Архівні фонди НАН України як джерело з вивчення розвитку української академічної історичної науки (1944–1956)

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

Кондратенко Олег Юрійович

УДК 930.2:94(477)“1944/1956”

АРХІВНІ ФОНДИ НАН УКРАЇНИ ЯК ДЖЕРЕЛО З ВИВЧЕННЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЧНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

(1944–1956)

Спеціальність 07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, м. Київ.

Науковий керівник:

доктор філософських наук,

професор, академік НАН України

Онищенко Олексій Семенович,

Національна бібліотека України

імені В.І. Вернадського, генеральний директор.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук

Папакін Георгій Володимирович,

Державний комітет архівів України,

начальник Управління інформації та

міжнародного співробітництва;

кандидат історичних наук

Юсова Наталія Миколаївна,

Інститут історії України НАН України,

старший науковий співробітник

відділу української історіографії та

спеціальних історичних дисциплін.

Захист відбудеться “7” травня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.864.01 в Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства за адресою: 03110, Київ, вул. Солом’янська, 24.

Із дисертацією можна ознайомитися у Державній науковій архівній бібліотеці за адресою: Київ, вул. Солом’янська, 24.

Автореферат розіслано “4” квітня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук С.Л. Зворський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Повоєнний розвиток української академічної історичної науки (1944–1956) прикметний згортанням тимчасово відроджених у часи Другої світової війни досліджень з історії українського героїчного минулого. У цей період Комуністична партія та уряд СРСР продовжували відводити історичній науці одну з провідних ролей у зміцненні ідейних засад сталінізму та формуванні серед широких верств населення соціалістичного світогляду. Активна урядова політика щодо визначення директивних завдань для історичних установ Академії наук УРСР супроводжувалась репресивними заходами проти їх співробітників, хоча такі заходи набули інших форм та змісту порівняно з передвоєнним часом.

Значна ідеологічна заангажованість радянської історіографії стосовно питання розвитку української історичної науки, в т. ч. й академічної, зумовлює пошук більш об’єктивних підходів до його розв’язання в умовах утвердження незалежності України. Здійснення цього стає можливим лише завдяки запровадженню якомога ширшого масиву архівних джерел – здебільшого тих, котрі (інколи свідомо) не використовувались у наукових розвідках останніх десятиліть. Беззаперечним є те, що саме архівні документи у своїй сукупності найбільш чітко відображають розвиток історичної науки на всіх її етапах. Наукові розвідки як радянських часів, так і періоду незалежної України в основному стосувались діяльності провідної української наукової установи історичного профілю – Інституту історії, в той час як інші академічні історичні установи (Інститут археології, Комісія по історії Вітчизняної війни на Україні, відділи історії України та археології Інституту суспільних наук, Державний історичний заповідник “Ольвія”), які діяли у повоєнний період, залишились поза увагою дослідників. Не дивлячись на те, що доступний на сьогодні документальний масив відзначається своєю цілісністю і повнотою, досі бракує робіт, в яких би комплексно висвітлювалось питання розвитку історичної науки в АН УРСР у зазначений період. Ряд важливих чинників, що були визначальними у розвитку академічної історичної науки повоєнного періоду, й досі не стали об’єктом спеціальних досліджень. Так, недостатньо вивченими є тенденції розвитку академічної історичної науки за умов формування її як допоміжного ідеологічного інструменту Компартії; нез’ясованими є питання формування мережі академічних установ, що працювали в галузі історичної науки; недостатньо розкритими залишаються кадрові і фінансові питання в цій сфері, а також роль Президії АН УРСР у керівництві історичною наукою. Характерним є те, що джерельна база значної кількості опублікованих на сьогодні робіт недостатньо репрезентативна. Зважаючи на все це, актуальність питання, якому присвячене дисертаційне дослідження, є очевидною.

Науковий підхід до фіксації якомога ширшої джерельної бази та комплексного аналізу і класифікації різних груп виявлених архівних документів дозволяє більш глибоко та повноцінно розкрити питання розвитку вітчизняної академічної історичної науки в 1944–1956 рр. у всіх її аспектах.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідних тем, закріплених за Інститутом архівознавства Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі – НБУВ): “Історія Національної академії наук України. 1941–1945” (2003–2005) (державний реєстраційний номер 0103U000254), “Історія Національної академії наук України. 1946–1950” (2005–2008) (державний реєстраційний номер 0106U001122).

Метою роботи є виявлення, джерельний аналіз та запровадження до наукового обігу архівної інформації, що міститься в масиві документів установ НАН України задля з’ясування основних тенденцій і напрямів розвитку академічної історичної науки у 1944–1956 рр. Відповідно до мети сформульовано такі завдання дослідження:

– проаналізувати стан історіографії та джерельної бази дослідження;

– дослідити комплекс архівних фондів та визначити основні групи документів, які відклались в результаті діяльності установ історичного профілю АН УРСР та відомих учених – істориків і археологів;

– здійснити джерелознавчий аналіз зазначених груп документів, що стосуються наукової діяльності академічних історичних установ у 1944–1956 рр.;

– з’ясувати специфіку та основні тенденції ідеологічного впливу органів державної влади на історичні дослідження в АН УРСР;

– висвітлити питання формування організаційної структури, кадрового та фінансового забезпечення історичних установ АН УРСР у повоєнний час;

– визначити тематику та основні напрями науково-дослідної роботи академічних історичних установ;

– встановити науковий доробок історичних установ АН УРСР у період 1944–1956 рр.

Об’єктом дослідження є архівні документи історичних установ та Президії АН УРСР (1944–1956), особові фонди видатних українських учених, директивні документи вищих партійних та урядових органів влади УРСР (1944–1956).

Предметом дослідження є відтворення на підставі вивчених архівних документів НАН України історії розвитку української академічної історичної науки в повоєнний період.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження (1944–1956) визначаються часом від моменту завершення реевакуації Академії наук до Києва до початку процесу десталінізації радянського суспільства, започаткованим ХХ з’їздом КПРС, який позначився певним послабленням ідеологічного диктату в академічній історичній науці.

Методологічною основою дослідження є використання принципів історизму та наукової об’єктивності. Поряд з методами наукової евристики та критичного аналізу і синтезу в дисертаційному дослідженні використано джерелознавчий, проблемно-хронологічний та порівняльно-статистичний методи опрацювання історичних джерел.

Джерельною базою дослідження є: архівні фонди наукових історичних установ та Президії НАН України, архівні фонди особового походження видатних учених – істориків та археологів НАН України (зберігаються в Інституті архівознавства, Інституті рукопису НБУВ та Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України), а також фонди державних органів влади, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України і Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

– вперше проведено комплексне дослідження значного за обсягом масиву архівних документів, що відклались в результаті діяльності історичних установ Академії наук УРСР у 1944–1956 рр.;

– визначено основні групи вказаних архівних документів, вивчено їх склад та репрезентативність, подано їх характеристику, зроблено порівняльний та джерелознавчий аналіз;

– здійснено комплексне вивчення документів архівних фондів вищих партійних та урядових органів влади УРСР, Президії АН УРСР, які у 1944–1956 рр. забезпечували керівництво наукою, в. т. ч. історичною;

– виявлено та запроваджено до наукового обігу значний обсяг архівної інформації щодо низки визначальних чинників у розвитку академічної історичної науки повоєнного періоду;

– комплексно вивчено основні моменти розвитку академічної історичної науки цього періоду у науково-дослідному, науково-організаційному, кадровому і фінансовому аспектах та заходи уряду УРСР щодо формування історичної науки як одного з основних знарядь ідеологічного виховання населення у вирішенні партійної програми побудови соціалізму;

– здійснено наукову реконструкцію організаційної структури історичних установ АН УРСР, простежено їх трансформацію відповідно до партійно-урядових директив;

– встановлено тематику, основні напрями наукових досліджень та основні здобутки історичних установ АН УРСР у 1944–1956 рр.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані у подальших більш глибоких та узагальнюючих дослідженнях з питань розвитку академічної історичної науки. Матеріали дисертації можуть бути також використані при викладанні вузівських курсів “Історіографія”, “Джерелознавство” та “Архівознавство”.

Особистий внесок здобувача. Всі положення та висновки дисертації, винесені на захист, одержані здобувачем самостійно і висвітлені у 8 статтях, опублікованих у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України для апробації результатів дисертаційних досліджень, та у 5 тезах конференцій, а також використано при укладанні бібліографії наукових праць та написанні приміток у додатках до збірника “Історія Національної академії наук України. Документи і матеріали”. Ч. І, ІІ” (К., 2007). У працях, опублікованих у співавторстві, особистий внесок дисертанта зазначений окремо після бібліографічного опису.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовано на міжвідомчій конференції “Історія освіти, науки і техніки” (Київ, квітень 2004 р.); міжнародних наукових конференціях: “Бібліотеки та інформаційні центри в системі наукового супроводу суспільних реформ” (Київ, жовтень 2004 р.), “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, березень 2005 р. – березень 2006 р.), “Документознавство. Бібліотекознавство. Інформаційна діяльність: проблеми науки, освіти, практики” (Київ, травень 2005 р. – травень 2007 р.), “Інтелектуальні інформаційні технології у бібліотечній справі” (Київ, жовтень 2005 р.), “Роль бібліотек у формуванні єдиного науково-інформаційного простору” (Київ, жовтень 2006 р.), “Другі Чишковські читання з історичної біографістики” (Київ, червень, 2006 р.).

Структура дисертації зумовлена специфікою проблеми, метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел та літератури (808 бібліографічних позицій), 4 додатків. Загальний обсяг дисертації – 269 с., у тому числі основного тексту – 194 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано вибір теми та актуальність її наукового дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, а також визначено наукову новизну і практичне значення роботи.

Перший розділ “Історіографія та джерельна база дослідження”, що складається з двох підрозділів, присвячений аналізу наукових праць з теми та джерельної бази дослідження.

Історіографію даного питання дисертантом умовно розподілено на два окремі періоди.

Перший період: радянська історіографія (друга пол. 1940-х років – 1991 р.). Праці, присвячені питанню розвитку академічної історичної науки, які побачили світ у даний період, є значною мірою заідеологізованими, а окремі з них взагалі мають пропагандистський характер. Радянська історіографія (в т. ч. і українська) приділяла значну увагу вивченню діяльності провідної наукової організації УРСР – Академії наук. Однією з перших таких історичних розвідок стала робота О.В. Палладіна “Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки 1919–1944”(1), в якій йдеться про реевакуацію АН УРСР до Києва та подальші завдання наукових установ, в т. ч. й історичних. У зв’язку з 40-річчям Жовтневої соціалістичної революції побачив світ ювілейний збірник наукових статей “Розвиток науки Української РСР за 40 років”(2). У двох окремих статтях цієї книги стисло розкрито результати наукових досліджень в галузі історії та археології за останні роки, що, однак, є недостатнім у вивченні питання комплексного розвитку академічної історичної науки у 1944–1956 рр. У подальшому побачила світ низка узагальнюючих праць з історії АН УРСР, в яких досліджуване питання також висвітлено поверхово, а в деяких випадках взагалі не порушується. Серед таких праць слід назвати “Історію Академії наук Української РСР” у 2-х книгах за редакцією Б.Є. Патона(3) та роботи, які побачили світ упродовж 1960-х та 1970-х років, зокрема: В.М. Терлецького(4), В.В. Немошкаленка, М.В. Новікова, В.М. Пелиха(5), В.Ю. Тонкаля та Б.С. Стогнія(6). У 1982 р. та 1990 р. вийшли друком праці з історії Академії наук за редакцією Б.Є. Патона(7) та Б.С. Стогнія(8). Окремо слід назвати колективну роботу, присвячену розвитку науки в західних областях УРСР(9). Всі перелічені роботи, зрозуміло, не можуть претендувати на вичерпність у висвітленні нашого питання, оскільки останнє не виступало об’єктом окремого поглибленого дослідження їх авторів.

Поряд із загальними працями побачили світ і роботи, в яких вітчизняній академічній історичній науці відводиться одне з провідних місць. Так, монографічна праця І.Г. Шовкопляса(10) присвячена археологічним дослідженням в Україні, втім, головна увага в ній приділена огляду археологічних пам’яток за 1917–1957 рр., а діяльність Інституту археології та споріднених академічних установ в галузі археології майже не розглядається. Наприкінці 1960-х років та на початку 1970-х років опубліковано роботи, в яких головну увагу приділено саме розвитку історичної науки в АН УРСР. Так, у 1967 р. вийшла друком книга А.В. Санцевича(11), присвячена розвитку української історіографії післявоєнного періоду, в т. ч. і в АН УРСР. Згодом побачили світ колективні монографії В.А. Дядиченка та Ф.Є. Лося(12), а також праця за редакцією П.М. Калениченка, А.В. Санцевича та В.Г. Сарбея(13). Все ж таки, автори вказаних праць акцентують увагу виключно на науково-дослідній роботі Інституту історії, ідеологізуючи тим самим окремі наукові праці його співробітників з питань історії КПРС, КПУ та робітничого класу України. У 1984 р., до 50-річного ювілею Інституту археології АН УРСР, його співробітниками було підготовлено спеціальну роботу, присвячену діяльності даної установи(14). У досить стислому огляді автори цієї праці висвітлили основні завдання та науково-дослідну роботу Інституту за весь період його існування. Втім, характерною вадою подібних розвідок є недостатньо репрезентативна джерельна база, оскільки їх автори здебільшого використовували монографії та статті попередників. У 1986 р. А.В. Санцевичем та Н.В. Комаренко(15) була підготовлена монографія, присвячена розвитку академічної історичної науки, однак її автори також висвітлюють більшою мірою наукову діяльність Інституту історії. Водночас, слід відмітити, що в даній праці вже окремо виділяється повоєнний період діяльності Інституту історії та вперше звертається увага на структуру та кадровий склад цієї установи.

Загалом, не зважаючи на те, що в цей час побачила світ низка праць, які стосуються або присвячені розвитку вітчизняної історичної науки, в т. ч. й академічної, в них так і не розкривається досліджуване питання в повній мірі. Характерним є також те, що переважна більшість цих наукових праць була створена на замовлення вищих партійних органів.

Другий період: історіографія незалежної України (1991–2007 рр.). Здобуття Україною незалежності сприяло формуванню серед плеяди вітчизняних істориків якісно нових підходів до вироблення концепції вітчизняної історіографії. В цей час спостерігається чергове підвищення наукового інтересу до діяльності Національної академії наук України та окремих її установ у зв’язку з відродженням історичної правди щодо обставин і дати заснування Академії. Так, у 1994 р. побачила світ робота за редакцією Б.Є. Патона, присвячена історії Академії наук України(16) в якій досить об’єктивно висвітлено діяльність головної вітчизняної наукової організації та вперше зазначено реальну дату заснування Академії. Автори праці на основі численних архівних джерел розкрили умови розвитку академічної науки в радянський період та її здобутки у перші роки незалежності України. У 2000 р. вийшла друком колективна праця з історії НАН України за співавторством С.В. Кульчицького, Ю.О.Храмова, С.П. Рудої та Ю.В. Павленка(17), де більш докладно розкрито питання розвитку Академії наук протягом 80-річного періоду її існування. Втім, автори зазначених праць не ставили за мету докладно зупинятися на висвітленні розвитку академічної історичної науки.

Згодом побачили світ наукові розвідки, здебільшого ювілейного характеру, що конкретно стосуються даного питання. Так, у 1994 р. до 60-річчя заснування Інституту археології вийшла в світ чергова праця, присвячена історії даної установи, втім, її діяльність, як і в попередніх подібних працях, розглядається досить схематично(18). У 1998 р. до 60-річного ювілею Інституту історії України вийшла друком книга А.В. Санцевича(19), присвячена розвитку наукових досліджень в даній установі. В окремому розділі зазначеної праці висвітлено діяльність Інституту в перше повоєнне десятиріччя в контексті аналізу ідеологічного тиску владних структур на тематику його досліджень.

Невдовзі побачила світ колективна праця, в якій досить поверхово розкрито діяльність Інституту українознавства імені І.П. Крип’якевича у повоєнний період, в т. ч. й відділів історії України та археології(20). У зв’язку із 70-річним ювілеєм Інституту історії України на суд громадськості була представлена чергова колективна праця, де вже більш докладно висвітлюється розвиток та діяльність провідної історичної установи держави у 1936–2006 рр.(21) Все ж таки, окремі аспекти даного питання, такі як матеріально-технічна база та фінансове забезпечення Інституту, науковцями не взято до уваги.

Дане питання знайшло своє часткове висвітлення і в низці сучасних підручників та курсів лекцій з української історіографії. Одними з найбільш ґрунтовних є праці А.П. Коцура, В.П. Коцура(22) та Я.С. Калакури(23). Значним позитивом вказаних робіт є чітке розкриття їх авторами сутності негативних наслідків культу особи для української історичної науки у повоєнний період. Все ж таки, у зв’язку з широким охопленням об’єкта дослідження, автори цих праць не зупинялись на докладному висвітленні розвитку академічної історичної науки у повоєнний період.

Окремо слід виокремити кілька наукових праць, присвячених розвитку вітчизняної науки (в т. ч. історичної), підготовлених представниками української наукової діаспори, такими як Д.Ф. Соловей(24) та О.П. Оглоблин(25). Ще за радянських часів їм вдалося більш об’єктивно показати тогочасне становище української науки, в т. ч. й історичної, в умовах компартійного диктату. Втім, автори зазначених праць за умов відсутності доступу до спеціальних джерел, зокрема архівних, не змогли у повній мірі розкрити дане питання.

Огляд та аналіз розглянутих наукових праць дає підстави стверджувати, що протягом тривалого періоду за наявності значного масиву архівних джерел не було створено спеціальних наукових праць, в яких би шляхом аналізу наукової діяльності історичних наукових установ АН УРСР комплексно розкривались всі ключові моменти розвитку академічної історичної науки у повоєнний період.

Джерельною базою дисертаційного дослідження став значний масив архівних документів, що відклались в державних архівах України та наукових архівах НАН України. Водночас було використано і певну кількість документів, опублікованих в окремих збірниках та періодичних виданнях.

Переважна більшість документів, що утворились в результаті діяльності Інституту історії, Інституту археології, Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні, відділів історії України та археології Інституту суспільних наук та Державного історичного заповідника “Ольвія”, відклались в наукових архівах цих установ та в архіві Президії НАН України. Серед них – науково-організаційна та науково-дослідна документація, а також документи про науковий кадровий склад та фінансове забезпечення цих установ.

Важливим джерелом є архівна спадщина відомих учених НАН України (у даному разі істориків та археологів), яка відклалась у Інституті архівознавства і Інституті рукопису НБУВ, а також у Науковому архіві Інституту археології НАН України. В особових фондах учених – істориків та археологів М.Н. Петровського, С.В. Юшкова, Л.М. Славіна, В.М. Даниленка, М.Ю. Брайчевського та інших відклались їх рукописи та машинописні варіанти наукових праць (що виконувались у рамках тематичних планів профільних установ), документи з наукової діяльності, епістолярна спадщина, документи, зібрані вченими, які в сукупності з іншими документами містять допоміжну інформацію щодо з’ясування низки питань розвитку академічної історичної науки.

Значна кількість документів, які стосуються розвитку академічної історичної науки, зберігається в архіві Президії НАН України. В цьому архіві відклались протоколи засідань Президії АН УРСР, окремі її розпорядження та накази, документи з питань організації наукової роботи в історичних установах. Важливим блоком документів є протоколи засідань Бюро Відділу суспільних наук АН УРСР, листування Бюро з Президією АН УРСР щодо різних питань наукової та науково-організаційної діяльності установ даного Відділу, документи стосовно проведення зборів, а також річні звіти про роботу Бюро цього Відділу. В архіві Президії НАН України відклався також значний масив документів, що стосуються відновлення та налагодження роботи історичних установ у складний повоєнний період. Велику значущість у дослідженні цього питання мають плани фінансування Академії наук та окремих її установ, зокрема плани розподілу коштів між бюджетними академічними організаціями, зведені та індивідуальні кошториси річних витрат установ АН УРСР, штатні розклади академічних установ, звіти про кількісний та якісний науковий склад, видавничі плани та звіти АН УРСР, списки наукових праць, рекомендованих до друку, тощо.

Значний обсяг інформації щодо окремих аспектів діяльності історичних установ АН УРСР репрезентують документи ЦДАВО України та ЦДАГО України. Так, у ЦДАВО України у ф. 2 “Рада Міністрів Української РСР” відклався значний масив документів, які стосуються роботи Академії наук, в т. ч. й історичних установ, зокрема щодо створення нових філій, інститутів та комісій у складі Академії наук, упорядкування їх структури, тематики науково-дослідної роботи, виділення коштів на ремонт приміщень та придбання наукового обладнання для академічних установ тощо. Значну інформаційну цінність мають документи ф. 337 “Державний плановий комітет УРСР”, зокрема плани повоєнної відбудови, документи, які стосуються планування будівництва приміщень для академічних установ. Доповнюють інформацію щодо кадрового складу та наукової роботи історичних установ документи ф. 582 “Державний комітет УРСР зі статистики”, зокрема річні списки наукових співробітників АН УРСР, річні звіти про роботу АН УРСР та зведені річні статистичні показники виконаної науково-дослідної роботи установами АН УРСР.

Документи, що знаходяться у ЦДАГО України і які відклались у ф. 1 “Центральний Комітет Комуністичної партії України”, також дають можливість повніше дослідити розвиток академічної історичної науки. Це протоколи засідань Політбюро, Секретаріату та Оргбюро ЦК КП(б)У, ряд постанов щодо організації науково-дослідної роботи історичних установ АН УРСР, стенограми нарад істориків при ЦК КП(б)У протягом 1945–1947 рр. та листування вищого партійного органу України з АН УРСР стосовно її роботи. Крім того, тут є документи, що містять допоміжну інформацію відносно фінансування установ АН УРСР, а також значна кількість доповідних записок відповідальних працівників АН УРСР з питань діяльності історичних установ. Значну наукову цінність мають документи з питань реорганізації окремих установ АН УРСР (в т. ч. й історичних), про забезпечення виконання ними планів науково-дослідних робіт. Не менш важливими є проекти тематичних планів АН УРСР, акти обстеження стану ідеологічної та політико-виховної роботи в установах АН УРСР, а також документи про стан підготовки аспірантів і докторантів академічних науково-дослідних інститутів.

Другий розділ“Архівна спадщина історичних установ та відомих учених НАН України”, що складається з двох підрозділів, присвячений характеристиці архівної спадщини профільних установ і відомих учених у галузі історичної науки, а також визначенню місця або значущості цих документів для вивчення розвитку академічної історичної науки повоєнного періоду.

Масив документів, який відклався у наукових архівах історичних установ, в архіві Президії НАН України та ЦДАВО України і ЦДАГО України відповідно до їх змісту та виду, нами поділено на три окремі групи. Перша група – це документи науково-організаційного та розпорядчого характеру: накази керівників академічних установ історичного профілю щодо їх діяльності, річні плани та звіти про їх роботу, звіти про проведення археологічних експедицій, наукових конференцій, листування історичних установ з різними організаціями з питань науково-дослідної роботи, стенограми засідань вчених рад, кошториси річних витрат, бухгалтерські звіти тощо. Такі документи є найбільш інформативними у вивченні організації науково-дослідної роботи історичних установ, а також їх кадрового потенціалу та фінансового забезпечення. Друга група – науково-дослідна документація: наукові праці співробітників історичних установ з допоміжними матеріалами, а також тези наукових доповідей та повідомлень. Саме докладний аналіз документів цієї групи дав можливість більш чітко з’ясувати науковий внесок учених – істориків та археологів в розвиток академічної історичної науки, а також оцінити рівень наукових робіт, що готувались ними в рамках тематичних планів історичних установ. Третя група – документація з особового складу: контрольні списки наукових працівників, відомості з обліку особового складу та довідки про підготовку наукових кадрів, особові справи наукових співробітників тощо. Документи цієї групи дозволяють отримати вичерпну інформацію щодо наукового кадрового складу академічних історичних установ.

Не менш важливою є архівна спадщина відомих учених, які працювали в системі Академії наук у досліджуваний період. Так, в Інституті архівознавства НБУВ зберігаються фонди особового походження таких істориків, як акад. М.І. Супруненко (ф. 248); чл.-кор. К.Г. Гуслистий (ф. 32); чл.-кор. І.О. Гуржій (ф. 72); чл.-кор. С.В. Юшков (ф. 221); чл.-кор. М.Н. Петровський (ф. 230); чл.-кор. В.І. Клоков (ф. 350). Також вивчався особовий фонд відомого економіста-статистика, акад. М.В. Птухи (ф. 22), який очолював Відділ суспільних наук у перші повоєнні роки.

В Інституті рукопису НБУВ зберігаються фонди особового походження відомих істориків – чл.-кор. Ф.П. Шевченка (ф. 349) та археолога, д. і. н. М.Ю. Брайчевського
(ф. 320). В архіві Інституту археології НАН України зберігаються особові фонди археологів – чл.-кор. Л.М. Славіна (ф. 17); д. і. н. М.Я. Рудинського (ф. 10); д. і. н. В.М. Даниленка (ф. 26).

Наприклад, у складі особового фонду М.В. Птухи відклались стенограми його доповідей щодо роботи історичних установ, а також плани та звіти про роботу Інституту історії України за 1940–1950 рр. Архівна спадщина М.Н. Петровського представлена значною кількістю рукописів, машинописних текстів та друкарських відбитків монографій, брошур та наукових статей, над якими працював учений у рамках виконання тематичних планів Інституту історії України. В окрему справу виділено список наукових праць вченого за 1920–1940-і роки. В особовому фонді К.Г. Гуслистого зберігається значна кількість зібраних ним праць інших авторів, в т. ч. газетні статті та доповіді за 1946–1972 рр. щодо українського національного питання, наукові праці з історії України XVI–XVII ст., бібліографічні картки з посиланнями на журнальні статті та виписки щодо історії України XVII–ХІХ ст. Всі ці матеріали дали додаткову можливість з’ясувати тематику науково-дослідної роботи Інституту історії у досліджуваний період.

Окремо слід розглянути архівну спадщину відомого українського історика акад. І.П. Крип’якевича, що зберігається у родинному архіві Крип’якевичів. Це архівне зібрання містить документи, які стосуються виступів І.П. Крип’якевича на вченій раді Інституту суспільних наук у період його роботи на посаді директора Інституту. Також науковий інтерес має значна за обсягом епістолярна спадщина вченого, зокрема його листи до співробітників Інституту історії України Ф.П. Шевченка, А.О. Введенського, В.А. Дядиченка, О.К. Касименка та М.Н. Петровського з приводу підготовки до видання наукових праць, у т. ч. збірника документів “Возз’єднання України з Росією”. В особовому фонді С.В. Юшкова відклались документи (листування) службового характеру за 1945–1949 рр., адресовані вченому директорами Інституту історії України М.Н. Петровським та О.К. Касименком стосовно підготовки таких монографій, як “Руська Правда” і “Київська Русь”, а також написання окремого розділу до 5-томної “Історії України”. Документи такого характеру дають можливість більш докладно вивчити науково-видавничу діяльність Інституту історії у повоєнний період. Не менш важливою є документальна спадщина Ф.П. Шевченка, зокрема, копії витягів із протоколів засідань Президії АН УРСР про затвердження положення про вчену раду Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні.

Наукову цінність мають документи фондів особового походження відомих учених-археологів. Так, у фонді Л.М. Славіна зберігається низка рукописних і машинописних варіантів неопублікованих наукових праць, у переважній більшості присвячених історії античних міст-держав Північного Причорномор’я. Також у фонді вченого відклались плани науково-дослідної роботи Державного історичного заповідника “Ольвія” за 1946–1953 рр. В особовому фонді М.Я. Рудинського в окрему справу виділено фотоальбом археологічних пам’яток, виконаний у ході Дубно-Кременецької експедиції (1948), безпосереднім учасником якої був фондоутворювач. Разом з тим, у цьому фонді зберігаються креслення і рисунки розкопів поховань, щоденники експедицій, фотознімки знахідок, а також естампи зображень на стінах археологічної пам’ятки “Кам’яна могила” (1949–1952), які значною мірою доповнюють інформацію щодо експедиційної діяльності Інституту археології. Великий за обсягом масив епістолярію відклався у фонді М.Ю. Брайчевського, зокрема листи фондоутворювача до представників редколегій наукових журналів, таких як: “Вісник АН УРСР”, “Вопросы истории”, “Краткие сообщения ИИМК АН СССР”, які містять додаткову інформацію щодо науково-видавничої діяльності Інституту археології в післявоєнний час.

Третій розділ “Організація наукової діяльності історичних установ АН УРСР”, що складається з трьох підрозділів, присвячений вивченню сутності повоєнної організації наукової діяльності історичних установ, зокрема впливу ідеологічної політики держави на ці процеси, а також з’ясуванню рівня їх фінансового та кадрового забезпечення.

Висвітлення організації наукової діяльності Інституту історії, Інституту археології, Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні, відділів історії України і археології Інституту суспільних наук та Державного історичного заповідника “Ольвія” забезпечив масив документів організаційно-розпорядчого характеру вищих партійних органів та Президії АН УРСР.

На підставі виявлених документів з’ясовано, що новий статут АН УРСР, прийнятий 6 лютого 1945 р., не сприяв децентралізації Академії наук у часи повоєнної відбудови. За документами вищих партійних органів встановлено, що з кінця 1944 р. поновилась практика систематичного їх втручання в роботу історичних установ задля відстеження та контролювання їх наукової роботи. З цією метою було штучно створено міф про небезпеку поширення так званого українського буржуазного націоналізму, в т. ч. в українській науці. Вже у 1945 р. вищі партійно-радянські органи висловили недовіру директору Інституту археології Л.М. Славіну, якого невдовзі було звільнено з цієї посади. У 1946 р. із розгортанням наступу на історичну школу М.С. Грушевського було ліквідовано Львівський відділ Інституту історії України.

За директивними документами вищих партійних органів встановлено, що своєрідним апогеєм партійного диктату в академічній історичній науці стало прийняття постанови ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. про незадовільну роботу Інституту історії України, в якій у брутальній формі піддавались критиці наукові праці співробітників установи. Даною постановою вищі партійні органи визначили напрям роботи академічних історичних установ на наступні роки. Готувалась подібна постанова ЦК КП(б)У, проект якої зберігається в ЦДАГО України і щодо діяльності Інституту археології. Впродовж 1945–1947 рр. ЦК КП(б)У провів 5 спеціальних нарад істориків, на яких здійснювалось ідеологічне “перевиховання” співробітників Інституту історії України.

Аналіз виявлених в архівах установ НАН України документів дає підставу стверджувати, що Президія АН УРСР в цей час регулярними доповідними записками інформувала ЦК КП(б)У про внесення будь-яких, навіть незначних, змін до структури історичних установ, їх тематичних планів, про проведення конференцій, а також стан підготовки наукового кадрового складу.

Внаслідок політичного тиску у 1947 р. з посади директора Інституту історії України було усунуто чл.-кор. М.Н. Петровського як такого, який “…не здатний мобілізувати колектив на виконання постанов ЦК КП(б)У”. У 1954 р. з політичних мотивів були звільнені директор Інституту археології П.П. Єфіменко та завідуючі відділами первісної археології та слов’янської археології – В.М. Даниленко та В.А. Богусевич. Комісію по історії Вітчизняної війни на Україні у зв’язку з виконанням важливих завдань, зокрема партійних, очолювали співробітники апарату ЦК КП(б)У К.З. Литвин та І.Д. Назаренко. Інститут суспільних наук, починаючи з 1951 р., постійно піддавався критиці у зв’язку з недостатнім контролем над структурними підрозділами, в т. ч. відділом історії України та відділом археології.

Смерть Сталіна у 1953 р. стала поштовхом для розгортання нових досліджень з історії України, проте ідеологічний диктат в історичній науці залишався значним. Так, ЦК КПРС схвалив прийняття “Тез