НБУ-финансовый агент правительства

НБУ – фінансовий агент уряду

ЗМІСТ

Вступ. 4.

І. Сутність функції НБУ, як банкіра і фінансового агента уряду. 10.

1. Банківське обслуговування, як функція НБУ. 10.

2. Обслуговування внутрішнього державного боргу. 17.

3. Обслуговування державного зовнішнього боргу. 42.

4. Касове виконання державного бюджету. 51.

ІІ. Нормативно-правові основи діяльності Національного банку України. 61.

1. Національний банк і банківська система України. 64.

2. Роль національного банку у зовнішньоекономічній діяльності

України. 69.

3. Національний банк і реформування української економіки. 77.

ІІІ. Операції Національного банку України як фінансового агента уряду.87.

1. Виконання держбюджету. 90.

2. Обслуговування внутрішнього державного боргу. 99.

3. Обслуговування зовнішнього державного боргу. 108.

4. Кредитування уряду. 126.

5. Банківське обслуговування уряду. 132.

Висновки. 147.

Література . 152.

Вступ

На момент здобуття незалежності України в ній був відсутній досвід державотворення і ясне розуміння економічної ситуації. Свою допомогу у створенні моделі економічних трансформацій запропонували міжнародні фінансові інституції - Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, розвинені країни світу.

В них теж не було досвіду з ефективної трансформації на постсоціалістичних теренах. Керуючись лише зовнішньою схожістю ситуації (неконкурентоспроможністю економіки), іноземні експерти запропонували Україні неоліберальну модель розвитку економіки, яка була створена для слаборозвинених країн. Хоча вже на той час авторитетні економісти, аналізуючи досвід проведення реформ в країнах "третього світу" Центральної і Східної Європи застерігали від сліпого копіювання стандартних рецептів міжнародних фінансових інституцій і підкреслювали, що успіху реформи досягали лише в країнах, які проводили власну економічну політику і суттєво коригували курс, запропонований іноземними радниками.

Ця модель передбачала, що спочатку має бути досягнута стабілізація економіки, а вже потім - розпочатись економічне зростання. Стабілізація ж передбачала повну лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі, суто монетаристський підхід до боротьби з інфляцією, ставку на саморегулюючу роль ринку, як на макро- так і на мікрорівні економіки, заборону застосування захисту від негативного впливу недобросовісної конкуренції, реалізацію прискореної програми приватизації, ставку на розвиток малого бізнесу переважно у сфері торгівлі.

Протягом останніх років реформатори в економічному блоці уряду намагалися виконувати рекомендації іноземних радників (зокрема, з МВФ) і умови надання кредитів МВФ, часто - навіть нехтуючи чинним законодавством. Наслідками реалізації запропонованої Україні моделі економічного розвитку були неоднозначними. З одного боку - падіння обсягів ВВП від 1991 до 1998 років на 55,2 %, збільшення питомої ваги сировинних галузей до 50 % проти 21 % у 1990 р.; нелегальний відтік капіталів за межі України, який на початок 1999 р. становив 8 млрд доларів; скорочення капіталовкладень за роки незалежності майже у 5 разів; досягнення рівнем бартеризації економічних взаємин 40 % обсягу реалізованої продукції; кредиторська заборогованість, яка на початок 1999 р. склала 153,6 млрд гривень; втрата значної частини внутрішнього ринку, який по окремих видах товарів на 60-90 % заповнений імпортною продукцією; зростання зовнішнього боргу, величина якого на початок 1999 р. перевищила 12 млрд доларів; падіння життєвого рівня значної частини громадян України, до 50 % яких проживають за межею малозабезпеченості; зростання імпортної залежності України від постачання продукції стратегічного характеру; відтік і скорочення інтелектуального наукового потенціалу; поширення "тіньової економіки", корупція, криміналізація економіки і перетворення її на об'єкт протиборства політичних сил, втрата зовнішніх ринків збуту української продукції.

Проте одночасно було немало зроблено і в частині розбудови ринкових структур, приватизації, становлення стабільної державної валюти. Значна частина українських підприємств перейшла на випуск конкурентоспроможної продукції. У 2001 році валовий внутрішній продукт України збільшився у порівнянні 2000 роком на 9%, темп приросту перевищено більш як в 1,5 раза. Збережено досягнуті у 2000 році високі темпи приросту обсягів промислового (14,2% проти 13,2) і сільськогосподарського виробництва (9,9 проти 9,8), здобуто їх прискорення у сфері інвестування в основний капітал (17,2 проти 14,4), обороту роздрібної торгівлі (11,7 проти 6,9), будівельної діяльності (на 10,6 проти 1,6 %).

Приріст споживчих цін у 2001 році становив 6,1%, що вчетверо нижче минулорічного показника (25,8%), та удвічі нижче прогнозованого на початку року (12,3%).

У січні - листопаді 2001 р. порівняно з відповідним періодом 2000 р. обсяг зовнішньої торгівлі товарами збільшився на 14,2% і становив $ 29,2 млрд. дол.

В структурі експорту спостерігається ряд позитивних змін. Частка чорних металів зменшилася з 35,1 до 30,9%, добрив - з 2,8 до 2,2%. З 2 до 0,9% зменшилась питома вага експорту нафти, газу, електроенергії. Натомість частка молока і молочних продуктів збільшилась з 0,9 до 1,7%, зернових культур - з 0,8 до 2,5%, паперу та картону - з 1,25 до 1,6%, інструментів - з 0,2 до 2,5%, машин, устаткування та механізмів - з 9,2 до 10,5%.

Наші макроекономічні досягнення виглядають не надто стійкими та переконливими саме через непослідовність у ринкових перетвореннях і сучасну недосконалість ринкових інститутів. Про наші сьогодняшні проблеми краще за інших сказав відомий польський економіст Лешек Бальцерович:

«У мене виникло таке враження, що чимало начебто інтелігентних людей перестають мислити, коли починають говорити про державу, ставлячись до неї так, буцім вона є коморою необмежених засобів, здатних розв’язати усі проблеми. Тим часом, на державу треба дивитися як на важливий, але обмежений засіб. Адже обмеженими залишаються і термін, і компетенція уряду та працедавців, обмежені кількість, кваліфікація та знання державних службовців, врешті скромними залишаються реальні фінансові засоби, якими володіє держава, бо вона має їх стільки, скільки забирає в людей через різні податки».

В останні роки НБУ (чи не єдина з наших державних установ) демонструє всі якості локомотива і регулятора української економіки. Він зумів стати справжнім ринковим інститутом, що стійко витримує тиск з боку прибічників «світлого вчора». Наведені нижче діаграми переконливо свідчать про ефективну діяльність НБУ, яка знайшла відповідну оцінку у світової спільноти.

Правління Національного банку України проаналізувавши динаміку макроекономічних і монетарних показників у січні-травні 2002 року, враховуючи фактичний індекс споживчих цін у травні та його прогнозну оцінку до кінця 2002 року, а також з метою забезпечення стабільності грошово-кредитного ринку прийняло постанову від 04 червня 2002 року № 207, якою передбачено залишити розмір облікової ставки у травні 2002 року на рівні, що діяв у травні п. р. - 10 відсотка річних.

На практиці принципи ліберальної економіки почали втілюватися в Україні тільки з кінця 1999 р., коли за значної підтримки законодавців до влади прийшов уряд, що вважався прозахідним і рішуче налаштованим на поглиблення і радикалізацію ринкових реформ. Однак у практичній діяльності новому складові Кабміну довелося зіткнутися з серйозними труднощами. Втім, уряду Ющенка, який до призначення Прем’ром очолював НБУ, вдалось зробити досить багато.

У кредитно-грошовій сфері було здійснено повернення до політики стримування росту грошової маси та інфляції, що сприяло значному зниженню ціни кредитів і їх доступності для більшості виробників. Витіснення з обігу негрошових форм розрахунків та перехід до прозорого виконання реального бюджету дозволили суттєво покращити соціально-економічний стан країни та її населення.

«Промислова політика» як така стала відсутньою, оскільки Ющенко і його прихильники дотримуються тієї точки зору, що вільний ринок самостійно визначає пріоритети економічного розвитку. У зв'язку з цим, а також подальшою лібералізацією зовнішньої торгівлі, продовжилось поглиблення депресії наукоємних виробництв. Стимулювання експорту здійснювалось шляхом переговорів із зовнішньоторговельними партнерами про взаємне скорочення торгових бар'єрів.

Відбулось прискорення темпів приватизації і регуляторної реформи, які можуть принести успіх, якщо будуть спрямовані не на досягнення кількісних показників, а на підвищення ефективності управління власністю, систему корпоративного управління власністю і дійового захисту прав акціонерів, а також залучення приватних капіталів у народногосподарський обіг.

В квітні 2001 р. політичний маятник в Україні хитнувся. Новий уряд ще не наважився на значні зміни кредитно-грошової політики, тому зростання макроекономічних показників поки продовжується, хоча темпи його уповільнилися. Проте намагання керувати економікою в «ручному режимі» може зруйнувати нестійкі позитивні тенденції. І тут багато чого залежить від НБУ, який продовжує лишатися справжнім бастіоном ринкових перетворень. Тому актуальність даної роботи полягає в розгляді функціонування НБУ та його впливу на основні показники економіки країни.

Метою і завданням даної роботи є аналіз діяльності Національного банку України як фінансового агенту уряду та його впливу на макроекономічні показники і подальше реформування економіки.

Розділ 1. Сутність функції НБУ, як банкіра і фінансового агента уряду

1.1.Банківське обслуговування – основна функція НБУ

Центральні банки, висту­паючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими ор­ганами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного ви­конання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому вико­нанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Цент­ральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, врахову­ючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база. Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті уста­ткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і від­повідно грошова база зростають.

В окремих країнах кошти державного бюджету зберігаються не тільки у центральному банку, а й у комерційних банках. На­приклад, у США кошти, які Казначейство отримує від податко­вих надходжень, і виторг від продажу державних цінних паперів зберігаються на спеціально відкритих урядових рахунках у най­більших комерційних банках (так звані «податкові і позичкові рахунки»). Поточні платежі Казначейства, зокрема оплата випи­саних Казначейством чеків, здійснюються головним чином з ра­хунків, відкритих Казначейству у Федеральних резервних банках (так звані «чекові рахунки»). Кошти на «чекові рахунки» перека­зуються з «податкових і позичкових рахунків» у міру потреби.

Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в цент­ральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер і Центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про сподівані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити від­повідних заходів через проведення операцій на відкритому ринку і нейтралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проб­лемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

• податкове фінансування. В основі цього методу — підви­щення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;

• боргове фінансування. В основі цього методу — випуск уря­дом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спрямову­ється до бюджету. Боргове фінансування також не справляє пря­мого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов'язань центральним банком;

• фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу — отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов'язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює Центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому.

Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постій­ний характер і фінансується за рахунок емісії грошей — це спри­чиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викли­кає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінан­сування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіта­лів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему дер­жавних фінансів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на законо­давчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шля­хом купівлі центральним банком державних боргових зобов'я­зань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спіл­кування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'я­зань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторин­ний ринок, на якому центральний банк проводить операції з ме­тою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інст­румент монетарної політики.

Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і до­статньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмісти­ти потрібну кількість державних зобов'язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку доводи­ться виступати у ролі кредитора уряду.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску держав­них боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

Центральний банк України — Національний банк — було утворено у 1991 р. згідно з законом України «Про банки і банків­ську діяльність». Законом було закладено основи класичної дво­рівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, цент­ральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабі­льності, а з іншого — банківську систему, представлену мережею комерційних банків.

Функції становлять основний зміст правового статусу Національного банку.

Проблема функцій управління досить широко висвітлена в правовій літературі. В юридичній науці існує багато визначень поняття функцій управління як соціального в цілому, так і державного зокрема. Їх огляд свідчить, що найчастіше автори акцентують увагу на тому, що функції — це частини змісту управ­лінської діяльності. Проведені вченими дослідження до­зволили дійти висновку про те, що функції управління є частинами змісту управлінської діяльності, які мають відносну самостійність та однорідність; безпосередньо виражають владно-організуючу суть управління; реалізуються у взаємодії суб'єкта і об'єкта управ­ління (в управлінських відносинах); спрямовані на забезпечення життєво важливих потреб управляючого об'єкта.

У зв'язку з цим цілком логічним є визначення поняття функ­цій управління, під якими розуміються відносно самостійні та од­норідні частини змісту управлінської діяльності, через які виявля­ється владно-організаційний вплив суб'єкта управління, спрямова­ний на забезпечення життєво важливих потреб взаємодіючого з ним керованого об'єкта. Будь-які державні органи чи ор­ганізації створюються для виконання спеціальних, тільки їм прита­манних функцій. При цьому всі структурні підрозділи органу (ор­ганізації), здійснюючи покладені на них функції, забезпечують реа­лізацію загальних функціональних завдань цього органу (організа­ції).

Як відомо, належна правова регламентація функцій законо­мірно пов'язана з проблемою чіткого визначення компетенції орга­ну управління. У нерозривному зв'язку функцій органу управління та його компетенції є те, головне, що становить характеристику функцій.

В юридичній літературі ставлення до зазначених вище кате­горій не однозначне: якщо відносно компетенції всіма визнається її юридичний характер, то стосовно функцій думки вчених різняться. Деякі автори вважають, що функції управління — самі по собі яви­ща не юридичні, а тому не можуть бути елементами компетенції. Інші, зокрема І. Л. Бачило, розглядаючи співвідношення функцій і компетенції у широкому баченні компетенції, зарахову­ють до неї й функції.

Однією з причин такого розходження думок фактично є «по­глинання» компетенцією функцій, оскільки перша категорія більш загальна, ніж друга. У науці державного управління доведено, що процес управління має функціональну структуру, тобто функції — це суттєві складові змісту діяльності органів держави у сфері управ­ління. Критерієм же диференціації функції виступають цілі та зав­дання, що стоять перед органом держави. Вони становлять зміст функцій і є первинними утвореннями щодо них.

В свою чергу, розглядаючи компетенцію цих органів, слід підкреслити, що її складовими є й предмети ведення, тобто ті самі завдання, які стоять перед ними і які вони покликані розв’язувати у своїй діяльності. Отже, тут має місце певний збіг цих категорій. І точкою зіткнення як для компетенції, так і для функцій є завдання органу. Виконання завдання у встановленому законом порядку і є виконанням обов'язків державного органу, що виплива­ють з його компетенції. Тому завдання багатьох положень про органи держави, по суті, збігаються з їхніми обов'язками.

Стосовно прав органу, котрі водночас з його обов'язками вхо­дять до складу компетенції, то саме вони виступають засобом за­безпечення його функцій. Необхідно мати на увазі, що сполучення «завдання і функції» значною мірою тавтологічне, оскільки важко ідентифікувати якусь конкретну функцію, не вказавши її призна­чення, тобто не визначивши відповідне завдання.

У питанні співвідношення функцій і компетенції органу можна дотримуватися точки зору В. Б. Авер'янова: компетен­ція відображає (але не включає в себе) функції шляхом закріплення у відповідному правовому акті завдань органу, а також його повно­важень, спрямованих на досягнення цих завдань. Іншими словами, компетенція є не що інше, як юридичне відображення функцій ор­гану.

Отже, функції— це основні напрями діяльності органів управ­ління, їх змістовні характеристики.

Доречно підкреслити, що функції Національного банку Украї­ни дуже близькі до функцій будь-якої моделі центрального банку у зарубіжних країнах. У літературі висловлено точку зору про те, що робота багатьох світових центральних банків будується на основі моделі банку Англії. Але, слід погодитись з ін­шою думкою про те, що державні банки несуть більш-менш одна­кову функціональну навантаженість, тому що у всіх країнах світу державні інтереси однакові.

На думку В. Полякова і Л. Московкіної, функції центральних банків можуть бути класифіковані на основні, без яких неможливе виконання головного завдання центрального банку — збереження стабільності національної грошової одиниці, та додаткові, що забезпечують вирішення цього завдання.

Функції Національного банку України можуть бути як внут­рішніми, що здійснюються в межах України, так і зовнішніми у ра­зі представлення інтересів України і Національного банку у відно­синах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне спів­робітництво передбачено на рівні центральних банків.

Аналізуючи зміст Конституції України та Закону України «Про Національний банк України», можна запро­понувати таку систему основних функцій Національного банку:

1) забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

2) визначення та проведення грошово-кредитної політики;

3) банківського регулювання та нагляду;

4) емісії грошей та організації їх обігу;

5) валютного регулювання і валютного контролю;

6) зовнішньоекономічна;

7) банківського обслуговування;

8) інші функції, покладені на Національний банк законодав­чими актами.

Функція банківського обслуговування передбачає здійснення Національним банком банківських операцій при обслуговуванні клієнтів.

В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує функції платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу, є кредитором уряду.

НБУ здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду. З 1997 р. в Україні з метою створення умов для більш ефекти­вного управління коштами державного бюджету поступово за­проваджується казначейська система касового виконання бю­джету. Вона передбачає консолідацію рахунків органів Дер­жавного казначейства в НБУ. У перспективі Казначейство, враховуючи світовий досвід, передбачає розміщення тимчасо­во вільних бюджетних коштів на депозитних рахунках у коме­рційних банках.

НБУ є кредитором уряду. До 1996 р. НБУ надавав уряду прямі кредити на покриття дефіциту державного бюджету, а з 1996р. він кредитує уряд шляхом купівлі державних боргових зо­бов'язань (облігацій внутрішньої державної позики). Закон «Про Національний банк України», як уже зазначалося, обмежує опе­рації банку з державними цінними паперами тільки вторинним ринком, тобто дозволяє їх здійснювати тільки з метою регулю­вання грошового ринку.

НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фі­нансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої дер­жавної позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення аук­ціонних торгів або шляхом продажу за фіксованими цінами, здій­снює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує дохід за ними та погашає облігації за рахунок бюджетних коштів. Для обслуговування обігу облігацій НБУ створив спеціалізова­ний електронний депозитарій.

НБУ виконує функції платіжного агента уряду стосовно обслу­говування зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за скла­дання платіжного балансу та звітності про загальний довгостроко­вий зовнішній борг України, яка надається Світовому Банку.

1.2. Обслуговування внутрішнього державного боргу

За джерелами залучення коштів державний борг будь-якої краї­ни поділяється на внутрішній та зовнішній. До складу державного внутрішнього боргу входять позики уряду України і позики, здійснені за безумовної гарантії уряду (за винятком позик на зовнішньому ринку), для забезпечення фінансування загальнодержавних програм.

Державний внутрішній борг України складається із заборговано­сті минулих років та заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобов'язаннями уряду України. До цих зобов'язань на­лежать випущені державні цінні папери, інші зобов'язання у грошо­вій формі, гарантовані урядом України, одержані ним кредити, а та­кож частина боргових зобов'язань Союзу РСР, які взяла на себе Україна.

За чинним законодавством України боргові зобов'язання уряду, що оформлені державними цінними паперами, виступають у вигляді облігацій і казначейських зобов'язань України. Такі цінні папери можуть мати короткостроковий — до 1 року, середньостроковий — від 1 до 5 років і довгостроковий — 5 і більше років терміни по­гашення.

Відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондову бір­жу» казначейські зобов'язання — цінні папери на пред'явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення, зас­відчують внесення їхніми власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Казначейські зобов'язання нині в Україні не випускаються, їхні функції у частині фінансування дефіциту державного бюджету знач­ною мірою реалізуються через емісію облігацій внутрішньої дер­жавної позики (далі — облігації), випуск яких здійснюється з 1995 р.

Співвідношення між обсягами дефіциту державного бюджету України та коштів, залучених за рахунок випуску облігацій, зобра­жено на рис. 1.1. На рисунку показники за 1998 — 1999 роки відоб­ражають обсяги дефіциту державного бюджету, визначеного законодавством України, а обсяги залучення коштів представлені на рів­ні фактичного їх надходження до державного бюджету. За 2000 р. ці показники представлені відповідно до обсягів, визначених Законом України «Про державний бюджет на 2000 рік».

Рис. 1.1. Динаміка зростання дефіциту державного бюджету України та обсягів коштів, залучених за рахунок випуску облігацій у 1998—2000 рр., тис. грн.

Облігація — це цінний папір, що засвідчує внесення її власником коштів до державного бюджету і підтверджує зобов'язання уряду відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в пе­редбачений у ньому строк із виплатою попередньо визначеного до­ходу, якщо це передбачається умовами випуску. Облігації випуска­ються процентними та дисконтними й добровільно розміщуються серед фізичних та юридичних осіб. Вони також можуть бути в до­кументарній або бездокументарній формі.

Облігації в документарній формі випускаються у вигляді серти­фікатів грошових документів із додержанням вимог до технології їх виготовлення, що засвідчують майнові права власників, визначені умовами випуску облігацій. Реалізація майнових прав власником можлива тільки у разі подання цього грошового документа.

Сертифікати облігацій внутрішньої позики у документарній фор­мі повинні мати відповідні ступені захисту від підроблення і місти­ти такі обов'язкові реквізити:

- назву цінного паперу;

- назву емітента;

- номінальну вартість;

- термін погашення;

- розмір і терміни виплати процентів;

- місце і дату випуску;

- серію та номер облігації;

- підпис керівника органу, що виконує функції емітента, та від­биток печатки цього органу.

До сертифікатів процентних облігацій внутрішньої позики дода­ється купонний лист.

Облігації внутрішньої позики в бездокументарній формі існують як грошові документи у вигляді облікових записів установленої структури з додержанням вимог щодо їх захисту від несанкціонова­ного доступу, які засвідчують майнові права власників облігацій, визначені умовами випуску.

Ведення обліку прав власності (ведення облікових записів) за облігаціями (як і за іншими видами цінних паперів), що існують у бездокументарній формі, здійснюється депозитарієм, на який по­кладено функції:

- відповідального зберігання облігацій, включаючи сертифіка­ти, якими оформлюється емісія цінних паперів;

- ведення рахунків депозитарного обліку облігацій під час їх розміщення й обігу на біржовому та позабіржовому ринках;

- здійснення розрахунків із дотриманням вимог поставки цін­них паперів проти платежу між клієнтами депозитарію — учасни­кам угод за облігаціями;

- організації клірингу та переказування коштів на відповідні рахунки учасників ринку облігацій під час здійснення розрахунків за результатами аукціонів, а також сплати доходу та погашення дер­жавних боргових зобов'язань;

- контролю за відповідністю між обсягом емісії облігацій та їх­ньою кількістю в обігу, а також за виконанням угод між клієнтами депозитарію;

- формування довідково-аналітичних матеріалів, що характери­зують розміщення та обіг облігацій.

Загальні обсяги випуску облігацій згідно з чинним законодавст­вом установлюються Верховною Радою України в межах визначе­ного бюджетом на поточний рік граничного розміру внутрішнього державного боргу. Зважаючи на ці обмеження, характер і умови ви­пуску боргових зобов'язань визначаються постановою Кабінету Мі­ністрів України.

Протягом 1997 р. в Україні ринок державних боргових зобов'я­зань формувався випуском облігацій із додержанням таких умов:

- форма випуску — дисконтна на пред'явника;

- номінальна вартість — 100 грн.;

- терміни погашення — 3, 6, 9, 12 та 18 місяців;

- вид випуску — записи на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів.

Функціонування ринку облігацій неможливе без чіткого розподі­лу функцій та повноважень його учасників. За дорученням уряду на Міністерство фінансів України покладаються обов'язки щодо здійс­нення випуску облігацій та гаранта своєчасності сплати доходу за ними та їх погашення.

Як безпосередній учасник ринку облігацій Національний банк виконує обов'язки:

- генерального агента Міністерства фінансів України з обслуговування розміщення облігацій та проведення платежів за ними;

- депозитарію за облігаціями, випущеними у вигляді записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів;

- контролюючого органу;

- дилера на вторинному ринку. Іншими учасниками ринку облігацій є:

- комерційні банки;

- юридичні та фізичні особи, що є клієнтами комерційних банків;

- організаційно оформлені торговельні системи.

Функції генерального агента з обслуговування випуску облігацій та проведення платежів за ними здійснюються Національним бан­ком на підставі угоди з Міністерством фінансів. Умовами цієї угоди визначаються необхідність спільного розроблення та узгодження графіка та правил розміщення облігацій, надання інформаційних повідомлень про продаж цінних паперів та його результати, вико­нання Національним банком функцій платіжного агента.

Продаж облігацій на первинному ринку організовує Національ­ний банк. Цей продаж проводиться у формах:

- аукціону з оголошенням обсягу облігацій, виставлених на продаж;

- аукціону без оголошення обсягу облігацій, що пропонуються до продажу;

- продажу з оголошенням обсягу реалізації облігацій за фіксо­ваними цінами, які встановилися на попередньому аукціоні;

- продажу без оголошення обсягу реалізації за фіксованими ці­нами, які встановилися на попередньому аукціоні.

Аукціон, що проводиться з попереднім оголошенням обсягу об­лігацій, виставлених на продаж, вважається таким, що відбувся, у разі реалізації 20 % облігацій від їхньої загальної кількості.

Покупцями облігацій на торгах, що проводяться Національним банком України, виступають комерційні банки та їхні філії (далі — учасники торгів). Комерційним банкам надається право на придбан­ня облігацій за рахунок:

- власних і залучених коштів за умови дотримання встановле­них Національним банком економічних нормативів;

- коштів клієнтів та за їхніми дорученнями.

Комерційні банки та їхні філії допускаються до участі в аукціо­нах за умови укладання угоди про депозитарне та інформаційне об­слуговування операцій з облігаціями та набуття статусу депонента депозитарію Національного банку України.

Придбання комерційним банком облігацій за рахунок коштів та за дорученням клієнтів резидентів, а також за рахунок власних та залучених коштів з метою подальшого перепродажу проводиться за умови:

- наявності дозволу уповноваженого органу на здійснення ді­яльності щодо випуску та обігу цінних паперів;

- виконання встановлених економічних нормативів та задо­вільного фінансового стану;

- надання комерційному банку (філії) права на ведення рахун­ків депозитарного обліку за облігаціями, які перебувають у власнос­ті його клієнтів;

- наявності угоди з клієнтами на придбання облігацій на аукці­оні, що проводиться Національним банком України.

Вихід нерезидентів на ринок облігацій потребує запровадження механізмів спільного функціонування різних сегментів фінансового ринку: валютного та державних боргових зобов'язань. Крім цього, виникає низка проблем страхування ризиків нерезидентів, пов'яза­них зі зміною валютного курсу та діяльності банку, який здійснює ведення рахунків нерезидента.

Вирішення цих проблем пов'язано із введенням інституту уповноважених банків, що дає змогу знизити ризики банку як зберігача цінних паперів, а також із запровадженням обігу валютних деривативів. Слід зауважити, що встановлений чинним законодавством механізм випуску та обігу похідних цінних паперів є недосконалим. Це значною мірою стримує розвиток ринкових реформ в Україні.

Статус уповноважених для обслуговування операцій нерезиден­тів на ринку облігацій набувають банки-резиденти, які уклали від­повідні угоди з Національним банком України. Ці банки за дору­ченням нерезидентів можуть здійснювати:

- придбання облігацій на торгах, що проводяться Національ­ним банком України, і грошові розрахунки за їхніми результатами;

- операції з купівлі та продажу облігацій на вторинному ринку;

- депозитарний облік облігацій, що перебувають у власності нерезидентів;

- платежі за облігаціями при їх погашенні та сплаті доходу.

На підставі угоди з уповноваженими банками Національним бан­ком за погодженням з Міністерством фінансів України можуть бути встановлені обмеження на обсяги придбання нерезидентами обліга­цій. Під час визначення цих обмежень мають бути враховані потре­би Міністерства фінансів для покриття дефіциту бюджету, розподіл за термінами погашення обсягів платежів за облігаціями, які прид­бані нерезидентами на попередніх торгах, тенденції зміни валютно­го курсу, обумовлені основними показниками грошово-кредитної політики Національного банку. Дані обмеження і будуть відігравати інтегрувальну роль у разі спільного функціонування ринків валюти та державних боргових зобов'язань.

Розширення кола безпосередніх учасників ринку облігацій пов'язано з виходом на нього торговців цінними паперами, що не належать до установ банківської системи. З метою недопущення зловживань на ринку облігацій та його компрометації право без­посереднього виходу на цей ринок мають отримати торговці, які мають найбільш стабільні позиції на фондовому ринку і значний досвід у даній сфері діяльності. Такий відбір здійснюють органи державної виконавчої влади, які безпосередньо контролюють ді­яльність торговців цінними паперами. На підставі рішень цих ор­ганів Національний банк України може укладати окремі угоди з торговцями цінними паперами щодо надання їм програмно-технологічних засобів участі у торгах облігаціями та ведення де­позитарного обліку операцій з ними. Угода може бути укладена за умови придбання програмно-технологічних засобів електронної пошти та подання копії угоди з комерційним банком про розрахун­кове обслуговування. Відповідно до цієї угоди торговець цінними п