Формування ефективних інститутів в умовах трансформаційної економіки

Формування ефективних інститутів в умовах трансформаційної економіки

Зміст

Вступ

ГЛАВА 1 СУТНІСТЬ ІНСТИТУТІВ ТА ЇХ МІСЦЕ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА

1.1 Інституціоналізм як методологічна та теоретична база дослідження інституціональної структури суспільства

1.2 Інститути. Їх сутність та види

1.3 Інституціональна система, та її структура

ГЛАВА 2 ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНИХ ІНСТИТУТІВ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1 Інституціональна структура перехідної економіки та її особливості

2.2 Становлення ефективного інституту власності

2.3 Проблеми формування ефективних ринкових інститутів

2.4. Становлення громадянського суспільства як фактор підвищення ефективності інституціональних перетворень

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми дослідження. Різні напрями сучасного інституціоналізму (неоінституціоналізм, эволюционная економічна теория, теория регуляции і ін.) утворюють быстроразвивающуюся область теоретичних досліджень. Це пов’язано з суперечливим характером сучасних господарських трансформацій, які полягають як в глобальному русі до відкритішого, конкурентного ринкового середовища, так і в різноманітності національних і регіональних форм соціально-економічних відносин, що росте. Саме інституційна теорія здатна дати пояснення як загальним, так і специфічним тенденціям цих трансформацій, виробляти практичні рекомендації по доцільному реформуванню економіки, що особливо важливе для сучасної України.

В той же час розвиток інституційної теорії зазнає певні труднощі, обумовлені недостатньою розробленістю наукового інструментарію, і, перш за все, тим, що центральна категорія цієї теорії - соціально- економічний інститут - трактується багатозначно і недостатньо безумовно.

За кожним з трактувань ховається певний зміст і різне розуміння тієї ролі, яку категорія інститут грає в концептуальному дослідженні економічних систем. Не дивлячись на найширше використання терміну, питання про те, чому і як склалося суперечливе різноманіття в його розумінні, в якому співвідношенні і зв’язку знаходяться різні трактування категорії економічний інститут один з одним, з різним перебігом економічної думки і з реальними процесами в економічній історії, залишається відкритим і вимагає свого рішення.

Інституційна структура суспільства, хоча і є стійкішою, ніж його функціональна структура, все ж таки знаходиться в стані постійної зміни. Особливості і тенденції інституційної динаміки визначають у свою чергу потенційні можливості досягнення високого рівня соціально-економічного розвитку. Разом з тим динаміка інституційних систем відноситься до числа недостатньо вивчених процесів як з теоретичної, так і з емпіричної точки зору. До цих пір в літературі активно дискутуються не тільки чинники генезису страновых інститутів, взаємозв’язку між інститутами різних рівнів, характер і ступінь впливу економічної практики на формування інституційної структури економіки, але і підходи до визначення і аналізу суті самого поняття інституту, а також до його ціннісної характеризації і емоційного забарвлення

Особливість транзитивної економіки полягає в тому, що в ній відбуваються радикальні інституціональні зміни в системі політичних, правових, економічних і соціальних відносин. Для аналізу транзитивних економік методологія інституціональної теорії здобуває особливе значення. У Україні структурні процеси, що відбуваються в суспільстві й економіці є практично некерований і неконтрольованими, вектор інституціональних змін не визначений і не формалізований.

Ступінь розробленості проблеми. Проблеми змісту і функцій категорії соціально-економічний інститут зачіпаються в роботах зарубіжних економістів: представника сучасного традиційного інституціоналізма У. Нілу, присвячених Т. Веблену і його послідовникам У. Гамільтону і Ф. Фостеру; австрійського економіста Л. Лахманна, що розкриває погляди на цю категорію М. Вебера и К. Менгера; у роботах представників неоінституціоналізма Д. Норта, О.Уїльямсона.

Самостійне, але таке ж фрагментарне дослідження міститься в книгах і статтях українських ученихБілоконенко О., Клімко Г.Н., Нестеренко В.П.Воронов І.О. та ін. У цих роботах виявляється співвідношення між сучасним інституціоналізмом і деякими його історичними попередниками, досліджується сутніть інститутів та їх місце в соціально-єкономічій структурі суспільства. .

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в том, щоб історично і логічно пояснити існуюче різноманіття трактувань категорії "соціально-экономичений інститут", встановити зв’язок і співвідношення між цими трактуваннями на основі виявлення об’єктивних функцій даної категорії в поясненні реальних соціально-економічних відносин і процесів.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є інститути та їх місце в соціально-економічій структурі суспільства.

Предметомдослідження служить функціональна роль що відводиться категорії інститут в соціально-економічних відносинах.

Теоретична і практична значущість роботи. Проведений в дипломній роботі аналіз формування категорії "інститут", запропонований в ній підхід до критеріїв цієї категорії, її функціям, змістовній структурі, класифікації форм повинні сприяти подальшому розвитку як сучасній інституційній економічній теорії, так і вивченню тенденції сучасної економічної думки.

ГЛАВА 1 СУТНІСТЬ ІНСТИТУТІВ ТА ЇХ МІСЦЕ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІЙ СТРУКТУРІ СУСПІЛЬСТВА

1.1 Інституціоналізм, як методологічна та теоретична база дослідження інституціональної структури суспільства

Інституціоналізм (від латинського institutum - установлення, установа) -один із провідних напрямків сучасної економічної думки, що розглядає економіку як нерівновагу систему, всі основні структури якої піддані постійним соціальним змінам.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз монополістичних тенденцій, що посилилися, в економіці і сприяючи "антитрестовій" політиці власної країни, знайшли статус лідерів концепцій соціального контролю над економікою, здійснюваного різноманітними методами. Їх теорії поклали початок новому напряму економічної думки, який нині прийнято називати соціально-інституційним або просто інституціоналізмом.

Інституционалізм - це в певному значенні альтернатива неокласичному напряму економічній теорії. Якщо неокласики виходять із смитианского тези про досконалість ринкового господарського механізму і саморегулируемости економіки і дотримуються "чистої економічної науки", то інституціоналісти рушійною силою економіки разом з матеріальними чинниками вважають також духовні, моральні, правові і інші чинники, що розглядаються в історичному контексті. Іншими словами, інституціоналізм як предмет свого аналізу висуває як економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. При цьому об’єкти дослідження, інститути, не підрозділяються на первинних або вторинних і не протиставляються один одному.

Корінна межа інституціоналізма полягає в тому, що він перевертає вверх дном реальні залежності суспільного життя, зображаючи як вирішальний момент неекономічні явища і чинники. Предметом своїх досліджень інституціоналізм оголошує різного роду надбудовні явища - морально-етичні, правові, організаційні і тому подібне - і їх вплив на економічні відносини. Таким чином, неосновні, вторинні і третинні залежності зображаються як визначають і основних. Побудовані на такому ідеалістичному підході інституційні теорії фактично заперечують вирішальну роль економічних відносин людей в системі суспільних відносин.

Разом з тим антимонополістична соціальна позиція інституціоналізма часом наштовхує його теоретиків на реалістичний підхід до характеристики рушійних сил соціально-економічних процесів. Так, Т. Веблен, трактуючи соціально-економічні інститути суспільства як свого роду звичаї, піднімається проте до розуміння їх обумовленості економічними процесами. Про соціально-економічні інститути він писав: "Такими інститутами є звичні способи здійснення процесу суспільного життя в її зв’язку з матеріальним оточенням, в якому живе суспільство". І далі: "І можна сказати, що сили, що впливають на реорганізацію соціальних інститутів, є кінець кінцем майже цілком економічними за своєю природою"(16.c.20) .

Інституционалізм не має скільки-небудь єдиної економічної теорії. І особливий перебіг буржуазної політичної економії його представників об’єднує методологія. Всі вони розчиняють суспільно породжені відносини людей в інституціях і підміняють тим самим власне політичну економію вульгарною буржуазною соціологією, спираються на метод "соціальної психології" і плоский еволюціонізм, що не визнає революційних форм суспільного розвитку. Такий підхід до трактування рушійних сил соціально економічних явищ приводив до підміни політичної економії соціологією.

Поява інституціоналізма викликана ідеологічними і практичними потребами немонополістичної буржуазії. Небезпека розкриття внутрішніх законів розвитку капіталізму і потреба цієї частини буржуазії в ідеологічному обгрунтуванні її інтересів і практичних рекомендаціях економічної науки зростали паралельно, у міру розвитку капіталістичного усуспільнення виробництва, його монополізації і одержавлення.

Це обставина і пояснює відношення інституціоналізма як до передуванням йому, так і до наступного за ним перебігу буржуазної політичної економії. З одного боку, інституціоналізм виступає як свого роду спадкоємець історичної школи буржуазної політичної економії, описовий метод, що перейняв у неї, вульгарний еволюціонізм, заперечення абстрактного методу, загальних законів розвитку економіки різних країн. З іншого боку, інституціоналізм виступає як супротивник абстрактної, "чистої" теорії, типової для концепцій граничної корисності і граничної продуктивності(17.c.27). Звинувачуючи їх у відірваності від практики, в надмірному теоретизуванні, інституціоналісты заявляли, що наука повинна тільки описувати і реєструвати явища, не претендуючи на їх теоретичну розробку. Разом з тим вони перейняли у маржиналізма вульгарний психологічний метод, пристосувавши його до нових умов ідеологічної боротьби. Якщо маржиналізм підкреслював визначальну роль психології господарюючих індивідів, то інституціоналізм робить упор на групову психологію. Підхід до економічних процесів з погляду вирішальної ролі "соціальної психології" дозволяв дати опис деяких нових соціальних аспектів економічного життя епохи імперіалізму, що виключалося з позиції методології маржиналізма.

В області методології інституціоналізм, на думку багатьох дослідників, має багато загального з історичною школою Німеччини. Наприклад, В. Леонтьев пише, що видатні представники американської економічної думки, маючи на увазі Т. Веблена і У. До. Мітчелла, "в своїй критиці кількісних аналітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецької історичної школи. Частково це можна пояснити тією обставиною, що на рубежі століть вплив німецької школи в США був такий же великий, а можливо, і значніше, ніж вплив англійської" .

Слідує, проте, відзначити, що історизм і облік чинників соціального середовища для обгрунтування шляхів економічного зростання хоча і символізують схожість методологічних принципів інституціоналізма і історичної школи Німеччини, але зовсім не означають повної і беззастережної спадкоємності традицій останньої. І причин тут декілька. По-перше, знаходячись під теоретичним впливом А. Сміта, німецькі автори другої половини XIX ст. цілком підтримували юнкерські круги Пруссії в їх боротьбі за твердження в Германії свободи торгівлі і інших принципів економічного лібералізму, включаючи необхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм в дослідженнях німецької школи виявлявся переважно в затвердженні природного характеру ринкових економічних відносин і підтримці положення про автоматичне встановлення рівноваги в економіці на всьому протязі розвитку людського суспільства. І, по-третє, в працях авторів історичної школи Німеччини не допускалися навіть які-небудь натяки на можливість реформування економічного життя суспільства на принципах, що обмежують "вільне підприємництво"(21.c.38).

Інституционалізм, таким чином, являє собою якісний новий напрям економічній думці. Він увібрав в себе кращі теоретико-методологические досягнення передуючих шкіл економічної теорії, і перш за все засновані на математиці і математичному апараті маржинальні принципи економічного аналізу неокласиків (у частині виявлення тенденцій в розвитку економіки і змін кон"юнктури ринку), а також методологічний інструментарій історичної школи Німеччини (для дослідження проблем "соціальної психології" суспільства).

Багато в чому схожу думку висловлює М. Блауг, на думку якого, "намагаючись визначити суть "інституціоналізма", ми виявляємо три межі, що відносяться до області методології:

1) незадоволеність високим рівнем абстракції, властивим неокласику, і особливо статичним характером ортодоксальної теорії цін;

2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками, або "віра в переваги міждисциплінарного підходу";

3) незадоволеність недостатньою емпіричною класичної і неокласичної теорій, заклик до детальних кількісних досліджень"(37.c.57) .

По деяких оцінках, відлік часу виникнення інституційного напряму економічній думці слід починати з дати публікації монографії Т. Веблена "Теорія дозвільного класу", тобто з 1899 р. Проте, враховуючи ті, що з"явилися пізніше не менш значущі публікації Дж. Коммонса і У. Мітчелла, що позначили зародження як би нових течій в рамках інституціоналізма, період чіткого формування ідей і концепцій цього напряму економічній теорії в єдине ціле доводиться все ж таки на 20-30-і рр. XX ст.

Праці названих американських учених і їх послідовників об’єднує антимонопольна спрямованість, ідея обліку впливу на економічне зростання всієї сукупності суспільних відносин і необхідності державного втручання в економіку. Причому в останній частині можна згадати вимогу підсилити "контроль суспільства над бізнесом", винесене Дж. Б. Кларком навіть в заголовок своєї однойменної книги, виданої в 1926 р. Як писав Ф. Хайек, "якщо монополії в якихось сферах неминучі, то кращим є рішення, яке до недавнього часу віддавали перевазі американці, контроль сильного уряду над приватними монополіями. Послідовне проведення в життя цієї концепції обіцяє набагато позитивніші результати, ніж безпосереднє державне управління" .

Представники раннього інституціоналізма (Р. Веблен, У. Гамільтон, Д. Коммонс, У. Мітчелл) підміняють аналіз економічних законів капіталізму описом і систематизацією різних соціальних явищ і процесів, що іменуються ними інституціями. Категорія інституції вельми невизначена. Під інституціями розуміються або різного роду соціальні явища як базисного, так і надбудовного характеру (податки і сім"я, держава і профспілки, конкуренція і монополії, приватна власність і фінансова система і тому подібне), або лежачі в їх основі, як вважають інституціоналісти, різного роду психологічні, правові, етичні і інші явища (звичаї, інстинкти, звички і так далі). Інститути, - писав У. Гамільтон, автор терміну "інституціоналізм", - це словесний символ для кращого опису групи суспільних звичаїв. Вони означають переважаючий і постійний спосіб мислення або дії, який став звичкою для групи або звичаєм для народу. Видний представник раннього інституціоналізма Т. Веблен писав, що "інститути — ...звичний образ думки, керуючись яким живуть люди..."(39.c.80) .

Інституції часом розглядаються як своєрідний метод аналізу або прийом опису явищ капіталістичної економіки. Французький історик політичної економії Е. Жамс дав наступну характеристику інституції: "Це що сформувалися і освітлені юридичним авторитетом звичаї. Всі інститути своїм корінням мають відомі риси колективної психології" .

Отже, інституції — це звичаї, що юридично оформилися, мають в своїй основі психологію різних професійних або соціальних груп. Суспільні звичаї, за твердженням інституціоналістів, регулюють господарську діяльність людей. Насправді ж вдачі і звичаї, хоча і роблять деякий вплив на форму економічних відносин, жодною мірою не визначають їх суть, а самі кінець кінцем визначаються характером пануючих суспільно-виробничих відносин.

У трьох перебігу інституціоналізма, що позначився, Т. Веблен очолює соціально-психологічний (технократичний) варіант інституційних досліджень, Дж. Коммонс — соціально-правовий (юридичний), У. Мітчелл — кон"юнктурно-статистичний (эмпирико-прогностический).

За визначенням Т. Веблена, "інститути — це результати процесів, що відбувалися у минулому, вони пристосовані до обставин минулого і, отже, не знаходяться у цілковитій згоді з вимогами теперішнього часу" . Звідси, по його думці, необхідність їх оновлення відповідно до законів еволюції до "вимог теперішнього часу", тобто, звичними способами мислення і загальноприйнятою поведінкою.

Лідер інституціоналізма Т. Веблен, учень Д. Би. Кларка. Концепцію його Т. Веблен піддав з часом грунтовній критиці. В центрі його теоретичних побудов, що випробували на собі вплив концепцій буржуазних філософів і соціологів Д. Дьюї, Ж. Леба і ін., знаходиться категорія інституції, визначувана їм як пануючі "звичаї мислення", що мають біологічну основу. "Інститути, - писав Т. Веблен, - це, по суті справи, поширений образ думки про те, що стосується окремих відносин між суспільством і особою і окремих виконуваних ними функцій; і система життя суспільства, яке може з психологічного боку бути охарактеризована у загальних рисах як превалююча духовна позиція або поширене уявлення про спосіб життя в суспільстві" .

Американський психолог Ст. Джеймс, автор "Принципів психології" (1891 р.), що дотримується цієї позиції, зробив на Т. Веблена значний вплив, по виразу Д. Коммонса, теорія Т. Веблена є чудовим застосуванням Дарвіна до сфери економіки. Рушійною силою соціально-економічних процесів Т. Беблен оголошує ірраціональну психологію соціальних груп, що борються між собою.

"Еволюція суспільного пристрою з"явилася процесом природного відбору соціальних інститутів", - писав Т. Веблен. Розвиваючи це положення, він відзначав: "Сили, під дією яких відбувається формування соціального пристрою і розвиток людського суспільства кінець кінцем, безумовно, зводяться до взаємодії живого організму з навколишнім середовищем..." . До честі Т. Веблена потрібно сказати, що він під навколишнім середовищем розуміє не тільки природне, але і суспільне середовище, а також саму людину з його більш менш певним духовним і фізичним складом. Проте схильність Т. Веблена до позицій соціального дарвінізму в наявності.

Класики марксизму-ленінізму розкрили неспроможність і беззмістовність ототожнення біологічних і суспільних закономірностей. Критикуючи буржуазних соціологів, що прагнули підвести всю історію людства "під’єдиний великий природний закон" боротьби за існування, К. Маркс писав в листі до Л. Кугельману (27 червня 1870 р.): ". . .це дуже переконливий метод — переконливий для пихатого, псевдонаукового, високопарного неуцтва і лінощів думки" . Антинауковий характер підходу до соціальних процесів з позиції визначальної ролі біологічних законів в суспільному" розвитку підкреслював и В. І. Ленін. "...Перенесение біологічних понять взагалі в область суспільних наук є фраза", — писав він.

І хоча Т. Веблен виступав з гострою критикою найбільш одіозних проявів економічних суперечностей епохи імперіалізму, біологічне трактування соціальних інститутів не дозволяло розкрити їх дійсні причини.

Інституційний підхід до економічних явищ при всіх його пороках означав крупний крок вперед в порівнянні з методом психологизированной робінзонади австрійської школи. Він наштовхував на розуміння соціального характеру цих явищ. У руках ідеологів немонополістичної буржуазії він послужив засобом аналізу монополістичного панування. Завдання економічної науки Т. Веблен бачив у вивченні "звичаїв і гри інтересів", в розгляді конфліктів інтересів, що виникають між "людськими колективами", перш за все між "індустрією" і "бізнесом".

Ці дві соціальні сфери і відповідно дві соціальні групи буржуазного суспільства відображають і концепції Т. Веблена розпад буржуазії на немонополістичну н монополістичну з переходом до імперіалізму. Відмінність між ними Т. Веблен проводить по лінії "звичних життєвих умов", в яких функціонують ці групи. Одна з них функціонує у сфері виробництва ("індустрія") і об’єднує робочих, інженерів, керівників, дрібних і середніх підприємців. Мета, до якої вона прагне, полягає н підвищенні ефективності виробництва, забезпеченні достатку матеріальних благ в суспільстві. Цьому зображенню немонополістичного сектора Т. Веблен, що ідеалізується, протиставляє мир "бізнесу". До нього він фактично відносить фінансовий монополістичний капітал. Бізнес, пояснює Т. Веблен, безпосередньо не бере участь в матеріальному виробництві. Його мета — нажива, отримання найбільшого прибутку. Це паразитичний наріст на тілі суспільства. "Відношення дозвільного (тобто імущого непродуктивного) класу до економічного процесу є грошовим відношенням — відношенням користолюбства, а не виробництва, експлуатації, а не корисності", - пише Т. Веблен про магнатів капіталу. "Їх функція, - пояснює він, - є по своєму характеру паразитичною, а їх інтерес полягає..." у нестримному і хижацькому збагаченні.

Між індустрією і бізнесом складається антагоністична суперечність, якій Т. Веблен відводить роль головної соціальної суперечності капіталістичного суспільства. Бізнес, пануючи над індустрією, в цілях забезпечення високих прибутків стримує розвиток виробництва , додає йому потворний напрям, не виконує ніяких суспільно корисних функцій. "Дозвільний клас, - писав Т. Веблен про монополістичну буржуазію, - неминуче і послідовно гальмує процес пристосування до навколишнього середовища, який називається просуванням суспільства або соціальним розвитком" . З цієї причини, як відзначав Т. Веблен, панування бізнесу повинне бути усунене і його місце повинна зайняти технократична система, де вирішальні позиції належатимуть техніці і керівникам.

Такий підхід дозволяє Т. Веблену будувати свою програму реформування буржуазного суспільства під прапором усунення панування бізнесу (з його рутиною і консерватизмом) над індустрією. Технократична утопія Т. Веблена в повній відповідності з його загальною концепцією відводить вирішальну роль в майбутньому перетворенні суспільства технічної інтелігенції, а не робочому класу.

Звідси видно, що Т. Веблен описує ряд найважливіших особливостей епохи імперіалізму, хоча і не дає їм наукового пояснення. Він фіксує факт панування монополістичного капіталу над всім суспільством, його паразитичний і антинародний характер, породжувану капіталістичними монополіями тенденцію до гальмування продуктивних сил унаслідок підпорядкування виробництва цілям наживи і встановлення системи монопольних цін. Він підкреслює неминучість усунення панування монополістичного капіталу.

Разом з тим буржуазна обмеженість Т. Веблена перешкодила йому розкрити справжню картину змін, що породжуються переходом до монополістичного капіталізму. Опис суперечностей між монополістичною і немонополістичною буржуазією затулив від Т. Веблена головну класову суперечність буржуазного суспільства між робочим класом і буржуазією, експлуататорську суть капіталізму. Т. Веблен не бачить того вирішального факту, що "бізнес", панування фінансового капіталу є закономірний результат розвитку домонополістичного капіталізму. І отже, усунення "бізнесу" в рамках капіталізму неможливе. Нерозуміння дійсного класового антагонізму буржуазного суспільства приводить Т. Веблена до утопічної технократичної теорії. Разом з тим навіть такий підхід дозволяє йому описати цілий ряд суперечностей капіталістичної економіки, що складає основу устремлінь реформістів Т. Веблена. Соціальна позиція Т. Веблена наштовхує його на викриття ряду найбільш одіозних рис імперіалізму, на підкреслення паразитичного, соціально небезпечного характеру "бізнесу", його історичній безперспективності. Він писав: "Звичаї миру бізнесу склалися під направляючою і виборчою дією законів хижацтва або паразитизму. Це звичаї власництва... Проте сучасній економічній ситуації ці фінансові інститути ніяк не відповідають..." .

Т. Веблен з"явився виразником інтересів середній немонополістичній буржуазії. Саме цим пояснюється його опозиційне відношення до монополій і крупного капіталу, підкреслення ним гострих, хоча і лежачих на поверхні суперечностей капіталізму епохи переходу до імперіалізму.

За образ своїх думок багатьма ідеологами того часу він сприймався як американський Маркс. І причиною тому було не тільки і не стільки те, що Т. Веблен — у минулому студент самого Дж. Б. Кларка — став супротивником економічної теорії свого вчителя, що дотримувався "чистої економічної науки", скільки гостра критична оцінка наслідків того, до чого привели національні економіки різних країн проповідники абсолютизації смитианских ідей економічного лібералізму, саморегулируемости і бескризисности народного господарства, "природного" збігу в умовах вільного підприємництва особистих інтересів "економічної людини" з суспільними. От чому в своїх міркуваннях про "теологію" і "апологію" він "рішуче заперечував проти центральної тези неокласичної теорії добробуту, згідно якому досконала конкуренція при деяких обмеженнях веде до оптимальних результатів", і чому еволюційна наука для нього — це "дослідження походження і розвитку економічних інститутів і погляд на економічну систему як на "кумулятивний процес", а не механізм, що "самоуравновешивающийся" .

Особливе бачення проблем соціально-економічного розвитку суспільства Т. Веблен підкреслював навіть в назвах виданих ним робіт, в числі яких згадана вище "Теорія дозвільного класу" (1899), "Інстинкт майстерності" (1914), "Інженери і система цін" (1921), "Власність відсутнього" (1923) і ін.

Свою переконаність в еволюційному перетворенні суспільства Т. Веблен засновував на своєрідному заломленні теорії еволюції природи Ч. Дарвіна. Відштовхуючись від її постулатів, він, зокрема, намагався аргументувати положення про актуальність в людському товаристві "боротьби за існування". При цьому їм використовується історична оцінка розвитку "інститутів" суспільства, в якій заперечуються марксистські положення про "класову експлуатацію" і "історичну місію" робочого класу. Виходячи з того, що чоловік в своїй діяльності (у тому числі і господарською) керується підсвідомими інстинктами, що відображають його біологічну природу, Т. Веблен зробив спробу "пояснити" соціально-економічні явища сучасного йому капіталізму біологічними причинами. У основі економічної діяльності людей лежать, по Т. Веблену, три рушійні сили: батьківське відчуття, інстинкт материнства і допитливість, що спотворюються і спотворювані відносинами приватної власності. В кінці XIX ст. новим словом буржуазної психології було трактування інстинкту як найбільш важливого елементу людської поведінки.

У теорії "дозвільного класу", судячи по змісту однойменної книги Т. Веблена, відношення цього "імущого невиробничого" класу до економічного процесу характеризується як відношення "користолюбства, а не виробництва, експлуатації, а не корисності". Цей клас, по Веблену, віддає перевагу "звичаям миру бізнесу", хижацтва, що склалися "під направляючою і виборчою дією законів, або паразитизму". Зокрема, для представників саме цього класу можуть, очевидно, існувати особливі ціни на товари, символізуючі показник їх "престижності", а не дійсний прояв закону попиту, що нині прийнято називати "ефектом Веблена". Останній характеризує ситуацію, при якій зниження ціни на товар сприймається покупцем як погіршення його якості або втрата його "актуальності" або "престижності" серед населення і тоді цей товар перестає мати купівельний попит, а в зворотній ситуації, навпроти об’єм покупок із зростанням ціни може зрости. Тому "фінансові шари, — укладає Т. Веблен, — мають відому зацікавленість в пристосуванні фінансових інститутів... Звідси більш менш послідовне прагнення дозвільного класу направляти розвиток інститутів по тому шляху, який би відповідав грошовим цілям, що формують економічне життя дозвільного класу" .

Отже, еволюція суспільної структури — це, кажучи словам Т. Веблена, "процес природного відбору інститутів" в "боротьбі за існування" .

Немарксистська позиція Т. Веблена найбільш очевидна в його концепції реформ. Так, критикуючи "паразитичний" спосіб життя зайнятих тільки фінансовою діяльністю рантьє — власників особливої (абсентеистской) форми приватної власності, а також засуджуючи підпорядкування сфери "індустрії" миром "бізнесу", прагнучого в особі фінансистів і крупних підприємців лише "до можливо більшого прибутку", він ратував не за революційне усунення "класового антагонізму" і перемогу "диктатури пролетаріату", а за подальшу еволюцію суспільства, що супроводжується реформуванням .

Сценарій реформ Т. Веблена полягає в неухильному прискоренні науково-технічного прогресу і зростанні ролі інженерно-технічної інтелігенції. На його переконання, інтелігенція, робочі, техніки і інші учасники виробництва представляють сферу "індустрії" і переслідують мету оптимізації і підвищення ефективності процесу виробництва. Вони зумовлюють залежність "бізнесу", що росте, від "індустріальної системи", невідворотність "паралічу старого порядку" і переходу влади до представників інженерно-технічної інтелігенції.

В результаті реформ Т. Веблен передбачав встановлення "нового порядку", при якому керівництво промисловим виробництвом країни буде передано спеціальній "раді техніків", і "індустріальна система" перестане служити інтересам "абсентеистских власників" (монополістів), оскільки мотивом технократії і ідустріалів з"явиться не "грошова вигода", а служіння інтересам всього суспільства.

Джон Р. Коммонс досліджуючи такі колективні інститути, як сім"я, профспілки, торгові об’єднання, виробничі корпорації, держава, правові відносини та інші, пріоритетну увагу приділяв юридично-правовим інститутам, став лідером юридичного перебігу інституціоналізма. При цьому він виходив з неприйняття ідей про класову боротьбу робочих, а також, кажучи його словами, прагнення "зробити систему бізнесу ефективної настільки, щоб вона заслуговувала збереження".

Правовий аспект Дж. Коммонс використовував і у висунутій ним концепції вартості, відповідно до якої вартість товарної продукції є не що інше, як результат юридичної угоди "колективних інститутів". А до останніх він відносив союзи корпорацій, профспілок, політичних партій, що виражають професійні інтереси соціальних груп і верств населення.

Марксистському вченню про класову боротьбу Дж. Коммонс протиставляв положення про проведення державою реформ в області законодавства і створення уряду, представленого лідерами різних "колективних інститутів". Він був переконаний в необхідності створення такого уряду, який був би підконтрольний громадській думці і здійснювало демонополізацію економіки.

Еволюція капіталізму вільної конкуренції у фінансову стадію — центральна ідея його головних праць "Правові підстави капіталізму" (1924), "Інституційна економіка. Її місце в політичній економії" (1934) і інших. У них розглядаються проблеми, викликані посиленням "соціального конфлікту" із-за "нечесної" (монополістичною) конкуренції підприємців. Державні правові рішення в рамках економічних реформ, як вважає цей автор, усунуть суперечності і конфлікти в суспільстві, ознаменують перехід до стадії адміністративного капіталізму.

Як відомо з історії економіки, юридичні (правові) аспекти "колективних дій" Дж. Коммонса, так само як і антимонопольні реформаторські ідеї в працях Т. Веблена, знайшли реальне практичне застосування вже в 30-і рр., в період так званого "нового курсу" президента США Ф. Рузвельта.

У. Мітчелл в своїй основній публікації "Лекції про типи економічної теорії" (1935) виходив перш за все з ідей Т. Веблена. Слідуючи їм, він наполягав на взаємозв’язку економічних проблем з неекономічними, зокрема з проблемами соціології, культури і іншими, що обумовлюють психологію, поведінка мотиви діяльності людей в суспільстві.

Проте в економічній літературі цього ученого сприймають нерідко як представника концепції "вимірювання без теорії" (після появи однойменної статті Т Коопманса, присвяченій критиці наукових досліджень У. Мітчелла і його послідовників), або, як виразилося Ст. Леонтьев, "основного антитеоретичного напряму американській економічній думці"

Особистий внесок У. Мітчелла в інституційну теорію полягає, по-перше, у виявленні впливу на економічні чинники (у категоріях грошового звернення, кредиту, фінансів і ін.) так званих неекономічних чинників (зокрема психологічних, поведінкових і інших) за допомогою конкурентного вивчення цифрових показників і встановлення закономірностей в коливаннях (кон’юнктурі) цих показників на базі широкого масиву статистичних даних за фактичним матеріалом і її математичної обробки. І по-друге, в спробі обгрунтування концепції безкризового циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

Особливу популярність в США У. Мітчеллу принесло визнання його засновником Національного бюро економічних досліджень і одним з перших дослідників циклічних явищ в економіці. Він вважав за можливе і необхідним державна дія на економіку в області грошових, фінансових і кредитних чинників у взаємозв’язку з соціально-культурними проблемами і з урахуванням психологічного аналізу.

Представники эмпирико-прогностического перебігу інституціоналізма ще в 20-і рр. в своєму "кон’юнктурному барометрі" в Гарварді публікували за підсумками "аналізу динамічних рядів" перші прогнози економічного зростання шляхом побудови кривих" що представляють середні індекси ряду показників національного господарства. Лежачі в основі нової галузі економічної науки — економетрики — математика і статистика, дозволяючі У. Мітчеллу і його колегам розраховувати тривалість "малих" і "великих" циклів, націлювали на спроби конституювати моделі безкризового (нециклічного) розвитку економіки, передбачати відхилення в динаміці показників, запобігати їх спаду. Засобом пом’якшення циклічних коливань і досягнення сприятливої економічної кон’юнктури повинно, на думку У. Мітчелла, з"явитися створення спеціального державного плануючого органу. Планування при цьому передбачалося не директивне, а рекомендаційне, засноване на науковому прогнозуванні реальної і досяжної кінцевої мети.

Некваліфікований прогноз "Гарвардського барометра" напередодні економічної кризи 1929—1933 рр., що провіщав "процвітання економіки", показав недосконалість методологічної бази досліджень тих років, але переконливо продемонстрував правильність головного положення інституціоналістов 20—30-х рр. про необхідність соціального контролю над економікою.

1.2 Інститути. Їх сутність та види

Якщо не обмежувати себе яким-небудь відомим визначенням, то інститут, або інституція, можна віднести до всього, що завгодно, що створено людиною, зрозуміло, в ідеальній сфері. Все засноване ідеальне, однак обов’язкове й що відтворюється, існуюче й діюче, є інститут: відношення, норма, закон, родина, громада, держава, реміснича майстерня, фабрика, корпорація, банк, гроші, ціна, державний бюджет — все це інститути, причому, помітимо, ідеальні, тому що матеріальними інститути бути не можуть, матеріальними є лише речі, продукти, предмети, механ