Живописний світ Катерини Білокур: особливості художнього мислення народної майстрині

Зміст

Вступ. 2

Розділ І. Історико-культурне тло розвитку українського мистецтва радянської доби 6

1.1 Особливості художнього процесу в Україні 1920-1950 років. 6

1.2 Українське народне мистецтво в контексті художньої культури. 10

Розділ ІІ. Витоки та особливості стилю Катерини Білокур. 16

2.1. Катерина Білокур – видатна народна майстриня України. 16

2.2 Світоглядно-естетичні принципи творчості К. Білокур. 23

Розділ ІІІ. Жанрова палітра творчості Катерини Білокур. 30

3.1 Натюрморт-фантазія. 30

3.2 Пейзаж-фантазія Катерини. 44

3.3 Портретний жанр. 61

Висновки. 63

Список використаної літератури. 65

Додаток. Ілюстрації

Життя і творчість Катерини Білокур є складовою частиною мистецтва України. Художня спадщина відомої народної майстрині вирізняється самобутністю і неповторністю. Вона вражає своєю органічністю поєднання професійного і народного. Рідкісний талант Катерини Білокур проявився у декоративному розписі. Унікальне за своїми художніми якостями відтворення форм живої природи становить гордість національної культури України і прикрашає зали багатьох музеїв світу.

Роки життя художниці припадають на ХХ століття, що увібрало в себе революції, братовбивчі й світові війни, голодомор і голокост, знеособлення людської індивідуальності і, водночас, лицемірно гучні військові, фізкультурні свята, декади, всесоюзні народні виставки. Були у минулому столітті спалахи визначних світових талантів, знакових подій в житті людства і серед них – народження 1900 року в селянській родині Катрі Білокур, життєвий і творчий подвиг якої не має аналогів у світовому мистецькому обширі.

Ім’я Катерини Білокур, самобутньої художниці, яка зберегла в своїх картинах небачену красу української природи, щедру плодючість її землі, вписало в історію українського народного мистецтва. Відомо, що великі шедеври мистецтва виростають з невтомної праці їх авторів. Катерина Василівна відзначалася феноменальною працьовитістю. Художниця як художньо обдарована особистість відзначалася високим рівнем чутливості, тобто відкритості сприйняття навколишнього світу. Ця властивість тісно пов’язана з емоційністю, особливостями переживання.

Життєвий та творчий шлях художниці був складним. Дитинство пройшло у злиднях, навчатися у школі їй не довелося, тому освіту здобула самотужки. Але пристрасть до малювання не лишала її, вона уважно вивчає живу природу, придивляється до кожної квітки, кожного стебельця. Так поступово збагачується враженнями, проникає в складні художні принципи, відкриваючи для себе таємниці техніки живопису.

Актуальність дослідження: нині коли знову осягаємо і осмислюємо все зроблене Катериною Білокур стає очевидним, що творчість цієї художниці-самоука варта не лише емоційних захоплень і лірико-патетичних вихвалянь, а й наукового вивчення.

Те, що 1950-ті роки здавалося елементарно красивим та уявлялося здобутком тогочасного сьогодення, тепер вбачається складним, багатоплановим укоріненням в глибинних основах буттєвості. Це явище закономірне для справжнього мистецтва. Велика художниця прозріває у майбутнє, її творчість стає відкриттям і надбанням наступних поколінь.

Отже, сучасні завдання історії мистецтва вимагають всебічного аналізу творчості народної мисткині, напрацьованого методологічного інструментарію для подальшого їх застосування у сфері вивчення явищ народного мистецтва. Адже в українському мистецтві не існує узагальненої систематизації наукового доробку вчених стосовно вивчення життя та творчості Катерини Білокур, окрім локальних досліджень.

Тому постає нагальна необхідність проведення системного вивчення даної проблематики.

Стан вивчення досліджуваної проблеми: творчості визначної української художниці присвячено безліч публікацій. Визнання прийшло до Катерини Білокур пізно, на 40-му році життя. Поєднання живописного й епістолярного дару Катерини Білокур визначило напрями висвітлення творчості художниками, мистецтвознавцями, журналістами.

Красномовним є вже самий бібліографічний список із „залпами” статей до ювілейних дат. Статті Леоніда Новиченка (38) Володимира Яворівського (62). Наприкінці 1940-х років прояви цікавості до Білокур мають епізодичний характер. У 1950-ті роки з’являється стаття майбутнього довголітнього біографа мисткині В. Г. Нагая (42).

Серед дослідників творчості Катерини Білокур слід виділити А.Макарова (40), Л.Драча, М. Кагарлицького (31). У 1978 році з’явилася надзвичайно вагома для історіографії творчості Білокур книга Ірини Конєвої, яка подала цілком новий погляд на спадщину майстрині.

Серед праць, присвячених дослідженню творчості Катерини Білокур, треба відзначити А. Загайко (24), М. Куницька, Є. Оцевич. Науковий інтерес вчених передусім спрямований на аналіз композицій народної майстрині, в яких вона відтворювала «незбагненний світ природи» (51, с.184).

До сторіччя з дня народження Білокур вийшли в світ чергові книги М.Кагарлицького (41), О.Самолевської, І.Чварова, О.Білишко, О.Стрижевського та багато інших. Варто зазначати, що хоча творчість Катерини Білокур не обділена увагою вчених, на сьогодні немає ґрунтовного дослідження, яке б розкривало незвичайне обдарування майстрині відтворювати красу української природи.

Мета дослідження: вивчення мистецької спадщини Катерини Білокур, яка представляє органічний синтез народної і професійної творчості у царині декоративного розпису.

Завданням дослідження є:

· аналіз історико-культурних умов розвитку українського мистецтва 1920-1950-х років, в тому числі й розвитку народного мистецтва;

· розкрити світоглядно-естетичні засади творчості Катерини Білокур;

· висвітлити особливості стилю народної майстрині;

· з’ясувати специфіку трактування жанру у творчості Катерини Білокур;

· систематизувати творчість Катерини Білокур та проаналізувати її доробок.

Об’єктом дослідження є: живописні композиції Катерини Білокур, які є складовою українського декоративного мистецтва ХХ століття

Предметом дослідження є: особливості художнього мислення народної майстрині Катерини Білокур.

Межі дослідження: 1920 – 1960 рр. розвитку української культури та народного мистецтва.

Медотологічною основою роботи є: синтез культурологічного та мистецтвознавчого підходів до аналізу проблем народної творчості. У дипломній роботі використано наступні методи дослідження:

· історичний метод;

· метод мистецтвознавчого аналізу;

· метод порівняльного аналізу;

· метод типологічного та стилістичного аналізу живописних творів;

Практична значимість роботи: матеріали дослідження можна використовувати при читанні навчальних дисциплін для студентів мистецтвознавців, а саме у курсі „Історії мистецтва України”.

Структура дипломної роботи: визначається метою, завданням, логікою дослідження й має такий вигляд: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел та додаток з ілюстраціями.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету, об’єкт, прикмет дослідження, поставлено конкретні завдання щодо розгляду творчості Катерини Білокур.

У першому розділі розкривається історичне тло розвитку культури та мистецтва України в період встановлення радянської влади.

У другому розділі аналізуються естетико-стильові особливості творчості Катерини Білокур як народної майстрині.

Третій розділ акцентує увагу на особливостях трактування жанру у творчості Катерини Білокур, яка самотужки проникла в малярський процес і зуміла створити роботи, котрі не мають аналогів у мистецтві.

У висновках подаються узагальнення щодо проблематики дослідження. Список літератури включає понад 60 джерел.

Візуальний ряд складає 57 ілюстрацій.

1.1 Особливості художнього процесу в Україні 1920-1950 років

Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення та утвердження незалежних держав ставали під сумнів міцність і довговічність.

Саме в 20-ті роки комуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої „інтернаціональній пролетарській справі”. Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, відстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів. У країні такими були члени РКП(б) – ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії та інші, яким офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал – комуністів (11, c.38).

Як і в літературі, музиці, театрі та інших галузях культурного будівництва мистецький рух у цей період був відносно вільним і мало регламентувався. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук.

Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного керівництва мистецтву. При Наркомосі було створено всеукраїнський відділ мистецтв, зокрема комітетами: образотворчого мистецтва і старовини. У його відділеннях передавалися всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, музейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв. Поряд з вивченням класичного мистецтва актуальним стало мистецтво пропаганди, що слугувало включно інтересам партії. Це політичні плакати, сатирична графіка, наочна агітація (20, c. 15).

Помітний влив на розвиток мистецтва справляла створена Асоціація художників Червоної України, яка головною своєю метою проголосила відбиття сучасності.

Групою, що цікавилася передовим модерним малярством, було Об’єднання сучасних Митців України, організоване А. Петрицький (28, c. 494).

Розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці формалістичного спрямування ставилися негативно. До кращих належать твори Ф. Кричевського. Триптих „Життя” (1928) приніс художнику визнання на міжнародній виставці у Венеції. Високим рівнем відзначаються також його полотна „Довбуш” та „Переможці Врангеля”. У станковому живописі працював М. Самокиш. Він написав полотна „Бій Богуна з польським магнатом Чернецьким”, „Бій за прапор”, „Атака” та ін. Багато художників присвятили свої картини темам індустріалізації країни. Окреме місце в розвитку українського портрета займає творчість А. Петрицького, який у 1932-1933 рр. виконав близько 150 портретів український письменників та діячів культури і мистецтва. У жанрі пейзажу працювали митці старшого покоління. Багато зробив для його розвитку М. Бурачек, якого називали „співцем української природи” (25, c.22).

Живопис Галичини насамперед представляли художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А. Монастирський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін. (21.c-16).

Успішно розвивалася графіка; популярними стають офорт, гравюра на дереві, ліногравюра та літографія. Досягає нових вершин мистецтво оформлення книги, що було викликано збільшенням обсягу книгопродукції України. Крім І. Їжакевича, О. Сластьона, які раніше працювали в цьому напрямку, великих успіхів досягли митці школи Г. Нарбута – Л. Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексєєва. Виконувані ними ілюстрації та обкладинки досить повно розкривали зміст і стилістику літературного твору (21, c.14).

Буквально з перших днів революції скульптори включилися до реалізації плану монументальної пропаганди, проголошеної в декреті від 14 квітня 1918 року „Про зняття пам’ятників, споруджених на честь царів та їх слуг і вироблення проектів пам’ятників Російської соціалістичної революції”. У списку, доданому до декрету, було зазначено осіб, яким передбачалося встановити пам’ятники першочергово; серед них були прізвища двох геніїв українського народу – Т. Г. Шевченка та Г, с. Сковороди. Ці пам’ятники були встановлені в Москві – за проектом С. Волнухіна, у Ленінграді – за проектом латвійського скульптора Т. Тільберга (16, c.48). В Україні також починається реалізація монументальної пропаганди – встановлюється погруддя Т. Шевченка у Києві і Ромнах. Пізніше споруджуються стаціонарні пам’ятники Кобзареві в Києві(1939), Каневі (1939), Харкові (1935). Б.Кратко виконав погруддя Г. Сковороди, встановлене у с. Сковородинівці. О, сокол – автор монументу „Розкутий Прометей”, встановленого у Дніпродзержинську (16, c.42).

Трагічною сторінкою української історії у 1930 роки стала суцільна колективізація села, метою якої були ліквідація приватної власності на землю і створення колективних господарств. Людей насильно відправляли в колгоспи, відбирали землю усуспільнювали худобу. Як наслідок було підірвано сільськогосподарське виробництво, ліквідовано економічну самостійність селянства, знищено талановитого і працьовитого господаря, якого визнано головним ворогом соціалістичного будівництва. Зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалось почуття хазяїна. Така політика більшовиків щодо селян значною мірою сприяла виникнення голоду 1932-1933 рр. в Україні.

В ці роки в образотворчому мистецтві Постановою ЦК ВКП(б) „Про перебудову літературно-художніх організацій” ліквідовано численні мистецькі угрупування і на їх місці створено єдину Спілку радянських художників України. Наприкінці 1938 р. відбувся Перший з’їзд художників України. На ньому було проголошено підсумки „боротьби” за ідейну чистоту мистецтва, виховання нових кадрів, ліквідації формалізму в мистецтві (61,c.50).

В українське мистецтво приходять молоді митці, завойовує популярність тематична картина, героями якої були сучасники і події сьогодення. Найпомітнішими стали полотна „Переможці Врангеля” Ф.Кричевський, „Кадри Дніпробуду” К. Трохименко, „Дорога в колгосп” М. Бурячека, „Щорс в бою під Черніговом” М, самокиша та інші (61, c.53).

Чорною хмарою прокотилось фашистське лихоліття через Україну в 1940р. Колонізатори масово знищували цивільне населення, примусово вивозили на каторжну працю сотні тисяч людей. Колосальнивтрат зазнали наукові культурно-освітні, медичні установи, вузи, школи.

Нечуваний утиск жителів міст і сіл викликали масовий опір окупантам, мільйони з них піднялися на боротьбу з ворогом. Із перших днів війни десятки тисяч студентів, викладачів, письменників, представників творчої наукової інтелігенції стали захисниками Батьківщини. В Галичині було заборонено всі українські організації, встановлено ретельний контроль за діяльністю засобів масової інформації, нагляд за діячами культури і мистецтва.

Величезних розмірів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, великих втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї.

Повоєнні роки позначились якісним зростанням образотворчого мистецтва. Важливою подією стали з’їзди архітекторів і художників, де розглядалися питання відбудови та нового бачення образу міст і сіл. Відбудовчі роботи почалися відразу після визволення території України від фашистів.

Тематика українського живопису повоєнних років присвячена подіям другої світової війни. На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість картин. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен Д.Безуглик „Форсування Дніпра”, С.Отрощенком „Німецькі окупанти на Україні”, Л.Чичканов „Помстимося”. Трагічні події перших днів війни знайшли правдиве відбиття у творі Т. Яблонської „Ворог наближається”. Авторами полотен на тему війни переважно були художники-фронтовики, безпосередні учасники боїв, що безумовно, позначились на характері їх полотен (38, c.28).

Популярними були історичні теми: „Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимора” В. Задорожнього, горельєф „Переяславська Рада” І.Гончара, скульптурна група „Перед боєм. Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун” А. Білостоцького та О, супруна (38, c.30).

Українські митці засвідчили зміцнення зв’язку українського мистецтва з життя народу, багатогранність пошуків, правдиво відбили героїчний шлях і натхненну працю, пов’язану з відбудовою України.

В Україні активно розвивається декоративно-ужиткове мистецтво. Приділяється велика увага пам`яткам фольклору і народного мистецтва. Народне мистецтво проходить різні етапи розвитку культурного та творчого життя народу. Широкого розвитку набирає українське народне малярство.

1.2 Українське народне мистецтво в контексті художньої культури

Народна художня творчість – широке містке поняття, в якому закладено органічний і тісний зв’язок з життям народу. Народна творчість є, по суті, основою культури кожного народу, її душею глибинним потенціалом, що живить своїми невичерпними творчими силами професійне мистецтво (55, c.155).

Форми вияву народної творчості на всіх етапах історії і в різному середовищі є різними в наслідок специфічних для даного часу й місця суспільних – класових і національних зв’язків. Водночас у народному мистецтві так чи інакше знаходять вираз світобачення і світогляд народних мас, творчий темперамент і геній народу, традиції попередніх поколінь, здатність органічно і творчо засвоювати нове та підійматися до вершин досконалості. Чимало таких граней досі ще не зовсім відкриті і не осмислені дослідниками українського народного мистецтва (55, c.157).

Потреба творчого самовираження і в образотворчих формах мусила виявлятися в міру природної обдарованості окремих творчих індивідуальностей, які згодом вливалися у професійне мистецтво. Тим часом риси примітиву і наївне осмислення навколишнього світу зберігалися у творах тих художників, які не мали змогу пройти школу професійного навчання або коли їхня освіта обмежувалася початковими стадіями засвоєння певних навичок, передусім технологічного порядку.

Саме в цей час поширюється народне декоративно-ужиткове мистецтво. Одним з найдавніших видів народного мистецтва є обробка кольорових металів. Види техніки обробки металів охоплюють лиття, кування, гравіювання, чернь, емаль, скань, кольчужне плетіння, зернь. Майстри які вміли працювати у цій галузі називалися ювелірами і відносились до ремісничої еліти.

Унікальними творами і художнім надбанням народу були і килими України. В них знайшли відображення найкращі здобутки майстрів у галузі декоративного ткацтва, висока культура технічного виконання, колористичне розмаїття композиції. Тут використовувалась орнаментика килимів улюбленими рослинно – квітковими мотивами. Складним видом ткацького мистецтва є виготовлення шпалерів та гобеленів, саме український гобелен розвивався на ґрунті національних традицій. Це сприяло урізноманітненню пластично – образної мови цього виду мистецтва.

Найбільш масовим, улюбленим видом народного мистецтва є вишивка. Її місце та роль у житті людини, в обрядово-ритуальній сфері освячені віковими традиціями, відгомін яких дійшов до наших днів. Вона завжди використовувалася, як оберіг від лиха, негараздів, хвороб, як побажання щастя й добра. Виняткової уваги заслуговували вишиті рушники та вишивка шовком.

Особливе місце в розвитку народного мистецтва України належить роботі з деревом, прикладом якої можуть бути численні вироби художньої галантереї. Техніки виконання дерев’яних виробів були досить різноманітними і мали різні функції в обробці матеріалу.

Ще одними яскравими пам’ятками декоративно-ужиткового мистецтва є керамічні вироби, що набули розквіту саме в Україні, бо в її надрах багато високоякісних червоних червоно – бурих і світло – сірих глин. Керамічні вироби поділяються на чотири групи: декоративний посуд, побутовий посуд, оздоблювальні плитки – кахлі, будівельні матеріали.

Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас з віруванням, міфологією, обрядами, є писанкарство. Писанка – важливий предмет язичницького культу, що відображав релігійні уявлення наших предків, їх поклоніння плодороддю, величання весняного народження. Символіка писанки надзвичайно глибока й проста. Яйце символізує Сонце та весняне відродження природи.

Давнім видом декоративного мистецтва є художнє скло. Виробництво речей із скла називається гутництвом. До світової спадщини художньої культури віднесено фігурний посуд для зберігання рідини. Сучасне українське скло вирізняється розмаїттям композиційних образних вирішень, що ґрунтують на широкому діапазоні технік і технологій виробництва.

Національні традиції має мистецтво вибійки – виготовлення візерунків, що наносяться на тканину за допомогою різьблених дошок. В цьому випадку орнамент утворюється не в процесі ткання, а друкується на готовій тканині, завдяки чому вибійку називають народною графікою.

Необхідно згадати ще про один досить своєрідний вид українського народного мистецтва – інкрустацію соломкою. В західних областях так прикрашають невеликі речі геометричним і рослинним орнаментом. На Чернігівщині цією технікою створюють складні пейзажні композиції.

Давні традиції має живопис на склі, особливо поширений в Західній Україні. Його особливість полягає в яскравому колориті, багатій декоративності, площинності зображення, використувані мінімума зображуваних засобів. Манера письма нагадує розпис малярів на скринях чи кольорові розписи на каменях (55, c.159).

Живопис на склі виступає яскравою сторінкою образотворчого фольклору, що живить багатими мистецькими традиціями минулих віків. Живопис на склі характеризується яскравим колоритом, площинністю зображення та багатою декоративністю.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття на Україні, здебільшого по селах, поширюється сповнені чару і теплоти жанрові картини на тему селянської долі, кохання тощо, створені не відомими авторами. В той же час народні майстри продовжують малювати композиції на релігійні теми, зокрема так звані образи, на дошці або полотні (53, c.4).

Коли розглядати ХХ століття, то затих часів умови загального розвитку народної творчості кардинально змінюється, разом з Тим змінюється її характер, як і характер побуту села, починає прогресувати урбанізація. На розвиткові культури не могли не позначитись такі фактори як невпинний прогрес техніки, розвиток комунікацій та засобів масової інформації, зокрема книговидання, розвиток освіти, відплив населення до міста. Внаслідок нових умов відходять або й затираються чітко визначені стародавні звичаї і стильові категорії з їх символікою та семантичним наповненням, являються нові форми творчості.

Приділяється велика увага народній творчості, зокрема збиранню, дослідженню та публікації пам’яток фольклору і народного мистецтва. Вивченню і розвитку народних талантів сприяли значною мірою організація Будинків народної творчості, огляди та виставки творів народних митців. У галузі малярства прославилися передусім петриківські майстрині, які почали переносити на папір квіткові композиції, що ними у минулому ввійшло в звичай розмалювати інтер’єри сільських хат на Україні. І саме цей вид декоративної творчості набрав на Україні широкого розвитку.

Імена Ганни Собачко-Шостак, Тетяни Пати, Параски Власенко, Віри та Ганни Павленко, Наталки Вовк, Параски Хоми та багатьох інших стануть в радянський час загальновідомими. Провідних майстринь залучають до оформлення виставочних павільйонів у Києві, Москві та закордоном, до розпису керамічних та різних сувенірних виробів, оформлення дитячої книжки тощо (53, c.6).

Значно рідше зустрічаємо імена тих, що працюють у станковому малярстві. Але й у цій галузі є декілька широковідомих майстрів. Це Никифор Дровняк з Криниці (1895-1968), Катерина Білокур (1900-1961) з Богданівни, Марія Приймаченко ( нар. 1909) з Болотні, Єлизавета Миронова (нар. 1929) з Сошникова та Іван Сколоздра (нар. 1934) з Розвадова. Це самоуки з народу, з українського села, які, увібрали в себе прадавні традиції, зуміли створити щось зовсім нове, по-своєму побачити і відчути навколишній світ, знайти власну художню мову. У творчості кожного з них на свій лад заговорило на повну силу успадковане від віків, від духовної спадщини народу, сформувався новий, не традицій спосіб творчого мислення і вислову, наближений до того, що тепер називають наївним мистецтвом (53, c.12).

Однією з найяскравіших постатей наївного малярства ХХ ст. не тільки на Україні, а й в Польщі, а може, й у всьому світі, є Никифор Дровняк з Криниці. Часом у його творах важко знайти межу між реальним і уявним, але водночас в них яскраво виступає істотна. Про це найкраще свідчать його урбаністичні малюнки з вулицями-тунелями між хмарочосами. Йому вдалося у пейзажах диференційовано передати просторову характеристику гірського краєвиду, здебільшого околиці Криниці. У його творчості поєднується і спостережливість реаліста, і наївна уява мрійника та фантаста, яки побачене переплавляє у своєрідний художній образ.

З поміж представників українського радянського народного малярства вирізняється Катерина Білокур, творчість якої можна назвати гімном природі, рідній землі. Закохана в красу квітів, у багатство їх барв і тонів. Якщо твори Никифора наче пройняті драматизмом, то в Катерини Білокур вони сповнені романтичної поетичності і заразом речової конкретності.

Зовсім іншим є образне мислення і творчість Марії Приймаченко, так само одержимо відданої малярству. В її творчості на диво несподівано знайшли відбиття, особливо в ранній фазі творчості, прадавні народні вірування в різні темні сили у вигляді фантастичних звірів, витворених народною уявою.

У подібному декоративно-сюжетному плані працює Єлизавета Миронова, яка народилася у сім’ї колгоспниці села Сошникі. Краса природи і мальовничий побут рідного села, мелодійна українська пісня ще змалку зачарували вразливу душу дівчинки. В таємниці народної творчості першою її ввела мати, яка за традицією розмальовувала барвистими розписами стіни убогої і тісної вдовиної хатини.

І зрештою – Іван Сколоздра з Розвадова, змалку він захопився ліпленням, його невеликі жанрові скульптури на теми щоденного побуту і праці відзначаються лаконічною виразністю і компактністю форм. Вони експонувалися на виставках у 1970-х роках. Сколоздра захопився малюванням на склі й почав відроджувати забуті традиції. Художник звертається до тем, почерпнутих з сільського фольклору, побуту а також творів українських письменників. У його роботах значну роль відіграє рисунок, контур, колірна гама, то наближена до монохромної у вохристій тональності, то досить насичена і яскрава. Використовує він і декоративні мотиви, але значно меншою мірою, ніж це бачимо у М. Приймаченко чи Є. Миронової.

Отож маємо мету зробити спробу простежити шляхи українського мистецтва і це свідчить про невичерпні творчі сили українського народу, який і в найтяжчі роки свого багатостраждального минулого зумів творити прекрасні, невмирущі цінності, що дарують нам утіху і радість.

2.1 Катерина Білокур – видатна народна майстриня України

Малярство Катерини Білокур народилося з пристрасної, всепоглинаючої закоханості у безкінечно звабливий, мінливий світ мистецтва. Вона йшла впродовж усього життя до нього й іншої долі для себе не бажала. Нелегка то була стезя, зрештою, споріднена з долями інших селянських самоуків, що теж мріяли й мали віру в серці... Їй судилося, попри кричущі умовини убогого селянського побуту, стати справжнім митцем, ствердити своє призначення в ім’я світлого, гармонійного. Визнання її мистецтва, розуміння непересічного обдарування художниці прийшло із запізненням, наприкінці її нелегкого страдницького життя. Воно з’явилося з листами прихильників її малярства, у офіційних реляцензіях, признанням її таланту – Народної художниці України і принесло полегшення стражденної душі, стало чинником моральної винагороди за довгі роки наполегливої праці, й спалахнуло осяянням дива, магією фарб на полотні. Картини художниці звучать урочисто, як органна музика, в них знаходимо відсвіт глибоких емоцій, думок, світлих почуттів і ясних настроїв, в них просвітлена зачарована квітами душа (12, c.208).

Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. „На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася”, - згадувала потім Катерина Білокур (12.c301). У дитинстві, що пройшло у злиднях, малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби. Які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати кольори у єдину гармонійну цілість. В другій половині 30-х – у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду – „Берізка” (1934), „Квіти за тином” (1935), „Квіти”, „Портрет племінниць” – засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівни, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала у Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість творів тогочасного періоду втрачено під час війни.

Після визволення села від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів – „Буйна”, „Декоративні квіти” (1945), „привіт урожаю” (1946) і славнозвісне полотно „Цар-колос” (1949). 50-ті роки – найбільш плідний період творчості. Їй допомагає спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я.

1954 року в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини „Цар-колос”, „Берізка” і „Колгоспне поле”, які високо оцінив Пабло Пікассо. 1956 року їй присвоєно звання народного художника України. В останні роки життя художниця створила чудові картини „Півонії” (1959), „Букет квітів” (1959), „Квіти і овочі” (1959), „Натюрморт” (1960). Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.

Померла художниця 9 червня 1961 року. 1977 року в селі Богданівці відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам’ятник (автор І. Білокур).

Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що славилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: „Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї”.

Через два роки Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала мама Білокур, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого тяжкої праці сільського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року... Все це пережила Катерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.

„В будні мені малювати заборонялося, – згадує вона про свою молодість у листі до художника Матвія Донцова. – А лише в неділю, після обіду, як уже все впораю” (9.c-19).

На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: „Малювала з натури Катерина Білокур”. Справді, природа, „натура” були її головними вчителями, а квіти – найулюбленішими мотивами. „Квіти, як і люди, – живі, мають душу!” – казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини куща, бо вважала, що „зірвана квітка – вже не квітка” (9.c-20).

Не знайшовши особистого щастя, бачити довкруг себе злидні й гризоти щоденної боротьби за існування, Катерина Білокур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс.

Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонійнішої краси, яку закладено природою в квітах і якої їй бракувало в житті особистому. „Та й як же їх не малювати, як вони такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: „Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?”(5.c-40). То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькі й далекі друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві” (5.c-41). І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами.

І донині точаться суперечки щодо приналежності творів Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині. Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довго виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення.

Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень. Другим захопленням художниці була література. Змалку захопилася вона у поезії Тараса Шевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше 1949 року в Музеї Т. Шевченка в Києві й побачила його картини. Його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір – „Квіти на голубому тлі” – з написом: „Цю картин