Світовий досвід розвитку малого підприємництва

Міністерство освіти України

Рівненський державний технічний університет

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Політична економія»

на тему

«світовий досвід розвитку малого підприємництва»

студентки 1 курсу 2 групи

факультету економіки

Сарич Ірини Віталіївни

Науковий керівник-

Кандидат економічних наук,

доцент

Заглинський А.О.

Рівне

План

Вступ

Розділ1

Суть, роль та функції малих підприємництв у різних моделях змішаної економіки

Розділ 2

Особливості встановлення сектору малого підприємництва у Азії

2.1 Йорданія

2.2 Південна Корея

Розділ 3

Економічний розвиток країн Америки

3.1 Мексика

3.2 США

Розділ 4

Малі приватні підприємства в економіці держав Східної та Західної Європи

4.1 Російська Федерація

4.2 Англія

Розділ 5 Становлення і розвиток малого підприємництва в перехідній економіці України.

Висновки

Література

Розділ 1

Суть, роль та функції малих підприємництв у різних моделях змішаної економіки

Одним із ключових елементів ринкових перетворень виступає мале підприємництво. У розвинутих країнах малий бізнес є невід'ємною частиною ринкового господарства. Він, як джерело прогресивних економічних змін, набув особливої актуальності у 90-х роках: малі підприємства (МП) сприяють розвиткові конкуренції, створюють нові робочі місця, інтенсивно займаються науковими розробками, тощо. Крім того, малий бізнес є запорукою демократизації економіки та суспільного життя, чинником підтримання соціальної справедливості в суспільстві. Зарубіжний досвід підтверджує ефективність існування сектору малих підприємств в сучасній економіці. Будь-яка "здорова" економічна система не може обійтися без балансу великого та малого бізнесу. Малі підприємства відіграють провідну роль у зміні структури форм власності, оскільки фактично представляють приватні інтереси. В умовах масового закриття державних підприємств та стрімкого зростання безробіття розвиток малого підприємництва може створити багато можливостей для працевлаштування широких верств населення.

У більшості країн малими вважають підприємства, які відповідають певним ознакам, а саме якісним: підприємство є незалежним, ним керують власники або співвласники, його діяльність має переважно локальний характер і не може суттєво впливати на ціни та обсяги виторгів у своїй галузі, та кількісним: законодавчо встановленим критеріям. Загалом, у світі є понад 50 визначень малого підприємства. Кожна країна користується власним набором критеріїв, який відповідає особливостям розвитку її підприємницького сектору.

У малому бізнесі приватна форма власності є найефективнішою, оскільки вона створює оптимальне середовище для реалізації власних інтересів, дає право на вільне використання результатів своєї праці та організацію бізнесу. Приватна власність має своє призначення в економічній системі. Вона відіграє особливу роль, яку не можуть замінити інші. Існування приватної власності випливає із об'єктивних законів людської природи: індивід сприймає навколишній світ перш за все через призму власних потреб. Приватна власність дає кожному індивідуму свободу, оскільки встановлює межі, в яких він може діяти на свій розсуд, без тиску волі інших людей. Переважно приватні підприємства демонструють кращі показники діяльності, ніж державні. В цілому світовий досвід свідчить, що колективна та державна форми власності не дуже "прижилися" на грунті малого бізнесу.

Сьогодні світова економіка переживає так званий "бум" малого підприємництва. Він зумовлений поглибленням спеціалізації та децентралізації виробництва; зростанням ролі послуг в економіці; проведенням приватизації та зменшенням регулюючої ролі держави у деяких галузях, забезпеченням державою свободи підприємницької діяльності, розширенням державної підтримки малого бізнесу, тощо.

Стрімке зростання продуктивності праці протягом останніх десятиліть призводить до поступового зменшення кількості зайнятих на підприємствах. Протягом останніх двадцяти років виробіток на одного робітника майже подвоївся. Завдяки науково-технічному прогресові з'являються нові механізми, які щоразу більше заміняють людську працю. Зростання чисельності безробітних та популярності надомного бізнесу сприяє збільшенню кількості осіб, які відкривають своє діло.

У ринковій економіці мале підприємництво виконує цілу низку життєво важливих функцій: МП відіграють особливу роль у розвитку торгівлі, сфери послуг, громадського харчування, виробництва товарів народного споживання; сприяють формуванню конкуренції та протистоять монополістичним тенденціям; створюють велику частку товарів в економіці; сприяють вирішенню проблеми зайнятості; задовольняють специфічні потреби споживачів, формують індивідуальний попит; роблять значний внесок у науково-технічний прогрес; забезпечують базу для становлення середніх та великих підприємств у майбутньому; пом'якшують економічні кризи; підтримують соціальну та політичну стабільність, утверджують демократизм у бізнесі, тощо.

Проте малий бізнес має і деякі недоліки. Невеликий обсяг операцій лімітує можливості малого підприємства розширювати свою діяльність, а також вести великі наукові розробки. МП відрізняються підвищеною вразливістю до коливань ринкової кон'юнктури, що призводить до частих розорень та банкрутств. Відповідно працівники малих компаній є менш соціально захищеними, ніж на великих фірмах.

Малий бізнес також виступає чинником реформування та демократизації у перехідній економіці. Він відіграє провідну роль у побудові ринкового господарства та підвищенні рівня життя населення. Мале підприємництво забезпечує структурну перебудову монополізованої економіки, розвиток обслуговуючих галузей, поповнює ринок праці робочими місцями, тощо. Утвердження і розвиток приватної власності, свободи підприємницької діяльності неможливі без малого бізнесу. Тому становлення МП є одним із надзвичайно важливих та пріоритетних напрямків процесу реформування країни.

Для будь-якої економіки потрібні одночасно великі, середні та малі підприємства. Кожна група вирішує різномасштабні економічні завдання. Там, де велике виробництво є недоцільним, домінують малі компанії. Здійснення великих проектів, які вимагають значних капіталовкладень та залучення великої кількості ресурсів, є прерогативою великого бізнесу.

Проблемам розвитку малого підприємництва присвячені праці таких відомих українських вчених як А.І. Барановського, М.Д. Білика, З.С. Варналія, Л.І. Воротіної, І.Г. Ганечко, Ю.І. Єханурова, О.В. Жука, Н. Кожевіної, В.В. Корнеєва, О.Є. Кузьміна, Н.Л. Лесик, Д.В. Ляпіна, С.К. Реверчука, Н.В. Савки, О.В. Титаренко, О.І. Хорольського, В.К. Черняка, Ю.Ю. Юрченко. В Росії ці питання висвітлювали В.С. Афанасьєв, А.О. Блінов, В.Н. Ічитовкін, П.О. Мягков, В.А. Рубе, В.Е. Савченко, А.А. Шулус. Західна економічна думка представлена дослідженнями П. Бернса, Й. Ворста, П. Друкера, П. Равантлоу, Д. Сторея, П. Хейне, Г. Хоскінга, Й. Шумпетера та інших вчених.

Розділ 2

Особливості встановлення сектору малого підприємництва у Азії

2.1.Йорданія

Економіка Йорданії також зараз переживає один з найважчих періодів свого розвитку. Вісімдесяті роки двадцятого сторіччя цієї країни характеризуються місцевими економістами як період депресії. В той же час зростаючі негативні тенденції в світовій економіці відповідно позначилися й на економіці Йорданії. Наприклад, після змін економічної політики у сусідніх нафтодобувних країнах майже в 10 разів менші обсяги зовнішньої економічної допомоги. Водночас знизилися ціни на товари традиційного йорданського експорту — фосфат, поташ та інші, а також впав попит на йорданську робочу силу за кордоном. Внаслідок чого щорічні доходи громадян знизилися в середньому на 8 %. В останнє десятиріччя в економіці Йорданії також загострилися кризові явища, які були обумовлені причинами історичного, політичного та економічного характеру.

Україна на відміну від Йорданії до початку перебудови належала до високорозвинених держав з високим рівнем продуктивних сил. Але з початку дев‘яностих років вона, у зв‘язку з розвитком ринкових відносин, набула статусу країни з перехідною економікою. Для неї також, як і для Йорданії, став необхідним пошук ефективних шляхів виходу з економічної кризи, а також з‘явилася потреба у методологічному обгрунтуванні цього пошуку.

Саме дослідження малого підприємництва дозволяє на основі аналізу історичної ретроспективи дослідження еволюції місця та ролі малого підприємництва в різних країнах визначити в теорії та запропонувати на практиці найбільш оптимальні шляхи становлення ринкової економіки; розширити теоретичні уявлення про особливості економіки перехідного періоду та найбільш ефективні засоби її трансформації у соціальноорієнтовану ринкову економіку; з урахуванням загальноцивілізаційніх економічних закономірностей, а також специфіки розвитку України та Йорданії сформувати концепцію становлення підприємництва. (1, c.256)

Великий внесок в розвиток класичних теоретичних уявлень про підприємництво внесли А. Сміт, Д.Рикардо, Дж. С.Міль, К.Маркс, Й.Шумпетер, Дж. Робінсон, Э.Чемберлін, Ф. А. Хайек, Х. Демсец, В. Зомбарт та інші. Серед сучасних українських до-слідників треба відзначити праці Л.В. Балабанової, І.Х.Баширова, З.С.Варналія, Л.І. Воротіної, В.І. Ляшенка, І.В. Сороки, М.Г.Чумаченка та інших, в Йорданії ці питання досліджували Аль-Арамне Мустафа та Аль-Імер Хасан.

Про актуальність та наукову значущість проблем, які розглядаються в роботі, свідчить недостатня їх проробка та висвітленість в йорданській економічній літературі. Водночас важливі аспекти проблеми, що витікають з особливостей економік України та Йорданії, специфіки життя, традицій та менталітету їх народів потребують проведення подальших досліджень та розробки нових підходів до забезпечення економічного зростання в цих країнах.

Згідно з сучасними науковими уявленнями, підприємництво відноситься до особливої новаторської економічної діяльності — комбінуванню виробничих факторів, тобто мова йде про створення, зміни та розвиток організаційних форм та структур з метою відкриття або зростання виробництва тих або інших товарів та послуг. Подібні зміни можуть мати безліч форм — створення нового підприємства або ж реорганізація існуючого, встановлення нових, модіфікація або ліквідація існуючих зв’язків і т.ін. Головне полягає у створенні умов як для кількісного зростання суб’єктів підприємницької діяльності, так і для забезпечення ефективної взаємодії між ними за допомогою конкуренції.

Досі відсутні єдині, загальноприйнятні міжнародні критерії виділення малого та середнього підприємництва. Так, визначення, яке базується тільки на кількості зайнятих, не дозволяє розрізнити звичайну автомайстерню від філії транснаціональної корпорації. Визначення, яке базується на валовому доході або обігу коштів компанії, можна вважати більш прийнятним, але при цьому національні статистичні служби стикаються з проблемою та труднощами збору об’єктивних даних. Більші можливості тут мають лише податкові служби. Тому мале підприємництво визначають у багатьох країнах, в тому числі в Йорданії та Україні, виходячи лише з чисельності працюючих. Хоча останнім часом в Україні зроблено спробу встановити для деяких видів підприємств критерії валового доходу.

Переважна більшість наукових визначень малого підприємництва розглядає як головний критерій одержання прибутку. Однак, і на це нам дає підставу проведений аналіз іноземного досвіду, він є пріоритетним та може без обмежень застосовуватися лише для великого бізнесу. Малий бізнес, особливо в умовах економічних трансформацій та перехідних періодів, має дещо іншу мету та специфіку діяльності. Тут на перший план виходить критерій забезпечення самозайнятості власника цього бізнесу, зайнятості членів його родини та знайомих-партнерів. Навіть в такій розвиненій країні як США, наприклад, при реєстрації свого бізнесу треба спочатку визначитися, чи буде він реєструватися як прибутковий, або ж як неприбутковий. (1, c.258)

Тому пропонується відповідно до умов перехідної економіки визначити мале підприємництво (або ж малий бізнес) як сукупність малих підприємств незалежно від форм власності і відповідно до критеріїв, які визначені законодавством тих країн, на теренах яких ці підприємства здійснюють свою господарську діяльність, а також громадян-підприємців, які ведуть самостійну господарську діяльність для забезпечення самозайнятості та зайнятості членів своєї родини та інших громадян на власний ризик, як правило, маючи за мету одержання прибутку.

Життя та практика розвитку світової економіки довели справедливість тези про те, що мале підприємництво відіграє виключно важливу роль в економічній та соціальній системах розвинутих країн лише за умов всілякої підтримки з боку держави та суспільства. Дослідженню цього, а саме розгляду іноземного досвіду стимулювання та підтримки малого бізнесу, присвячений останній пункт першого розділу роботи. Більшість розвинених капіталістичних країн мають розроблені спеціальні програми розвитку та підтримки малого бізнесу як на державному, так і на регіональному рівнях. Причому мають місце як державні, так і недержавні форми підтримки малого підприємництва. На жаль, як в Україні, так і в Йорданії сьогодні ще відсутні реальні форми надання допомоги розвитку малого бізнесу на всіх рівнях.

Незважаючи на різницю у кількості населення, сьогоденні проблеми економічного характеру в України та Йорданії дуже схожі. Виконаний в першому підрозділі аналіз стану загальносвітових трансформаційних процесів дав змогу дійти висновку, що найважливішим важелем переходу України та Йорданії до шляху економічного зростання є розвиток малого підприємництва. Це використовували та використовують у своєму соціально-економічному розвитку провідні індустріально розвинені країни та країни, що розвиваються. Поглиблення конкуренції як провідного джерела розвитку ринкової економіки, розвиток та підтримка малого підприємництва повинні якнайшвидше вирішити головні фінансові проблеми країн, а через їх вирішення вийти на напрямок економічного зростання. Причому дія цих інструментів розглядається з урахуванням досвіду країн дальнього та близького зарубіжжя, в першу чергу, по відношенню до України як однієї з великих держав Східної Європи. Цей досвід може статися у нагоді і для соціально-економічного розвитку такої країни Близького Сходу як Йорданія. Він повинен стати не тільки предметом теоретичних досліджень, але й головним практичним засобом виходу з економічної кризи як України, так і Йорданії. (2, c.99)

В спадщину від чотирьохсотрічного іноземного колоніального панування незалежна Йорданія отримала слаборозвинену економіку, яка виявилась неспроможною забезпечити пристойний рівень життя швидко зростаючому населенню країни. Його Величність Король Йорданії Хусейн Бен Талал та уряд країни багато зробили для підтримки миру на Близькому Сході, однак військові та політичні конфлікти в сусідніх країнах знизили і без того невеликий приплив ресурсів до країни. Визначилося своєрідне хибне коло злиденності. Країна на протязі майже п’ятдесяти років залишалася бідною, оскільки з самого початку не мала достатньо матеріальних ресурсів для свого розвитку. З економічних ресурсів Йорданія має в достатній кількості лише людські ресурси, потенціал яких може бути задіяний та реалізований в сфері розвитку малого бізнесу, бо можливості підвищення рівня господарювання за рахунок зовнішньої допомоги та іноземних інвестицій є занадто проблематичними. У цьому зв‘язку особливу актуальність мають питання добору та реалізації внутрішніх джерел економічного росту, перед усім за рахунок розвитку малої економіки як провідного конкурентного сектору перехідної та ринкової економіки.

Як показало проведене дослідження, в Йорданії у 1988-1996 роках йшло переважне зростання кількості малих підприємств у загальній кількості підприємств, збільшилася їх питома вага в створенні валового внутрішнього продукту (ВВП). В той же час, у 1996 р. в Йорданії було лише 5 крупних підприємств, а решта — малі (табл. 1).

Якщо порівнювати ці дві країни за показником кількості підприємств на 100000 населення, то висновок буде не на користь України, де він дорівнює 165 проти 483 в Йорданії. До цього треба додати й таке негативне явище, коли біля третини малих підприємств України не працюють по декілька років після реєстрації, або припиняють своє функціонування через неможливі умови для діяльності (податки, рекет, відсутність правової бази і т.ін.). Хіба можна порівнювати народногосподарський ефект від 100 тисяч працюючих підприємств в Україні і, наприклад, 2 мільйонів одиниць польського сектору малого бізнесу. В той же час, особливістю Йорданії є велика кількість найдрібніших підприємств, на яких працюють 1-3 робітники. (2, c.99)

Таблиця 1

Кількість підприємств в Йорданії у 1988-1996 рр.

Див. Особенности становления сектора малого бизнеса в условиях переходной экономики Иордании.// Придніпровський науковий вісник. Економіка. 1998 - №94 стор. 100.

Треба також брати до уваги, що фактично сьогодні в Україні та Йорданії малий бізнес є специфічним сектором економіки та має безліч суттєвих відзнак від інших суб’єктiв підприємницької діяльності. По-перше, метою створення малого підприємства є забезпечення його засновників та найманих працівників достатніми для існування грошовими коштами, а не довготермінова експансія на ринок або ж отримання надприбутків. По-друге, це динаміка розвитку підприємства, яке починає свою діяльність, розраховуючи тільки на свої сили та використання всіх можливих ресурсів, але в подальшому може досить швидко вирости та перейти в іншу категорію суб’єктів ринкової економіки. Цей процес відбувається у малих підприємствах набагато швидше, ніж у великих.

По-третє, це великий ризик при веденні справи власниками малих підприємств, який обумовлений як їх невеликими розмірами, так і відсутністю необхідних фінансових ресурсів. Під впливом цього чинника малі підприємства мають велику мобільність.

Розвиток малого підприємництва в умовах перехідної економіки залежить від багатьох чинників, серед яких необхідно виділити регіональні організаційно-економічні умови, до яких слід віднести: економічний потенціал регіону, наявність ресурсів, господарську структуру, рівень та стан підготовки кадрів, відношення місцевих органів виконавчої влади та населення до підприємництва, стан розвитку ринкової інфраструктури, інформаційне забезпечення, традиції та психологію населення регіону і т.ін.

Ці та інші чинники мають бути враховані при розробці та впровадженні системи регіонального управління, формуванні ефективної територіальної політики розвитку малого підприємництва, які будуть сприяти створенню підприємницьких структур та подоланню економічної кризи.

У зв’язку з цим особливої актуальності набувають організаційно-економічні умови як самостійний чинник розвитку малого бізнесу, які розглянуті у третьому підрозділі. Це зумовлено специфікою сучасного моменту як перехідного періоду при зміні со-ціально-економічних укладів. При цьому поняття організаційно-економічних умов та сам процес їх формування має місце головним чином саме в перехідній економіці, яка закладає основи для подальшого розвитку. Таким чином, як показало дослідження, конкуренція в умовах саморегульованого ринку без створення зовні (тобто з боку держави або місцевих органів влади — в залежності від обсягів ринку) необхідних умов для її підтримки беззаперечно перетворюється у монополію, яка не сприяє розвитку сектора малого підприємництва. (3, c.58)

Необхідне вдосконалення організаційно-економічних умов розвитку малого підприємництва шляхом розробки концепції відповідної регіональної політики сприяння розвитку малого бізнесу, яка має бути спрямована на: створення нових робочих місць та зменшення безробіття; збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції та послуг за рахунок діяльності суб’єктів малого бізнесу та залучення їх до вирішення соціально-економічних проблем регіону; створення конкурентного середовища на відповідних ринках та підвищення технологічного рівня малих підприємств; вдосконалення галузевої структури та пошук оптимальних форм взаємодії та співробітництва великих та малих підприємств в регіоні; стимулювання розвитку малих підприємств в пріоритетних галузях та сприяння формуванню “середнього класу” власників та підприємців.

Найважливішою умовою формування сфери малого підприємництва повинно стати створення розвиненої інфраструктури. Тому формування інфраструктури — пріоритетний напрямок забезпечення його стійкості, відтворення, розвитку та підтримки. Саме інфраструктурне забезпечення дає змогу малим підприємствам отримати доступ до факторів виробництва, що є необхідним для задовільного вирішення головних завдань будь-якого виробничого характеру.

Інституціональна інфраструктура малого підприємництва — сукупність установ, організацій, фірм, структур, які забезпечують процес підготовки, створення та розвитку малих підприємств. Завдяки унікальності причин, а також з урахуванням термінових та фінансових обмежень формування цілісної інфраструктури малого підприємництва, доцільно використовувати в стратегічному плануванні скориговану модель такої інфраструктури.

Концепція розвитку бізнес-інкубаторів, щільно пов’язана з політикою створення сприятливих організаційно-економічних умов для розвитку малого бізнесу в конкретному регіоні та пере­слідує наступні цілі: сприяння таким змінам в регіоні, які спрямовані на забезпе­чення проектних робочих місць та формування нового іміджу регіону (що характерно для регіонів, де переважають традиційні галузі промисловості); створення розвиненої інфраструктури, в першу чергу для фірм, які базуються в бізнес-інкубаторах або науково-промислових комплексах та спроможні працюва­ти на партнерських засадах з великими компаніями регіону; забезпечення висо­кими технологіями та інноваціями розвитку місцевої промисловості та розши­рення експортно-імпортної діяльності; сприяння зміцненню зв’язків між місце­вими університетами, вузами та дослідницькими центрами та промисловістю; заохочення та створення нових підприємств, які продуктують нові технології та наукові знання; створення середовища, яке сприяє взаємообміну ідеями, ресурсами, обладнанням між наукою та промисловістю регіону.

В сучасних умовах найбільш ефективною формою інтеграції інновацій у виробництво є створення організаційно-економічних умов та можливостей в “наукових та технологічних парках” для одночасного формування, з метою комерціалізації результатів наукових розробок, на базі університетів численних малих фірм. Головним питанням формування та функціонування цих структур є пошук джерел їх фінансування. Пропонується використовувати наступні джерела: кошти Державного інноваційного фонду, щорічні внески та відрахування від прибутку великих фірм, які використовують створені в технопарках розробки; кошти університетів та науково-дослідних інститутів, за рахунок яких можуть фінансуватися окремі проекти; кошти регіональних і місцевих бюджетів та фондів, які будуть фінансувати ви­конання цільових регіональних програм; кредити банків, які будуть поступово залучатися до інвестування інноваційної діяльності (за умов звільнення від опо­даткування або впровадження відповідних пільг щодо прибутку, отриманого внаслідок інноваційного кредитування); використання фінансового лізингу; емісія цінних паперів; створення інвестиційних фондів, які будуть залучати кошти фізичних та юридичних осіб з метою вкладання їх в акції високоприбут­кових високотехнологічних фірм (за умов звільнення від оподаткування ди­відендів, які будуть реінвестуватися).(4, c.223)

Поряд зі згаданими джерелами фінансування інноваційного процесу у тех­нопарках, сприяти залученню коштів допоможе стимулююча система оподатку­вання, яка включає: пільги на податок з прибутку в розмірі фінансування науко­во-дослідних та дослідно-конструкторських робіт; можливість створювати за рахунок частини прибутку неоподатковані фонди спеціального призначення; пільгове оподаткування прибутку, який спрямовується на придбання, або розробку нового обладнан­ня та на будівництво; прискорена амортизація обладнання.

2.2.Корея

Протягом трьох останніх десятиріч людство мало можливість спостерігати за деякими країнами, що розвиваються, що демонстрували світу "економічні чудеса". Звичайно ж, мова йде про молоді найбільш розвинені держави, які в 60-70 рр. виділилися і відособилися в окрему групу, що отримала назву "Нові індустріальні країни"(New industrializing countries). Ця група постійно поповнюється, і в цей час в неї входять біля півтори десятків країн і територій. Міцне місце серед них займає Південна Корея. Про швидке економічне зростання Республіки Корея говорилося немало. Цю "історію успіху" зв'язують з високими темпами зростання ВВП, які становили 8,6% в період з 1962-1988г і перетворенням країни з традиційно сільськогосподарської у цілком індустріальну, серед досягнень якої рівень ВВП на душу населення більше за 5000$ і 13 місце в списку ведучих торгових держав світу.(5, c.5)

На стрімке зростання економіки Південної Кореї надавали і впливають самі різні чинники - об'єктивні і суб'єктивні, економічні і політичні, внутрішні і зовнішні, такі як:

орієнтована на експорт, на взаємодію із зовнішнім світом стратегія розвитку;

сприятливий міжнародний економічний клімат 60-х-першої половини 70-х років, що полегшив доступ до зовнішніх джерел ресурсів;

сильне і ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку;

відносно малі витрати на зміст військово-промислового комплексу (2-3% проти 60-70% північно корейських витрат);

залучення іноземних капіталовкладень - як фінансових, так і технологічних: промислове обладнання і "now how";

етнічна і культурна однорідність, а також конфуціанськая традиція, особливу цінність що додає працьовитості, освіті, життєвому успіху і відданості своєї нації.(5, c.6)

Ці і багато які інші чинники багато в чому визначили швидкі темпи розвитку економіки Республіки Корея.

На жаль, питання, що стосуються економічного розвитку Південної Кореї в цей час недостатньо широко освітлені в Україні. Через відсутність сучасних статистичних даних в рефераті фігурують цифрові дані до 1990 р. Але незважаючи на те, що цифри дещо застаріли, інформація, що є в нашій країні досить правдиво відображає положення справ в Південній Кореї.

У процесі підготовки реферату мною були вивчені матеріали:

- книги В.І. Шипаєва "Південна Корея в системі світового капіталістичного господарства ";

статей як вітчизняних, так і корейських економістів:

- "Досвід економічного розвитку Республіки Корея в умовах ринкової системи". Дак Ву Нам- голова Асоціації зовнішньої торгівлі Республіки Корея.

- "Роль держави в створенні "південнокорейського чуда"". С.В. Жуков- к.е.н, ст. науковий співробітник Інституту Світової економіки і міжнародних відносин РАН.

- "Економіка Кореї: структурне урегулювання з метою економічного зростання". Ку Бон Хо, професор, Президент Інституту розвитку Кореї, що виступав з доповіддю з даного питання на радянсько-південнокорейському симпозіумі в Москві в червні 1991 р.

Про чинники економічного розвитку Південної Кореї можна говорити багато і детально, однак в своєму рефераті мені хотілося б зупинитися на ролі держави, експортній політиці і запозичених технологій (як промислового обладнання, так і "now how") в розвитку економіки Республіки Корея.

Що стосується чинника експортної політики, то було б справедливо вважати його найбільш вагомим чинником, що служив рушійною силою зростання корейської економіки. Про роль держави так як цей чинник є одним з визначальних чинників швидкого темпу розвитку економіки Кореї. Що стосується ролі запозичених технологій, то цей чинник не був таким, що визначає, однак звернення до зарубіжних технологій було природним слідством експортної моделі розвитку економіки Кореї, тому не можна не оцінити роль цього чинника в формуванні сучасної економіки Кореї і залученні країни до світових досягнень НТР. Також цей чинник недостатньо широко освітлений в українській літературі в порівнянні з іншими чинниками, але проте на мій погляд він представляє інтерес для вивчення, а може бути і часткового застосуванний (звичайно в адаптованому до місцевих умов вигляді) в Україні

Одним з чинників, що пояснюють стрімке зростання економіки Південної Кореї, з'явилося сильне і ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку. Уряд ухвалював нові закони і ретельно переглядав вже існуючі, а також приймалася безліч заходів політичного характеру з метою збільшення накопичень, розширення експорту, сприяння вкладенню як національного, так і іноземного приватного капіталу, залучення інвестицій і технологій через рубіж. Уряд зробив максимум можливого для створення соціальної інфраструктури: дороги, греблі, порти, залізниці і школи. До уряду часто зверталися з проханнями взяти на себе ризик, пов'язаний з інвестиційною діяльністю приватних підприємців, надаючи гарантії по зовнішніх позиках, що використовуються для покриття витрат на крупномасштабний проекти. Очевидно, що в сучасних умовах високорозвинений розподілу праці в основі будь-яких регулюючих заходів лежить грошовий обіг. У Кореї досягненню фінансово-грошової сбалансованності приділялася першочергова увага. Навіть в роки значних господарських труднощів грошовий обіг, інфляція, дефіцитність державного бюджету не вийшли з під контролю держави. Центральну роль в цьому грала державна монополія в кредитно-фінансовій системі. Інший важливий напрям державного регулювання Південної Кореї пролягає у валютній сфері. У різних варіантах примушення до того, щоб тримати іноземну валюту на спеціальних рахунках в ЦБ, діє в Кореї з 1949 року. Концентрація фінансових і валютних ресурсів в руках держави впливало на формування основних пропорцій суспільного виробництва. При цьому основна ставка робилася на всіляке заохочення експорту. Держава використала субсидування національних експортерів, яким надавалися банківські пільги. За найскромнішими оцінками тільки в 70-і роки вони щорічно поглинали не менше за 1/10 ВВП.

Державні кредити такого роду складали:

15% від ВВП -1962-1966гг.

39% від ВВП- 1932-1936гг.

46% від ВВП- 1977-1981гг.(5, c.12)

При цьому треба зазначити, що кредити концентрувалися в потенційно найбільш ефективних сферах економіки. Також здійснювався контроль за ефективністю застосування кредитів. Висока активність державного регулювання з великою виразністю виявляється в формуванні галузевих пропорцій. Наприклад, при проведенні аграрної реформи якнайважливішою складовою частиною стало примусове дроблення великих земельних наділів на більш дрібні- міра, неможлива без прямого активного втручання держави. У зв'язку з цим потрібно послатися на програму "цільового розвитку". Починаючи з 70-х років спеціальними законами виділялися 7 галузей першочергової уваги:

- машинобудування

- електроніка

- текстильна промисловість

- чорна металургія

- кольорова металургія

- нафтохімія

- кораблебудування

Цим галузям виявлялася явна перевага в постачанні ресурсами, вони користувалися переважними податками і інш. пільгами. Одночасно держава жорстко регулювала конкуренцію в пріоритетних галузях, примушуючи до об'єднання приватні компанії або до відходу з даного ринку. Держава нерідко йшла на пряму компенсацію збитків" вибраних експортерів". Особливо варто зазначити, що пільги, що надаються державою, привели до утворення високомонополізованої виробничої, особливо експортної структури. У першій половині 80-х років частка 30 найбільших південнокорейських конгломератів в обробляючій промисловості досягла 1/3, а в експорті перевищила 1/2.

Бачачи сильний вплив держави на економіку Південної Кореї виникає питання: чи можна розглядати корейські приватні фірми як самостійні одиниці. Це питання можна поставити на основі наступних чинників:

1. висока залежність діяльності приватного сектора від залучення позикових коштів.

2. під контролем держави знаходиться якість продукції в найважливіших експортних галузях. Держава домагалася, щоб ціни на товари, імпорт яких заборонявся або обмежувався не перевищували умовно середньосвітові.

3. кожний місяць проводилися наради з питань експорту під керівництвом президента країни, на яких встановлювалися орієнтовно експортні завдання великим конгломератам.

4. держава жорстко контролювала робоче рушення, що позбавило підприємців від яких-небудь серйозних проблем крім "капітал-труд".

Не менш жорстко держава в Південній Кореї контролює іноземний капітал. Важливо зазначити, що прямі іноземні капіталовкладення с1967-1986гг. складають менше за 2% від сукупних валових інвестицій. Південна Корея прагне залучити не всі іноземні інвестиції, а тільки ті, які вписуються в загальну стратегію її розвитку. Тому не менше за 2/3 іноземних капіталовкладень концентруються в таких пріоритетних галузях, як хімія, машинобудування і електроніка. Таким чином ми маємо " трьохсторонній альянс": держава- місцевий капітал- іноземний капітал. Але при безперечному дотриманні інтересів всіх трьох сторін, держава є єдиним повністю самостійним учасником, рішення якого обов'язкові для всіх інших. Також заслугою держави є централізоване планування з використанням середньо і довгострокових планів і цільових програм, з встановленням порою конкретних виробничих завдань і термінів їх виконання, зі суворою системою контролю господарської діяльності і безжалісним економічним знищенням невдах. У суті економіка Південної Кореї представляє найбільш гармонійне поєднання планового і ринкового способів ведення господарств. Якщо дуже коротко говорити, то саме формування і уміле використання такого механізму і дозволило Південній Кореї у відносно стислі терміни подолати бар'єр слабо развинутості і зайняти гідне місце в світовій цивілізації.

Нарівні із залученням іноземних інвестицій, починаючи з 80-х років економічна політика Південної Кореї була направлена на залучення через рубіж сучасних технологій. хоч в силу різних причин об'єми запозичених в області технологій були не так значними, як в сферах позикових коштів і прямих капіталовкладень, її роль в перекладі південнокорейської економіки на сучасні рейки і в залученні країни до досягнень НТР була проте досить висока. Для широкого впровадження сучасних технологічних процесів необхідно було і придбавати відповідну техніку. Серед техніки, що закупається, безпосередньо не пов'язаної з виробничими процесами, переважаюче місце займали транспортне обладнання і пересувний склад, електроприлади і апаратура. За умовами контрактів подібного роду, що укладаються постачання фінансувалося кредитами з розрахунку 3% річних з погашенням заборгованості в трирічний термін. Крім вказаного Південна Корея була вимушена придбавати і машини, що безпосередньо використовувались у виробничих процесах. Як правило, закупівля станків і агрегатів супроводилася придбанням прав на використання технологічних процесів. Потреба в них збільшувалася з кожним роком. Відповідно росли і відрахування на оплату як самої техніки, так і технології "know how". Усього за 1962-1982гг. між