Аналіз українського та світового досвіду колдоговірної роботи

Тема реферату:

Аналіз досвіду колективної договірної роботи в Україні і світі

План

I. Вступ

ІІ. Історія виникнення колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин.

IIІ. Законодавча база колдоговірного регулювання: Конвенції і Рекомендації МОП, нормативно-правові акти України.

ІV. Поняття та зміст колективного договору.

V. Система договірного регулювання соціально-трудових відносин в Україні.

VI. Організаційно-правові засади ведення колективних переговорів

VII. Міжнародний досвід колдоговірної роботи.

VIII. Висновки

ІХ. Список використаної літератури

Х. Додатки

І. Вступ

Колективний договір (угода) – документ, що регулює трудові відносини між працівниками та роботодавцями. Фактично, це – захист працівників, підтверджений документально, що фіксує їх права та обов’язки. Він покликаний демократизувати трудові відносини.

Укладення колективних договорів та угод передбачається великою кількістю законів, зокрема, Кодексом законів про працю України; законом України ”Про колективні договори та угоди”; законом України ”Про профспілки, їх права та гарантії діяльності” та іншими нормативними актами. Вони і стали основними джерелами цього дослідження. Але проблемою є те, що велика кількість українських нормативно-правових актів дуже часто просто не відповідає світовим стандартам, які містяться в міжнародно-правових актах з цього питання. Крім того, в провідних демократичних державах світу вже існує багатий досвід роботи по розробці, укладенню і, з рештою, виконанню колективних договорів і угод. Цей досвід був би дуже корисний і для України, де практика укладення колективних договорів, на жаль, носить здебільшого формальний характер.

Отже, метою моєї роботи є ґрунтовне дослідження самого поняття колективний договір, історії його виникнення, міжнародної та вітчизняної законодавчої бази з цього питання, практичного досвіду підготовки та укладення колективних угод. Я спробую визначити і узагальнити правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів та угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та захисту соціально-економічних інтересів працівників та власників.

II. Історія виникнення колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин між найманими працівниками і власниками (роботодавцями)

Виникненню та впровадженню колективного договору у сферу соціально-трудових відносин передувала кількавікова історія пошуку взаємоприйнятих стосунків між найманими працівниками та власниками засобів виробництва. Суспільний поділ праці, різноманітність інтересів соціальних груп у присвоєнні результатів економічної діяльності призвів вже

на ранньокапіталістичній стадії виробництва до загострення відносин між “трудом” і “капіталом”. Розвиток промисловості, розширення товарного ринку, посилення конкуренції змушували підприємців постійно вишукувати

шляхи зменшення собівартості продукції. Найпростішим способом впливу були, як і залишаються сьогодні, економія на витратах на робочу силу: низький рівень заробітної плати, збільшення тривалості робочого часу, скорочення відпустки, погіршення умов праці. Широке застосування поденної оплати праці та індивідувальних трудових угод було спрямоване на роздроблення інтересів працівників й дозволило власникам нав’язувати їм невигідні умови праці.

Найінтенсивніший розвиток колективно-договірного регулювання трудових відносин у західних країнах припадає на 30-і роки ХХ ст., що певною мірою пов`язано з утворенням у 1919 р. Міжнародної Організації Праці та інституалізацією нею трудових відносин у формі розроблення Конвенцій, Рекомендацій та впровадження їх у життя країнами-членами МОП. У деяких країнах право на укладення колективних договорів прямо чи опосередковано було закріплено в Конституціях (Бельгія, Іспанія, Кіпр, Туреччина, Франція, Швейцарія). В інших країнах це право регулюється національним законодавством. У країнах-членах Європейського Союзу право на ведення колективних переговорів закріплено Європейською Соціальною Хартією, яку вони підписали в 1966 р. Глобалізація світової економічної системи й утворення таких наднаціональних структур як транснаціональні корпорації (ТНК) призвели до загострення відносин між трудом і капіталом, десолідаризації та деюніонізації робітничих мас зайнятих на підприємствах ТНК. За даними Конференції ООН з питань торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у 2000 р. в світі діяло більш як 40 тис.ТНК, які мали філії в 150 країнах і в них працювало понад 73 млн. осіб. У країнах СНД нараховувалося близько 400 ТНК та понад 30 міжнародних фінансово-промислових груп.

На території України колективно-договірні відносини теж мають певну історію(1). У частині, що належала до Австро-Угорщини (Буковина, Галичина, Закарпаття), а пізніше до Польщі, Румунії, Угорщини та Чехословаччини ці відносини проявилися дещо раніше і розвивалися за зразком країн Західної Європи. У частині України, що належала Російській імперії, де промисловий розвиток відбувався майже на сто років пізніше, ніж в європейській частині, відповідним чином відставав і розвиток соціально-трудових відносин. Історичні дослідження свідчать, що перші колективні договори, як форма регулювання трудових відносин виникли в Росії у 1905 – 1907 рр., тобто в період активізації робітничого руху й масового утворення профспілок. Знаменно, що перший з таких договорів було укладено на Харківському паровозобудівному заводі 1 лютого 1905 р. Проте ця практика не мала належного правового регулювання законодавством і суди відмовляли розглядати позовні заяви працівників та профспілок у разі недотримання зобов`язань роботодавцем.

Правова регламентація колективних договорів була запроваджена вже після жовтневої (1917 р.) революції Декретом Ради Народних Комісарів РФСР від 2 липня 1918 р. “Про порядок затвердження колективних договорів (тарифів), що встановлюють ставки заробітної плати та умови праці”. Відповідні норми були внесені і до першого Кодексу законів про працю 1918р. Принагідно зауважити, що Кодексом законів про працю 1922 р. визначено, що колективний договір укладається професійною спілкою як представником трудящих з наймачем, тобто не визнавалися інші організації трудящих. Крім того, тоді діяло правило обов`язковості їх укладання на громадських і приватних підприємствах і в організаціях, які використовували найману працю не менше 15 осіб. На підприємствах з меншою чисельністю персоналу колективні договори теж могли укладатися, але обов`язковості не було.

Станом на 1 січня 1922 р. колективними договорами було охоплено 50% загальної кількості працюючих на приватних підприємствах. Цьому сприяла загальна соціально-економічна і політична ситуація: перехід до нової економічної політики (НЕП) на початку 20-х років, що базувався в основному на роздержавленні підприємств; демократизація суспільства, відродження профспілок як самодіяльних організацій; створення при Міністерстві праці тристороннього дорадчого органу - Комітету праці, до якого входили представники провідних міністерств, організацій промисловців та робітників.

Командно-адміністративна система, що прийшла на зміну НЕПу наприкінці 20-х років, призвела до одержавлення регулювання трудових відносин. Змінилася й ідеологія колективних договорів, які стали визначатися як засіб мобілізації активності та ініціативи працівників і службовців на виконання народногосподарських планів. Протягом 1934-1946 рр. колективні договори на території України не укладалися. Цей процес був відновлений у 1947 р. постановою Ради Міністрів СРСР “Про укладання колективних договорів на підприємствах”. Вступ України до МОП в 1956 р. та ратифікація нею основоположної Конвенцій МОП № 98 “Про право на організацію і ведення колективних переговорів” нічого суттєвого не внесли в заідеологізовані соціально-трудові відносини.

Деякі пом`якшення були здійсненні лише з прийняттям постанови Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 6 березня 1966 р. “Про укладання колективних договорів на підприємствахта організаціях”, згідно з якою були дещо розширені права підприємств у галузі праці і заробітної плати, що здійснювалися адміністрацією разом з фабричними, заводськими та місцевими комітетами профспілки. Це було пов`язано, насамперед, з проголошеним КПРС курсом на проведення реформ у промисловості та сільському господарстві.

Основним же змістом колдоговірних зобов`язань залишилися виконання і перевиконання народногосподарських планів, організація соцзмагання, зміцнення виробничої і трудової дисципліни, виховання трудящих, залучення їх до управління виробництвом. З прийняттям у 1971 р. нової редакції Кодексу законів про працю питання регулювання колективно-договірної роботи було передано ВЦРПС та Державному комітету праці СРСР, які в 1971, 1976, 1977 та 1984 рр. приймали відповідні акти, що спрямовувались в основному на вдосконалення процедур укладання колективних договорів.

Перші суттєві кроки до демократизації трудових відносин Були зроблені у так званий період перебудови та прискорення у другій половині 80-х років. У 1987 р. нормативним актом Держкомпраці і Президії ВЦРПС було затверджено нове положення, згідно з яким сторонам колективного договору надавалося право самостійно визначати його структуру і зміст, що фактично означало відновлення переговорного процесу у колдоговірному регулюванні трудових відносин. Крім того, надавалася можливість укладання галузевих і територіальних угод. З прийняттям у 1989 р. Закону СРСР “Про порядок вирішення колективних трудовихконфліктів (спорів)” вперше з`явилися можливості правового врегулювання питань, що виникали під час переговорів та у зв`язку з невиконанням сторонами зобов`язань за колективними договорами (угодами).

ІІІ. Законодавча база колдоговірного регулювання: Конвенції і Рекомендації МОП, нормативно-правові акти України

Сучасна нормативно-правова база з питань ведення колективних переговорів і укладання колективних договорів і угод складається в Україні з двох частин:

а) Конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації Праці;

б) нормативно-правові акти України.

Практика укладання колективних угод, як було зазначено у попередньому розділі, бере свої витоки з кінця ХІХ - початку ХХ ст. Тому Міжнародна організація праці уже в перший рік своєї діяльності у 1919 р. прийняла кілька документів, які стосуються колективно-договірного регулювання трудових відносин. Зокрема, Конвенцією № 1 “Про тривалість робочого часу (промисловість)” було встановлено, що колективні угоди в цій частині можуть мати силу регламентуючого закону, якщо уряд, якому про них повідомляється, приймає відповідне рішення.

У 1946 р. на 29-й сесії Міжнародної конференції праці зазначалося, що потрібно приступити до поглибленого вивчення тенденцій поширення колективних угод і надання їм за певних умов законодавчої сили, обов`язкової для всіх.

У 1949 р. МОП ухвалює Конвенцію № 98 “Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів”, у ст. 4 якої чітко зазначається, що «там, де це необхідно, приймаються заходи, які відповідають умовам країни щодо заохочення і сприяння повному розвитку і використання процедури ведення переговорів на добровільній основі між підприємцями або організаціями підприємців, з однієї сторони, і організаціями трудящих, з іншої сторони, з метою регулювання умов праці шляхом укладання колективних угод».

У 1951 р. МОП прийняла Рекомендацію № 51 стосовно колективних угод, яка дає трактування поняттю “колективна угода”, загальні уявлення про її значення і можливості поширення, контрольні механізми тощо. Це було вкрай необхідно, бо Конвенція № 98, зазначивши право на ведення колективних переговорів , не містила жодних пояснень з цього приводу. Так, під “колективним договором розуміється усяка письмова угода відносно умов праці та найму, яка укладається, з одного боку, між роботодавцем, групою роботодавців або кількома організаціями роботодавців та, з другого боку, однією або кількома представницькими організаціями працівників, або за відсутності таких організацій, - представниками самих працівників, належним чином обраними і уповноваженими згідно з законодавством країни”. Дане визначення колективного договору було повністю використано при підготовці законодавчих актів України. Важливими є також положення Рекомендації щодо заборони роботодавцям включати в трудові договори умови, які суперечать колективному договору і погіршують становище працівників, а ті, які є більш прийнятними для працівників, не повинні вважатися такими, що суперечать колективному договору. Ці положення є особливо актуальними для захисту прав трудящих за сучасних умов, коли роботодавцями активно пропагується контрактна форма найму працівників та здійснюються спроби знизити індивідуальний рівень соціально-трудових гарантій порівняно з встановленими колективними договорами.

У 1981 р. прийнята Конвенція МОП № 154 «Про сприяння колективним переговорам» та одноіменна Рекомендація МОП № 163. Ними визначено, що положення Конвенції поширюються на всі галузі економічної діяльності. Щодо збройних сил, поліції, а також державної служби національним законодавством можуть бути встановлені особливі способи застосування положень даної Конвенції.

На відміну від Конвенції № 98 дається більш широке визначення мети колективних переговорів, предметом яких можуть бути:

а) визначення умов праці і зайнятості;

б) регулювання відносин між роботодавцями і працівниками;

в) регулювання відносин між роботодавцями та організаціями працівників.

Сприяння колективним переговорам полягає в тому, щоб в країнах, які ратифікували Конвенцію № 154: здійснювалися заходи, спрямовані на створення і розвиток на добровільній основі вільних, незалежних і представницьких організацій роботодавців і працівників; щоб для цілей колективних переговорів визнавалися представницькі організації роботодавців і працівників, а при наявності на підприємстві інших представників трудящих здійснювалися відповідні заходи для того, щоб їх присутність не могла ослабити позиції зацікавлених організацій працівників (профспілок) у веденні колективних переговорів; щоб колективні переговори були можливими для всіх роботодавців та всіх працівників, щоб вони могли проходити на любому рівні, зокрема на рівні підприємства, установи, організації, галузі, регіону та державному рівні; повинні здійснюватися також заходи, щоб сторони мали доступ до інформації, необхідної для компетентного ведення переговорів, а державні органи надавали необхідну інформацію про соціально-економічне становище країни, галузі, регіону.

Детальніша інформація про це міститься в Резюме Комітету з питань

свободи об`єднання «Принципи МОП в сфері колективних переговорів» ( 9 ).

Зазначимо найважливіші з них:

1) визнання профспілок в якості партнера при веденні колективних переговорів;

2) незалежність договірних сторін (недопустимість втручання влади з метою внесення змін у добровільно укладені договори);

3) недопустимість жодних законодавчих обмежень прав профспілок на вільне ведення переговорів з питань заробітної плати і зайнятості.

Слід зазначити, що право профспілок на ведення колективних переговорів належить до основних прав і свобод – так званої тріади профспілкових прав, а Конвенція МОП № 98, прийнята у 1949 р., ратифіковано вже 146 країнами світу, тобто є найбільш визнаною. Україна ратифікувала обидві основоположні Конвенції МОП - № 98 “Про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів” і № 154 “Про сприяння колективним переговорам”, відповідно у 1956 і 1994 рр. Причому за новітньої історії України така ратифікація відбулася як результат домовленостей соціальних партнерів у рамках

Генеральної угоди.

Законодавство України з питань колдоговірного регулювання соціально-трудових відносин включає в себе такі основні правові акти:

1) Кодекс законів про працю України;

2) Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р.

3) Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. (із змінами від 13 грудня 2001 р.);

4) Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р.;

5) Постанова Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225, якою затверджено Положення про порядок повідомчої реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів.

Колективно-договірний механізм регулювання в окремих сферах праці

містять закони цільового спрямування, зокрема:

• з питань зайнятості - Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р.;

• з питань трудових відносин - Кодекс законів про працю;

• з питань оплати праці - Закон України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р.;

• з питань охорони праці - Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р.;

• з питань встановлення соціальних пільг і додаткових соціально-трудових гарантій - Кодексом законів про працю, іншими нормативно-правовими актами;

• з питань відпусток - Закон України “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р.

В той самий час не можна вважати, що законодавство з питань колективно-договірного регулювання трудових відносин є досконалим. Закон України “Про колективні договори і угоди” розроблявся в період, коли нові ринкові відносини в економіці та організаційно-правові форми власності і господарювання тільки зароджувалися і неможливо було передбачити наперед наслідки їх впливу на стан соціально-трудових відносин. За роки після прийняття Закону відбулися значні зміни в суспільно-політичному житті та відносинах власності.

Сьогодні діє нова Конституція України, права, свободи та обов`язки людини і громадянина за Конституцією приведені у відповідність з загальновизнаними міжнародними правовими актами. Чітко визначена роль і функції держави та органів влади. Більш структурованими стали організації роботодавців. Утворилися і діють нові профспілки, які згідно зі ст. 36 Конституції мають рівні права з традиційними. Ряд питань безпосередньо поставила практика укладання і виконання колективних договорів і угод, які не мають належного правового урегулювання. Крім того, при прийнятті Закону у 1993 р. не були повністю враховані зауваження Міжнародного бюро праці та норми відповідних Конвенцій МОП.

Це викликає необхідність внесення змін і доповнень до Закону “Про колективні договори і угоди”, соціальні партнери цю нагальну потребу зафіксували у Генеральній угоді ще в 1995 р. На основі пропозицій урядових установ, профспілкових об`єднань і організацій роботодавців вже в 1996 р. був напрацьований проект законодавчого акту “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про колективні договори і угоди”. Він обговорювався на круглих столах у профспілках, засіданні Національної Ради соціального партнерства, Кабінету Міністрів України. В результаті був підготовлений і узгоджений сторонами соціального партнерства законопроект, який у 1998 р. переданий до Верховної Ради України.

Однак згодом у ньому урядом в односторонньому порядку було вилучено або змінено окремі статті, що викликало справедливе заперечення профспілок. Враховуючи це, Комітет з питань соціальної політики та праці Верховної Ради України, який у грудні 1998 р. попередньо розглядав цей законопроект, прийняв рішення відправити його соціальним партнерам на доопрацювання.

Другий етап роботи над цим законопроектом тривав протягом 1999- 2001 рр. Після схвалення Національною Радою соціального партнерства він знову був поданий до Верховної Ради України, але за політичного протистояння напередодні виборів до парламенту у березні 2002 р. Його розгляд навіть під час першого читання не набрав необхідної кількості голосів. Зокрема, депутатська фракція Компартії України наполягала на тому, щоб одночасно було розглянуто підготовлений нею проект закону “Про трудові колективи”, проти чого виступали профспілка та їх представники в парламенті. У результаті питання про внесення змін до Закону України «Про колективні договори і угоди» знову було відкладено на невизначений термін, що змусило співголів Національної ради соціального партнерства від профспілок, роботодавців і уряду звернутися з відкритим листом до Голови Верховної Ради України щодо невідкладного врегулювання цього питання. Коротко зазначимо, які новації містить законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про колективні договори і угоди» .

Насамперед у ст. Закону уточнена його мета – це безпосереднє регулювання трудових відносин (Закон 1993 р. забезпечував лише сприяння їх регулювання) та узгодження (чого раніше не було) соціально-економічних інтересів найманих працівників і роботодавців. Крім того, розширюється сфера такого регулювання - не тільки трудових, а й соціально-економічних відносин, що відповідає практиці. Наприклад, більшість положень Генеральної угоди, укладеної на 2002-2003 рр. між урядом, об`єднаннями роботодавців і профспілками безпосередньо відтворюють спектр цих відносин.

Буде підвищено юридичний статус колдоговорів і угод. Ст. 2 доповнена положенням, що вони є правовими актами. Цим самим встановлюється обов`язковість застосування їх норм, у тому числі при укладенні угод нижчого рівня, а також колективних договорів. Такий підхід до визначення колективного договору, угоди як нормативно-правового акту тим більш важливий, що сучасний законодавчий процес має тенденцію до скорочення обсягів централізованого регулювання трудових прав і гарантій державою, яка залишає за собою лише мінімально необхідний рівень, а більше повноважень щодо забезпечення соціально-трудових прав та інтересів працівників передається на рівень підприємства, реалізується через механізм колективних договорів і угод.

Наприклад, Закон “Про оплату праці” (ст.15) делегує роботодавцям право установлювати тарифні ставки і посадові оклади працівників, які є, як відомо, гарантією оплати праці відповідно до кваліфікації, в основному через механізм укладення колективного договору(2). Це об`єктивно, бо тільки в колективному договорі можна врахувати особливості і умови праці на конкретному підприємстві. Це стосується й інших аспектів праці, соціального і культурно-побутового обслуговування працівників. З іншого боку, тільки колективний договір може забезпечити стабільні відносини між колективом працівників і роботодавцем та між профспілковою організацією і роботодавцем, чітко визначаючи обов`язки кожної із сторін.

Отже, якщо колективний договір на підприємстві не укладений, то і права та гарантії працівників у зазначеній законодавцем сфері соціально- трудових відносин не можуть бути належним чином реалізованими.

Щоб не допустити цього, профспілки пропонують законодавчо закріпити обов`язковість укладення колективного договору на всіх підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, виду діяльностіі галузевої належності. Це б істотно покращило рівень охоплення найманих працівників колективними договорами. Нині цей рівень не перевищує 80%, а кількість укладених колективних договорів є значно меншою, ніж наявна в країні кількість суб`єктів господарювання.

Суттєво змінена й сама структура Закону. Вперше подано законодавче визначення термінів “найманий працівник”, “роботодавець”. Це є важливим з точки зору правильного формування сторін переговорів та регулювання договірних відносин між ними.

Так, за означенням законопроекту роботодавцем є власник підприємства або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства укладають трудовий договір (контракт) з найманим працівником. А найманий працівник – це працівник, який відповідно до законодавства уклав трудовий договір (контракт) про роботу на підприємстві або з фізичною особою і виконує роботу за цим договором.

Виходячи з цих базових положень, законопроект встановлює, що суб`єктом колективного договору виступають наймані працівники, а не трудові колективи, як це має місце нині, що відповідає нормам Конвенції МОП № 98 та Рекомендаціям МОП стосовно того, що колективні договори і угоди регулюють соціально-трудові відносини саме працівників з роботодавцями, а не трудових колективів.

Якщо в чинному Законі право представляти інтереси працівників на переговорах щодо укладення колективного договору, угоди надано як профспілкам, так і іншим уповноваженим трудовими колективами органам, то в розробленому законопроекті це питання урегульовано більш чітко й на користь профспілок, а саме:

стороною угод на всіх рівнях виступають профспілки та їх об`єднання;

стороною колективного договору є наймані працівники в особі профспілки (профспілок) діючих на підприємстві, а при їх відсутності наймані працівники на загальних зборах самі визначають, кому довірити право вести переговори від їх імені з роботодавцем - іншим організаціям трудящих чи вільно обраним ними представникам з свого контингенту.

Такий підхід відповідає правовим засадам діяльності профспілок, зазначених у Законі України “Про профспілки, їх права та гарантії діяльності” та міжнародній практиці представництва профспілками інтересів найманих працівників у стосунках з роботодавцями.

Вперше законодавчо визначається й сама процедура формування єдиного представницького органу, який має взяти на себе всю організаційну роботу по створенню спільного представницького органу сторони переговорів - надсилати письмові пропозиції потенційним співучасникам переговорів і в 30-денний термін з дня надіслання пропозицій утворити такий орган.

У разі недосягнення сторонами згоди право на ведення переговорів і укладення колективного договору угоди матимуть ті профспілкові об`єднання чи ті об`єднання роботодавців, у сферу впливу яких входить більшість найманих працівників підприємства, галузі, території, держави. Тим самим визнається право більшості на реалізацію взаємовідносин на основі соціального партнерства. Статтею 37 Закону про профспілки у цьому випадку дається таке уточнення: профспілка, що відмовилася від участі в спільному представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси найманих працівників при підписанні колективного договору, угоди. Практика не підтвердила також доцільності збереження норми чинного Закону щодо можливості розроблення кожною профспілковою організацією, що діють на одному підприємстві, свого проекту колективного договору та його висунення на переговори на конкурсній основі. Таким чином, як і раніше, на підприємстві може бути укладений лише один колективний договір.

Разом з тим законопроект надає можливість приєднання до укладеного договору, угоди пізніше, якщо профспілки чи роботодавці або їх об`єднання візьмуть на себе зобов`язання щодо їх виконання. Чинним Законом “Про колективні договори і угоди” цього не передбачається, проте на практиці приклади приєднання до угод, зокрема національного рівня, були. Правила такого приєднання схвалені Національною радою соціального партнерства, а саме приєднання до Генеральної угоди відбулося, якщо сторони, що її уклали, давали на це дозвіл. Укладення колективного договору, угоди створює передумови для соціальної стабільності та соціально-економічного розвитку, що безперечно вигідно як працівникам, власникам, так і суспільству в цілому. Виходячи з такого розуміння ст. 15,21 Закону, якими визначається зміст колективного договору та угод доповнені рядом нових положень і тим самим розширена сфера договірного регулювання соціально-трудових відносин, зокрема щодо питань соціальних гарантій у разі банкрутства підприємств, захисту від безробіття.

Слід зазначити, що Конфедерація роботодавців України дотримується іншої точки зору, а саме, що колективні переговори повинні носити добровільний характер і не обов`язково мають завершуватися укладенням колективного договору, угоди. При цьому роботодавці посилаються на положення ст. 4 Конвенції № 98, яка зазначає добровільний характер переговорів між організаціями роботодавців та працівників і можливість вільно і самостійно дійти згоди. Це так, проте, як свідчить практика, деякі країни встановлюють обмеження відносно цієї добровільності з тим, щоб стимулювати сторони до укладення угод та поширення їх положень на галузі і підприємства, де з тих чи інших причин колдоговірна робота ведеться в’яло або немає успіху.

Зокрема в Росії та Франції міністр праці має право запропонувати роботодавцям, які не брали участі в укладенні галузевої тарифної угоди, що охоплює не менше 50% працівників галузі, приєднатися до неї. Яку що протягом 30 днів вони не заявлять про свою незгоду з приєднанням, то така угода вважається обов`язковою для них.

Такий механізм поширення угод відповідає Рекомендації МОП № 91 про колективні договори, в розд. ІУ якої зазначено, що при необхідності, з урахуванням чинної у країні системи колективних переговорів та існуючих умов національним законодавством можуть здійснюватися заходи для поширення усіх або окремих положень колективних угод на всіх роботодавців і працівників, які входять за виробничою і територіальною ознакою у сферу дії даної угоди. При цьому потрібно дотримуватися таких правил:

1) щоб колективна угода уже охоплювала достатньо представницьке число зацікавлених роботодавців і працівників;

2) щоб вимога про поширення дії угоди, як правило, ініціювалася однією або кількома організаціями трудящих або роботодавців, які уклали таку угоду;

3) щоб роботодавцям і працівникам (профспілкам), на яких поширюється дія угоди, була надана можливість висловити попередньо свої зауваження.

Законопроект усуває недолік щодо тривалості ведення переговорів. Відсутність будь-яких обмежень призводить до того, що переговори дуже затягувалися і тривали інколи по півроку і більше. Так, скажімо, було при укладенні Генеральної угоди на 1999-2000 рр.. Тому ст. 10 доповнена положенням, що колективні переговори не повинні перевищувати трьох місяців. І тільки за згодою сторін цей термін може бути продовжений. В окрему статтю виділені правила повідомної реєстрації колективних договорів, угод. Для цього має бути розроблено спеціальне Положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів за узгодженням з профспілками.

Встановлено, що їх реєстрація в місцевих органах влади здійснюється безоплатно.

Законопроектом зобов`язується роботодавець ознайомлювати працівників з умовами колективного договору та змін до нього. Раніше ця норма, як правило, встановлювалась самим колективним договором і на практиці не завжди роботодавцями виконувалася.

З іншого боку, сторони угод теж будуть зобов`язані інформувати громадян про їхній зміст, використовуючи для цього ЗМІ. Це логічно, адже ряд норм Генеральної і територіальних угод спрямовані не тільки на захист найманих працівників, а й безробітних, пенсіонерів, сімей з дітьми, вирішення питань зайнятості населення, регулюють встановлення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги тощо. Отож населення вправі мати публічний доступ до інформації, знати як вирішуються сторонами угоди питання соціального захисту.

На думку профспілок, у законі про колективні договори і угоди потрібно також чітко виписати заходи відповідальності за їх порушення та має бути посилена відповідальність посадових осіб як за забезпечення процедур, визначених цим законом, так і за невиконання укладених договорів і угод. Така відповідальність має бути встановлена щодо осіб, що представляють роботодавців або найманих працівників і які:

• ухиляються від ведення переговорів;

• своїми діями чи бездіяльністю перешкоджають веденню переговорів;

• не надають інформацію, необхідну для ведення переговорів;

• порушують права представників сторін на участь в переговорах;

• не виконують вимоги про ознайомлення працівників з колективними договорами;

• перешкоджають здійсненню контролю за виконанням колективного договору або угоди.

Разом з тим профспілки заперечують проти того, щоб залишити норму чинного Закону про матеріальну відповідальність профспілок за невиконання колективних договорів і угод. Це суперечить статусу профспілок як громадських неприбуткових організацій, що представляють у відносинах з власником інтереси найманих працівників і тому їх представники можуть нести відповідальність лише перед трудящими і виключно у порядку, встановленому статутами самих профспілок. А ось матеріальна відповідальність власника за заподіяння шкоди найманим працівникам чи профспілці внаслідок невиконання ним колективного договору або угоди, на думку профспілок, має бути встановлена. Справи про цивільно-правову відповідальність повинні розглядатися судами за поданням сторони, якій завдано матеріальної шкоди.

Отже, нова редакція Закону, яка кращим чином враховує як міжнародні трудові норми, так і практику ведення колективних переговорів та укладення колективних договорів і угод, має нарешті з’явитися в Україні.

ІV. Поняття колективного договору

В усіх країнах колективний договір традиційно розглядається як бажанийзасіб фіксації заробітної плати та інших умов найму, регулювання відносинміж підприємцями і працівниками. Гнучкість і пристосованість колективнихдоговорів давно підтверджені практикою, бо їх результати відповідаютьжиттєвим інтересам соціальних партнерів та їх представників.

Як вже відзначалося, колективні договори в більшості країн світу є переважним засобом регулювання трудових відносин. При цьому досить часто колективний договір залежить від політики уряду і одержує законодавче обгрунтування. Успіх колективних договорів полягає і в тому, що в них закріплюються поняття, широко вживані в житті, тому вони стали основним засобом реалізації соціальної справедливості і гуманного ставлення до людини праці.

Фіксуючи нормальні умови праці, колективний договір дозволяє трудящим брати участь у прийнятті рішень. Він ніби послаблює абсолютну владу власника або уповноваженої ним особи в питаннях, що раніше вирішувались виключно в нормативному порядку.

В науці трудового права колективний договір розглядається двояко: як інститут трудового права і як локальний правовий акт. Як інститут

трудового права колективний договір становить сукупність правових норм, що визначають порядок розробки, укладення та виконання трудового договору. Як локальний правовий акт колективний договір являє собою угоду між власником і трудовим колективом про локальне регулювання трудових, виробничих і соціально-економічних відносин на підприємстві. За своєю цільовою спрямованістю він покликаний конкретизувати відносини між власником і трудовим колективом з питань економічного і соціального розвитку з урахуванням специфічних умов підприємств.

Аналіз правових актів, які обумовлюють порядок укладення і зміст колективних договорів, дає можливість визначити колективний договір як угоду, що укладається власником підприємства або уповноваженою ним особою, з однієї сторони, і трудовим колективом найманих працівників, який уповноважив профспілковий комітет чи інший представницький орган на проведення колективних переговорів і укладення договору, – з другої, з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, що потребують додаткової регламентації з урахуванням особливостей здійснення праці на даному підприємстві, а також питань, що не урегульовані чинним законодавством.

Метою колективного договору є поліпшення господарської діяльності підприємства, підвищення його рентабельності і якості продукції, що випускається, забезпечення трудящим можливості брати участь в управлінні виробництвом, удосконалення винагороди за працю, підняття рівня охорони праці, матеріально-побутового та культурного обслуговування працюючих.

Забороняється включати до колективного договору умови, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників.

Зміст колективного договору і його сторони значною мірою залежать від