинові, а англійцеві, Мейвору, що, втім, добре знав Росію). Розуміючи, що теми дипломної роботи це стосується лише побічно, не можу проте не привести уривок із цього листа.

"Із Джиммі все в порядку. Він розумний, завжди готовий працювати, до того ж робить великі успіхи, наскільки я можу судити. Але, на жаль, чи є у світі що-небудь дурніше, ніж британська система університетської освіти?! <...> Коли Джим розповідає мені про те, чим він займається або чим займаються дочки Ньюнхемів, а також чим йому забороняється займатися, що все зводиться до одержання уривчастих знань лише в одній вузькій галузі науки, я дійсно не можу не зазнавати враження, що переді мною знаходиться якийсь середньовічний студент. Ні фізики, ні хімії, ні астрономії, ні теорії теплоти, ні теорії світла й електрики, ні теорії пружності, ні вищих розділів геометрії, ні статики й динаміки. < . . . > Ми все це вивчали в Санкт-Петербурзі". (Лист був написаний 21 грудня 1903 року, майже сторіччя назад, після двадцятилітнього життя Кропоткіна в Англії, коли він міг уже на підставі великого досвіду порівнювати британську й російську системи освіти.)(9)

Хоча абсолютизувати це сердите висловлення Кропоткіна не потрібно, хоча Велика Британія могла заслужено пишатися своїми успіхами в освіті й розвитку наук, але на сході Європи, у перейшовшій після середини XIX століття до стадії бурхливого промислового зростання Росії склалася першокласна система гімназичної й університетської освіти. Росія виходила на передові позиції у світі. Звісно, в цій системі не бракувало недоліків, але сам принцип викладання наук та їх кількість в російських університетах (до них відносилися також Київський та Харківський, а згодом – Одеський) викликала здивування і повагу.

Порядок ведення занять в університетах Підросійської України фактично був таким самим, як і на території всієї Російської імперії і регулювався тим самим Статутом з усіма його змінами. Однак слід зауважити, що в Статуті Київського університету 1833 року, до прийняття нового статуту, було зауважено, що прийом студентів здійснюється двічі на рік – отже, було введено семестрову систему. Викладачам наказувалося складати навчальні курси так, щоб студент міг вивчити їх за один семестр. Це призводило до дробління курсів, а отже, до збільшення кількості предметів, що вивчалися(10).

Параграф 12 Статуту був ввідним, і з нього виходило, що науки, що входять до складу університетського викладання, розподілялися по факультетах і кафедрах у нижченаведеному порядку.

Згідно з параграфом 13 Статуту, в історико-філологічному факультеті належало існувати таким кафедрам при 12 професорах і 7 доцентах:

1) філософія:

а) логіка,

б) психологія,

в) історія філософії;

2) грецька словесність:

а) грецька мова й тлумачення авторів,

б) історія грецької літератури,

в) грецькі стародавності;

3) римська словесність:

а) латинська мова й тлумачення авторів,

б) історія римської літератури,

в) римські стародавності;

4) порівняльна граматика індо-європейських мов;

5) історія російської мови й російської літератури;

6) історія загальної літератури;

7) слов'янська філологія:

а) слов'янські мови,

б) історія слов'янських літератур,

в) слов'янські стародавності;

8) загальна історія;

9) російська історія;

10) церковна історія;

11) теорія й історія мистецтв.

Згідно із параграфом 14 Статуту, у фізико-математичному факультеті призначалися такі кафедри при 16 професорах і 3 доцентах:

1) чиста математика;

2) механіка:

а) аналітична,

б) практична;

3) астрономія й геодезія;

4) фізика;

5) хімія:

а) дослідна,

б) теоретична;

6) мінералогія;

7) фізична географія;

8) геогнозія й палеонтологія;

9) ботаніка:

а) морфологія й систематика рослин,

б) анатомія й фізіологія рослин;

10) зоологія:

а) порівняльна анатомія й систематика тварин,

б) анатомія людини й фізіологія тварин;

11) технічна хімія;

12) агрономічна хімія.

Агрономічна хімія й технічна хімія могли бути замінені агрономією й технологією.

Відповідно до параграфу 15 Статуту, у юридичному факультеті встановлювалися такі кафедри при 13 професорах і 8 доцентах:

1) енциклопедія права:

а) енциклопедія юридичних і політичних наук,

б) історія філософії права;

2) історія найважливіших іноземних законодавств давніх і нових;

3) історія російського права;

4) історія слов'янських законодавств;

5) римське право:

а) історія римського права,

б) догматика римського цивільного права,

в) візантійське право;

6) державне право:

а) теорія державного права,

б) державне право найважливіших іноземних держав,

в) російське державне право;

7) цивільне право й цивільний судоустрій і судочинство;

8) кримінальне право й кримінальний судоустрій і судочинство;

9) поліцейське право:

а) вчення про безпеку (закони благочинності),

б) вчення про добробут (закони благоустрою);

10) фінансове право:

а) теорія фінансів,

б) російське фінансове право;

11) міжнародне право;

12) політична економія й статистика;

13) церковне законознавство.

Відповідно до параграфу 16 Статуту, у медичному факультеті було визначено такі кафедри при 16 професорах і 17 доцентах, зокрема в числі останніх двох прозекторів:

1) медична хімія й фізика:

а) фізіологічна хімія,

б) патологічна хімія,

в) вправи в лабораторії,

г) прикладна фізика;

2) анатомія здорової людини;

3) ембріологія, гістологія й порівняльна анатомія;

4) фізіологія:

а) систематична,

б) експериментальна;

5) фармакогнозія й фармація;

6) загальна патологія:

а) систематична,

б) експериментальна;

7) загальна терапія й лікарська діагностика. При ній: історія медицини й енциклопедія;

8) спеціальна патологія й терапія. При ній:

а) систематичний і клінічний виклад вчення про нервові й душевні хвороби,

б) систематичний і клінічний виклад вчення про нашкірні висипки;

9) патологічна анатомія:

а) систематичний виклад,

б) патологічні розтини;

10) теоретична хірургія. При ній:

а) офтальмологія із клінікою,

б) вчення про сифілітичні хвороби й про хвороби сечових і статевих органів із клінікою;

11) фармакологія теоретична й експериментальна. При ній:

а) рецептура,

б) вчення про мінеральні води;

12) хірургічна факультетська клініка. При ній:

а) оперативна хірургія,

б) прикладна анатомія,

в) вчення про пов'язки й машини,

г) вправляння в операціях на трупі;

13) терапевтична факультетська клініка;

14) акушерство й жіночі хвороби із клінікою. При ній дитячі хвороби із клінікою;

15) судова медицина з токсикологією, гігієна й медична поліція. При ній:

а) госпітальне судово-медичне відділення,

б) судово-медичні розтини,

в) вчення про епізоотичні хвороби й ветеринарна поліція;

16) госпітальна терапевтична клініка;

17) госпітальна хірургічна клініка.

Крім того, перебували:

1. При кафедрах:

а)медичної хімії й

б)фармації - по одному лаборанту.

2. При факультетських і госпітальних клініках - по двоє ординаторів.

3. При акушерській клініці – повитуха.

Все це могло змінюватися відповідно до потреб конкретного вищого навчального закладу. Наведемо приклад. У Київському університеті у 1863 році Статут 1863 р. передбачав на медичному факультеті 17 кафедр при 16 професорах, 15 доцентах і двох прозекторах, проте фактично було затверджено 16 кафедр. Дозволялося створити кафедри: ембріології з порівняльною анатомією, загальної патології, гігієни і медичної поліції, фармакогнозії й фармації, теоретичної і експериментальної фармакології, медичної фізики й хімії.

Згідно з параграфом 18 Статуту, для студентів православного сповідання всіх факультетів перебуває при кожному Університеті особлива кафедра богослов'я.

Параграф 20 Статуту стверджував, що кафедри розподіляються між професорами ординарними і екстраординарними, але можуть бути доручені й доцентам не більше, однак, як на три роки.

Параграф 21 визначав, що число професорів і доцентів, у штаті визначене, але може бути збільшене в міру потреби й коштів Університету.

Відповідно до параграфу 82 Статуту, штатні викладачі були зобов'язані:

· давати докладний звіт про своє викладання факультетським зборам,

· виконувати доручення факультету й Ради, які пов’язані з їхніми вченими заняттями,

· брати участь у випробуваннях кандидатів на різні вчительські місця, також домашніх учителів і вчительок.

Обов'язки приват-доцентів визначалися добровільною їхньою угодою з факультетськими зборами, що затверджувалася попечителем округу.

Штатні викладачі відповідно до параграфу 86 Статуту повинні були викладати свій предмет стільки годин на тиждень, скільки на підставі представлених ними міркувань і після розгляду всіх обставин призначить їм факультет із затвердження Ради.

Найважливішою частиною педагогічної діяльності професорської інтелігенції було читання лекцій. До них готувалися найбільш ретельним чином, намагаючись донести до слухачів найостанніші відомості в тій або іншій галузі наукового знання. З цієї причини багато професорів намагалися не читати двічі той самий курс, складаючи на кожний навчальний рік новий. До лекцій готувалися по-різному: хтось писав повний текст, від слова до слова, інші обмежувалися невеликими планами.

Наприкінці другої половини ХІХ століття у зв’язку з реформуванням навчальної системи лекції вже не відіграють настільки великої ролі, хоча й залишаються основним засобом передання студентам нової інформації. У педагогічний процес активно впроваджуються семінарські, лабораторні та інші види практичних робіт. Практичні заняття студентів медичного факультету проводились в лабораторіях, кабінетах, клініках, анатомічному театрі.

Докладно охарактеризував Статут основні функції університетського професора, найважливіший обов'язок якого полягав у тому, щоб

1) викладати курси найкращим і найзрозумілішим чином і сполучати теорію із практикою у всіх науках, у яких це потрібно,

2) викладати наставляння, поповнювати курси свої новими відкриттями, учиненими в інших країнах Європи.

Як бачимо, тут мова йде й про зміст, і про методи викладання.

Також важливу роль відігравало позакурсне навчання. Університетська реформа створила сприятливі умови для розвитку університетів, а тим самим і для розвитку науки. Наслідком цього стала організація наукових товариств, що зробили величезний вплив на розвиток російської науки. Спочатку правом організації наукових товариств користувалися фізико-математичні факультети, що створили товариства натуралістів. Першим було Товариство аматорів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті, відкрите в 1863 р.

Наприкінці 60-х років товариства натуралістів були створені при Петербурзькому, Київському, Харківському, Казанському й Новоросійському університетах. Члени цих товариств провели безліч наукових досліджень, зібрали численні експонати для університетських музеїв і кабінетів. Організовувалися експедиції по вивченню природи Росії та України, включаючи самі віддалені й незвідані краї. Ця діяльність надзвичайно сприяла широкому й плідному розвитку природних наук.

Вслід за натуралістами наукові товариства стали організовуватися в галузі гуманітарних наук. Одним з перших у цій галузі було Санкт-Петербургское педагогічне товариство (1869 р.). Воно поєднувало широке коло вчених, діячів в галузі народної освіти, що ставил