Символіка мусульманської культури в контексті ідеології ісламу

Зміст

Вступ

Розділ І. Стан наукової розробки теми

1.1 Теоретико-методологічні проблеми ісламської культури

Розділ ІІ. Іслам як культурно-релігійна система

2.1 Історико-культурні передумови виникнення і формування ісламу

2.2 Коран як світоглядне джерело мусульманської культури

2.3 Культурно-релігійні домінанти ісламу

2.4 Принципи ісламського віровчення як основа обрядових та символічних дій і правил

Розділ ІІІ. Особливості арабо-мусульманського мистецтва як віддзеркалення релігійно-культурних процесіів

3.1 Релігійно-художня символіка архітектури ісламу

3.2 Специфіка символіки орнаменту та каліграфії

3.3 Синтез реальності, вигаданого й символіки у мистецтві мініатюри арабо-мусульманського Сходу

Висновки

Література

Актуальність теми. Релігія найтіснішим чином зв’язана з культурою, постійно істотно впливає на її своєрідність та шляхи розвитку. Важливе значення релігії визначається двома факторами: по-перше, релігія формує у людини певне світобачення та ціннісні орієнтації, які згодом реалізуються в її культурній діяльності, по-друге, для здійснення релігійних обрядів необхідні певні предмети культу, до яких відносяться храми, сакральні сосуди, книги, скульптури, музичні інструменти.

Іслам заклав духовні основи арабської цивілізації, об’єднав численні семітські народності в єдиний культурний простір, що дозволило арабам не лише створити міцну державу – Арабський халіфат – від Індостану до Піреней, але й здійснити могутній вплив на духовний потенціал народів Західної та Східної Європи.

Саме ця культура, яка увібрала в себе здобутки античності, стала своєрідним кросскультурним ланцюгом, завдяки чому середньовічна Європа ознайомилася з доробком античних філософів, з математичними, технічними й науковими досягненнями Середньої та Центральної Азії, Індії та Китаю.

Художня культура, що стала потужним елементом мусульманської культури, мала надзвичайне значення для молодого соціуму й тому заслуговує на докладніший розгляд та вивчення.

Актуальність цієї теми викликана й тим, що в історії великих культур класична арабо-мусульманська культура посідає одне з найважливіших місць. Свого часу ця високорозвинута самобутня культура процвітала на безкрайніх просторах від Індії до Іспанії, що включали Близький Схід та Північну Африку, її вплив відчувається нині у багатьох частинах світу, вона є важливою ланкою зв’язку між культурами античності та середньовічного Заходу. Унікальність цієї культури обумовлена особливостями ісламу, що являв собою не лише світову релігію, а й цілісну культуру – право й державу, філософію та мистецтво, релігію та науку, що були неповторними. І хоча іслам історично близький багатьом європейським культурним традиціям, порівняльний аналіз цих відмінностей, на перший погляд неочевидних, показує найбільшу віддаленість ісламу від європейського стандарту.

Мета та завдання. На основі комплексного вивчення ісламських релегійних джерел, відповідних наукових студій, виявити особливості релігійно-художньої символіки мусульманської культури в контексті ідеології ісламу, його провідних духовних цінностей та традицій.

Досягнення цієї мети потребувало виконання таких завдань:

- дослідити стан наукової розробки теми;

- виявити історико-культурні передумови виникнення і формування ісламу;

- охарактеризувати роль Мухаммеда у формуванні та розповсюдженні ісламу;

- охарактеризувати Коран як світоглядне джерело мусульманської культури;

- з’ясувати основні релігійно-культурні домінанти ісламу;

- розглянути принципи ісламського віровчення як основу обрядових та символічних дій і правил;

- проаналізувати особливості релгійно-художньої символіки мусульманської архітектури;

- висвітлити символічні образи мусульманської книжкової мініатюри;

- розглянути специфіку каліграфії та орнаменту;

- окреслити роль та символіку релігійних свят.

Об’єктом дослідження виступає ісламська культура.

Предметом роботи є релігійно-художня символіка культури ісламу.

Теоретико-методологічна основа дослідження спирається на принципи історизму та об’єктивності. У процесі опрацювання матеріалу застосовувася проблемний підхід. Для ґрунтовного виконання поставлених завдань автор викоритовував такі загальнонаукові методи, як системно-структурний, логічний, узагальнення, абстрагування.

У процесі розгляду проблем релігійно-художньої символіки мусульманської культури використовувався цивілізаційний підхід, а також методологія культурного релятивізму.

Наукова новизна дослідження полягає в наступному:

- висвітлено принципи ісламського віровчення як основу обрядових та символічних дій і правил;

- розкрито особливості релігійно-художньої символіки мусульманської архітектури;

- висвітлено символічні образи мусульманської книжкової мініатюри;

- розкрита специфіка каліграфії та орнаменту в ісламі;

- окреслено роль та символіка релігійних свят ісламу.

Практичне значення магістерської роботи полягає в можливості використання її результатів у вивченні курсів з історії релігії і церкви, а також при розробці загальних курсів із релігієзнавства та історії культури, а також спецкурсів із культурології.

Структура роботи:

Робота складається зі вступу, 3-х розділів (8 параграфів), висновків, списку літератури, а також додатків.

У вступі обґрунтована актуальність дослідження теми “Релігійно-художня символіка мусульманської культури”, сформульовано мету та завдання дослідження, визначені її об’єкт, предмет, вказані структура й обсяг роботи.

У першому розділі – “Стан наукової розробки теми” – розглядається наукова література з історії культури, мистецтва, релігієзнавства. Опрацьовані фундаментальні монографії та наукові статті українських та зарубіжних вчених: М.Конрада, Л.Васильєва, В.Бартольдта, О.Карміна, М.Тенасе, О.Кривлева та ін.

Було опрацьовано також підручники, навчальні посібники, окремі статті з проблем ісламської культури та мистецтва.

У другому розділі – “Іслам як культурно-релігійна система” – розглянуто історико-культурні передумови формування арабо-мусульманської культури, проаналізовано культурні домінанти ісламу та роль Корану – священої книги мусульман.

Третій розділ – “Особливості рабо-мусульманського мистецтва як відзерклення регілійно-культурних процесів” – розглядає звернення мусульманських митців до певних релігійних символів в архітектурі, каліграфії, орнаменті, книжковій мініатюрі та в проведенні релігійних свят.

У висновках підсумовує зміст усіх розділів. Обсяг роботи – 93 сторінки, Джерельна база складає 98 найменувань.

1.1 Теоретико-методологічні проблеми ісламської культури

Проблемами мусульманської культури займалося чимало дослідників. Релігієзнавці, культурологи, історики, мистецтвознавці прагнули розкрити особливості ісламу як культурно-релігійної системи. Так чи інакше кожний дослідник підкреслює найбільш характерну рису арабо-мусульманської традиції – цивілізації: світ для мусульманина не більш ніж механізм, котрий Аллах приводить у рух. Фанатична віра й жорстока догматика божественного одкровіння визначала релігійно-детерміновану соціальну поведінку людини у соціумі – це наступна спільна думка, що об’єднує наукові пошуки різних фахівців.

Звернемося до конкретних джерел.

Культурологія розглядає арабо-мусульманську культуру як зв’язуючу між культурами Заходу та Сходу. Арабський халіфат містив великі центри Близького Сходу, в яких було сконцентровано тисячолітній досвід міської культури Шумеру, Аккаду, Стародавнього Єгипту та ін. Усі культурні цінності, викристалізовані протягом тисячоліть різними східними цивілізаціями та еллінізмом, були освоєні арабами, висловлені арабською мовою і передані Західній Європі. Головними рисами, переданими мусульманським Сходом Європі, були науковість, прагнення до радості й краси дійсності. Саме до такої думки схиляються вчені С.Н. Артановський (8), В.В. Бартольдт (11), Л.С. Васильєв (15), О.С. Кармін (45), М.І. Конрад (48), І.О. Кривлев (54), О.М. Тенасе (86).

Від початку свого розвитку, у класичну епоху, в часи бурхливого розвитку (ІХ-ХІІ ст.) та в посткласичну епоху (ХІІІ-ХІV ст.) арабо-мусульманська культура перебувала на високому рівні, залишивши далеко позаду тодішню європейську науку та культуру. У її створенні та розвитку брали участь араби, перси та представники інших ісламізованих народів як члени єдиного великого мусульманського суспільства. Її успішному розвиткові сприяло й те, що арабська мова була єдиною, якою користувалися під час викладу своїх праць усі мусульманські вчені, незалежно від свого походження (15).

Важливим є твердження вчених про вплив арабо-мусульманської культури на європейську. М.І. Конрад, зокрема, твердить: “У період між ХІІ ст. та епохою Відродження праці арабських учених з усіх галузей знань перекладалися в Іспанії, Сицілії та Сирії, завдяки чому більшість із них стала доступною в латинському перекладі. Незважаючи на порівняно низький рівень науки та перекладу на Заході, в ті часи ці латинські тексти сприяли відродженню потягу до знань у Західній Європі періоду пізнього середньовіччя” (48; 35).

Про вплив арабських мислителей та вчених на європейську культуру йдеться у працях Т.М. Уотта (93), Фан Дінь Гана (96), Є.Г. Яковлева (98), С.О. Токарева (84), М.І. Конрада та інших вчених.

Бартольдт В.В. у праці “Ислам и культура мусульманства” (11) стверджує, що іслам у сучасному світі сповідують майже 860 млн.осіб у понад 120 країнах світу. В 28 країнах (Єгипті, Ірані, Іраку, Кувейті, Марокко, Саудівській Аравії, Пакистані та ін.) іслам є державною релігією. Мусульманські общини розкидані по всьому світу, більшість віруючих проживає в країнах Азії та північної Африки (11; 13). Автор акцентує, що іслам став основою для формування арабської культури та цивілізації. Вчений вказує, що висхідні принципи ісламу подібні до основ християнства та іудаїзму, але розвиток основних ідей ісламу пішов абсолютно іншими шляхами, що визначено умовами в яких він визрівав. Ідеї, народжені у середовищі кочівників та купців Аравійського півострова, збагачувалися новими пластами в умовах феодалізму, що розвивався на Близькому Сході. Тому сам іслам, будучи за своєю суттю релігією, перетворився у принципи, що організовували увесь ранній світ тодішніх суспільств, підвладних халіфату. Іслам став законом, що визначав соціальні структури та мораль суспільства, обґрунтування яких міститься в священному Корані. Оскільки Аллах є абсолютною досконалістю, тому дані ним мораль та закони наділені абсолютною істинністю, вічністю та незмінністю й придатні “для всіх часів та народів” (11; 28 ).

Бартольдт В.В. вважає, що характерною особливістю розвитку арабської культури за раннього середньовіччя, яка зберігалася і пізніше, була відсутність, попри неодноразові спроби їх запровадити, чітких загальновизнаних віровизнавчих установлень. Тому кількість різноманітних співіснуючих течій в ісламі була і є дуже великою, а характер особистої віри часто був поверховим або й взагалі немусульманським.

Ці погляди В.В. Бартольдта поділяє П.Л. Яроцький, який наголошує, що виникнення ісламу – закономірний результат поступального духовного прогресу всього людства. Це був період розпаду родового устрою в арабів, економічного і політичного об’єднання племен, а головне – формування класової держави, коли виникла потреба в її ідеологічній основі. Такою основою стала монотеїстична релігія (99, 136).

Вчений проаналізував мекканський і мединський періоди становлення ісламу, роль Мухаммеда, незвичайної особистості, обдарованої, “з одного боку, містичним осяянням, поетичним даром, а з другого боку, наділеної ясним і тверезим розумом, політичним і дипломатичним талантом, відданої своїй релігійній ідеї” (99; 137).

П.Л. Яроцький акцентує на тому, що Коран – не тільки духовна основа ісламу, священна книга мусульман, це й ранній пам’ятник прози арабською мовою, філософський та законодавчий документ. У ньому містяться положення і норми мусульманського права щодо сімейно-шлюбних взаємин, означена роль, обов’язки і права чоловіка та жінки у сім’ї, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності, ставленні мусульман до язичників, іудеїв, християн (99; 138).

На думку П.Л. Яроцького, есхатологічні пророцтва в ісламі посідають таке саме місце і мають таке значення, як і в християнстві. Характерною рисою мусульманської ментальності є її взаємозв’язок з Аллахом як Абсолютом.

Цей вітчизняний вчений відмічає велике значення символіки у релігійних святах, мистецьких творах.

Монографія Л.С. Васильева “История религий Востока” (15) вміщує такі розділи: “Іслам: виникнення й розповсюдження”, “Іслам: теорія і практика”, “Іслам: напрямки, течії, секти”, “Іслам: традиції та сучасність”.

У першому розділі монографії розглянуто історико-культурні передумови виникнення ісламу. Автор наголошує, що “іслам – третя з останніх розвинутих монотеїстичних релігій... вона склалася на базі християнства та іудаїзму й запозичувала в плані не лише загальнокультурному, але теологічному, релігійно-культовому з двох своїх попередників” (15; 109). Дослідник аналізує стан Аравії до ісламу, розкриває роль Мухаммеда у формуванні і розповсюдженні ісламу.

Другий розділ виявляє історико-культурне значення Корану, його зміст, трактування (тафсир). Вчений стверджує, що значне місце в Корані посідають есхатологичні пророцтва, які нагадують Біблію, що нині є підставою для теологічних дискусій (15; 135). “Фаталізм мусульманина – як визначає Л.С.Васильев, зв’язаний із загальною філософською проблемою”: “на все воля Аллаха”. Ця ідея фатальної неминучості майбутнього є основою і в мистецтві (15; 140).

У розділі “Іслам: традиції і сучасність” цей дослідник ісламу наголошує, що “середньовічна арабо-мусульманська культура стала на деякий час на чолі світової цивілізації...” (15; 169).

Великого значення у перемогах ісламу, як відзначають Абу Аля Ал Маудуді (2), М.І. Аширов (9), О.В. Журавський (32), В. Ірвинг (34), М.І.Конрад, Р.Р. Мавлютов (62) та інші вчені, відіграла особистість його засновника Мухаммеда – посланника і пророка Аллаха.

Основним завданням, яке ставив перед собою Мухаммед, було відродження суворого монотеїзму, від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство. Поклоніння єдиному Вседержителю не терпить ніяких зображень, що могли б претендувати на якусь наближеність до першообразу й становити яку-небудь цінність. Молитва, читання переданого через пророка останнього послання Бога людям і завоювання місця на небесах завдяки невідворотному слідуванню вказаним шляхом становить сенс життя людини (42; 18).

Гурт людей, які уважно слухали одкровення пророка, знаходили в них відповіді на свої запитання і сподівання. Перша мусульманська громада, яка мала не тільки релігійний, а й політичний характер була створена у Медині, що означає “місто Пророка”. В.Ірвінг визначає, що з “часом під проводом Мухаммеда та його прихільників навколо Медини склався військово-політичний союз племен, який поступово змусив мекканську знать скоритися й прийняти нове вчення (34).

В.С. Полікарпов дотримується традиційної наукової концепції при характеристиці походження ісламу. Він наголошує, що Бог розглядається у Корані як безособова істота, він вічний, перший і останній. Іслам запозичив від моноїстичних релігій ідею посередництва між Богом і людьми, відкинувши християнський догмат Боговтілення (72; 157). Головне місце в ісламі посідають космогонія, антропологія й есхатологія.

В.С.Полікарпов виявляє особливості суфізму як опозиційної секти в ісламі. Суфізм у містичній формі проповідував рівність усіх людей перед Богом незалежно від їхнього соціального стану. Прихильники суфізму алегорично трактували Коран і їх головна мета – злиття з Богом, єднання з Абсолютом. Теолог Аль-Газалі вважав за необхідне дотримання мусульманських обрядів та свят (72; 183).

А.М. Колодний характеризує основні мусульманські свята. Класично іслам узаконив два свята. Перше велике свято жертвоприношення (араб. – ідаль-адха; тюркс. – ураза байрам) відзначається як невід’ємна частина паломництва у Мекку на 10-й день місяця зу-ль-хідджа в останній день хаджа і продовжується 3-4 дні. Жертвоприношення тварин здійснюється як пам’ять про жертвоприношення Ібрахімом (Авраамом) свого сина. Разом із паломниками, що перебувають у Мецці, цей обряд здійснюють усі мусульмани. Святкування супроводжується спеціальною ритуальною молитвою і святковою трапезою (58).

Друге канонічне свято мусульман (араб. – ід аль-фітр, ід ас-сашр; тюрк. – рамадан байрам) присвячується завершенню мусульманського посту в місяць рамадан. Починається це свято у перший день наступного місяця шавваля. Святкування супроводжується відвідуванням могил рідних, великою урочистою трапезою, роздаванням милостині й подарунків.

Ці два головні мусульманські свята не існують самі по собі. Вони становлять невід’ємну частину мусульманських канонічних обрядів паломництва і посту (5; 160).

Значення релігійних свят в ісламській культурі досліджували: Абу Аля Ал Маудуді (3), Л.С. Васильєв (15), Г.Э. Грюнебаум (26), Ю.А. Калінін, Е.А. Харьковщенко (44), В.І. Лобоцький, В.І. Теремко, В.І. Лубська (58) та інші вчені.

До числа мусульманських свят належить п’ятниця – день спільної, громадської молитви (даум аль-джума). Як правило, у п’ятницю в мечетях відбуваються зібрання. Мусульманська традиція наповнює п’ятницю священним ореолом: у п’ятницю народився Мухаммед, у п’ятницю відбулася хіджра (переселення), у п’ятницю Аллах почав і завершив творення світу, у п’ятницю настане судний день. Хадис з приводу п’ятниці сповіщає: “Кращий із днів – п’ятниця”, оскільки у п’ятницю сотворено людину, у п’ятницю правовірні йдуть до раю (15, 63).

Відповідно до традиції – хадісу, що приписувалася пророку Мухаммеду, іслам від початку досить сильно підтримував науку та освіту, передбачаючи “пошуки знання від колиски до труни”. Г.Э.Грюнебаум підкреслює, що іслам сприяв розвиткові філософії, мистецтва, гуманітарних та природничих наук, а також створенню витонченої культури (не випадково VІІ-VІІІ ст. називають епохою класицизму). Халіфи, еміри та губернатори різних провінцій колосальної мусульманської імперії були заповзятими опікунами науки та філософії, меценатами мистецтва та витонченої літератури, особливо поезії. Вони були ініціаторами та покровителями відомих наукових інститутів – тодішніх університетів та академій наук, з якими були пов’язані величезні на той час бібліотеки, що нараховували по 400 тис. томів релігійних та світських творів. Головні центри середньовічної науки і культури містились у Багдаді, Каїрі, Кордові та інших містах арабо-мусульманського халіфату (26). Вчений стверджує, що арабо-мусульманська культура, як свідчить саме словосполучення, несе на собі відбиток ісламу та арабізму з їх духом свободи й терпимості, що “зберігався в епоху арабської гегемонії в арабо-мусульманському суспільстві та його державі – халіфаті” (26; 43).

В іншій праці (27) Г.Э. Грюнебаум аналізує державну політику, правові канони, пошуки надрелігійного ідеалу. Він, зокрема, пише: “Не слід також забувати, що в середньовічній арабо-мусульманській культурі інтенсивно розвивалися й суспільно-політичні уявлення, орієнтовані на пошуки надрелігійного ідеалу, що передбачав знищення майнового і віросповідального антагонізму. Пошуки такого роду соціального утопічного ідеалу за цілком зрозумілими причинами викликали певну реакцію з боку ортодоксального ісламу, в результаті чого й з’явився суфізм” (27; 52).

В основу пам’яток арабо-мусульманського мистецтва покладено традиційну мусульманську ідеологію. Твори мусульманського мистецтва об’єднані духом однієї релігії й розкидані на величезній території – від Індії до західного узбережжя Північної Африки і Південної Європи. Мистецтво, що перебувало під впливом ідей ісламу, подарувало світові багато оригінальних шедеврів.

Кузьміна М.Т., Мальцева Н.Л. розглядають ісламське мистецтво в контексті історико-культурних процесів. Вони стверджують, що саме в період розпаду халіфату (кінець VІІІ ст.) мистецтво досягло значних результатів завдяки засвоєнню та переробці значної частини культурного й художнього доробку підкорених народів. Араби мали величезні успіхи в царині архітектури, монументального архітектурного декору, орнаментального мистецтва та художнього ремесла (51; 107).

Вказані дослідниці відзначають, що місцеві традиції обумовили художні здобутки Аравії, Іраку, Сирії, Палестини, Єгипту, Північної Африки, Південної Іспанії. Схожість форм розвитку феодалізму, тісні торгівельні й культурні зв’язки та сам факт підкорення різних народів єдиній мові, єдиній релігії, єдиним правовим і соціальним нормам – все це сформувало спільні риси в мистецтві країн мусульманського середньовіччя. Уявлення про це мистецтво базується на запереченні зображувати живі істоти. Священна книга мусульман Коран ніколи не ілюструвалася. Вона прикрашалася лише орнаментом (51, 108).

Н.Є. Миропольська, Е.В. Белкіна, Л.М. Масол, О.І. Оніщенко, Н.В. Владимирова в монографії “Художня культура світу (Арабо-мусульманський культурний регіон)” відзначають, що обмеження з боку ісламу, сформульовані як релігійний закон, наклали відбиток на розвиток окремих видів мистецтва, в якому став панувати ритмічно-декоративний початок. Першу роль грала архітектура, високої досконалості досягли художнє ремесло та мистецтво мініатюри (66; 22).

Махліна С.Г. описує культове та громадське будівництво у Дамаску (Сирія), Багдаді (Ірак), Каїрі (Єгипет), які були центрами витонченої художньої культури. Ці міста були прикрашені чудовими монументальними культовими спорудами. Авторка описує мечеті, що вміщували тисячі віруючих, мінарети-башти, з яких закликали їх до молитви, медресе – мусульманські училища, караван-сараї (64; 39).

С.Г. Махліна пише: “Будівельна техніка породила особливі конструкції з глини, каменя, цегли. Були створені різноманітні форми арок – підковоподібні, стрільчасті, винайдені особливі системи зведених перекриттів” (64; 11).

Дж. Ліндсей стверджує, що в колонній мечеті визначається характерне для всього арабського мистецтва поєднання логічного мислення та незвичайної фантазії, складності художнього рішення та лаконічна простота (56; Т.2,1,4).

Т. Бурхардт у монографії “Сакральное искусство Востока и Запада” (14) розглядає мистецтво ісламу з позиції афорізму Пророка: “Бог прекрасний і він любить красу”. Автор наголошує на абстрактній природі ісламського мистецтва, де переважають Абсолют, Єдність.

Дослідник пояснює, що відсутність образів в мечетях переслідує дві мети: подолання натяку на присутність Бога, адже всі символи є недосконалими. По-друге, таким чином доводиться трансцендентність Бога, адже Божественну Сутність взагалі неможливо ні з чим порівняти (14; 123). Виключне місце в ісламському мистецтві посідає орнамент на поверхнях монументальних споруд, де площина заповнюється складним перетинаючим візерунком – арабескою. У ньому використовувалися рослинні мотиви й геометричний орнамент, побудований на сполученні багатокутників й багато проміневих зірок, що є символами світобудови. Декором слугували цитати з Корану, які були виконані вишуканим арабським шрифтом.

Божественне Світло, творчий Розум, на думку Т. Буркхардта, передає мережево орнаменту на стінах сакральних споруд.

Наступна думка Т. Буркхардта пояснює ідеологію мусульманського мистецтва: “Мусульманські майстри стверджують, що мистецтво заключається в стилізації предметів, яка суголосна природі, бо саме в природі закладено справжню красу, яка походить від Бога. Стилізація повинна звільнити цю красу щоб зробити її зрозумілою” (14; 131).

Мистецтво для мусульманина – свідчення божественного існування, його краса має безособистісний характер, як краса зіркового неба (14; 133).

У своїй монографії Т. Буркхардт робить спробу поєднати традиції ісламської художньої культури з кочовим способом життя мусульман. Він шукає спільні риси у символіці арабесок, орнаментів у різних народів. Вчений стверджує, що ісламське мистецтво містить більше архаїчних елементів, ніж християнське.

Вчений приходить до висновку: “врівноваженість та інтелектуальна ясність сакрального мусульманського мистецтва – це виявлення Божої Істини” (14; 149).

Отже, зарубіжні та вітчизняні історики, релігієзнавці та культурологи (одні в контексті досліджуваних ними історичних, філософських, релігієзнавчих, мистецтвознавчих, культурологічних тем і проблем, інші – більш докладно, адресно) зробили чималий внесок у проблему яка висвітлюється в нашій магістерській роботі – релігійно-художня символіка мусульманської культури.

З аналізу історіографічного доробку досліджуваної нами теми можна зробити висновок, що ії окремі аспекти знайшли часткове висвітлення у працях як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників.

Хоча внесок зарубіжних і вітчизняних вчених у досліджувану нами тему є досить вагомим, але її актуальність, а також відсутність спеціальних розвідок свідчить про необхідність її поглибленого вивчення. Адже низка таких важливих питань, як особливості релігійно-художньої символіки архітектури ісламу, специфіка символіки орнаменту та каліграфії, синтезу реальності, вигаданого й символіки у мистецтві мініатюри арабо-мусульманського Сходу залишаються поки що недостатньо вивченими.

2.1 Історико-культурні передумови виникнення і формування ісламу

Іслам виник на початку VІІ ст. у південно-західній частині Аравійського півострова у період розкладу родоплемінного ладу і формування класової арабської держави. Засновником і проповідником цієї релігії був Мухаммед, який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога. Політичні події кінця VІ – початку VII ст. згубно позначилися на традиційних торгових і політичних зв’язках самої Аравії. Транзитна торгівля, якою здавна займалися аравійські купці, перетворилася на торгівлю місцеву. У громадах оаз і племенах степу дедалі більше поглиблювалося майнове та соціальне розшарування. Ідея єдиного і всемогутнього Бога, який наведе порядок хоча б у Судний день, буквально носилася в повітрі, тим більше, що жителі Аравії були знайомі як із християнством, так і з іудаїзмом.

Географічно іслам народився і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кілька століть до нього іудаїзм та християнство. Іслам сприйняв багато ідей та положень цих релігій. Мешканці великих міст Західної Аравії, завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників, були знайомі з ідеєю єдинобожжя – головною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницьких культів.

Аравійський півострів являв собою кам’янисту пустелю, бідну на будівлі і ще біднішу на рослинність. Гарячий пісок і пекуче сонце настроювали кочівників-бедуїнів на тугу. Терплячий верблюд, холодна вода Єфрату – ось увесь зміст пісень арабів того часу. І в цій місцевості, що не зацікавила ані допитливого мандрівника, ані гордовитого завойовника, з’являється людина з релігійним натхненням. Зникає тиша. Натомість приходить бурхливе життя, духовно-моральний стан жителів підноситься до надзвичайної висоти: соціальний побут прогресує, тягар рабства пом’якшується, проголошується загальна рівність, з’являються приклади самопожертви, великодушної благодійності, необмеженого милосердя. І все це втілюється в релігійно-державному законодавстві, спрямованому проти вад, які вкорінилися у побуті арабів: пограбування, набіги, кривда, облуда, вбивство, підступність тощо. З іншого боку, законодавство обіцяло значні винагороди за доброчесне життя. Щоправда, звиклому до кочового життя в пустелі бедуїнові важко було розлучитися з безтурботною волею дикуна, але прогрес відбувався, і був він тим стрімкішим, що відбувався на релігійній основі. Так, виявилося прагнення до концентрації населення в містах. Місто Медина стало центром ісламу. Потім виникають і починають підноситися, зростати й інші міста.

Проте, якщо проаналізувати політичні причини його виникнення і поширення, роль ісламу дістає іншу оцінку. Саме розвиток торгівлі й суспільні стосунки породили ідею єдиного Бога. Науку та розвиток різних ремесел кочівникам приніс не іслам (9; 13).

Згідно з переказами, Мухаммед вперше виступив з проповіддю нової релігії 610 р. у своєму рідному місті Мекка. Але тут він не мав визнання й успіху. Рід, виходцем з якого був новоявлений пророк, не мав особливого впливу на верхівку місцевого суспільства. Тривалий час меканці залишали поза увагою його проповіді. Байдуже до них поставилися й бедуїни – жителі сусідніх з Меккою районів, які не бажали відмовлятися від традиційних язичницьких культів на користь нової, сумнівної з їхнього погляду, релігії.

У своїх проповідях, проголошених у рідному місті, Мухаммед засуджував язичників, їхніх богів, котрим поклонялися меканці, і утверджував ідею єдиного Бога: “...Немає Бога, крім Аллаха”. Але ця теза не була сприйнята знаттю. Мекка в VI ст. відігравала роль релігійного центру Західної Аравії, була місцем прощі для язичницьких аравійських племен. У цьому місті перебував священний храм Кааба, де були встановлені ідоли різних племенних богів. Розташоване поблизу Кааби джерело Земзем також вважали священним. Тримаючи в своїх руках священні місця, мекканська знать, насамперед представники роду Омея з племені курейш, одержувала від прощі чималі матеріальні й політичні дивіденди: торгівля з прочанами та обслуговування їх приносили значні прибутки і закріплювали вплив мекканської верхівки в бедуїнських племенах. Тому природно, що курейшити вбачали в проповідях єдинобожжя загрозу своєму впливові й матеріальному добробутові.

Не були особливо привабливими і не дивували меканців своєю новизною проголошені Мухаммедом моральні норми. Більшість із них нагадували ті, що були поширені серед арабів. Винятком була лише вимога відмовитися від закопування в пісок немовлят-дівчаток, яких вважали зайвими ротами – звичай, що практикувався тоді серед окремих бедуїнських племен (11; 23).

Соціальний заряд проповіді Мухаммеда був досить слабким, щоб стати ідейним гаслом пригноблених низів. У сурах Корану мекканського періоду заохочувалися у найзагальнішому вигляді добрі справи, за які новоявлений пророк обіцяв нагородити на тому світі. В них фактично затверджувався поділ суспільства на багатих і бідних, хоча надзвичайна пристрасть до багатства засуджувалася. Крім цього, Мухаммед обіцяв лихо купцям і лихварям, які обдурюють своїх покупців. Природно, що подібні заклики не могли консолідувати соціальний дух низів суспільства. Всі ці обставини призвели до досить закономірного результату: проповіді Мухаммеда в рідному місті, незважаючи на всі його намагання, успіху не мали. За двадцять перших років проповідницької діяльності Мухаммедові вдалося навернути на свій бік лише кілька десятків людей, наживши при цьому безліч ворогів. Проти пророка виступили верхівка курейшитів і навіть дехто із членів його сім’ї. Врешті-решт йому довелося тікати з Мекки. Проповідник вирушає у Ясриб (стара назва Медини), де на нього чекав успіх.

Переселення (Гіджра) 622 р. перших мусульман у Медину ознаменувалося великими досягненнями Мухаммеда. Володіючи неабияким, як зазначають дослідники, розумом, він зумів уміло використати суперечності, що існували між двома містами. Мекка, розташована на перехресті торгових шляхів із Ємену в Палестину, Ірак, Єгипет, поєднана морем зі Східною Африкою, до того часу вже перетворилася на великий торговий центр Західної Аравії. Багато майбутніх відомих діячів ісламу нажили багатства на торгівлі. Процвітало також лихварство: багаті купці під високий відсоток давали гроші всім, хто бажав прилучитися до вигідної торгової справи.

Медина змагалася із Меккою в торговлі. Крім цього, мединські землероби та ремісники зверталися за позикою до меканських лихварів, тому нерідко потрапляли від них у залежність. Соціально-економічні суперечності між Мединою і Меккою, їхнє суперництво нерідко набирали форму збройних конфліктів між жителями цих двох міст.

Проповіді Мухаммеда закликали послідовників нової віри боротися з тими, хто не бажає сповідувати іслам. І хоча в цих проповідях прямо не вказувалося на меканців, для жителів Медини такий заклик мав досить однозначний зміст. Іслам, таким чином, на першому етапі свого поширення став ідеологічним виявом настроїв мединських арабів у їхньому ставленні до економічно сильніших суперників з міста Мекки.

Виникнувши як історичне переплетення культурно-релігійних та політичних поглядів, іслам у місцях його розповсюдження почав відігравати активну політичну роль. З появою нової релігії – ісламу – виникла нова організація у вигляді громади вірних. Вона принципово відрізнялася від родових організацій. Ця громада стала організаційною основою арабської держави. Отже, іслам, ставши третьою після буддизму та християнства ствітовою релігією, одразу заявив про себе як політична сила.

Племена й народи, які різними шляхами наверталися до нової віри, називали себе мусульманами. Але вже тоді, ще на зорі ісламу, в це поняття вкладали не стільки піднесений зміст покірності Аллахові, скільки покірність долі, покірність переможцеві.

Проповідь Мухаммеда і діяльність створеної ним громади давали людям певну систему поглядів і суспільних зв’язків, що замінювали і відновлювали в нових формах старі родоплемінні звичаї (10; 31).

Догмати ісламу використовувались як для політичного виправдання швидкого розширення меж його впливу, так і для утвердження нових соціальних принципів. Ще не ставши ідеологією пригноблених низів (як це було з первісним християнством або буддизмом), іслам із самого початку свого виникнення виступав як державна релігія. Тому головна увага в ньому фактично вже з часів переселення Мухаммеда із Мекки в Медину приділялася не стільки морально-етичним і філософським питанням, скільки соціально-політичним принципам устрою і правовим аспектам життя мусульманської громади. Це й зробило нову релігію вразливою: її соціальні і політичні норми та принципи виявилися майже нерухомими. Деякі з них почали застарівати ще за часів перших халіфів. Необхідністю перегляду багатьох ісламських норм зумовлене виникнення різноманітних течій у мусульманстві. І хоча зовні це виглядало як суто релігійне явище, в його основі лежали соціально-економічні процеси.

У своєму вченні пророк як провісник нової спільності людей, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на єдиній вірі. Мухаммед розумів також, що доки новий рух ще не зміцнів, він потребує підтримки інших послідовників єдинобожжя – іудеїв і християн, котрі мали великі релігійні громади в Медині та інших районах Західної Аравії. Тому Мухаммед оголосив іудеїв та християн “людьми писання” і дозволив їм продовжувати сповідувати свою релігію (10; 33).

Ворогами нової релігії, яких належало навернути до ісламу або знищити, проголошувалися тільки язичники-ідолопоклонники. Так, унаслідок конкретних історичних умов, які існували в Аравії на момент зародження нової релігії, формувалося ставлення ісламу до інших культів: терпимість до “людей писання” – іудеїв та християн – і нетерпимість до язичників і безбожників.

Проповідь Мухаммеда, яка закликала вірних об’єднатися незалежно від етнічної та племінної приналежності, давала новий поштвх об’єктивним соціально-економічним і політичним процесам. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу. Зі своїм священним храмом Кааба вона одержала статус великого ісламського релігійного центру. Тобто залишилася традиція прощі в Мекку, яка від цього мала одержати прибутки, адже нова релігія поширювалася не тільки на сусідні з Меккою райони, а й на досить віддалені.

Багато бедуїнських племен Аравії приймали іслам зі своєї волі, хоча це фактично п