Структурно-функціональна характеристика тонкої кишки

СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОНКОЇ КИШКИ У ЛЮДЕЙ В НОРМІ ТА ПІСЛЯ ПЕРЕНЕСЕННЯ ВИРАЗКОВОЇ ХВОРОБИ

Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня ”Бакалавр”

Цубера Вікторія Юрівна

Івано-Франківськ

2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ ТОНКОЇ КИШКИ

2.1 Відділи тонкої кишки

2.2 Будова стінки тонкої кишки

2.3 Функції тонкої кишки

2.4 Процеси травлення в різних відділах тонкої кишки і травні ферменти

РОЗДІЛ 3. ВИРАЗКОВА ХВОРОБА ТА ІНШІ ВИДИ ВИРАЗОК ТОНКОГО КИШЕЧНИКА

3.1 Загальна характеристика виразкової хвороби

3.1.1 Класифікація виразкової хвороби

3.1.2 Етіологія і патогенез

3.1.3 Патологічна анатомія і симптоматика виразкового захворювання ТК

3.1.4 Ускладення виразкової хвороби тонкої кишки

3.2 Симптоматичні виразки

3.3 Лікування виразок ТК

РОЗДІЛ 4. СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ТОНКОЇ КИШКИ ПІСЛЯ ПЕРЕНЕСЕННЯ ВИРАЗКОВОЇ ХВОРОБИ

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Тонка кишка (ТК) є найбільш довгим відділом травного тракту. Вона розташована між шлунком і товстою кишкою (60). Виконує хімічну обробку їжі – хімуса (білків, вуглеводів, ліпідів) після попереднього травлення в шлунку: проштовхування хімуса, вироблення гормонів і головне – всмоктування продуктів розщеплення в кров і лімфу. У тонкому кишечнику виробляються ферменти, які разом із ферментами, що виробляються підшлунковою залозою й жовчним міхуром, сприяють розщепленню їжі на окремі компоненти. Потім білки перетворюються в амінокислоти, вуглеводи розщеплюються на прості цукри, а жири – на більш дрібні складові, що сприяє ефективному всмоктуванню поживних речовин.

Саме в тонкій кишці також відбувається всмоктування більшості лікарських речовин, отрут, токсинів і ксенобіотиків при їхньому пероральному введенні. Крім перетравлювання, всмоктування й транспортування харчових мас тонка кишка також виконує функції імунологічного захисту й секреції гормонів (59).

Отже, тонка кишка виконує чиненайбільше функцій із усіх відділів травного тракту. Тому захворювання цього відділу кишечника можуть давати дуже негативні наслідки на організм людини. Загальновідомою і поширеною хворобою ШКТ є виразка (ulcus, helcoma) шлунку (ушкодження слизової оболонки, поява виразок, які довго не загоюються). Виразка виникає через втрату опірності слизової оболонки шлунку до шлункового соку внаслідок цілого ряду причин (56). Дещо рідше в людини можуть виникати подібні виразки відділів тонкої кишки (не менш небезпечні): виразкова хвороба дванадцятипалої кишки, прободова виразка, виразка тонкої кишки проста (неспецифічна, кругла, трофічна, ідіоапатична і т.д.).

Виразки досліджували ще такі античні лікарі, як Гален, Цельсій, Аретей. Перші поодинокі, хоч і недостатньо повні і точні описи клініки хронічної виразки шлунку зустрічаються в літературі XV-XVIII століть. З того часу до наших днів цю хворобу, здається, вивчили досить детально. Можливо, так думали і в перші десятиліття ХХ ст., але ІІ Вітчизняна війна показала, що не все так просто, бо виразкові захворювання в людей того періоду виявилися важчими, ніж в мирний час. Тоді вчені прийшли до висновку, що цьому сприяє нервовий фактор людини (який у воєнні роки дуже нестабільний). На початку ХХІ століття виявили, що важливим фактором утворення виразок ШКТ є бактерія Helicobacterpilory. Це вплинуло на деяку зміну процесу лікування виразкової хвороби. І все-таки дослідження виразкової хвороби і тепер залишається актуальним. Тим більше, що частота виразкових захворювань, зокрема у дітей, в отсанні роки збільшується (67). У наш час активізувалися дослідження наслідків впливу виразкової хвороби в осіб, які її перенесли на структуру та функції шлунку і тонкої кишки. Такі дослідження також є дуже важливими, оскільки такі зміни в шлунково-кишковому тракті залежать від протікання виразковї хвороби, а тим самим від того, як її лікують. Тому нові знання в цій галузі можуть в майбутньому вплинути на вдосконалення лікувального процесу виразок ШКТ.

Метою даної робити є описати будову і функції тонкої кишки в інтактному стані; причини, види, симптоми виразкових захворювань та наслідки їх у людей після лікування виразки цього відділу травного тракту. Важливим аспектом є порівняння структурно-функціональних особливостей тонкої кишки до і після перенесення захворювання на виразку.

Розділ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

Для написання даної роботи було використано базові й новітні джерела медичної літератури з анатомії, патанатомії, фізіології людини та ін., в яких описані детальна анатомічна будова різних відділів, фізіологічні функції та процеси тонкої кишки. Для розділу „Загальна будова та функції тонкої кишки” використали такі базові джерела літератури: Сауляк-Савицька М.М. „Анатомія людини” (1966); Миловзорова М.С. „Анатомия и физиология человека” (1972); „Анатомия человека” (под. Ред. М.Г. Привеса, 1985); „Международная анатомическая номенклатура (с официальным списком русских эквивалентов)” (за ред. С.С. Михайлова, 1980) (29). Для цього розділу використали також нові роботи: Головацький А.С., Черкасов В.Г., Сапін М.Р., Парахін А.І. „Анатомія людини”, Т. 2 (2007); Гринчук В.О., Велемець В.Х., Пикалюк В.С., Шевчук Т.Я. „Внутрішні органи та серцево-судинна система людини” (2005) та ін.

Опрацювали також літературу з пропедевтики внутрішніх хвороб, з якої брали інформацію про виразкові захворювання ТК, їх особливості в дванадцятипалій, порожній та клубовій кишці. Монографії та підручники, використані нами з цієї галузі з: Бременер С.М. „Язвенная болезнь” (1961); Струков А.І., Сєров В.В. „Патологічна анатомія: Підручник” (2004); „Анатомія та фізіологія з паталогією” (За ред. Я.І. Федонюка, Л.С. Білика, Н.Х. Микули, 2002); І.М. Ганджа, В.М. Коваленко, Н.М. Шуба, Л.Я. Бабиніна та ін. „Внутрішні хвороби” (2002) та ін. Також для характеристики виразкової хвороби використовували і наукові статті: Бондарев Г.А. „Динамика осложнений язвенной болезни в Курской области за 20 лет” (2003); В.I. Бiлик „Виразкова хвороба шлунка та 12-палої кишки: Статистична обробка даних ендоскопiчного обстеження” (1996) та ін.

Для розділу „Структурно-функціональні особливості тонкої кишки після перенесення виразкової хвороби” даної кваліфікаційної роботи ми використовували як монографії, підручники, посібники, так і наукові статі: Хендерсон Дж. М. „Патофизиология органов пищеварения” (пер. с англ.) (1999); Саєнко В.Ф., Іващук О.І., Гомоляко І.В., Бодяка В.Ю. „Зміни з боку тонкої кишки у разі виразкової дуоденальної кровотечі у хворих старше 60 років” (наукова стаття, 2002) і т. д.

Крім того, послуговувалися інформацією з авторефератів дисертацій, оскільки піднята нами тематика ще є недостатньо досліджена: „Стан хворих в ранні терміни після резекції шлунка з приводу виразкової хвороби та їх реабілітація (клініко-функціональне і морфологічне дослідження етапного лікування з використанням Моршинських мінеральних вод) 2003 року” (І.Н. Пахтер, автореф. дис. канд. мед. наук).

Крім літературних джерел, цікавою і подекуди важливою буває інформація, взята з наукових або інформаційних медичних інтернет-сайтів, список яких ми подали після списку джерел літератури.

Дослідження даних літературних джерел та інформації, розміщеної в Інтернеті, показало, що тема даної кваліфікаційної роботи на сьогодні ще не достатньо досліджена і тому є актуальною, має свою новизну, перспективи досліджень. Результати її досліджень, можуть бути використані в практиці лікування виразкової хвороби та симптоматичних виразок захворювань тонкої кишки, ускладнень і/або наслідків (наприклад, рецидивів) пов’язаних з ними.

Розділ 2. ЗАГАЛЬНА БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ ТОНКОЇ КИШКИ

2.1 Відділи тонкої кишки

Тонка кишка (intestinumtenue) розташована в середній області живота, донизу від шлунка й поперечної ободової кишки, досягаючи входу в порожнину тазу. Довжина тонкої кишки в людини коливається від 2,2 до 4,5 м. У чоловіків вона трохи довша, ніж у жінок. Тонка кишка має форму трубки, що у поперечнику становить близько 47 мм, а наприкінці – близько 27 мм. Верхньою межею тонкої кишки є воротар шлунка, а нижньою – ілеоцекальний клапан у місці входу в сліпу кишку. У тонкій кишці виділяють три відділи: 12-палу кишку, порожню і й клубову.

Дванадцятипала кишка (лат. duodenum, читається „дуоденум”) – початковий відділ тонкого кишечника, має форму букви „С” і довжину 25-30 см (21 см у живої людини), обгинає голівку підшлункової залози. Назва цьому відділу дана відповідно до довжини цієї кишки, що древні анатоми вимірювали на пальцях. Дванадцятипала кишка тісно анатомічно і функціонально зв’язана з підшлунковою залозою і жовчовидільною системою. Саме у неї відкриваються загальна жовчна протока і головна протока підшлункової залози (у більшості людей вона впадає в загальну жовчну протоку, але у деяких йде окремо).

Дванадцятипала кишка починається під печінкою на рівні XІІ грудного або І поперекового хребця, праворуч від хребетного стовпа, йде спочатку горизонтально, потім згинається, переходячи у низхідну частину, що тягнеться до рівня ІІІ поперекового хребця. Тут вона переходить у нижню горизонтальну частину. Піднімаючись трохи догори, кишка на рівні ІІ поперекового хребця вигинається і переходить у порожню кишку (43). Початковий відділ дванадцятипалої кишки називається верхньою частиною (pars superіor), другий відділ – спадною частиною (pars descendens). Наступний відділ називають горизонтальною (нижньою) частиною (pars horіsontalіs (іnferіor), який починається від нижнього вигину дуоденуму, йде горизонтально вліво на рівні ІІІ поперекового хребця, перетинаючи спереду нижню порожнисту вену, потім повертає доверху і продовжується у висхідну частину (pars ascendens) (18). При переході верхньої частини в спадну утворюється верхній вигин дванадцятипалої кишки (flexura duodenі superіor), при переході низхідної частини в горизонтальну утворюється нижній вигин дванадцятипалої кишки (flexura duodenі іnferіor) і, нарешті, при переході дванадцятипалої кишки в порожню кишку утворюється найбільш крутий дванадцатипалопустий вигин (flexura duodenojejunalіs).

Таким чином, дванадцятипала кишка утворює ніби підкову, або неповне кільце, що охоплює голівку й почасти тіло підшлункової залози.

Дві п’ятих частини решти токної кишки займає порожня кишка, а три п’ятих – клубова. Ці два відділи тонкої кишки розташовані нижче поперечної ободової кишки і утворюють 14-16 петель, які прикриті попереду великим чепцем. Порожню і клубову кишку об’єднують під загальною назвою intestinumtenuemesenteriale, тому що весь цей відділ повністю покритий очеревиною (на відміну від duodenum) і прикріплюється до задньої черевної стінки через брижі (39).

Порожня кишка (лат. jejunum (єюнум) – порожній, голодний) являє собою верхню половину тонкого кишечника. Назвали її „порожня” тому, що при розтині трупу вона часто виявлялася пустою. Її вміст встигає перейти в клубову, а з клубової і в товсту кишку.

Клубова кишка (лат. іleum (ілеум) – від грец. іleos скручувати) є нижньою половиною тонкого кишечника. Це ділянка травного каналу із заключними етапами усмоктування деяких ди- і мономерів гидролизированной харчової маси, продовженням усмоктування солей і води, ділянка кругообігу жовчних кислот, кобаламина й інших речовин (40). Чіткої межі між порожньою й клубовою кишкою нема, а самі вони дуже схожі за зовнішнім виглядом. Вони лише трохи розрізняються за діаметром і деякими деталями будови стінки. Тому анатоми домовилися, що верхні 2/5 тонкої кишки – це jejunum, а нижні 3/5 – іleum. Порожня й клубова кишки підвішені до задньої черевної стінки зайнятої нею порожнини за допомогою брижів (оточини) – високої складки очеревини, між двома листками якої йдуть до кишки судини й нерви. Ці відділи складаються в численні петлі, які займають серединне положення в черевній порожнині. Таке розміщення забезпечує оптимальний ступінь рухливості кишки, необхідний для просування її вмісту (перистальтики). Приблизно в 2% випадків на клубовій кишці на відстані близько одного метра від її кінця знаходять відросток – diverticulumMeckelii – залишок частини ембріональної жовчної протоки.

Закінчується клубова кишка в заглибині крила правої клубової кістки, переходячи в товсту кишку (36).

2.2 Будова стінки тонкої кишки

Стінка тонкої кишки складається зі слизової оболонки (tunicamucosa), підслизової основи (tela submucosa), м’язової (tunicamuscularis) і серозної оболонок (tunicaserosa). Для слизової оболонки тонкої кишки характерні циркулярні складки, крипти й ворсинки, що збільшують поверхню всмоктування. У слизовій оболонці тонкої кишки розрізняють три пластинки: епітеліальну (одношаровий циліндричний або призматичний каймистий епітелій, у якому розрізняють декілька видів клітин), власну пластинку слизової оболонки (із кровоносними й лімфатичними судинами й одиночними лімфоїдними вузликами або їхніми агрегатами) і м’язову пластинку слизової оболонки із двома шарами гладких міоцитів (внутрішнім – поздовжнім і зовнішнім – циркулярним).

Поверхня всмоктування слизової оболонки тонкої кишки значно збільшена завдяки наявності в ній кругових (поперечних, циркулярних) складок (plicaecirculares), яких нараховується 700-900. Вони складаються лише зі слизової оболонки та підслизової основи і являються постійними утвореннями, які не зникають навіть при розтягуванні кишкової трубки. Поверхня складок покрита величезною кількістю ворсинок (villiintestinales), близько 4-5 млн. У слизовій оболонці велика кількість скупчень лімфоїдної тканини у вигляді одиничних (у порожній кишці) або групових (у клубовій кишці) фолікулів (folliculilimphaticisolitsrii), які виконують захисну функцію. Завдяки складкам слизової оболонки всмоктуюча поверхня тонкої кишки втричі більша за загальну поверхню тіла людини (30).

Уздовж всієї тонкої кишки (а також і товстої) в слизовій оболонці розміщені багаточисельні маленькі прості трубчасті залози (glandulaeintestinales), які виділяють кишковий сік.

За слизовою оболонкою в тонкій кишці розташовується підслизова основа, утворена пухкою сполучною тканиною із кровоносними й лімфатичними судинами та підслизовим нервовим сплетінням. Зі слизової оболонки в підслизову основу можуть проникати лімфатичні вузли або їхні агрегати.

М’язова оболонка складається із внутрішніх циркулярних і зовнішнього поздовжнього шарів гладкої м’язової тканини. При цьому гладком’язові клітини згруповані в пучки й волокна, організовані в складну тривимірну конструкцію. Елементи цієї системи закономірно орієнтовані в різні напрямки (вздовж осі ТК, циркулярно, по похилій спіралі), що дозволяє органу здійснювати моторно-евакуаторну діяльність. Завдяки скороченням м’язової оболонки досягаються перистальтичні рухи, перемішування їжі, всмоктування, а також евакуація її до товстої кишки (24). Між шарами м’язової оболонки перебуває м’язово-кишкове нервове сплетіння.

Серозна оболонка представлена пухкою сполучною тканиною й мезотелієм. Вона покриває зовні тонку кишку з усіх боків, за винятком дванадцятипалої кишки, що покрита очеревиною тільки спереду.

Зовнішній шар стінки певної частини тонкої кишки утворений очеревиною (62). Брижі(mesenterіum) – це складка очеревини, що прикріплює кишечник до задньої стінки черевної порожнини; у ній проходять судини й нерви. Тонка кишка разом з товстою повертаються на своїх довгих брижах так, що брижі покривають їх нижню частину duodenі (майже всю спадну й всю нижню горизонтальну її частини). При цьому, брижі поперечної ободової кишки зростаються з передньою (у минулому – лівою) поверхнею duodenі й очеревинним листком її дорсальних брижів, за якої в підкові дванадцятипалої кишки лежить голівка підшлункової залози (61). Дванадцятипала кишка брижі не має і розміщується заочеревинно (2).

Характеристика ворсинки. Як було сказано вище, поверхня слизової оболонки покрита ворсинками, кожна ворсинка висотою до 1 мм, а діаметр її – 0,1 мм. Ворсинки служать для всмоктування переварених розчинних речовин (30).

Ворсинка являє собою листоподібне або пальцевидне випинання слизової оболонки тонкої кишки. У її утворенні беруть участь усі компоненти слизової оболонки. В основі ворсинки – пальцевидний виріст власної пластинки слизової оболонки тонкої кишки, представлений пухкою волокнистою сполучною тканиною із кровоносними й лімфатичними капілярами й пучками гладких міоцитів. З поверхні цей сполучно-тканинний виріст покритий одношаровим призматичним каймистим епітелієм, у якому розрізняють три типи клітин: стовпчасті, келихоподібні й ендокринні. Епітеліоцити слизової оболонки тонкої кишки інтенсивно відновлюються, їх життєвий цикл становить близько 5 діб.

Стовпчасті епітеліоцити на апікальній поверхні мають посмуговану облямівку з безлічі мікроворсинок з високим вмістом ферментів, що беруть участь у розщепленні й транспортуванні всмоктаних речовин. Келихоподібні екзокриноцити виробляють слиз. Їхнє число зростає в міру наближення до товстої кишки, де є багато цих клітин.

Келихоподібні клітини є продуцентами слизу, що необхідний для формування шарових слизових накладень (місця реалізації слизового травлення) і для захисту епітеліальних клітин від шкідливих факторів вмісту кишки (хімуса).

Навколо основи ворсинок слизова оболонка утворює поглиблення – крипти (cryptae intestinales), куди відкриваються устя кишкових залоз, що представляють собою прямі трубочки. Розглянемо детальніше будову крипт.Кишкові крипти, їх ще називають залозами Ліберкюна, є й у тонкій і в товстій кишці, на відміну від ворсинок, характерних тільки для тонкої кишки. Крипти являють собою трубчасті заглиблення епітелію, розташовані у власній пластинці слизової оболонки кишки. Глибина крипти дорівнює 0,25-0,5 мм, а діаметр – 0,07 мм. Щільність крипт становить 80-100 на 1 мм², а у всій тонкій кишці їх нараховується понад 150 млн. Крипти часто галузяться і виконують не тільки секреторну функцію, але служать джерелом регенрації кишкового епітелію. Як і слизова оболонка, крипти вистелені 5 видами клітин: стовчастими епітеліоцитами з посмугованою облямівкою, келихоподібними клітинами, ендокриноцитами, стовпчастими епітеліоцитами без облямівки та епітеліоцитами з ацидофільною облямівкою, які ще мають назву клітини Панета. Вважають, що клітини Панета синтезують дефензини – біологічно активні речовини, які захищають організм від інфекцій (15). Детальніше розглянемо характеристику деяких ентероцитів тонкої кишки в таблиці 1.

Серед кишкових ендокриноцитів розрізняють Ес-клітини, які продукують серотонін і мотилін; А-клітини, які секретують ентероглюкагон; S-клітини, що виділяють секретин; J-клітини, які виробляють холецистокінін і панкреозимін, що впливають на м’язи жовчного міхура й функції підшлункової залози. Виявлені також J-клітини, що секретують гастрин.

Особливості гістологічної будови стінки ДПК. Дванадцятипала кишка має дорсальні брижі по всій своїй довжині й вентральну – у верхній своїй частині. Одночасно з поворотом шлунка duodenum ухиляється вправо й прилягає до задньої стінки черевної порожнини. Права поверхня дорсальних брижів duodenі зростається з парієтальною очеревиною. При цьому виявляються фіксованими до задньої стінки черевної порожнини як дванадцятипала кишка, так і ув’язнені в її брижах голівка й частина тіла підшлункової залози

Стінка дванадцятипалої кишки має особливу гістологічну будову слизової оболонки, що робить її епітелій стійкішим до агресивності як шлункової кислоти і пепсину, так і концентрованої жовчі і панкреатичних ферментів, ніж епітелій дистальніших відділів тонкої кишки.

Таблиця 1 - Типи ентероцитів і їх характеристика (59)

Будова епітелію дванадцятипалої кишки відрізняється також і від будови епітелію шлунку. Циркулярні складки (складки Керкрінга) слизової оболонки дванадцятипалої кишки високі і густо розміщені одна біля одної (43).

Крім циркулярних складок, на слизовій оболонці дванадцятипалої кишки є поздовжня складчастість (plicalongitudinalisduodeni), яка має вигляд валика і закінчується великим сосочком (Фатера) (papilladuodenimajor), на якому одним загальним отвором відкриваються жовчна протока печінки та вивідна протока підшлункової залози. Цим і пояснюється назва розширення (ампули) перед вихідним отвором протоки – ampulahepatopancreatica. Проксимально від papilladuodenimajor знаходиться менших розмірів сосок (сосочок Санторіні) – papilladuodeniminor, на якому відкривається додаткова протока підшлункової залози (39). У доденальному відділі тонкої кишки, як вже згадувалось вище, у підслизовій оболонці і м’язовій оболонці наявні дуоденальні Брунеровізалози.

Також особливістю будови ДПК є те, що в цьому відділі міститься найбільша кількість ворсинок на слизовій оболонці (близько 40 на 1 мм²) (30), хоча за даним інших авторів, їх найбільше в порожній кишці (39). Ще однією особливістю цього відділу є те, що крім простих трубчастих залоз (glandulaeintestinale), в ній (переважно у верхній частині) є також інший вид залоз – glandulaeduodenales – які розміщені в підслизовій оболонці (на відміну від трубчастих) і мають будову подібну до пілоричних залоз шлунку. М’язи цього відділу ТК більш розвинені, ніж брижової її частини.

Судини й нерви дванадцятипалої кишки. До дванадцятипалої кишки підходять верхні передні й задні панкреатодуоденальні артерії (aa. pancreaticoduodenalessuperiores) (з гастродуоденальної артерії (a. gastroduodenales) і нижня панкреатодуоденальная артерія (з верхньої брижової артерії), які мають анастомози один з одним і віддають до стінки кишки дуоденальні гілки. Однойменні вени впадають у ворітну вену (venaportae) і її притоки. Лімфатичні судини кишки направляються до панкреатодуоденальних, брижових, чревних і поперекових лімфатичних вузлів. Іннервація дванадцятипалої кишки здійснюється прямими гілками блукаючих нервів (nervusvagus) із шлункового, ниркового й верхнього брижового сплетінь (2).

Рис. 1 - Рельєф слизової оболонки тонкої кишки(15). А – відрізок порожньої кишки; Б – відрізок клубової кишки. 1 – брижа тонкої кишки; 2 – слизова оболонка; 3 – м’язова оболонка; 4 – серозна оболонка; 5 – поодинокі лімфоїдні вузлики; 6 – колові складки; 7 – скупчені лімфоїдні вузлики (бляшки Пейєра).

Особливості будови стінки порожньої і клубової кишки. У порожній кишці поперечні складки низькі і розташовані рідше, ніж у дванадцятипалій. По всій довжині їх нараховується 600-650 (24). Вони надають зовнішнім контурам тіні перистого характеру, що являється характерною ознакою. Чим ближче клубова кишка підходить до товстої, тим збільшується кількість поздовжніх складок. Поздовжні складки утворюють жолобки для проходження їжі (а поперечні її затримують). У підслизовій оболонці залози відсутні. По всій довжині в слизовій оболонці є поодинокі лімфатичні вузлики.

У клубовій кишці частіше, ніж в інших відділах тонкої кишки зустрічаються згруповані лімфоїдні вузли – Пейєрові бляшки (рис. 1). Деякі інші відмінності трьох відділів тонкої кишки можна розглянути і порівняти в таблиці 2.

М’язова оболонка брижової частини тонкої кишки, як і ДПК, складена з двох шарів м’язів. Коловий шар розвинений краще, ніж поздовжній.

Серозна оболонка вкриває порожню і клубову кишки з усіх сторін, залишаючи вільною лише вузеньку смужку на брижовому краї, де обидва листки брижі, підійшовши до стінки кишки, розходяться на одну і другу її сторони (18).

Судини й нерви порожньої й клубової кишки.До кишки підходять 15-20 артерій тонкої кишки (aa. Intestinalesjejunalesetileales) – гілки верхньої брижової артерії (a. mesenteriacae superior). Венозна кров відтікає по однойменних венах у ворітну вену (38). Лімфатичні судини впадають у брижові (верхні) лімфатичні вузли і в клубово-ободові вузли (nodilymphaticicoeliacietmesenterici). Іннервація стінки тонкої кишки здійснюється гілками блукаючих нервів і верхнього брижового сплетіння (симпатичні нерви).

Таблиця 2 - Основні анатомічні особливості тонкої кишки(36)