Система національних розрахунків

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Реферат

З державного регулювання економіки

на тему:

“ Система національних рахунків і баланс народного господарства, як моделі

макроекономіки ”

Чугу Михайла

ЕП -21

ВТЕІ КНТЕУ

Вінниця 2001

ЗМІСТ

1. Система розрахунків.......................................................................... 3

2. Умови і принципи організації безготівкового платіжного обороту. 3

3. Форми безготівкових розрахунків..................................................... 3

4. Платіжний баланс. Його загальна характеристика та структура..... 9

5. Баланс ринку праці............................................................................. 11

6. Баланс грошових доходів і видатків населення України.................. 12

7. Використана література..................................................................... 13

СИСТЕМА РОЗРАХУНКІВ

Своєчасне й повне погашення боргових зобов'язань є однією з головних ознак ефективного функціонування економіки в цілому і кожного її суб'єкта зокрема. Тому кожна держава багато уваги при­діляє організації грошового обігу, створює різні платіжні системи, нормальне функціонування яких забезпечують банки.

Грошові платежі здійснюються за допомогою готівки та в безго­тівковій формі. Сукупність усіх грошових платежів, незалежно від їхньої форми, складає грошовий, або платіжний, оборот. Основну частину його (близько 80%) становить безготівковий оборот — та час­тина платіжного обороту, яка проводиться за рахунками в банках.

Сфери застосування готівкових та безготівкових платежів чітко визначені в законодавчому порядку. Платежі, що здійснюються за допомогою готівки, використовуються в процесі взаємовідносин го­сподарських організацій із населенням, обслуговують рух його гро­шових доходів та витрат. У розрахунках між суб'єктами господар­ської діяльності майже всі господарські платежі (крім дрібних) здійснюються безготівковим переказуванням коштів із рахунка пла­тника на рахунок одержувача.

Безготівкові розрахунки обслуговують господарські взаємо­відносини суб'єктів господарювання між собою та з фінансово-кредитними установами. Відтак усі безготівкові платежі поділяють­ся на розрахунки за товарними й нетоварними операціями. До пер­ших належать платежі, безпосередньо пов'язані з одержанням про­дукції, виконанням робіт і наданням послуг; до других — платежі в бюджет, погашення заборгованості за кредит, страхові платежі та інші зобов'язання.

Існують ще й інші способи платежів, наприклад, планові, коли розрахунки проводяться не за кожну поставку матеріальних ціннос­тей, а за певний період (виходячи з плану поставки), або залік взаєм­них вимог, коли борги суб'єктів господарювання взаємно погашаю­ться і тільки різниця переказується на рахунок кредитора.

УМОВИ І ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ БЕЗГОТІВКОВОГО ПЛАТІЖНОГО ОБОРОТУ

Однією з найважливіших сфер банківської діяльності, від якої залежить ефективність функціонування економіки в цілому і кожно­го суб'єкта підприємницької діяльності зокрема, є організація без­готівкових розрахунків у господарському обороті.

Організація безготівкових розрахунків має сприяти процесу від­творення, тобто відповідати конкретним вимогам розвитку економі­ки. Головна з них — забезпечувати своєчасне отримання кожною господарською організацією коштів за поставлену продукцію та на­дані послуги, а отже, сприяти прискоренню обігу коштів у розра­хунках. Водночас організація розрахунків має забезпечувати умови для взаємного контролю постачальника й покупця за дотриманням господарських угод та банківського контролю за правилами розра­хунків згідно з чинними інструкціями та законодавством.

Організація безготівкових розрахунків нині базується на таких принципах:

1. Кошти юридичних осіб підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків готівки в касах (у межах встановле­ного банком ліміту) та норм витрат з виторгу, установлених чинним порядком ведення касових операцій у господарстві України.

2. Безготівкові розрахунки між підприємствами здійснюються через банки переказуванням коштів із рахунка платника на рахунок одержувача коштів.

3. Кошти з рахунка підприємства списуються з розпорядження його власника (за винятком випадків, установлених законами Украї­ни), а також на рішення суду (арбітражного суду) та за виконавчими записами нотаріусів. У випадках, передбачених чинним законодавст­вом, із рахунків підприємств здійснюється безспірне стягнення та безакцентне списання коштів.

4. Підприємства самостійно вибирають (}юрми розрахунків та за­кріплюють їх у договорах та угодах з банками. Банки можуть про­понувати ту чи іншу форму розрахунків, ураховуючи специфіку дія­льності своїх клієнтів та виходячи із конкретних ситуацій, які виникатимуть у процесі розрахунків.

5. Підприємства мають право вибору банків для відкриття своїх рахунків. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їхні розпорядження щодо переказування коштів із рахунків.

6. Момент здійснення платежу має бути максимально наближе­ним до відвантаження товарів, виконання робіт, надання послуг. Взаємні претензії щодо розрахунків між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку.

ФОРМИ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися на підставі таких розрахункових документів:

— платіжних доручень;

— платіжних вимог-доручень;

— чеків;

— акредитивів;

— векселів;

— платіжних вимог;

— інкасових доручень (розпоряджень).

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) засто­совуються у випадках, передбачених чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України. Безготівкові роз­рахунки за товари та послуги можуть здійснюватися за допомогою банківських платіжних карток. Порядок використання платіжних кар­ток визначається Національним банком України.

Порядок оформлення розрахункових документів

Розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк у папе­ровій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та містити (залежно від їхньої форми) такі реквізити:

а) назву документа;

б) номер документа, число, місяць, рік його виписки;

в) найменування платника та одержувача коштів (офіційні ско­рочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їхні ідентифі­каційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств і органі­зацій України (щодо фізичних осіб — ідентифікаційні номери, котрі проставляють на підставі відповідних документів податкових орга­нів), номери рахунків в установах банку;

г) назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та умовні номери за МФО (код банку);

д) суму платежу, написану цифрами та літерами;

е) призначення платежу: назва товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товарно-транспортний документ та інше), із зазначенням його номера й дати, назва законодавчого акта, що дає право на безспірне стягнення та безакцентне списання коштів (дата, номер і відповідний пункт);

є) на першому примірнику (незалежно від способу виготовлення розрахункового документа) — відбиток печатки та підписи відпові­дальних осіб платника або (та) одержувача коштів;

ж) підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

з) суму податку на додану вартість (цифрами) або напис «без по­датку на додану вартість».

Якщо хоча б один із вищезазначених реквізитів (коли їх пере­дбачено формою документа) буде не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ не прийме до виконання.

При цьому використання факсиміле замість власноручного під­пису, виправлення й підчищення в розрахункових документах не допускаються. Банк також не має права робити будь-яких виправ­лень у поданих розрахункових документах.

Відмовляючись прийняти від клієнта розрахунковий документ, банк у день отримання документа зобов'язаний зробити на його зворотному боці напис про причину відмови (за підписами головно­го бухгалтера й виконавця, засвідченими штампом банку) та повер­нути його клієнту.

Клієнт, виходячи зі своїх технічних можливостей, може подавати до банку розрахункові документи як у паперовій формі, так і у ви­гляді електронних розрахункових документів (електронних повідо­млень) відповідними каналами зв'язку. Спосіб подання документів до банку застерігається в договорі на розрахунково-касове обслуго­вування.

Необхідно зазначити, що кошти списуються з рахунка платника тільки на підставі першого примірника розрахункового документа. За часткової оплати розрахункових документів банк виписує мемо­ріальний ордер.

Розрахункові документи банки приймають до виконання без об­меження суми. Платежі з рахунків клієнтів виконуються банками у межах залишків коштів на початок операційного дня.

Коли існує технічна можливість урахувати поточні надходження коштів на рахунки протягом операційного дня, банки можуть здійс­нювати платежі з доручення клієнтів з урахуванням цих сум.

Банк платника приймає документи від клієнтів протягом опе­раційного дня, час якого регламентується режимом роботи банку.

Розрахунки за документами, що надійшли до банку платника протягом операційного дня, здійснюються банком того самого дня, а ті, що надійшли пізніше, — наступного дня.

На всіх примірниках паперових розрахункових документів банк в обов'язковому порядку в правому горішньому ріжку проставляє дату надходження цих документів. Якщо документи надійшли після закінчення регламентованого банком часу роботи з клієнтами, на до­кументах додатково ставлять штамп «Вечірня». Дату виконання роз­рахункового документа проставляють у правому нижньому ріжку.

Банк одержувача зобов'язаний зараховувати кошти на рахунки клієнтів не пізніше ніж наступного після отримання інформації від розрахункової палати робочого дня.

Розрахунки в системі електронних платежів «клієнт—банк»

Клієнти можуть користуватися електронною системою «клієнт— банк», яка забезпечує:

— передавання повідомлень між клієнтом та банком у зашифро­ваному вигляді за допомогою сертифікованих засобів захисту;

— автоматичне ведення протоколу (та його захист) обігу розра­хункових документів між банком і клієнтом, що можуть передаватися як безпосередньо в банк, так і на автоматизоване робоче місце (далі—АРМ) клієнта;

— автоматичне архівування протоколів наприкінці робочого дня.

Юридичною підставою для входження клієнта в систему елект­ронних платежів «клієнт—банк» і оброблення його електронних до­кументів банком є окремий договір між ним і банком.

У договорі обов'язково мають бути обумовлені права, обов'язки та відповідальність сторін і порядок вирішення спірних питань.

Програмне забезпечення системи «клієнт—банк» має відповідати вимогам до технології банківських розрахунків і бути сертифікованим Національним банком України.

АРМ клієнта забезпечує автоматичне ведення поточного стану власного рахунку в банку, ураховуючи проведені початкові та зво­ротні платежі. Електронні документи, що подаються клієнтом у банк, мають відповідати формату платіжних документів системи електронних платежів Національного банку України із зазначенням електронних цифрових підписів відповідальних осіб платника, яким згідно з установчими документами надано право підпису. Банківська частина системи «клієнт—банк» забезпечує перевірку електронних підписів на кожному електронному розрахунковому документі клієн­та та у платіжному файлі в цілому.

Системою «клієнт—банк» здійснюється звіряння (квитовка) фай­лів початкових і зворотних платежів між банком і АРМ клієнта, під­готовка виписки щодо платіжних операцій клієнта в банку протягом операційного дня та звіряння виписки наприкінці дня з інформацією, яка надійшла на АРМ клієнта.

Розрахунки із застосуванням платіжних доручень

Платіжне доручення (далі — доручення) — це письмово офор­млене доручення клієнта банкові, що його обслуговує, на переказу­вання визначеної суми коштів зі свого рахунка.

Доручення приймаються банками до виконання протягом десяти календарних днів із дня виписки, без урахування дня заповнення доручення.

Банк приймає від платника до виконання доручення тільки в ме­жах коштів, наявних на його рахунку, за винятком доручень на пе­рерахування до бюджету сум податків, зборів, інших обов'язкових платежів та внесків до державних цільових фондів, які приймаються банками без огляду на наявність коштів на рахунках підприємств. За браком коштів на рахунках такі доручення враховуються на окре­мому позабалансовому рахунку № 9929.

Як правило, доручення застосовуються в розрахунках за плате­жами товарного й нетоварного характеру.

Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

— за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, нада­ні послуги);

— у порядку попередньої оплати;

— для остаточних розрахунків за актами звіряння взаємної за­боргованості підприємств;

— для переказування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, грошові доходи колгоспників то­що), на їхні рахунки, відкриті в установах банків;

— в інших випадках за згоди сторін.

При цьому попередня оплата здійснюється підприємствами тоді, коли це обумовлено договором або встановлено окремими указами Президента України та рішеннями уряду.

За рівномірних і постійних поставок товарів та надання послуг розрахунки між постачальниками й покупцями можуть здійснюва­тися дорученнями, періодичним переказуванням коштів у строки і в розмірах, обумовлених договорами.

У двосторонньому договорі передбачаються розмір та строки пе­реказування коштів, періодичність звіряння розрахунків і порядок проведення кінцевого розрахунку покупцем.

Останній платіж за договором, як правило, має враховувати вза­ємну заборгованість постачальника й покупця.

Розрахунки гарантованими дорученнями

Коли одержувач коштів не має рахунка в банку або розрахунки платіжними дорученнями безпосередньо з одержувачем коштів не­можливі, підприємство може здійснювати переказування коштів га­рантованими платіжними дорученнями через підприємства зв'язку.

За допомогою гарантованих доручень підприємство може здійс­нювати (без обмеження суми) переказування коштів:

— на ім'я окремих громадян — коштів, що належать їм особисто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторсь­кий гонорар і т.п.);

— підприємствам — на витрати для виплати заробітної плати, за організований набір робітників, для заготівлі сільськогосподарської продукції у населених пунктах, де немає банків.

Підприємство-платник здійснює переказування коштів через від­ділення зв'язку поданням гарантованого банком доручення, що в ньому вказується конкретне підприємство зв'язку, з рахунка якого сплачуватиметься переказ. До всіх примірників доручення додається належно оформлений список одержувачів переказів із зазначен­ням, на які цілі перекази призначено, та заповнені бланки переказів.

На суму гарантованого банком доручення не може бути накладе­но арешт і звернено стягнення на підставі претензій до платника, який виписав доручення.

Розрахунки із застосуванням платіжних вимог-доручень

Платіжна вимога-доручення (далі — вимога-доручення) — це ком­бінований розрахунковий документ, який складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпо­середньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

— нижня —доручення платника своєму банкові переказати з йо­го рахунка суму, проставлену в рядку «сума до оплати».

Вимога-доручення складається за встановленою формою, заповню­ється одержувачем коштів та надсилається безпосередньо платнику.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника.

З метою гарантованої прискореної доставки платникам вимог-доручень рекомендується передавати їх у комплекті з розрахун­ковими та відвантажувальними документами за поставлену згід­но з договором (угодою) продукцію (виконані роботи, надані по­слуги тощо).

За згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і здає в банк, що його обслуговує.

Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом двад­цяти календарних днів із дня виписки (день заповнення платіжної вимоги-доручення не враховується).

Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути оплачена наявними на рахунку платника коштами.

У разі відмови платника сплатити вимогу-доручення він повідо­мляє про це безпосередньо одержувача коштів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Порядок здійснення розрахунків чеками

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також між фізичними та юриди­чними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отри­мані товари, виконані роботи та надані послуги.

Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпо­рядження власника рахунка (чекодавця) банкові (банкові-емітенту), котрий веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в че­ку суму коштів.

Чекодавець — юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель — підприємство, яке є отримувачем коштів на чек.

Банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціаль­ному папері на банкнотній фабриці Національного банку України за затвердженим банком зразком.

Чекові книжки брошуруються по 10, 20 та 25 аркушів.

З дозволу Національного банку України чекові книжки (розра­хункові чеки) можуть бути виготовлені (з дотриманням усіх обов'яз­кових вимог) комерційними банками самостійно з власною фірмо­вою позначкою.

Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками суворої звітності.

Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами в разових операціях, виготовляються й обліковуються окремо.

Банк-емітент без видачі чекової книжки може видати на ім'я че­кодавця (фізичної особи) один або кілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишку коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою.

Строк дії чекової книжки — один рік; розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, — три місяці. За погодженням з установою банку строк дії невикористаної чекової книжки може бути продовжений.

Чек обов'язково включає такі реквізити:

а) назву «розрахунковий чек»;

б) назву власника чекової книжки (далі — чекодавця) та номер йо­го рахунку (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові чекода­вця, дані його паспорта або документа, що його замінює);

в) назву банку-емітента і його номер МФО;

г) ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, щодо фі­зичних осіб — ідентифікаційні номери у разі надання таких держав­ною податковою адміністрацією;

д) назву чекодержателя;

е) доручення чекодавця банкові-емітенту сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та літерами;

є) призначення платежу;

ж) число, місяць, рік видачі чека та місце його видачі;

з) підпис чекодавця та відбиток печатки юридичної особи.

Чек, на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку чекодавця без вико­нання.

Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателем протягом десяти календарних днів (день виписки чека не враховується).

Якщо закінчення строку пред'явлення чека припаде на неробо­чий день, то останнім днем строку вважатиметься перший наступ­ний робочий день.

Чек приймається чекодержателем в оплату безпосередньо від че­кодавця, на ім'я якого виписаний документ, що підтверджує отри­мання ним товарів, виконаних робіт та наданих послуг.

Забороняється передача чекової книжки (розрахункового чека) її власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписування незаповнених бланків чеків і прикладання до них пе­чатки юридичними особами.

На бажання фізичної особи розрахунковий чек може бути випи­саний на ім'я іншої особи, яка в цьому разі стає чекодержатєлем. Ви­дача розрахункових чеків на пред'явника не проводиться.

Обмін чека на готівку і отримання решти із суми чека готівкою юридичними особами не дозволяється.

За розрахунків фізичних осіб з підприємствами торгівлі та по­слуг дозволяється отримання чекодавцем решти із суми чека готів­кою, але не більше двадцяти процентів від суми чека. Якщо сума решти більша, чекодавець має звернутися до установи відповідного банку для переоформлення чека. Невикористаний розрахунковий чек його власник може повернути до банку, що його видав, для за­рахування суми на свій рахунок або обміняти чек на готівку.

Для отримання чекової книжки підприємство або фізична особа подає до банку-емітента заяву.

Гарантована оплата чеків забезпечується депонуванням коштів на окремому балансовому рахунку № 722 «Розрахункові чекові книжки та розрахункові чеки» у банку-емітенті. Для цього разом із заявою на видачу чекової книжки в банк подається платіжне дору­чення для переказування коштів на рахунок № 722 (фізична особа подає в банк заяву або заповнює ордер за встановленою формою на перерахування коштів, що зберігаються на її рахунку, або вносить суму готівкою).

Чеки з чекової книжки виписуються чекодавцем, коли настає право чекодержателя на одержання платежу, тобто видаються за фактично поставлені товари та надані послуги.

Розрахунки акредитивами

Акредитив — це форма розрахунків, за якої банк-емітент з дору­чення свого клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний:

— виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені то­вари, виконані роботи та надані послуги;

— надати повноваження іншому банку (виконавцю) здійснити цей платіж.

Заявник акредитива — платник, який звернувся до банку, що йо­го обслуговує, для відкриття акредитива.

Банк-емітент — банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові.

Бенефіціар — юридична особа, на користь якої виставлений ак­редитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо).

Банк-виконавець — банк бенефіціара або інший банк, що з дору­чення банку-емітента оплачує акредитив.

Залежно від характеру акредитивної операції, що покладена бан­ком-емітентом на банк-виконавець, останній може виступати як авізуючий або як банк-платник.

Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків зазначаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

а) покритий — акредитив, для оплати якого заздалегідь бронюю­ться кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або банку-виконавцю;

б) непокритий — акредитив, оплата якого за браком коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок бан­ківського кредиту.

Акредитиви бувають відкличні та безвідкличні. На кожному ак­редитиві має бути вказано, чи є він відкличним або безвідкличним. За відсутності такої вказівки акредитив вважається безвідкличним.

Відкличний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром (наприклад за недотримання умов, передбачених до­говором, дострокової відмови банку-емітента від гарантування пла­тежів за акредитивом).

Усі розпорядження щодо зміни умов відкличного акредитива за­явник може дати бенефіціару тільки через банк-емітент, котрий по­відомляє банк-виконавець, а останній — бенефіціара.

Банк-виконавець не має права виконувати безпосередні розпоря­дження заявника акредитива.

Банк-виконавець зобов'язаний оплатити документи, які відпові­дають умовам акредитива і були виставлені бенефіціаром та при­йняті банком-виконавцем до отримання останнім повідомлення про зміни або анулювання акредитива.

Безвідкличний акредитив — акредитив, який може бути зміне­ний або анульований тільки за згоди бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акре­дитива, якщо таке передбачено його умовами. Зі своїми пропозиці­ями щодо зміни умов акредитива бенефіціар має звернутися до за­явника акредитива, а заявник, у разі згоди, вносить зміни до акре­дитива через банк-емітент, який надсилає потрібне повідомлення банкові-виконавцю.

Акредитиви в іншому банку (виконавцю) з доручення банку-емі­тента можуть виконуватися:

а) депоновані — списанням коштів із рахунка № 720 «Акре­дитиви», відкритого у банку-виконавцю;

б) гарантовані — наданням банкові-виконавцю права списувати кошти з кореспондентського рахунка банку-емітента, відкритого за встановлення кореспондентських відносин між банками.

Відносини між банком-емітентом і банком-виконавцем регулюю­ться кореспондентськими договорами (угодами), що в них обумовлю­ється розмір комісійних за авізування та інші витрати, пов'язані з від­криттям і виконанням акредитива, а також відповідальність сторін щодо оплати розрахункових документів згідно з умовами акредитива.

Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований.

Для відкриття акредитива підприємство подає банкові-емітенту заяву за встановленою формою, де має вказати:

— назву заявника й бенефіціара та їхні ідентифікаційні коди заЄдиним державним реєстром підприємств і організацій України;

— назву банку-емітента та банку, що виконуватиме акредитив;

— вид акредитива;

— строк дії акредитива (число і місяць закриття акредитива у банку-виконавцю);

— суму акредитива;

— дату і номер договору (угоди), яким передбачається відкриття акредитива;

— умови акредитива (види товарів, які оплачуються, розра­хункові документи, порядок оплати цих документів — з акцептом уповноваженого платника, без акцепту та ін.).

Зазначені реквізити є обов'язковими і за браком хоч би одного з них акредитив не відкривають.

ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС.

ЙОГО ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА СТРУКТУРА

Платіжний баланс — це макроекономічна модель, яка характери­зує зовнішньоекономічне становище держави та відображує еконо­мічні стосунки національної економіки з економіками держав світу. Таку модель складають з метою розробки та запровадження обгрун­тованої зовнішньоекономічної та валютної політики країни, аналізу­вання та прогнозування тенденцій розвитку товарного та фінансо­вого ринків, одержання різноманітних порівняльних даних, оціню­вання умов торгівлі. На підставі фактичних даних про стан платіж­ного балансу міжнародні фінансові установи, зокрема Міжнарод­ний валютний фонд, приймають рішення про надання країні фі­нансової допомоги для стабілізації платіжного балансу та подо­лання його дефіциту.

Платіжний баланс — це співвідношення між платежами, які здій­снені економічними суб'єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період (квартал, рік). Якщо надходження з-поза кордону перевищують пла­тежі, то баланс буде активним, а за перевищення платежів над над­ходженнями — пасивним. За активного сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної валюти в країну, зростають валютні резерви держави. Пасивне сальдо призводить до відтоку іноземної валюти з країни і зменшення валютних резервів.

Стан платіжного балансу країни визначається її економічним по­тенціалом, особливостями структури економіки, участю економіч­них агентів країни в міжнародній кооперації, зв'язками зі світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання еко­номіки й зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс, точно відображуючи економічний стан країни, широко використо­вується для прогнозування й макроекономічного регулювання.

Складання платіжного балансу, розробка методологічної та ме­тодичної бази для його аналізу та прогнозування, а також опрацю­вання економічних способів впливу держави на стан платіжного ба­лансу покладено на Національний банк України.

За формою платіжний баланс є зведеним статистичним звітом за певний період, в якому відображено всі реальні економічні стосунки між резидентами й нерезидентами держави. Він свідчить про ре­зультати експортно-імпортних операцій з товарами, послугами і ка­піталом; трансфертних операцій; про стан валютних коштів; про фа­кти зміни прав власності; про різні вимоги й зобов'язання; нако­пичення або витрату валютних резервів тощо.

Для складання платіжного балансу використовується широке ко­ло інформаційних джерел та експертних оцінок на базі застосування сучасної електронної обчислювальної техніки і нових інформацій­них технологій за такими основними напрямками:

— розробка інтегрованої інформаційної системи статистичної інформації з платіжного балансу;

— застосування системи контролю за вірогідністю даних стосов­но зовнішньоекономічної діяльності держав, а також коректного ві­дображення у звітності курсових співвідношень основних валют у розрахунках;

— визначення методичних питань щодо належного відображення зовнішнього боргу, удосконалення інформаційних потоків про між­народні кредитні угоди;

— методичне обгрунтування й відповідне використання експерт­них оцінок і розрахунків, даних спеціальних обстежень для характе­ристики окремих позицій платіжного балансу;

— методологічне опрацювання питань проведення систематич­ного аналізу і прогнозування платіжного балансу відповідно до стан­дартів Міжнародного валютного фонду, адаптація вихідних даних та запровадження аналітичних розробок.

Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис— на кредит за однією статтею та на дебет за іншою. Це правило ще раз підтверджує те, що більшість економічних операцій за своєю суттю є обміном економіч­ними цінностями. У разі, коли має місце безоплатне передавання еко­номічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів), для відо­браження цієї операції подвійним записом запроваджується особлива стаття «трансферти» — спеціально для обліку операцій, проведених на безоплатній основі.

Отже, сума кредитових проводок має збігатись із сумою дебето­вих, а загальне сальдо завжди має дорівнювати нулю. Але практич­но досягти такого балансу просто неможливо. Розбіжності між су­мами кредитових та дебетових проводок називаються «чистими помилками та упущеннями» й відображаються у відповідній балан­суючій статті (табл. 1).

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яку рекомендовано Міжнародним валютним фондом. За характе­ром операцій платіжні баланси включають такі розділи: рахунок поточних операцій; рахунок капіталів та фінансових операцій; ре­зервні активи.

У платіжному балансі зі знаком «плюс» відображається експорт товарів та послуг, одержані доходи та трансферти, зменшення фі­нансових активів, збільшення зобов'язань; зі знаком «мінус» — ім­порт товарів і послуг, сплачені доходи та трансферти, збільшення фі­нансових активів, зменшення зобов'язань.

Таблиця 1

ДИНАМІКА ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ УКРАЇНИ (млн дол. США)

Поточні операції. Баланс поточних операцій включає такі статті: баланс товарів та послуг (торговельний баланс), чисті доходи, пото­чні трансферти. Рахунок поточних операцій є важливою частиною платіжного балансу, оскільки він забезпечує інформацію про стан попиту на імпорт та експорт, що суттєво може впливати на обмін­ний валютний курс. Крім того, цей розділ балансу забезпечує ін­формацію про те, що станеться з правом країни на іноземне майно у довгостроковому періоді.

Зміст кожної позиції у платіжному балансі потребує спеціаль­ного розгляду. Торговельний баланс розраховується на підставі да­них митної статистики, оскільки вона повніше відображає експорт­но-імпортні потоки, враховуючи і дрібний опт.

Для складання статті «Послуги» використовуються дані бан­ківської звітності, Міністерства статистики, додаткова інформація від окремих міністерств та відомств, довідки з посольств та експер­тні оцінки.

До статті «Доходи» (відповідно до міжнародної практики) вклю­чають не тільки дані про трудові надходження та виплати, дивіден­ди з прямих та портфельних інвестицій, проценти на залучений ка­пітал, а також і проценти, що мають бути сплачені у звітному періоді. Таким чином, ідеться не тільки про фактично сплачені проценти, а й про виконання графіка відповідних платежів. Саме вони дають уявлення щодо реальних прибутків та витрат від нада­ного та залученого капіталу.

Стаття «Трансферти» відображає некомпенсовану передачу Україні матеріальних та фінансових цінностей із-за кордону. У пла­тіжному балансі виокремлюють поточні та капітальні трансферти. Поточні трансферти збільшують рівень доходу та споживання то­варів і послуг країни-реципієнта і зменшують дохід та потенційні можливості країни-донора. Поточні трансферти відображають на рахунку поточних операцій та складають за даними банківської звітності, інформації з агентства міжнародної технічної допомоги та ОЕСД.

Рахунок капіталів та фінансових операцій. Цей розділ вклю­чає: прямі та портфельні інвестиції, іноземні кредити, капітальні трансферти. Він описує рух капіталу між країнами. Відтік капі­талу спричиняє купівля іноземних активів (стаття платежів), а приплив — купівля іноземцями національних активів (стаття над­ходжень).

Резервні активи. Оскільки валюти більшості країн не викорис­товуються як міжнародні валютні резерви, то ці країни змушені (фі­нансувати дефіцит платіжного балансу, постачаючи іноземним уря­дам та центральним банкам власні валютні резерви. Дефіцит пла­тіжного балансу асоціюється з втратою даною країною валютних резервів; активне сальдо — з приростом цих резервів. Коли ми го­воримо про пасивне чи акти