Зношення, амортизація та відновлення основних фондів підприємства

ВСТУП

Однієї з найбільше важливих задач розвитку промисловості є забезпечення виробництва насамперед за рахунок підвищення його ефективності і більш повного використання внутрішньогосподарських резервів. Для цього необхідно раціонально використовувати основні фонди і виробничі потужності.

Усі основні засоби, крім землі піддані фізичному та моральному зносу, тобто під впливом фізичних сил, технічних та економічних факторів вони поступово втрачають свої якості та приходять до непотребу. Поступове перенесення вартості діючих основних фондів на готовий продукт та накопичення грошового фонду для заміни зношених об’єктів називається амортизацією. На світі декілька різноманітних концепцій амортизації. На Україні діє “натуралістична” концепція.

Нарахування амортизації (зносу) регламентується П(С)БО №7, за яким амортизація – це систематичне розподілення вартості основних засобів, яка амортизується протягом строку їх корисного використання (експлуатації).

Нарахування амортизації основних засобів робиться такими методами:

прямолінійний;

виробничий;

зменшення залишкової вартості;

прискореного зменшення залишкової вартості;

кумулятивний;

Серед альтернативних методів нарахування амортизації, що передбачені стандартами GAAP, можна визначити такі, як метод списання та заміни, метод групового та змістовного обліку зносу, метод оцінки товарно-матеріальних запасів.

Нарахування амортизації у податковому обліку регламентується Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”, за яким амортизація – це поступове віднесення витрат, що пов’язані з придбанням, виготовленням та покращенням основних фондів, на зменшення скоректованого прибутку у межах поставлених норм амортизаційних відрахувань. У податковому обліку існує метод зменшення залишкової вартості та прискорений метод.

Треба зазначити, що П(С)БО №7 дозволяє нарахування амортизації податковими методами , що приводить до різноманітних протиріч.

Основним питанням амортизаційної політики – який метод амортизаційних відрахувань обрати. Щоб відповісти на це питання треба детально розгляну усі існуючи методи та визначити фактори, що пов’язані з експлуатацією об’єктів основних засобів, бо чітких рекомендацій по цьому у світі не існує. Обраний метод нарахування амортизації закріпляється наказом та відображається у обліковій політиці підприємства.

Отже, амортизаційні відрахування – один з головних джерел здійснення реальних інвестицій. За допомогою амортизації регулюється швидкість звороту основних засобів, інтенсифікується процес її відтворення, регулюється технічна та виробнича політика на підприємстві. В Україні не вироблено амортизаційної політики, яка б дала змогу стимулювати використання одного з найбільших інвестиційних ресурсів. Необхідно створити таку систему амортизації, яка б у рамках загальнодержавного регламенту дала змогу кожному підприємству обирати найсприятливіші режими відновлення основних фондів.

1 ЗНОШЕННЯ, АМОРТИЗАЦІЯ І РЕМОНТ ОСНОВНИХ ФОНДІВ

Процес виробництва здійснюється за умови поєднання робочої сили і засобів виробництва. Засоби виробництва; складаються із засобів праці та предметів праці. У вартісному виразі вони становлять виробничі фонди (виробничі засоби) підприємства, які поділяються на основні та 1 оборотні. Головними ознаками основних фондів є термін І їх експлуатації (більше одного календарного року), вартість і спосіб її перенесення. Основні фонди, у свою чергу, поділяються на основні виробничі та основні невиробничі фонди.

До основних виробничих фондів відносять засоби праці, які беруть участь у процесі виробництва упродовж тривалого періоду, при цьому не змінюють своєї натурально-речової форми і переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції частинами.

Основні невиробничі фонди за тривалістю функціонування і втратою споживної вартості подібні до основних виробничих фондів, але між ними існує різниця. Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва. Джерелом відтворення їх є прибуток підприємства, тоді як джерелом простого відтворення основних виробничих фондів є амортизаційні відрахування. До основних невиробничих фондів належать фонди житлово-комунальних господарств, будинки відпочинку, спортивні табори, дошкільні установи, об'єкти соціально-побутового призначення.

У промисловості залежно від сфери функціонування основні виробничі фонди поділяються на промислово-виробничі та непромислово-виробничі.

До промислово-виробничих фондів належать засоби праці підприємства, призначені для виробництва промислової продукції. Непромислово-виробничі фонди — це засоби праці непромислових підприємств (підприємства сільськогосподарського призначення, ремонтно-будівельні дільниці, транспортні цехи та ін.).

Основні фонди неоднорідні і різняться між собою натурально-речовим складом, термінами служби, призначенням і роллю у виробництві. Все це обумовлює необхідність їх класифікації.

Класифікують основні фонди за видами, функціональною ознакою, галузевою належністю, віковим складом.

Видова класифікація основних фондів, що застосовується в бухгалтерському обліку, така:

- земельні ділянки;

- капітальні витрати на поліпшення земель;

- будинки, споруди та передавальні пристрої;

- машини та обладнання;

- транспортні засоби;

- інструменти, прилади, інвентар (меблі);

- робоча і продуктивна худоба;

- багаторічні насадження;

- інші основні фонди.

Група основних фондів "Земельні ділянки" відображає вартість земельних ділянок, які було придбано відповідно до Указу Президента від 19 січня 1999 р. № 32/99 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення".

До групи "Капітальні витрати на поліпшення земель" відносять витрати неінвентарного характеру (не пов'язані зі створенням споруд) на культурно-технічні заходи щодо поверхневого поліпшення земель для сільськогосподарського користування, здійснювані за рахунок капітальних вкладень (планування земельних ділянок, корчування площ під ріллю, очищення полів від каменів і валунів, зрізування купин, осушення та ін.).

Група “Будинки, споруди та передавальні пристрої" охоплює будинки і будови, у яких відбуваються основні "допоміжні" та обслуговуючі процеси, адміністративні будівлі та господарські споруди; житлові будинки; споруди (інженерно-будівельні об'єкти — нафтові та газові свердловини, стволи шахт, штольні, тунелі, мости, очисні споруди тощо); передавальні пристрої, лінії та мережі зв'язку, лінії електроживлення та ін.

До групи "Машини та обладнання" відносять насамперед робочі машини та устаткування, силові машини та устаткування (двигуни, генератори та трансформатори), пристрої розподілу електроенергії тощо.

До групи "Транспортні засоби"належать засоби пересування, призначені для переміщення людей та вантажів, а також магістральні трубопроводи, призначенням яких є транспортування рідких і газоподібних речовин від постачальника до місця їх перебування (1).

До групи "Інструменти, прилади та інвентар (меблі)"відносять: ріжучі, ударні, давлючі та ущільнюючі знаряддя праці, включаючи ручні механізовані знаряддя, які працюють за допомогою електроенергії, стисненого повітря тощо, а також будь-які пристрої для обробки матеріалу, здійснення монтажних робіт та ін. До виробничого інвентарю і приладдя належать предмети виробничого призначення, які використовуються для полегшення виробничих операцій під час роботи, обладнання для охорони праці, ємності для зберігання рідких та сипучих речовин. До цієї групи входять також меблі.

До групи "Робоча і продуктивна худоба"належать: робоча худоба — коні, воли, верблюди, віслюки та інші робочі тварини, продуктивна худоба — корови, бики-плідники, буйволи та яки, жеребці-плідники та племінні кобили та ін.

До групи "Багаторічні насадження"відносять усі штучні багаторічні насадження незалежно від їх віку.

До групи "Інші основні засоби"належать усі основні засоби, що не увійшли до зазначених вище груп.

Відповідно до податкового обліку основні фонди класифікують за функціональним призначенням на три групи (Державний класифікатор України "Класифікація основних фондів", який був затверджений 19 серпня 1997 р.).

До першої групи відносять будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої.

До другої групи належать транспортні засоби, меблі, конторське (офісне) обладнання; побутові електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи, включаючи електронно-обчислювальні та інші машини для автоматичної обробки інформації.

До третьої групи відносять інші основні фонди, що не увійшли до першої та другої груп, включаючи сільськогосподарські машини й знаряддя, робочу і продуктивну худобу та багаторічні насадження.

Згідно з наведеною вище класифікацією та роллю, яку відіграють у процесі виробництва ті чи інші види основних фондів, розрізняють активну та пасивну частини.

До активної частини відносять основні фонди що беруть безпосередню участь у процесі виробництва. Це машини та устаткування, інструменти, прилади та пристрої для вимірювання тощо. До пасивної частини (будівлі, споруди) належать основні фонди, що забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу, створюють умови для цього.

Співвідношення різних груп основних фондів у загальній їх вартості становить функціональну (технологічну) структуру основних фондів.

Чим більша питома вага активної частини основних фондів, тим прогресивніша їх структура.

Технологічна структура основних фондів залежить від багатьох факторів, і передусім від таких, як виробничі та матеріально-технічні особливості галузі; технічний рівень виробництва; форми відтворення основних фондів, форми суспільної організації виробництва; географічне розташування підприємства.

Поліпшення структури основних фондів досягається за рахунок: оновлення та модернізації устаткування; механізації та автоматизації виробництва; правильного розроблення проектів будівництва та високоякісного виконання планів будівництва підприємств; ліквідації не використовуваного або мало використовуваного устаткування та встановлення устаткування, що забезпечить правильніші пропорції між його окремими групами.

Галузева структура основних фондів характеризується співвідношенням величини основних фондів різних галузей у їх загальній вартості.

Вікова структура основних фондів являє собою співвідношення різних вікових груп основних фондів у їх загальній вартості.

Планування відтворення основних фондів, амортизації, використання резервів підвищення фондовіддачі зумовлюють необхідність організації обліку й оцінювання основних фондів. Облік основних фондів здійснюється у натуральних та вартісних показниках.

Кожний об'єкт основних фондів обчислюється у натуральних одиницях (штуках), які характеризують певні його параметри (продуктивність, вагу, габарити тощо). Натуральні показники основних фондів використовуються для розрахунку виробничих потужностей, складання балансів устаткування, визначення технічного стану основних фондів.

Вартісні показники основних фондів дають змогу визначити загальний їх обсяг, динаміку, знос, нарахувати амортизацію, розраховувати собівартість продукції, рентабельність підприємства.

Залежно від часу оцінювання, характеру і стану основних фондів розрізняють:

- балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної (реальної) вартості;

- балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної вартості.

Первісна вартість основних фондів — це фактична собівартість основних фондів, сплачена (передана) на дату їх придбання (створення). Первісна вартість складається з таких витрат:

- суми, що сплачують постачальникам засобів праці (продавцям) та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт;

- реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються у зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкти основних фондів;

- суми ввізного мита;

- суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних фондів (якщо вони не відшкодовуються підприємству);

- витрати зі страхування ризиків доставляння основних фондів;

- витрати на установлення, монтаж, налагодження основних фондів;

- інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних фондів до стану, у якому вони придатні для використання із запланованою метою.

Первісна вартість основних фондів, придбана в обмін, дорівнює їх справедливій вартості.

Справедлива (реальна) вартість об'єкта основних фондів дорівнює сумі, за якою цей об'єкт може бути обмінений у разі здійснення угоди між компетентними, обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами. Справедлива вартість основних фондів визначається також при їх переоцінці.

Справедливою вартістю в більшості випадків є ринкова вартість за умови тривалого збереження способу господарського використання відповідних об'єктів, тобто використання для ведення одного й того самого або аналогічного виду діяльності. Ринкова вартість визначається професійними оцінювачами. У разі неможливості отримання інформації про ринкову вартість яких-небудь об'єктів через їх специфічний характер вони переоцінюються за відновленою вартістю з урахуванням фактичного зносу.

Сума коштів (їх еквівалентів) або інших форм компенсації, яку необхідно було б витратити для придбання (або створення) такого самого засобу праці на дату складення звітності, називається відновленою вартістю.

Залишкова вартість основних фондів визначається як різниця між вартістю, за якою об'єкт основних фондів був занесений на баланс підприємства, та сумою зносу, тобто тієї частини вартості основних фондів, яку вони в процесі виробництва перенесли на вартість готової продукції. Залишкова вартість основних фондів на час їх вибуття з експлуатації, обумовленого зношенням, називається ліквідаційною вартістю.

Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство має отримати від реалізації (ліквідації) основних фондів після закінчення періоду їх корисного використання (експлуатації) за вирахуванням витрат, пов'язаних із реалізацією (ліквідацією).

Показники ліквідаційної вартості є розрахунковими, оскільки вони визначаються на підставі приблизних розрахунків, а не за допомогою безпосереднього вимірювання. Використання показників ліквідаційної вартості дає змогу більш обґрунтовано визначити ту частину вартості об'єкта, яка має бути віднесена на витрати протягом періоду його використання підприємством (за умови достатньо точного визначення ліквідаційної вартості). Підприємство здійснює переоцінку об'єктів основних фондів, якщо їх залишкова вартість значно (більше як на 10%) відрізняється від справедливої вартості на дату складення балансу. Під час переоцінки об'єкта основних фондів на ту саму дату здійснюється переоцінка всіх об'єктів групи основних фондів, до якої належить цей об'єкт. Переоцінена первісна вартість та сума зносу об'єкта основних фондів визначаються множенням відповідно первісної вартості і суми зносу об'єкта основних фондів на індекс переоцінки. Індекс переоцінки обчислюється діленням справедливої вартості об'єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість. Основні фонди в процесі експлуатації піддаються зносу. Знос основних фондів — це втрата ними своєї вартості. Розрізняють два види зносу — фізичний та моральний.

Фізичний знос — це поступова втрата основними фондами своєї первісної споживної вартості, яка обумовлена не тільки їх функціонуванням, а й їх бездіяльністю (руйнування від зовнішнього, атмосферного впливу, корозії). Унаслідок фізичного зносу основних фондів погіршуються їх техніко-економічні та соціальні характеристики - знижується продуктивність, збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим роботи тощо. На фізичний знос впливають якість основних фондів, їх технічна досконалість (конструкції, вид і якість матеріалів); особливості технологічного процесу (величина швидкості та сили різання, подання тощо), режим роботи, організація догляду, якості і своєчасність ремонту, якість перероблюваної сировини, ступінь захищеності від зовнішніх умов (вологості, кислотності, атмосферних опадів) тощо.

Розрізняють фізичний частковий та фізичний повний знос основних фондів. Частковий знос можна усунути. Це означає, що споживні вар тості основних фондів відновлюються за рахунок ремонту. Повний знос не можна усунути, він зумовлює необхідність ліквідації зношених фондів та заміни їх новими. Рівень зносу основних фондів та оцінку їхньої придатності визначають під час інвентаризації та переоцінки основних фондів. Мірилом фізичного зносу є коефіцієнт фізичного зносу(1).

Моральний знос, як правило, настає раніше фізичного зносу, тобто основні фонди, які ще можуть бути використані, економічно вже не ефективні. Моральний знос - це зменшення вартості основних фондів під впливом підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби праці (скорочення суспільно необхідних витрат на їх відтворення), а також у результаті створення нових, більш продуктивних і економічно вигідних машин та устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації.

Таким чином, моральний знос виявляється у двох формах. Перша полягає в знецінення старих засобів у результаті зниження вартості їх відтворення, друга — як наслідок знецінення старих основних фондів через створення нових, більш ефективних.

У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває врахування морального зносу. Поява нових, досконаліших видів машин та устаткування з підвищеною продуктивністю, кращими умовами обслуговування та експлуатації обумовлює неефективність подальшого використання старих засобів праці, оскільки на них виробляється більш дорога і гіршої якості продукція (нижча продуктивність праці, більші амортизаційні відрахування). Тому застарілі засоби праці доцільно заміняти новими ще до закінчення їхнього фізичного строку служби. Моральному зносу другої форми підлягає в основному активна частина основних фондів. Характерною особливістю застосовуваних основних фондів у процесі виробництва є їх відновлення. Для відновлення засобів праці у натуральному виразі необхідне їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється шляхом амортизації. Об'єктом амортизації є всі основні фонди (крім землі). Амортизація — це процес перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної продукції з метою їх повного відновлення. Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів підприємства відраховують певні суми грошей відповідно до розмірів їх зносу (фізичного та морального), які включають до собівартості новоствореної продукції. Ці відрахування називаються амортизаційними. Після реалізації створеної продукції частина грошової суми, що відповідає перенесеній вартості основних фондів, відокремлюється і накопичується до повної величини, яка в основному відповідає первісній вартості основних фондів. Накопичені амортизаційні відрахування і є джерелом відновлення основних фондів

Амортизаційні відрахування здійснюють за певними нормами відносно балансової вартості об'єкта основних фондів. Норма амортизації — це встановлений річний відсоток відшкодування вартості зношеної частини основних фондів. Норма амортизації розраховується за формулою:

де - термін служби.

Норми амортизації, які застосовуються на підприємстві, мають бути економічно обґрунтованими і спрямованими на своєчасне відшкодування основних фондів. Під час їх розрахунку дуже важливо правильно визначити термін використання (експлуатації) основних фондів, який установлюється підприємством при зарахуванні об'єктів основних фондів на баланс. Термін використання (експлуатації) об'єкта основних фондів переглядається в разі зміни очікуваних підприємством економічних вигод від його експлуатації. У такому разі відповідно до нового терміну використання і будуть визначатись норми амортизації об'єкта основних фондів. Важливими у системі амортизації є методи її нарахування, які дають змогу активно впливати на обсяг амортизаційних відрахувань, ступінь концентрації ресурсів у різні періоди функціонування фондів, що дає змогу динамічно підходити до створення основних фондів, ураховувати вплив чинника часу. Вибір методу амортизації визначається низкою об'єктивних чинників залежно від специфіки виробництва, темпів технічного прогресу, складності та особливостей розрахунків тощо.

Відомі такі основні методи амортизації.

Прямолінійний (рівномірний) метод полягає в тому, що кожного року на собівартість виготовленої продукції переноситься однакова частина вартості основних фондів. За такого методу щорічні амортизаційні відрахування обчислюються за формулою:

Прямолінійний метод амортизації є простим, наочним, забезпечує рівномірні, стабільні амортизаційні накопичення протягом усього терміну служби. Водночас цей метод має низку недоліків.

По-перше, цей метод передбачає рівномірний знос основних фондів протягом усього терміну їх використання, але в реальному виробництві устаткування зношується нерівномірно (простої, поломки, неповне завантаження за зміну) і вартість основних фондів на вартість продукції переноситься нерівномірно.

По-друге, прямолінійний метод амортизації не враховує морального зносу основних фондів, який зменшує вартість машин та устаткування або зменшує можливу їх вартість за рахунок введення в експлуатацію нових, більш досконалих, ефективних машин та устаткування. Це обумовлює дострокове виведення застарілої техніки з експлуатації, а значить, і недоамортизацію цієї техніки. Збитки від недоамортизації відбиваються на результатах діяльності підприємства. Методи прискореної амортизації. Ці методи дають змогу протягом першої половини корисного строку використання основних фондів відшкодувати до 60—70% їх вартості завдяки застосуванню в цей період підвищених норм амортизації. Прискорена амортизація означає щорічне зниження суми амортизаційних відрахувань, тому методи прискорення амортизації - це методи дегресивної амортизації.

Доцільність застосування методів прискорення амортизації пояснюються такими обставинами:

- найбільша інтенсивність використання основних фондів припадає на перші роки їх експлуатації, коли вони фізично і морально ще є новими;

- накопичуються кошти для заміни об'єкта, що амортизується, у разі його швидкого морального старіння та інфляції (1).

Найпоширенішими методами прискореної амортизації є метод зменшення залишкової вартості та методу суми чисел (кумулятивний метод).

Метод зменшення залишкової вартості передбачає визначення суми амортизаційних відрахувань множенням залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації на річну норму амортизації (у відсотках), яка визначається за такою формулою:

де - строк служби.

Кумулятивний метод (метод суми чисел) характеризується також більш високими нормами амортизації в першій половині строку використання і поступовим їх зниженням у другій половині. Норма амортизації тут — величина змінна і розраховується діленням числа років (що залишились до кінця амортизаційного строку служби) на кумулятивне число, що являє собою суму чисел членів арифметичної прогресії (від 1 до 7, якщо строк служби сім років). Кумулятивне число розраховується як сума числових значень років служби устаткування. При семирічному терміні служби це дорівнюватиме:

1 + 2 + 3 + 4 + 5 +6 + 7 = 28,або (1 + 7) : 2 • 7 = 28.

Норма амортизації для першого року (коли залишилось сім років строку служби) дорівнюватиме

(7 : 28)100% = 25%,

для другого року (коли залишилось шість років служби)

(6:28)100% = 21,43%.

При використанні цього методу в перші три роки амортизовано буде понад 64% вартості основних фондів, а через п'ять років — майже 90%.

Досвід показує, що застосування методів прискореної амортизації основних фондів зумовлюється їх узгодженістю з конкретним механізмом ринкових відносин. Ці методи слугують для підприємств гарантією від втрат унаслідок знецінення основних фондів, посилюють роль амортизації як джерела нагромадження.

Виробничий метод амортизації ґрунтується на передбаченні, що функціональна корисність основних фондів залежить не від часу, а від результатів їх використання. При цьому термін корисної служби визначається кількістю продукції та обсягом послуг, які підприємство планує виготовити або надати, використовуючи наявні засоби праці. При використанні цього методу річна сума амортизації визначається як:

де - річний обсяг виробництва.

Виробничий метод амортизації застосовується на промислових підприємствах з нерівномірним випуском продукції по періодах.

Підприємства України можуть застосовувати норми й методи нарахування амортизації основних фондів, передбачені податковим законодавством, згідно з яким амортизаційні відрахування обчислюються окремо за кожною з трьох груп основних фондів, визначених за функціональним призначенням. Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норми амортизації на балансову вартість групи основних фондів на початок звітного періоду.

Річні норми амортизації для кожної з груп основних фондів установлені такі:

- група 1— 5% (квартальна 1,25%);

- група 2— 25% (квартальна 6,25%);

- група 3 —15% (квартальна 5,75%).

У процесі використання основні фонди піддаються фізичному зносу. Різниця в умовах їх експлуатації призводить до того, що окремі об'єкти основних фондів, їх складові елементи зношуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення зношених конструктивних елементів засобів праці з метою відтворення їх споживних вартостей та підтримування у робочому стані до закінчення строку корисної експлуатації. Здійснюється все це за допомогою ремонтних робіт.

Ремонт це комплекс робіт щодо підтримування основних фондів у робочому стані протягом усього строку їх служби. Залежно від ролі у відтворенні та оновленні основних фондів усі види ремонту поділяються на поточні та капітальні. З допомогою поточного ремонту усуваються дрібні неполадки, ушкодження, замінюються окремі деталі, попереджається прогресуючий фізичний знос. Отже, поточний ремонт не відновлює основних фондів, а лише підтримує їх у робочому стані.

Капітальний ремонт, зумовлений нормальним закономірним зносом основних фондів. Під час капітального ремонту об'єкти основних фондів повністю демонтуються, замінюються або відновлюються зношені конструктивні елементи, вузли; максимально відновлюються їх первісні техніко-експлуатаційні параметри. Цей вид ремонту веде до оновлення основних фондів і на відміну від поточного набагато складніший за обсягом виконуваних робіт, потребує значних одноразових витрат і здійснюється один раз на кілька років.

Особливим видом найскладніших ремонтів є відновний ремонт основних фондів, спричинений їх зруйнуванням унаслідок стихійних лих (пожежі, повені, землетрусу), досить тривалою бездіяльністю.

У міжремонтний період працездатність основних фондів підтримується за допомогою таких профілактичних заходів, як усунення незначних поломок, чищення, змащування, регулювання тощо. Усі організаційні та технічні заходи з догляду, обслуговування та ремонту здійснюються в певній послідовності відповідно до типових систем технічного обслуговування та ремонту основних фондів, що застосовуються на підприємствах.

Протягом усього фактичного періоду експлуатації устаткування капітально ремонтують кілька разів, у зв'язку з цим виникає необхідність економічної оцінки доцільності капітальних ремонтів, особливо наступних після першого.

Оцінюючи ефективність капітального ремонту, порівнюють два варіанти витрат: перший — капітальний ремонт зношеного устаткування, другий - придбання нового устаткування, що замінить старе, яке потребує ремонту. Витрати за першим варіантом будуть складатись: з витрат на ремонт (Р_к) — вартість замінюваних елементів, витрати на заробітну плату при проведенні ремонтних робіт тощо та експлуатаційних витрат (С_р) протягом одного ремонтного циклу на капітально відремонтовану машину. Ремонтний цикл охоплює період від початку експлуатації до першого капітального ремонту або період між двома капітальними ремонтами.

Витрати за другим варіантом охоплюють вартість придбання та встановлення нової машини (К₁₁),експлуатаційні витрати по новій машині (С_н) та втрати від недоамортизації діючої машини (С_а). Крім цього, необхідно врахувати відмінність у продуктивності і тривалості ремонтного циклу капітально відремонтованого та нового устаткування.

Капітальний ремонт устаткування найчастіше поєднується з його модернізацією — удосконаленням засобів з метою повного або часткового усунення морального зносу (другої форми) та підвищенням техніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог виробництва.

Витрати на поточний ремонт є постійними і відносно рівномірними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять до поточних витрат, що включаються до собівартості продукції (наданих послуг). Проведення капітального ремонту потребує значно більших одноразових витрат, які визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу. Витрати на капітальний ремонт, що забезпечують поліпшення стану основних фондів (продовжується строк корисного використання, підвищується продуктивність засобів праці), входять до балансової вартості основних фондів.

Відновний ремонт фінансується з державного резервного фонду. За характером та обсягом робіт, що виконуються, його відносять до капітального будівництва.

2. РОЗРОБКА УСТАНОВЧИХ ДОКУМЕНТІВ

Основними установчими документами для утворення суб’єкту підприємницької діяльності – юридичної особи є засновницький договір та статут. Засновницький договір – це угода між засновниками суб’єкта підприємницької діяльності, в якій регламентується питання створення юридичної особи, формування статутного фонду, даються відомості про засновників, обумовлюються майнові, фінансові, організаційні умови взаємодії між засновниками, порядок розподілу прибутків та покриття збитків. При складанні засновницького договору особливу увагу слід звернути на визначення конкретних розмірів, строків і порядку участі засновників (учасників) формуванні статутного фонду; умов участі засновників (учасників) у розподілі прибутків та покритті збитків; прав та обов’язків засновників (учасників) тощо. Основним документом, що регламентує діяльність юридичної особи є статут. Завдання статуту – дати повне уявлення про правовий статус і види діяльності суб’єкта підприємницької діяльності як самостійного суб’єкта господарювання. У цьому розумінні статут - це нормативний документ, який доповнює і конкретизує більшість положень засновницького договору.

Чинне законодавство не містить спеціальних вимог до змісту та розмежування окремих положень статуту. Згідно завдання потрібно розробити установчі документи виробничого кооперативу, величина статутного фонду якого 10 тис. грн. Засновниками якого є 7 фізичних осіб, займається підприємство виготовленням телевізорів. Виробничі кооперативи – це добровільне об’єднання фізичних осіб (громадян) для спільного здійснення господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків. Членами виробничого кооперативу можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. Кількість членів виробничого кооперативу не може бути меншою, ніж три особи. Джерелом формування статутного фонду є вступні та пайові внески засновників. Величина статутного фонду законодавчо не обумовлена.

Майно, продукція і прибуток виробничого кооперативу є власністю кооперативу, але кожен член кооперативу має в цій власності свою частку (пай).І при виході з кооперативу цей пай повертається учаснику. Всі учасники виробничого кооперативу мають право брати участь в управлінні підприємством шляхом голосування на загальних зборах за принципом – “одна особа – один голос”. Виробничі кооперативи мають дво-, три- або чотирирівневі схеми управління. Найповніша – це чотирирівнева схема управління: загальні збори членів кооперативу → спостережна рада → правління → ревізійна комісія.

Використовуючи відомості про виробничі кооперативи, складаємо засновницький договір виробничого кооперативу – основний установчий документ, наведений в додатку А. Реєстраційна картка – документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи (осіб) щодо створення та державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи. Реєстраційна картка заповнюється машинодруку або від руки друкованими літерами. Реєстраційна картка виробничого кооперативу приведена в додатку Б. Свідоцтво про державну реєстрацію – це документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію виробничого кооперативу наведене в додатку В. Отже, підготовчим етапом підприємництва є створення установчих документів та проведення державної реєстрації. Лише після реєстрування підприємства в Єдиному державному реєстрі можна законно починати діяльність. Свідченням того, що суб’єкт підприємництва зареєстрований є свідоцтво. В установчих документах вказані основні положення про діяльність та майно підприємства, його засновників та правовий статус (2).

3. РОЗРОБКА КОМЕРЦІЙНОЇ ІДЕЇ ТА ОЦІНКА ЇЇ НА ПРЕДМЕТ МОЖЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ

Одним із важливих завдань при започаткуванні підприємства є вибір виду діяльності та розробка комерційної ідеї, з якою майбутній підприємець планує вийти на ринок. Комерційна ідея – це конкретне цілісне знання про доцільність, можливість та ефективність розробки і впровадження певного технічного або іншого рішення. Це те, що може бути реально зроблено та поставлено на ринок.

Життєздатні комерційні ідеї потрібні не лише для того, щоб розпочати власну справу, але для успішного функціонування бізнесу на всіх його етапах.

Нові комерційні ідеї потрібні для:

- розробки нових видів продукції, послуг;

- захоплення нових ринків та залучення нових клієнтів;

- зменшення рівня витрат виробництва;

- підвищення прибутковості бізнесу тощо;

При розробці комерційної ідеї потрібно пам’ятати про три обставини:

1. Нові ідеї генерувати важко;

2. Існують традиційні висловлювання, які можуть “знищити” розроблену ідею “на пні”. До таких висловлювань належать: “Це не буде працювати”, “Це вже використовували чи випробували”, “Хто за це буде платити”, “Це дурниця” тощо.

1. Є такі основні підходи до розробки комерційної ідеї:

- запозичити чужу ідею.

- використати якійсь унікальний фактор.

- запропонувати абсолютно нову ідею, якої до цього ще не було.

Наука і практика розробили чимало методів творчого пошуку комерційної ідеї (2).

В даній курсовій роботі комерційна ідея розробляється методом, який базується на використанні так званої карти ідей. Даний метод передбачає виконання низки дій, які можна об’єднати в певні етапи розробки.

Ключове слово для розробки комерційної ідеї (2): Телевізори.

Перший етап розробки комерційної ідеї полягає в заповнення карти ідей за наступними напрямками та в виборі пріоритетної позиції:

Виробництво: Плоскі, плоскі рідинно-кристалічні, домаш