Спільні підприємства та особливості їх розвитку в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Інвестування»

На тему:

«Спільні підприємства та особливості їх розвитку в Україні»

студента денної форми навчання

курсу ІІІ, спеціальності „МЕК”

Мельниченко Валерії Сергіївни

Маріуполь – 2007

Зміст

Зміст. 2

Вступ. 3

Розділ 1. Спільні підприємства та особливості їх правового статусу в Україні. 4

Розділ 2. Особливості їх розвитку спільних підприємств в Україні. 6

2.1 Еволюція українського законодавства у сфері іноземних інвестицій та діяльності спільних підприємств. 6

2.2 Залучення іноземних інвестицій та створення спільних підприємств в Україні 9

2.3 Специфіка економічного механізму функціонування спільних підприємств в Україні 13

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку спільних підприємств в Україні. 16

Висновки. 19

Список використаної літератури. 20

Вступ

Ця тема дуже актуальна, тому що на сучасному етапі розвитку наша країна внаслідок трансформаційних процесів у минулому переживає період нестабільності та встановлення ( вже протягом двох десятиліть ) економічної, правової та соціальних структур. Будь які зміни подібного характеру не проходять без значних затрат ресурсів, а зміни в масштабі цілої країни потребують залучення капіталів колосального масштабу. Нажаль, наша економіка не може забезпечити достатній рівень інвестування. Внутрішні інвестиції гальмуються нерозвинутістю вітчизняного фондового ринку, а також станом банківської системи України. В результаті цього, питання залучення інвестиційних ресурсів з-за кордону є досить актуальною вже протягом довготривалого періоду часу.

Зараз ситуація, з точки зору експертів, повертається на краще. Об’єм припливу іноземних капіталів значно зріс, проте ніхто не каже про те, що сучасний рівень інвестування є достатнім.

Це відбувається внаслідок того, що дані інвестиційні ресурси використовуються не найефективнішим способом. Досягти ефективності можна за допомогою проведення процесу інвестування у вже сформовані організаційно-економічні структури. Такий варіант розв’язку проблеми може запропонувати міжнародне спільне підприємництво. А саме одна з його складових – спільні підприємства (СП).

Метою даної роботи є розглянути спільне підприємство в умовах економіки України, а також прослідити зміни в державному регулюванні цього виду іноземних інвестицій.

Розділ 1. Спільні підприємства та особливості їх правового статусу в Україні

Спільні підприємства (СП) виступають одночасно як форма використання іноземного капіталу і різновид організації та здійснення конкретної господар­ської діяльності, де відбувається безпосереднє зіткнення інтересів учасників. Принципова відмінність СП від інших форм міжнародного співробітництва по­лягає у тому, що взаємодія партнерів знаходить відображення у єдиній право­вій формі. Це, у свою чергу, має велике значення з точкизору правового регу­лювання. Обрання СП у якості форми співробітництва свідчить і про вибір від­повідного правового регулювання, а саме права країни-реципієнта капіталу. До установчого договору про створення СП може бути внесено умову, яка визна­чає конкретні відносини сторін на основі норм права іншої держави (не тієї, де підприємство створене і функціонує), що узгоджується з принципом свободи вибору права договору. Однак і в такому випадку щодо СП застосовується в цілому законодавство країни, де воно засноване, а внесення положення, яке пе­редбачає застосування закону іншої держави, можливе на основі того, що право країни заснування це допускає. Крім того, такі положення можуть стосуватися лише несуттєвих умов договору. Отже, економічне співробітництво у формі спільного підприємства у правовому аспекті передбачає організацію єдиного суб'єкта права, що регулюється єдиною системою правових норм. У цьому й полягає основна відмінність даного виду міжнародного співробітництва від інших його форм.

При характеристиці СП на перший план виходить не стільки форма вла­сності, як вид договору, на основі якого спільне підприємство створюється у якості конкретної юридичної особи і який обумовлює особливість його право­вої поведінки. Вступ до СП передбачає трансформацію майнових прав учасни­ків у права зобов'язувальні, які акумулюються установчим договором.

Один із аспектів дослідження СП як форми залучення іноземного капі­талу передбачає аналіз законодавства про іноземні інвестиції. Незалежно від розбіжностей в концептуальному підході у розв'язанні цієї проблеми для зако­нодавства будь-якої країни спільним залишається одне: регулювання іноземних інвестицій - це регулювання діяльності, що здійснюється в "умовах "чужої" держави. Це означає, що правове становище іноземного інвестора є вразливим незалежно від конкретної суспільно-політичної ситуації на конкретному етапі розвитку тієї чи іншої держави. Вразливість іноземного Інвестора виникає вна­слідок його підпорядкування юрисдикції держави, яка приймає інвестиції. То­му важливим завданням законодавства про іноземні інвестиції є встановлення чітких і зрозумілих правил, які б виключали найменшу можливість прояву свавілля з боку влади або ж вжиття заходів, що носять дискримінаційний харак­тер. Іншими словами, законодавство про іноземні інвестиції в однаковій мірі спрямоване на регулювання дій іноземних інвесторів і самої держави, яка при­ймає іноземні інвестиції.

Завдяки вдало розробленій політиці регулювання прямих іноземних ін­вестицій багато спільних підприємств демонструють вищі порівняно з середні­ми по країні обсяги вкладання капіталу, продуктивність праці, ефективність виробництва та питому вагу в експорті.

Водночас питання пільговості податкового режиму не можна вважати визначальним щодо інтенсивності процесів створення та функціонування спі­льних підприємств. Міжнародна практика свідчить, що для Іноземної фірми об'єктивно важливі не стільки пільги, як загальний режим розвитку приватного підприємництва, яким користується і національний капітал і який багато в чо­му визначає характер та ступінь комерційного ризику. Якщо цей режим стабі­льний і сприятливий, а також суворо дотримується державними органами усіх рівнів, то його просте поширення на іноземні компанії у багатьох випадках бу­де достатньою умовою для прийняття позитивного рішення про Інвестування коштів. З іншого боку, велика кількість пільг - це часто показник несприятли­вого інвестиційного режиму. Слід також враховувати, що вигоди, пов'язані із стимулами для інвестицій, є короткостроковими, відносно низькими і стосу­ються виключно фірм, які користуються цими пільгами.

Безумовно, Україна ще не досягла того рівня економічного розвитку, коли повна відмова від пільг для іноземних інвесторів є цілком виправданою. Тому доцільно було б створити привілейовані умови насамперед для СП виробничого характеру, розробивши систему стимулювання на засадах галузевої і регіональної вибірковості, а також з урахуванням розміру іноземної інвестиції і ступеня новизни привнесеної технології. Для стимулювання експортної діяль­ності СП було б доцільно ввести диференційований податок в залежності від приросту долі експорту власної продукції підприємства. Нарешті, важливу роль у стимулюванні іноземного інвестування може відіграти надання пільгових кредитів для нового будівництва І реконструкції діючих підприємств. Водночас слід зважати на те, що ефективність стимулів залежатиме від: І) їх стабільності; 2) спроможності залучати інвестиції і генерувати економічну активність, відсутню за звичайних умов; 3) порівняння наслідків поліпшення економічного становища внаслідок цих дій з витратами на реалізацію таких привілеїв. Тому важливо сформулювати чіткі критерії віднесення того чи іншого СП до розряду пріоритетних, а з іншого боку - розробити систему заходів, спрямованих на обмеження монополізму, що може виникнути внаслідок діяльності "пільгових" підприємств.

В цілому у сфері національної інвестиційної політики доцільно здійсни­ти цілий спектрі заходів, які б стимулювали (чи в разі необхідності обмежували) залучення іноземних інвестицій в Україну. Ними могли б бути:

1) фіскальні за­ходи;

2) фінансові стимули;

3) створення відповідного інфраструктурного се­редовища;

4) особливі заходи (створення вільних економічних зон, надання зе­млі чи будівель і споруд у безкоштовне користування або на пільгових умовах, субсидії на користування енергією, транспортні гранти, пільги з фрахту тощо).

Розділ 2. Особливості їх розвитку спільних підприємств в Україні

2.1 Еволюція українського законодавства у сфері іноземних інвестицій та діяльності спільних підприємств

Законодавчі акти, прийняті в незалежній Україні, багато в чому виходи­ли з правових положень колишнього СРСР. Найбільш істотного впливу з боку радянського законодавства зазнали правові положення, які визначають власне статус спільного підприємства. Так, згідно з Постановами Ради Міністрів СРСР "Про порядок створення на території СРСР та діяльності спільних підприємств, міжнародних об'єднань та організацій СРСР та інших країн-членів РЕВ" і "Про створення на території СРСР спільних підприємств за участю фірм капіталіс­тичних та країн, що розвиваються", під спільними підприємствами розуміли виключно правосуб'єктні організації, засновані на засадах договору, укладено­го між учасниками, і такі, що функціонують у відповідності зі статутом. Як вважають деякі дослідники, таке своєрідне тлумачення терміна "спільне під­приємство", відмінне від прийнятого за кордоном, є прямим наслідком необ­хідності інтегрування підприємства за участю іноземного капіталу у командно-адміністративну систему, що досягалось за рахунок визнання СП суб'єктом права особливого роду і поширення на нього особливого правового режиму.

В цілому надзвичайно складно однозначно оцінити нормативні акти, прийняті в останні роки існування СРСР. По-перше, їх прийняття сприяло які­сним змінам, переходу від майже повної ізоляції до нормальних міжнародних економічних відносин. По-друге, ці акти в принципі гарантували СП господар­чу самостійність та невтручання в їх дії з боку органів управління. По-третє, більшість нормативно-правових актів постійно змінювалась та коригувалась у бік лібералізації. Це забезпечило масштаби та достатньо високий динамізм спільного підприємництва в ті роки. Проте нестикування окремих актів та норм аж до взаємовиключення, їх дублювання, та коригування при проходженні з, верхніх рівнів управління до нижніх; недоступність частини нормативних актів для західних бізнесменів через нерозвиненість оперативно-інформаційних засобів; непослідовність у питаннях, оподаткування свідчили про половинчатість прийнятих законодавчих рішень. Все це у тій чи іншій мірі відобразилось у перших законодавчих актах, прийнятих у незалежних державах - колишніх рес­публіках СРСР

16 квітня 1991 р. парламент України прийняв Закон УРСР "Про зовніш­ньоекономічну діяльність". У Законі подано повне визначення терміна "Спільне Підприємство": "Спільні підприємства – це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності Української РСР та суб'єктів господарської діяльності інших республік Союзу РСР або іноземних суб'єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків".

Закон України "Про господарські товариства", прийнятий 19 вересня 1991 р., регулює організаційно-правові засади заснування СП. Так, згідно зі ст. З "іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками госпо­дарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України...". Спільне підприємство як різновид господарського товариства, відповідно до цього Закону, може мати одну з п'яти правових форм:

а) акціонерне товарист­во;

б) товариство з обмеженою відповідальністю;

в) товариство з додатковою відповідальністю;

г) повне товариство;

д) командитне товариство.

В цілому протягом 1991-1992 років в Україні було сформовано досить лі­беральне законодавство щодо іноземних інвестицій. Водночас у ньому було чимало недоліків. І найбільш суттєвим з них є невідповідність у термінології. Так, у Законі України "Про власність" і Законі України "Про підприємстві" під спільними підприємствами розуміються суб'єкти, засновані на змішаній формі власності. При цьому немає чіткої вказівки на наявність іноземної частки в ка­піталі підприємства. На цій підставі до категорії СП могли бути віднесені суб'єкти, засновані за участю лише фізичних та юридичних осіб України. На цьому етапі виникла проблема розмежування понять "спільного" і "змішаного" підприємства. А після введення Закону "Про іноземні інвестиції" з'явилось по­няття "підприємство з іноземними інвестиціями", що ще більше загострило проблему термінології. Крім того, у згаданому законі не було визначено мінімального розміру та виду іноземних інвестицій, для яких встановлювалися по­даткові пільги. Існував завуальований імпорт товарів під виглядом вкладів у статутні фонди СП з наступною реалізацією третім особам. Виникла також по­треба у диференціації пільгового режиму для інвестицій у валюті, у формі май­нових прав, технологій тощо.

Усунути недоліки Закону "Про іноземні Інвестиції" був покликаний Де­крет Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про режим іноземно­го інвестування". Було введено нове поняття – «кваліфікаційна іноземна інвес­тиція», тобто, визначалися умови, необхідні для набуття чинності пільгового оподаткування. По-перше, частка іноземного інвестора в статутному фонді підприємства повинна бути не менше 20%. По-друге, визначався мінімальний обсяг інвестицій.

У грудні 1993 р. вийшов Закон України «Про Державну програму за­охочення іноземних інвестицій в Україні». Програмою були обумовлені пріори­тетні сфери для іноземного інвестування (це в основному агропромисловий комплекс, виробнича діяльність, будівництво, зв'язок, транспорт). Для поліп­шення інвестиційного клімату передбачався розвиток інфраструктури міжна­родного бізнесу, встановлювався новий перелік вимог до одержання пільг іно­земними інвесторами.

Державна програма заохочення іноземних інвестицій внесла багато про­гресивних моментів у розвиток іноземного підприємництва, хоча і не передба­чала суттєвих змін відносно пільгового оподаткування.

Особливості оподаткування прибутку підприємств з іноземними інвес­тиціями було визначено у Законі України "Про оподаткування прибутку під­приємств", прийнятому 28 грудня 1994 р. Основне нововведення Закону поля­гало у тому, що податком обкладався не доход від діяльності, а тільки прибу­ток. Відповідно до ст. 7 означеного Закону прибуток підприємств з іноземними інвестиціями, зареєстрованих до набуття чинності цим Законом (тобто, до 1 січня 1995 р,), не оподатковується протягом п'яти років з моменту внесення кваліфікаційної інвестиції. Ті підприємства, що зареєстрували іноземні інвес­тиції в свій статутний фонд після 1 січня 1995 р., повинні були оподатковува­тись на загальних підставах.

Незважаючи на прагнення уряду впорядкувати державне управління іноземними інвестиціями, проблем у цій сфері залишалось чимало. Зокрема, це стосується порядку ввезення іноземного капіталу. Більша частина інвестицій в Україну надходила у вигляді майнового вкладу (виробничі лінії, офісна техні­ка, меблі і т. п.). Раніше ввезення в Україну цього капіталу не обкладалося дер­жавним митом. Але 16 листопада 1995 р. був прийнятий Закон України "Про деякі питання оподаткування підакцизних товарів", згідно з яким скасовува­лися всі пільги, передбачені законодавчими актами України відносно сплати ввізного мита, акцизних зборів, а також ПДВ. Ці заходи звели рентабельність вкладення капіталу в Укра­їну до мінімуму.

19 березня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про режим іноземного інвестування". Найважливішою суттєвою рисою нового Закону є те, що для іноземних інвесторів на території України встановлюються національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Тим самим Закон фактично зрівнює умови для зарубіжних та вітчизняних інвесторів, що є своєрідною спробою встановлення паритету між інтересами вітчизняних виробників та потребами формування сприятливого інвестиційно­го клімату в Україні.

Закон звільнив від мита майно іноземного інвестора, яке ввозиться в Україну як внесок до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиція­ми, якщо воно не відчужується протягом трьох років (раніше таке май­но звільнялося від сплаті; мита без обмежень у термінах його відчуження); виключив можливість націоналізації; надав гаранти вільного використання прибутку і його переказу за кордон. Позитивним є те, що державна ре­єстрація іноземних інвестицій, за Законом, здійснюється лише після фактично­го їх внесення, тоді як відповідно до попереднього Декрету їх можна було реєструвати і до моменту внесення. Також чітко визначено момент набут­тя підприємством статусу підприємства з іноземними інвестиціями - день зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

В цілому прийнятий Закон важко оцінити однозначно. Одним з найбільш сут­тєвих недоліків Закону є також відсутність гарантії звільнення іноземного інве­стора від нових видів податків, яка надавалась Декретом від 20 травня 1993 р. Ще один негативний момент - відсутність вказівки на джерело виплати компе­нсації іноземному інвестору у разі нанесення йому державними органами збит­ків.

Таким чином, Закон України "Про режим іноземного інвестування" мо­жна назвати виправданим за змістом, але непослідовним - за формою викла­дення основних положень.

Про актуальність проблем іноземного інвестування свідчить те, що про­цес законотворчої діяльності у даній сфері не припиняється. Так, у 1998 р. ви­йшов Указ Президента України "Про деякі питання іноземного інвестування ", а в 1999 р. - Указ Президента України "Про залучення іноземних інвестицій в економіку України". Зокрема, в останньому глава держави постановляє "уста­новити, що не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість операції з передачі основних фондів, що ввозяться іноземними інвесторами для внесення до статутних фондів створюваних за їх участю на території України юридич­них осіб в обмін на їх корпоративні права". У травні 1999 р. було прийнято За­тон України «Про внесення зміни до ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність», у якому визначено поняття захисту інвестицій і державних гарантій цього захисту.

Окремо слід виділити Указ Президента України "Про Основні напрямки інвестиційної політики на 1999-2001 роки". У документі, зокрема зазначається, "що залученню іноземних інвестицій в економіку України заважають часті зміни законодавства та відсутність надійних гарантій захисту для іноземних інвесторів, занадто високий рівень ставок оподаткування, повільні темпи приватизації, складна система ведення бухгалтерського обліку, яка не відповідає міжнародним стандартам". Серед завдань інвестиційної політики Президент виділив "... сприянню залученню іноземних інвесторів до довгострокових інвес­тиційних проектів, практичне забезпечення системи гарантій для них". Питання про важливість залучення та ефективного використання Інозе­мних інвестицій було внесено до проекту "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. (Послання Президента України до Верховної Ради України). Зокрема, до стратегічних пріоритетів України віднесено такі напрямки, як "Завдання інвестиційної стратегії та "Удосконалення зовнішньоекономічної діяльності". У документі за­значається, що "особливої уваги вимагають інвестиційні проекти із змішаним фінансуванням - з використанням державної частки інвестицій як гарантії ці­льового спрямування інвестиційних ресурсів та можливістю дальшої привати­зації".

2.2 Залучення іноземних інвестицій та створення спільних підприємств в Україні

В умовах суверенного економічного розвитку необхідність утворення і диверсифікації діяльності спільних підприємств в Україні диктується такими головними факторами. По-перше, поглибленням загальносвітових процесів ін­тернаціоналізації, транснаціоналізації і глобалізації виробництва товарів і по­слуг, фінансово-кредитних відносин і створення на цій основі глобальних і ре­гіональних економіко-технологічних систем і структур, По-друге, переходом до відкритої економічної системи, яка об'єктивно повинна залучати щоразу бі­льше світогосподарських факторів і джерел для власного прогресивного розви­тку. По-третє, потребами розв'язання завдань щодо ринкового реформування економіки, створення конкурентного середовища, подолання кризових явищ (насамперед в інвестиційно-виробничій сфері), структурної перебудови, удо­сконалення торговельних і платіжних відносин України із зарубіжними парт­нерами тощо.

Сьогодні СП функ­ціонують переважно у таких галузях, як внутрішня торгівля (22,4%), харчова промисловість (14,5%), машинобудування і металообробка (12,8%), чорна і ко­льорова металургія (5,0%), зовнішня торгівля (4,4%), транспорт і зв'язок (4,1%), легка промисловість (4,0%), хімічна промисловість (3,9%), будівництво (3,7%). Найбільша кількість СП зосереджена у м. Києві, Львівській, Одеській, Дніпропетровській, Закарпатській областях. Питома вага внесків іноземних ін­весторів у статутні фонди СП оцінюється у 80% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій в економіку України.

Іноземні інвестиції у формі СП розподіляються за регіонами України вкрай нерівномірно. Зокрема, можна виділити регіони, де обсяг іноземних ін­вестицій в СП досягає значення 100 млн. дол. В цілому на основі означених тенденцій щодо розмірів іноземних капі­таловкладень у рамках СП можна зробити висновок про інвестиційну приваб­ливість різних регіонів України.

На основі інформації Держкомстзту України розраховано показники, що відображають розподіл СП за галузями народного господарства (табл).

Таблиця 2.2.1

Розподіл спільних підприємств України з галузями народного господарства.

Найбільше спільних підприємств функціонує у промисловості - 1828, або 1/4 від їх загальної кількості, у торгівлі й громадському харчуванні - 3076 (42,8%) і будівництві - 584 (8,1%). Відносно низького залишається питома вага спільних підприємств, що функціонують у сільському господарстві, хоча поте­нційні можливості даної галузі оцінюються як досить високі.

Певний інтерес викликає також питання кадрового забезпечення СП України. Як показала практика, співвідношення між іноземними й українськими громадянами в СП схиляється в бік українського персоналу - в середньому на таких підприємствах працює 85% українців. При проведенні своїх операцій в Україні вищий керівний склад СП орієнтується на локальні трудові ресурси, оскільки:

1) ціна української робочої сили значно нижча, ніж у країнах із роз­винутою економічною системою;

2) кваліфікація українських фахівців не по­ступається перед західними спеціалістами (хоча іноді корисно проводити тренінги на базі спеціальних методик для підвищення кваліфікації);

3) українські фахівці знають місцеві особливості роботи, включаючи локальну культуру;

4) український персонал має зв'язки з потенційними клієнтами на внутрішньому ринку і т. ін.

Але існують і деякі проблеми, оскільки переважній кількості пра­цівників властиві такі риси, як необов'язковість, відсутність порядності та ді­лової етики, невміння й небажання працювати, психологічна неготовність до самостійності, жадоба до легких грошей тощо.

Керівний склад СП становлять в основному чоловіки середнього віку з базовою технічною, рідше економічною освітою, але з високим досвідом гос­подарської діяльності. Спільні підприємства використовують і молодих перс­пективних українських менеджерів. Як правило, при відборі важливими крите­ріями є: успіхи в навчанні (перевага віддається випускникам бізнес-напрямків, менеджменту й маркетингу), знання англійської (при володінні кількома мова­ми рейтинг спеціаліста значно підвищується), громадська активність, комуні­кабельність та задатки лідера. Особлива перевага надається фахівцям, які воло­діють знанням комп'ютера. Досвід роботи в СП розцінюється як перевага і теж підвищує загальний рейтинг фахівців.

Саме ринкове оточення ведення бізнесу провокує прийняття нових ме­тодів і стилів керівництва СП. У сучасній Україні спостерігається піднесення "школи людських відносин", яка досліджує проблеми мотивації поведінки фа­хівців та управлінців. Експерти оцінюють соціально-психологічні наслідки ор­ганізаційних змін і дають рекомендації з удосконалення методів управління, стратегії та структури, які стимулювали б спільні зусилля персоналу. Зростання економічної вигоди досягається не лише нарощуванням капіталовкладень, а й за рахунок інвестування у соціальну інфраструктуру. Причиною плинності кад­рів часто є те, що вищий керівний склад СП не використовує належним, чином у своїй діяльності соціально-психологічні підходи управління. Звільнення ква­ліфікованого українського фахівця завжди розцінюється як втрата для СП, оскільки в того підприємством були вкладені інвестиції, якими зможе скорис­татися інше підприємство - можливо, конкурент.

Аналіз критеріїв мотивуючої організації праці українських менеджерів у СП дозволив виділити такі їхні групи: фінансова винагорода, можливість кон­тактувати з партнерами за кордоном (стажування, тренінги і т. ін.), придбання нових знань та навичок, осмисленість праці, значимість власної точки зору, ві­дображення своєї точки зору в політиці підприємства, прагнення і визнання успіху, відповідальність за делегування повноважень від вищого керівництва. Іноземні партнери найбільше цінують такі якості в українських партнерах: ді­лові зв'язки (100%), ділові якості (90%), імідж фірми (40%), персональні якості - порядність, чесність, добросовісність, контактність, професіоналізм (30%), фінансовий стан (20%), знання української мови (10%), місцезнаходження май­бутнього СП (10%). При цьому іноземці вважають, що для українських колег найпривабливішимиє такі фактори: фінансовий стан (90%), ділові зв'язки (70%), престиж іноземної фірми (60%). Вихід на західні ринки назвали тільки 10% опитаних.

В цілому розвитку українсько-зарубіжних СП притаманні: висока дина­міка; розширення масштабів, видів і сфер діяльності; географічна диверсифіка­ція, як за кількістю країн-партнерів, так і за розподілом по областях України.

В умовах трансформації економічної системи, коли можливість швид­ких економічних маневрів відносно обмежена, важливого значення набуває оцінка результативності та потенційних можливостей спільних підприємств з точки зору вплину на розв'язання завдань, які офіційно визнані пріоритетними для іноземного інвестування: виробництво товарів широкого вжитку з орієнтацією на підвищення якості життя населення; структурна перебудова економіки на основі технологічного оновлення виробництва; подолання залежності від імпорту.

Світовий досвід свідчить, що найбільш конкурентноздатні у міжнарод­ному масштабі корпорації переважно орієнтовані на використання глобальних експортних стратегій. За відсутності виваженої системи державного регулю­вання зовнішньоекономічної діяльності (у якій обов'язково мають бути прису­тні певні елементи протекціонізму для захисту вітчизняного товаровиробника) така орієнтація залишиться домінуючою і в майбутньому. Отже, освоюючи український ринок, іноземні інвестори насамперед будуть націлені на збут своєї продукції в цій країні.

Стосовно ролі СП у процесах структурної перебудови слід зазначити, що потенціал масштабної участі іноземних фірм у технологічному оновленні виробництва об'єктивно стримується яскраво вираженою інтернатською (внут­рішньою) орієнтацією їх Інвестиційної поведінки.

Як показує аналіз діяльності українсько-зарубіжних СП, переважає їх орієнтація на досягнення таких цілей:

- поставка виробів (комплектуючих) іноземних фірм з наступним їх складанням (замість налагодження виробництва високотехнологічних товарів);

- використання виробництв, які володіють певними технологічними пе­ревагами і перспективними напрацюваннями (можливий відтік вітчизняних винаходів у разі неналежного їх правового захисту);

- створення підприємств, що забезпечують іноземним фірмам доступ до науково-технічного потенціалу українських підприємств (такі СП відіграють роль одностороннього каналу передачі технології - від місцевого учасника до зарубіжного).

Розглядаючи роль спільних підприємств у розвитку зовнішньої торгівлі, слід зазначити, що структура експортно-імпортної діяльності українське-зарубіжних СП фактично дублює традиційну структуру зовнішньоторгових операцій. А тому проблема подолання залежності від імпорту за допомогою СП все ще залишається актуальною.

Іноземні інвестиції, як відомо, можуть відігравати велику роль у прива­тизації економіки. Проте в Україні цього не сталося. Протягом 1993-1994 рр., коли приватизаційні процеси охопили майже усі ланки народного господарства (урядом були розроблені переліки підприємств, приватизацію майна яких доці­льно здійснити із залученням іноземних інвестицій), зафіксовано лише кілька відповідних приватизаційних угод (тютюнові фабрики у Кременчузі, Прилуках, Львові, Черкасах, м'ясокомбінат в Одесі, Укррічфлот). У 1995-1996 рр. при­кладами таких угод можуть слугувати Тростянецька кондитерська фабрика "Україна" (80% статутного фонду належить швейцарській компанії «Kraft Jakobs Sushard») та хімічне підприємство "Азот" (30% статутного фонду нале­жить компанії "Thermosyntex" з Ліхтенштейну). В той же час за даними Світо­вого Банку кількість приватизаційних угод за участю іноземного капіталу в ін­ших державах постсоціалістичного простору становила: у Польщі - 108, Китаї -87, Угорщині - 81, Болгарії - 47, Естонії - 41, Румунії - 26, Росії - 21, Литві – 20.

Таким чином, спільні підприємства, незважаючи на покладені на них надії, поки що суттєво не впливають на стан національної економіки України, а, навпаки, безпосередньо відчувають на собі усі проблеми (політико-правові, організаційно-структурні, економічні, соціально-психологічні та ін.), породже­ні етапом ринкової трансформації.

2.3 Специфіка економічного механізму функціонування спільних підприємств в Україні

Для виявлення специфіки економічного механізму функціонування українсько-зарубіжних спільних підприємств проведено соціологічне дослі­дження, ціль якого - вивченні визначальних характеристик економічного механізму функціонування СП окремого регіону; виявлення пропорцій розподілу затрат на організацію функціонування окремих складових економічного механізму; дослідження методологічних підходів до визначення ефективності проекту спільного підприємства; виявлення найбільш типових недоліків у системі економічного механізму функціонування СП для розробки заходів по їх усуненню.

У ході дослідження виявлено специфічні риси чотирьох основних бло­ків складових економічного механізму - маркетингу, виробничого процесу, ре­сурсного забезпечення та управління.

Так, маркетингова політика у структурі економічного механізму функ­ціонування СП визначається насамперед внутрішньою специфікою діяльності підприємства (зокрема, ступенем однорідності продукції, що виготовляється і реалізується), особливостями ринку, на якому виступає це підприємство (рів­нем сегментованості, жорсткістю конкурентної боротьби), а також тими стра­тегічними і тактичними цілями, що стоять перед підприємством на певному етапі розвитку.

У ході дослідження кадрового забезпечення діяльності СП встановлено кількість працюючих на кожному підприємстві (у тому числі процент зарубіж­них співробітників), коефіцієнти плинності кадрів та методи, що застосовують­ся з метою мотивації до більш ефективної праці. Всього на досліджуваних СП зайнято 656 працівників, з них 11 (або 1,68%) іноземних громадян. Таке спів­відношення кількості вітчизняних і зарубіжних співробітників свідчить про надзвичайно низький рівень використання трудового потенціалу іноземних партнерів. Лише на 9 з 22 СП кадрове забезпечення здійснюється із залучен­ням 1-2 іноземних працівників. До того ж ці співробітники, як правило, обіймають найвищі посади - керівника СП або його заступника. Разом з тим на жодному з розглянутих СП не відбувається міжкультурна взаємодія на рівні безпосередніх виконавців технологічних операцій, оскільки серед робітників немає іноземних громадян. Безумовно, проблема залучення зарубіжного трудо­вого потенціалу має не лише економічний асп