Основи ринкових відносин. Концепція: фірма з позиції праця – вартість – ціна – капітал – монополія – олігополія

Основи ринкових відносин. Концепція: фірма з позиції праця – вартість – ціна – капітал – монополія – олігополія.

ПЛАН

Вступ. 3

Розділ 1. Процес суспільного виробництва, його зміст, фактори та ефективність 6

1.1 Виробництво як процес суспільної праці 6

1.2 Фактори виробництва, їх поєднання та результативність. 8

Розділ 2. Фірма в умовах ринкового господарювання. 14

2.1 Фактори і методи ринкового ціноутворення. 14

2.2 Особливості підприємницької діяльності й функціонування капіталу в різних сферах економіки. 18

Розділ 3. Фірма на монополістичних та олігополістичних ринках. 21

3.1 Особливості монополістичної конкуренції. Моделі рівноваги монополістичного конкурента. 21

3.2 Характерні риси та особливості поведінки фірм в умовах олігополії 27

Висновок. 33

Список використаної літератури. 36

Фірма це суб’єкт мікроекономічного рівня господарювання. Вона також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступає товар (продукція чи послуга).

У ринковій економіці фірма – це товаровиробник і основна виробнича ланка економіки. Вона є й суб’єктом господарювання, товаровиробником, організаційною формою господарювання, суб’єктом індивідуального відтворення; суб’єктом і водночас об’єктом маркетингу і менеджменту тощо.

Економічна сутність фірми полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, її діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об’єктивними умовами її існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворювання. Факторами виробництва її є робоча сила і виробничі фонди.

Як економічне явище фірма характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, вона має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. По-друге, фірма – це певна підсистема виробничих відносин.

Отже, вивчення особливостей функціонування фірми в ринковому середовищі є досить актуальним на сьогодення і виявляє певний науковий інтерес.

Основна мета даної роботи полягає у дослідженні особливостей концепції фірми з позиції: праця – вартість – ціна – капітал – монополія – олігополія.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

· розглянути процес суспільного виробництва та його особливості;

· дослідити особливості поводження фірми в умовах ринкового господарювання;

· вивчити механізми функціонування фірми на монополістичного та олігополістичному ринках.

Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають в процесі функціонування фірми в ринковому середовищі.

Об’єктом курсової роботи є такі поняття як фірма, праця, вартість, ціна, капітал, монополія та олігополія.

Хронологічними рамками дослідження є сучасне функціонування фірми в ринковому середовищі.

Досліджуване питання знайшло своє відображення в ряді наукових праць вітчизняних та зарубіжних дослідників. Так, основними джерелами, що використовувались при підготовці даної роботи виступили:

1. Основи економічної теорії: політ економічний аспект. Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. – 5-те вид., випр. – К.: Знання-Прес, 2004. – 615с.. Це фундаментальний підручник з економічної теорії, де також, детально розглянуто особливості функціонування фірми у мікроекономічному контексті.

2. Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Задорожна Н.В. Мікроекономіка. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. Київ: КНЕУ, 1999, 208 с.. Дане джерело розкриває сутність і зміст основних положень мікроекономіки як у теоретичному аспекті, так і з урахуванням реалій перехідної економіки.

3. Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. Пер. з англ. Підручник. Київ: Основи, 1998, 676 с. Цей підручник — перший український переклад найпопулярнішого у США та багатьох інших країнах підручника з економіки. Авторами підручника є лауреат Нобелівської премії з економіки Пол Семюелсон та професор Єльського університету Вільям Нордгауз. У підручнику з'ясовуються вузлові питання мікроекономіки.

4. Мочерний С.В. Економічна теорія. Посібник. Київ: Видавничий центр "Академія", 2001, 656 с. У посібнику на основі аналізу набутків різних економічних напрямів, течій, шкіл подано широку панораму світової економічної думки і застосування її в економічному бутті різних народів, проаналізовано тенденції та перспективи розвитку підприємств в умовах глобалізації господарської діяльності.

Курсова робота складається з трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

1.1 Виробництво як процес суспільної праці

Виробництво — це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця — людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління (10, c.198).

Праця і виробництво — не тотожні поняття. Виробництво — це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення — засобами виробництва. Якщо вироблено продукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, але продукт з якихось причин не створено. Таке виробництво має незавершений характер.

Процес праці здійснюється результативно, тобто з певною продуктивністю або ефективністю, яка залежить від того, як поєднуються його фактори і наскільки повно вони використані. При цьому важливе значення мають як кількісні та якісні параметри факторів виробництва, так і їхня майнова належність, від якої багато в чому залежить мотивація праці учасників процесу виробництва. Коли відомо, які і як використовуються фактори виробництва, кому вони належать, можна більш-менш об'єктивно визначити рівень процесу виробництва.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у певний момент.

Важливою характеристикою виробництва є його двоїстість. У кожний певний момент у процесі виробництва створюються блага, тобто має місце праця і здійснюються ЇЇ витрати, і у такий спосіб відбувається формування вартості вироблюваних благ. З точки зору створення конкретних благ (корисностей) процес виробництва є продуктивною силою, яка сама себе створює. Коли він пов'язаний з формуванням вартості продукції, яка виявляє себе в обміні витратами праці, втіленими в різних благах з метою їх привласнення, цей процес виступає як розгортання певних економічних виробничих відносин (соціальне- та організаційно-економічних) (10, c.199).

Процес виробництва — це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним.

Характерною рисою виробництва як процесу є також поєднання в ньому елементів розвитку і функціонування (тобто безперервного його повторення, в ході якого створюються передумови для розвитку). Нарощування кількісних змін під час функціонування виробництва робить можливим перехід на новий якісний рівень, на якому знову-таки забезпечується більш ефективне функціонування.

Важливою особливістю процесу виробництва є створення не тільки матеріальних, а й нематеріальних благ та послуг, значення яких в сучасних умовах значно зросло.

1.2 Фактори виробництва, їх поєднання та результативність

Види факторів виробництва зумовлені різноманітною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори (засоби) виробництва сільськогосподарського призначення або такі, що належать до промисловості чи таких її підгалузей, як легка промисловість, машинобудування. Робітники як фактори виробництва можуть бути зайняті в матеріальному виробництві чи духовній сфері, в різних регіонах країни тощо. Види факторів виробництва дуже різноманітні, що є об'єктивною підставою суспільного поділу праці.

Для типів факторів виробництва характерною є визначеність. Вони представлені засобами виробництва (речовий фактор) і безпосередніми виробниками (особистий фактор), наділеними здатністю до праці (в тому числі до підприємницької діяльності), яка реалізується у поєднанні з засобами праці.

Особистий і речовий фактори набувають найсуттєвішої якості — суспільного характеру, коли постають не як індивідуальні, а як сукупні фактори. Індивідуальні фактори, як і індивідуальне виробництво, певною мірою є абстракцією. Індивідуальні фактори обох типів (засоби виробництва і робоча сила) в суспільному вигляді — це сукупні засоби виробництва та сукупна робоча сила, сукупний фактор виробництва — однотипний але багатовидовий. Зростання різноманітності видів фактора не змінює його тішу, але означає розвиток його суспільного характеру, оскільки примножує й ускладнює зв'язки між різновидовими факторами виробництва одного типу (речового або особистого). Між індивідуальним та сукупним факторами виробництва виникають відносини і єдності, і відчуження (13, c.72).

Первинними факторами виробництва були земля і праця. З розвитком цивілізації Уявилися й інші речові фактори виробництва, але також похідні від землі. Останні є вже результатами праці, продукцією виробничого призначення. Обидва типи факторів виробництва (і засоби виробництва, і робоча сила) мають єдине призначення: вони є продуктивними силами, силами дії людей на природу з метою створення благ.

Проте їхні функції розрізняються. Працівник створює засоби виробництва, визначає їхнє призначення і використовує їх в процесі праці. Речові фактори виробництва функціонують як засоби оснащення трудової діяльності людини, примноження її продуктивної сили. Це предметні органи праці, своєрідне продовження людських органів діяльності і матеріальна основа розвитку їх в процесі виробництва.

Функція робітника як особистого фактора виробництва полягає у використанні своєї робочої сили в процесі праці як діяльності, спрямованої на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. Сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини становить її робочу силу (13, 72-73).

Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії працівника на предмети і сили природи. Частина засобів виробництва характеризується засобами праці, за допомогою яких робітники продуктивно трансформують предмети праці. Активною частиною засобів праці е знаряддя праці, рівень розвитку яких багато в чому є показником відносин між людьми, які складаються в процесі виробництва, і ступеня зрілості тієї чи іншої епохи. Сучасні знаряддя праці на відміну від тих, що використовувалися на початкових етапах цивілізації, включають у себе не тільки різні робочі машини, механізми, обладнання, пристосування, двигуни та передавальні пристрої, а й автоматизовані системи управління, яким відповідають високі технології та переважно розумова праця робітників.

Пасивною частиною засобів праці, значення якої від цього не зменшується, є засоби виробничої Інфраструктури, що виконують функцію забезпечення загальних умов виробництва: будівлі, приміщення, шляхи сполучення, засоби зв'язку, інформації та інші комунікаційні системи (10, c.111).

Предмет праці як друга частина засобів виробництва — це субстанція (природна чи вироблена попередньою працею), на яку спрямована праця людини і з якої вона виробляє майбутній продукт.

Усі зазначені функції засобів виробництва і працівників є необхідними у виробничому процесі. Серед них немає другорядних. Однак це не означає, що не можуть бути визначені певні пріоритети. Щодо функцій, то пріоритет належить особистому фактору. Потенціальний ефект засобів виробництва не реалізується поза керуючою та спрямовуючою діяльністю головної продуктивної сили — людини. Це не означає, що речовий фактор виробництва є лише пасивною стороною процесу виробництва. Наприклад, та його частина, що створена самою природою (предмети праці, які не пройшли первинної обробки), безпосередньо впливає на робочу силу. Часто причиною порушення економічної рівноваги у суспільстві (як закономірних взаємозв'язків складових сукупного виробництва) є недооцінка зворотної дії природного речового фактора виробництва на умови функціонування особистого фактора. Руйнівною для особистого фактора може виявитися дія й тієї частини речового фактора, що є знаряддями праці. Проте функція-причина притаманна живій праці, а функція-наслідок — засобам виробництва. Особливої ролі в сучасних умовах набули накопичені знання, наука як поєднання особистого та речового факторій виробництва (9, c.63).

Розглядаючи розпиток функцій факторів виробництва, їхній взаємозалежності та взаємовпливу слід приділяти першочергову увагу. Недооцінка значення соціальної сфери, залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку, приниження ролі всього того, що пов'язане із забезпеченням високого рівня розвитку особистого фактора виробництва, зумовлені неправильним розумінням пріоритетів у функціональній взаємодії факторів виробництва.

Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва лередує їхнє поєднання. Процес виробництва передбачає об'єднання людей певним чином між собою та з відповідними речовими факторами виробництва. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва — це однопорядкові, але нетотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, ЇЇ виробничих відносин, а у способі поєднання їх — конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил.

У характері відбивається соціально-економічне, а у способі — організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Першому відповідають економічні відносини (виробництво, розподіл, обмін, споживання), в основі яких знаходяться відносини власності або майнові; другому — організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, дисципліни, ресурсного забезпечення, реалізації результатів праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил (9, c.64).

Поєднання факторів виробництва — це не застигла система, а динамічне явище. Серед проблем, які виникають у процесі поєднання факторів виробництва, виділяють такі:

· забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів, їхньої взаємної якісної та кількісної відповідності;

· формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва;

· забезпечення заміни ручної, малокваліфікованої праці на технічно і технологічно оснащену, що дає змогу значно зменшити витрати всіх ресурсів на одиницю створеного продукту;

· досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва і підготовці сучасного працівника;

· пошук і впровадження нових, прогресивних форм включення працівників у виробничий процес;

· створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва, за якого б досягався найбільший результат при найменших витратах.

Результативність використання речових та особистих факторів виробництва може бути відображена категорією ефективності виробництва (співвідношенням одержаного результату продуктивного використання факторів виробництва та їхніх витрат). Ефективність виробництва може бути підвищена за рахунок як збільшення використаних факторів, так і повнішого їх використання, тобто екстенсивним або інтенсивним шляхом. У реальному процесі виробництва обидва шляхи переплітаються при переважній ролі одного з них. З розвитком суспільства псе більшого поширення набуває інтенсивний шлях. Процес інтенсифікації виробництва означає більш повне використання його факторі», їхнє якісне удосконалення, а також поліпшення технологій використання продуктивних можливостей їх та відповідне зменшення ролі простого кількісного нарощування факторів, не пов'язаних з суттєвим поліпшенням їхнього застосування (10, 9).

Звичайно, кількісне збільшення факторів виробництва практично має місце і тоді, коли відбувається інтенсивний розвиток, але воно відіграє підпорядковану роль, забезпечуючи просторово-часові форми реалізації завдань якісного вдосконалення засобів виробництва і робочої сили. Якісне вдосконалення факторів виробництва не дає бажаного ефекту, якщо не супроводжується адекватним кількісним використанням їхніх поліпшених властивостей.

Найперспективнішим шляхом удосконалення факторів виробництва є впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Проте й традиційну техніку та технологію можна застосовувати по-різному. Зростання рівня використання можливостей наявної техніки та технології — не менш важливий напрям інтенсифікації виробництва. При цьому інтенсифікація виробництва зумовлена темпами створення нової техніки та технології, їхнього масового застосування.

Сам по собі технічний прогрес автоматично не приводить до зростання інтенсифікації виробництва. Недостатнє або не комплексне використання нової техніки та технології не лише не підвищує рівень інтенсифікації та ефективності виробництва, а навпаки, знижує його.

Отже, між технічним прогресом та інтенсифікацією виробництва об'єктивно існує така важлива ланка, як використання факторів виробництва, що дає змогу перетворити можливості першого у динаміку другого. Найкращим є варіант, коли в процесі виробництва використовуються фактори, які відповідають сучасним техніко-технологічним і кваліфікаційно-професійним вимогам і до того ж повноцінно використовуються.

Якщо в суспільстві укорінюються відносини утриманства, соціальної байдужості, зрівнялівки в оплаті праці, порушення соціальної справедливості в розподілі вироблюваних благ, це означає, що в характері поєднання факторів виробництва закладене відчуження робітника від засобів виробництва, яке не дає достатньої мотивації до їхнього Інтенсивного використання.

Практика засвідчує, що інтенсифікація факторів виробництва залежить від змін у характері їхнього поєднання. Більшість економістів світу вважають, що приватизація виробництва не може бути тотальною. Важливо активізувати і державні його фактори через корпоратизацію та комерціалізацію їхнього використання. Водночас слід невпинно поширювати масштаби поєднання працівників з власними (приватними), орендованими, акціонерними та змішаними видами використання засобів виробництва (9, c. 65).

Найбільший виробничий ефект досягається тоді, коли користувачі факторів водночас є їхніми власниками. Однак таке поєднання навряд чи може бути загальним і навіть широкомасштабним, оскільки це означає, що всі члени суспільства повинні бути не тільки номінальними, а й функціонуючими власниками, тобто виконавцями оперативних розпорядчих функцій. Проте кожний крок з наближення до такого поєднання факторів виробництва робить їх функціонування інтенсивнішим, підвищуючи результативність процесу виробництва і повніше задовольняючи потреби членів суспільства.

2.1 Фактори і методи ринкового ціноутворення

З процесу виробництва товар виходить як носій вартості та споживної вартості. Вартість товару — це кількісна визначеність втіленої в ньому уречевленої та живої праці. Важливою її складовою є витрати виробництва, що визначаються після закінчення виробничого процесу. Виходячи з товаром на ринок, виробник достеменно знає, скільки він коштував йому як виробникові.

Для споживача на ринку товар представлений його споживною вартістю. Корисні якості товару є рушійною силою зацікавленості покупця у придбанні товару. Орієнтуючись на попередньо пропоновану продавцем ціну товару, покупець визначає, чи вартий він тих споживчих якостей, що в ньому втілені, і чи зможуть вони задовольнити запити покупця.

На етапі виходу товару зі сфери виробництва діє закон вартості, що встановлює попередню вартісну пропозицію майбутнього ринкового обміну залежно під його ринкової вартості. Домінуючим законом ціноутворення в обігу стає закон попиту і пропозиції, який коригує вартість відповідно до споживної вартості товару. Ціна пропозиції та ціна попиту, що формуються під дією зазначених законів, зустрічаються на ринку, щоб знайти деяку середню величину ціни — ринкову ціну товару. Коливання ринкової ціни залежно від попиту і пропозиції об'єктивно обмежені в діапазоні, де для виробника нижня межа визначається вартістю середніх витрат виробництва, а верхня — граничною кількістю грошей у споживача, тобто рівнем його платоспроможності (4, c.55).

Значення ціни як грошового вираження вартості товару не є вичерпним: ринкова ціна фокусує складні економічні зв'язки між середніми суспільними умовами виробництва товару і можливостями його споживання. Як індикатор нормального зворотного зв'язку між виробництвом і споживанням, у процесі відтворення продукту ціна має встановлювати відповідність кількості та якості споживних вартостей із платоспроможним попитом, активно впливати на рівень і масштаби виробництва товару в межах середніх умов ефективності.

Отже, визначальними факторами ринкової економіки є: 1) вартість товару; 2) співвідношення попиту і пропозиції, зумовлене передусім споживною вартістю товару. Таку подвійну залежність коливань ринкової ціни подано на рис. 2.1.

Рис. 2.1 Механізм взаємодії факторів, що визначають коливання ринкової ціни (10)

Рух кривої ціни товару Ц відбувається навколо значень суспільної вартості товару — прямої В. Значення відхилень кривої Ц від прямої В (+∆ чи -∆ ), тобто відхилень ціни від вартості товару, зумовлюється відхиленням кількісного обсягу споживних вартостей на ринку (крива С) відносно прямої П, що визначає платоспроможний попит на цей товар. Величина відхилень від ціни товару встановлюється в обернено пропорційній залежності від відповідних значень пропозиції товару відносно попиту.

Значенням кількісного надлишку споживних вартостей на ринку (+∆ на кривій С) відповідають значення ціни товару, нижчі від його вартості (-∆ на кривій Ц), і навпаки.

Точка збігу ціни товару з його суспільною вартістю 0 відповідає ринковій рівновазі попиту і пропозиції. Саме за цих умов сума цін товарів дорівнює сумі їхніх вартостей у суспільстві в цілому.

Крім наведених визначальних факторів формування ринкової ціни, важливим є також фактор розвитку інфляції. Вона спричиняє зростання цін на всі товари.

Сучасна теорія і практика ціноутворення — це продукт тривалої еволюції соціально-економічних відносин суспільства. Безперечним досягненням у ході цієї еволюції свого часу була марксистська трудова теорія вартості, що систематизувала і розвинула відповідні погляди А. Сміта та ін. Прагматизм ринкових відносин в їхній підприємницькій формі XIX ст. вимагав розширення аналізу факторів ціноформування як у сфері виробництва, так і поза ним. Виникла теорія "граничної продуктивності факторів виробництва", в якій розглядалася участь у формуванні вартості товару всіх факторів виробничого процесу — капіталу, праці та землі (природних факторів) (10, c.188).

Лімітованість ресурсів і доходів відіграє роль додаткового фактора руху ціни товару. При обмеженні ресурсів "гранична корисність" дефіцитного товару підвищується за умов конкуренції покупців, зростає його відносна цінність для споживача, а отже, і ціна. "Низька межа" доходів зменшує "граничну корисність", встановлює рамки споживання шляхом приведення ціни і споживної вартості товарів у відповідність зі платоспроможним попитом. На відміну від трудової теорії вартості теорія "граничної корисності" робить наголос на споживній вартості товару як факторі ціноутворення.

На практиці в сучасній змішаній економіці розвинених країн використовуються різні методи формування цін. Функція ціноутворення реалізується самим господарюючим суб'єктом — виробником (фірмою, акціонерною компанією, монополістичним об'єднанням, державним підприємством тощо) або посередницькими структурами (торговими, маркетинговими), що доставляють товар на ринок. Найпоширенішим і найпростішим е метод, за яким ринкова ціна визначається двома кількісними параметрами: собівартістю виробництва товару плюс середньою величиною прибутку. Цей метод дістав умовну назву "собівартість і прибуток".

Технічно складнішим є метод "контрольної точки", що ґрунтується на виробничій функції Кобба — Дугласа (Cobb-Douglas Production Function). Вона заснована на припущеннях, що гранична піддача ресурсів зменшується, а коефіцієнти еластичності виробництва за затратами залишаються незмінними. При цьому еластичність заміщення ресурсів у будь-якій точці дорівнює 1. Алгебраїчний вираз функції, що описує загальноекономічний рівень, такий:

N = AL^αK^β,

де N — національний дохід; А — коефіцієнт розмірності; L, К — відповідні об'єми застосованої праці та капіталу; α, β — незмінні коефіцієнти еластичності виробництва, відповідно по праці та капіталу.

Функція, що розглядається, дає можливість визначати рівень доходу відповідно до характеру змінних. Якщо ∑α + β = 1, існує лінійна залежність; в усіх інших випадках ефект масштабу позитивний, коли ∑α + β > 1, і негативний, коли ∑α + β < 1. Аналогічно можна визначити вартісні значення виробництва на локальних рівнях.

Хоча за другим методом враховується широке коло факторів ціноформування, він, як і перший, має істотний недолік: використання лінійних залежностей між значеннями факторів динаміки ринкової ціни. Усунути його можна за допомогою методу, заснованого на визначенні показника цінової еластичності, коли отримують кількісне вираження можливого діапазону коливання ринкових цін залежно від динаміки обсягу политу на товар:

де Ец — цінова еластичність; П₁, П₂ — значення зміни попиту; Ц₁ , Ц₂ — значення зміни ціни.

Іноді застосовують метод "споживної вартості", коли за допомогою експертних оцінок споживних властивостей товару визначають цінову політику на ринку певного товару.

Ціноутворення в ринкових умовах реалізується через цінову стратегію продавця товару. Загальними напрямами цінової стратегії е: 1) визначення місця ціни в системі засобів конкурентної боротьби на ринку; 2) вибір методу розрахунку ціни; 3) характер цінової адаптації нових товарів на ринку; 4) зв'язок ціни з життєвим циклом товару; 5) моделювання відношення покупця до ціни товару; 6) аналіз обмежень ринкового і позаринкового характеру на ціну (10, c.189).

Загальні принципи і методи ціноутворення можуть використовуватись залежно від конкретної сфери ринкових відносин, характеру і місця застосування цін, а також способу їх використання.

2.2 Особливості підприємницької діяльності й функціонування капіталу в різних сферах економіки

Істотні відмінності в характері та джерелах зростання капіталу, структурі авансованого капіталу спричинені умовами його функціонування. Розглянемо ці відмінності на прикладі підприємств аграрного сектора, торгівлі та грошово-кредитної сфери.

Капітали, що функціонують в аграрній сфері, мають суттєві особливості порівняно з іншими капіталами виробничої сфери. По-перше, основним об'єктом їх прикладання є такий не відтворюваний фактор, як земля; по-друге, чітко виражена сезонність виробництва; по-третє, через обмеженість землі як виробничого фактора одним з елементів витрат може бути земельна рента.

Розглянемо послідовно кожну з названих особливостей.

Земля як фактор виробництва відіграє в сільському господарстві провідну роль. Здатність її відтворювати продукт залежно від родючості с найважливішим чинником, що впливає на ефективність сільськогосподарського виробництва. Проте інтенсивне використання землі може призвести до зниження родючості. Отже, запорукою успіху є проведення заходів щодо її підвищення. Незважаючи на технічний прогрес в аграрному секторі, тут застосовується, порівняно з іншими галузями економіки, більше живої праці внаслідок досить високої трудомісткості виробничих процесів. Це зумовлює ефективність у цій галузі відносно невеликих підприємств. Розміри капіталів порівняно з промисловістю тут менші, тому в сільському господарстві країн ринкової економіки значну частину продукції виробляють сімейні фермерські господарства.

Оборотний капітал аграрного підприємства обертається лише один раз на рік. Отже, для безперервного фінансування виробничого процесу через сезонність виробництва ці підприємства вдаються до кредиту.

На індивідуальну вартість продукту впливають різна родючість землі, а також близькість до ринків збуту. Це стає важливою передумовою появи специфічної частини чистого доходу — ренти.

Ведення сільського господарства незначними за розміром виробничими ланками може змінити мотивацію виробництва: підприємство може функціонувати не заради додаткової вартості, а лише для самозабезпечення сім'ї. Тому збитковість підприємства не завжди буде означати, що його власник закриє його або скоротить обсяг виробництва (10, c.223).

Капітал у сфері торгівлі зайнятий в основному лише купівлею-продажем (оптовим чи роздрібним) виготовлених товарів. Проте частина персоналу на торговому підприємстві виконує операції, що продовжують процес виробництва в сфері обігу: фасування, перевезення, зберігання тощо. Капітал торгового підприємства складається з трьох частин: а) капіталу для закупівлі товару; б) основного капіталу (будівлі, устаткування, торгове обладнання); в) оборотного капіталу (в основному заробітної плати працівників). В цілому капітал торгового підприємства складається перемажмо з капіталу обігу (а + b).

Природа торгової діяльності визначає також дуже швидкий оборот капіталу: один оборот торгового капіталу обслуговує оборот кількох промислових (тобто підприємців сфери виробництва).

Додаткова вартість, яку привласнює торгове підприємство, це, з одного боку, результат праці найманих працівників, а з іншого — частина додаткової вартості, створеної на підприємствах, продукцію яких реалізує торгівля. Через торгових посередників у виробничих підприємствах скорочується розмір капіталу, зайнятого у сфері обігу, а також зменшуються витрати живої та уречевленої праці на виконання функцій грошового і товарного капіталу. Вони зосереджуються на виробничій діяльності, сплачуючи послуги торгових підприємств, утворюючи у такий спосіб чистий дохід для останніх.

У багатьох країнах реалізація товарів та послуг все більше зосереджується у самостійних або орендованих невеликих торгових підприємствах, що уклали договір франчайзингу з великими промисловими або торговими компаніями.

Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнем розвитку кредитних відносин.

Кредит — це система відносин, за якими капітал надається на позиковій основі. Надаючи кредит, власник капіталу обумовлює: а) повернення капіталу через певний строк; б) отримання доходу на цей капітал у вигляді відсотка. Відповідно до суб'єктів та об'єктів кредитних відносин розрізняють такі види кредиту: комерційний (між функціонуючими підприємствами, наприклад коли торгове підприємство купує в кредит товари у промислового підприємства); банківський (коли банк надає позику своєму клієнту під певні гарантії або без них); іпотечний (коли кредит надається під заставу нерухомого майна — землі, будівель тощо); споживчий (для купівлі дорогих предметів споживання — земельної ділянки, будинку, автомобіля тощо); державний (державі для покриття витрат державного бюджету, що не покриваються його доходами) (10, c.224).

Головна роль належить банківському кредиту, а банківська система є центром розвиненої ринкової економіки. В центрі банківської системи стоїть державний національний банк, що є емісійним, касовим і резервним центром. Проте кредитне обслуговування функціонуючих капіталів здійснюють комерційні банки.

Комерційні банки створюють свій капітал переважно за рахунок депозитів (вкладів, позик клієнтів), а їхній капітал зростає завдяки наявності розбіжності між відсотком, що береться за наданий кредит, і відсотком, що сплачується за депозитами (маржа).

Операції щодо залучення депозитів називають пасивними, а прибуткового розміщення капіталу — активними. Саме сальдо між результатами цих операцій дає банку можливість отримувати прибуток.

3.1 Особливості монополістичної конкуренції. Моделі рівноваги монополістичного конкурента

Монополістична конкуренція – це ринкова структура, де відносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькі замінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринків монополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави, безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо.

Монополістична конкуренція має наступні ознаки:

· відносно велике число невеликих фірм;

· диференційована продукція;

· деякий, проте обмежений контроль над ціною;

· нецінова конкуренція;

· відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.

Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід нових фірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи на монопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати на загальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, в умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірма формує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.

Концентрація виробництва в галузях з монополістичною конкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичної конкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею (13, c.298).

Існує ряд моделей монополістичної конкуренції, але класичною вважається модель Е.Чемберліна.

Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринку монополістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів виробництва. Основна особливість моделі такої фірми зумовлена еластичністю попиту і відповідною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичного конкурента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютно еластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежить від числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими є число конкурентів і диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит на продукцію кожного продавця, а крива попиту – більш пологою, тому що ситуація наближатиметься до досконало конкурентног