Культура стародавнього сходу

Під Сходом розуміють суспільства, які мають лише неантичне культурне коріння. У старовину на Близькому Сході розквітли могутні цивілізації – Єгипет, Шумер, Вавілон, Фінікія, Палестина. У соціально-політичному плані спільною відмітною рисою всіх цих цивілізацій була їх належність до східних деспотій, яким тією чи іншою мірою були властиві монополізація і централізація влади, її персоніфікація в особі деспота (царя, фараона), сакралізація (підлягання релігійним нормам) всього життя суспільства, наявність систем перманентного фізичного і психологічного терору, жорстокого пригнічення мас.

Величезну роль відігравала держава, яка відігравала собою своєрідну надбудову над безліччю селянських общин. Ця роль зводилась до здійснення іригації, престижного будівництва (піраміди, палаци і т. п.), контролю над всіма сторонами життя підданих, проведення зовнішньої воєнної експансії. Цей регіон зробив значний внесок у культуру всього людства. Сказане, насамперед, стосується Стародавнього Єгипту.

Суттєвий фактор розвитку стародавньої єгипетської цивілізації – природні умови: величезний контраст між позбавленою життя пустелею і квітучим оазисом, яким країна зобов’язана Нілу. Не можна не зазначити дуже високої родючості грунтів у долині Нілу, де звичайно збирали по два врожаї на рік завдяки унікальному клімату та грунту. Проте такий достаток локалізувався лише в долині Нілу, яка дорівнює 3.5% території Єгипту, решта – 96.5% - неродюча і безлюдна пустеля. На невеликому клаптику родючої землі сьогодні живе 99.5% населення. Приблизно таке ж співвідношення було і в часи фараонів. Природні умови (пустелі і Середземне море) певною мірою сприяли ізоляції країни. Ця природна ізольованість зумовили появу феномена етноцентризму: у давньоєгипетській мові слово “люди” означає тільки “єгиптяни”.

Стародавній Єгипет – типова східна деспотія з тотальною владою держави, котра зливалася в суспільній свідомості з фараоном. Фараон – це живе божество, предмет загального поклоління. В давньоєгипетських текстах про деспота говорилось: “Це каратель, який дробить лоби, б’ється він невтомно, не милуючи нікого і винищуючи всіх до останку, загальний улюбленець, він сповнений чарівності, він викликає любов. Місто любить його більше, ніж себе, віддане йому більше, ніж своїм богам”. Навіть вимовляти його ім’я простим смертним заборонялося. Слід було говорити “великий дім”.

Час зоснування єгипетської держави (приблизно IV тис. до н. е.) ховається в сивіій давнині віків. Внаслідок міжусобних війн виникають два царства: Північне і Південне. Вони об’єднуються за фараона Менеса, який заснував першу династію. Всього в історії стародавнього Єгипту, за підрахунками жреця Менефона, було 30 династій.

На кінець додинастичної епохи формуються основні характерні для давньоєгипетської культури властивості: ієрогліфічне письмо, художній стиль, а також релігійні уявлення та культ мертвих.

За перших династій (Раннє царство) Єгипет перетворюється на централізовану ранньорабовласницьку східну деспотію з величезним державним апаратом. У таких умовах фараон був відокремлений від народу численими чиновниками. До нашого часу дійшло багато давньоєгипетських документів, які переконували молодих людей ставати переписувачами або державними службовцями, оскільки ця робота почесна, чиста і неважка.

У епоху Древнього царства (близько 2800-2250 рр. до н.е.) за царювання Джосера його верховним сановником, геніальним архітектором, цілителем і мудрецем Інхотепом була споруджена перша піраміда.

За фараонів Хуфу (Хеопс), Хафра і Менкаура було здійснено будівництво найбільших пірамід. Висота піраміди Хеопса досягала 146 м, а довжина сторони основи – 230 м. На її спорудження використано 2 млн 300 тис. кам’яних блоків маса кожного з них – 15 т. причому точність підгонки блоків і сьогодні вражає уяву – між ними неможливо просунути лезо ножа.

За словами “батька історії” Геродота, Хеопс винний у тому, що Єгипет переживав великі біди. Перш за все він замкнув усі храми і заборонив єгиптянам приносити жертви, потім примусив їх працювати на нього. Вони носили брили з каменоломень, розташованих в Аравійському хребті. Після переправи каміння через річку його приймали інші єгиптяни і тягли до хребта, який називався Лівійським. Так працювали безперервно протягом кожних трьох місяців року сто тисяч чоловік. Народ протягом десяти років будував шлях, яким носили брили. Спорудження піраміди тривало 20 років.

На єпоху Середнього царства (близько 2050-1750 рр. до н.е.) припадає розквіт древньоєгипетської культури. При в’їзді в нову столицю – місто Файнам – було збудовано величезну споруду з тисячою приміщень, хорів, галерей і коридорів. Греки називали її лабіринтом.

Після повстань (описаних у відомій пам’ятці стародавньої єгипетської літератури “Речення Іпусера”) і вторгнення кочевників-гіксосів, які встановили на століття свої династії, до влади прийшов фараон Яхмос. Його правлінням починається епоха Нового царства (близько 1580-1088 рр. до н.е.). Це був період найбільшої політичної і воєнної могутності Стародавнього Єгипту. Водночас посилюється каста жерців, особливо в храмових комплексах Карнак і Луксер, присвячених головному богу Фів – Амону.

Особливе місце в історії цієї цивілізації займає так звана “давньоєгипетська реформація”, пов’язана з ім’ям фараона Аменхотепа IV (Ехнатона), який, намагаючись звести весь політеістичний пантеон до культу єдиного бога, вступив у жорстоку боротьбу з жерцями, котрі противилися його нововведенням. Ехнатон переносить столицю з Фів в Ахетатон (сучасна Ель-Амарна). Це місто відоме найцікавішим періодом в історії древньоєгипетського образотворчого мистецтва, який одержав назву ель-амарнського.

Розглядуваний у розвитку художньої культури Єгипту етап характеризується пильною увагою до внутрішнього світу людини, точним зображенням драматизму життєвих переживань, не схожим на статичні рельєфи попередніх царств. До наших днів дійшли зображення самого Ехнатона і його дружини Нефертіті, які справедливо вважаються шедеврами світового мистецтва.

Близько 1085 р. до н.е. Єгипет вступає в черговий етап своєї історії, в епоху Пізнього царства, яка тривала аж до завоювання країни Олександром Македонським у 332 р. до н.е.

Єгиптяни створили числений пантеон богів. Найвідомішими були Осіріс (бог, який помирав і воскрешався, символізуючи цикли Нілу), Ізіда, Гор, Амон, Атон та інші. Існував культ тварин: лева, дикого бика, крокодила, кішки. Особливою пошаною користувався священий жук-скарабей. За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджаються боги. У кінці життя людину чекає перехід у загробне царство, але попередньо вона має постати перед Страшним судом, де боги тримають у руках свій сувій з записом добрих і злих справ людини, котрій надається право на самозахист. Одна з таких передсмертних виправдальних промов зберіглась. У ній єгиптянин заявляє, що він не ображав удов і сиріт, не крав, не лжесвідчив, не зводив наклепів, не підпилював гирі на базарі, не робив перешкод на шляху потоку, не опускав перо в чорнильницю з метою зробити зло ближньому. Він чистий, чистий, чистий.

Найвизначніші літературні пам’ятки Стародавнього Єгипту – це “Тексти пірамід”, “Тексти саркофагів”, “Книга мертвих”, “Пісня арфіста”, “Бесіда розчарованого зі своєю душею”, написані древньоєгипетською мовою, яка стала мертвою на початку нашої ери. На зміну цій мові прийшла коптська, котра проіснувала близько 17 віків, перш ніж теж стати мертвою. У наш час вона зберіглася лише в культовому вжитку єгипетських християн-монофізитів.

У 1799 р. у місті Розетта (Єгипет) під час експедиції Наполеона французький інженер Бушар знайшов “розетський камінь” з древньоєгипетськими письменами, які розшифрував його співвітчизник Франсуа Шампольон.

Єгиптяни залишили людству винайдений ними папірус, монументальну кам’яну архітектуру, піраміди (одне з небагатьох чудес світу, що збереглося до наших днів). Про піраміди єгипетське прислів’я стверджує: “Все у світі боїться часу, а час боїться пірамід”. Збереглися також скульптурний портрет, ідея художнього канону, викладена в тексті “Розпорядження для стінного живопису і канон пропорції”, математичні та астрономічні знання тощо.

На Схід від Єгипту в міжріччі Тигру і Євфрату виник ряд державних утворень: Шумер, Вавілон, Ассірія. Відомі такі шумерські міста-держави, як Аккад, Шуруппак, Ур та інші. Багато джерел свідчить про неабиякі астрономічні й математичні досягнення шумерів. Проте найвагомішим їхнім внеском у скарбницю світової культури залишається “Сказання про Гільгамеша”, епічного героя, який, борючись з численими ворогами і перемагаючи їх, пробуючи свої сили і переживаючи радість буття, вирішує “прокляті питання” про сенс життя, призначення людини, сутність смерті.

Дещо пізніше на цій території виростає Вавілонське царство. Державний лад Вавилону відрізняється від древньоєгипетського меншим значенням жерців як апарату управління, зрошенням і сільським господарством у цілому. Тут не склалася кастова організація жерців. Значним впливом користувалися військові, а також царська придворна бюрократія.

Вавілон залишив цікаву юридичну пам’ятку “Закони царя Хамураппі”, в якій була зроблена спроба узагальнити досвід функціонування східної депотичної держави. Вавілонський політичний режим являв собою зразок теократії, єдності світської і релігійної влади, яка знаходилась у руках деспота. Викликають інтерес архітектурні ансамблі, рельєфи, скульптурні зображення Вавілону.

Ассірійська держава, яка відзначалася занадто (навіть для того часу) мілітаризованим характером, разом з тим залишила і ряд цікавих пам’яток культури, серед яких рельєфи, що відтворюють сцени полювання, скульптурні зібраження крилатих биків, архітектурні ансамблі, а також і одне з чудес світу, що дійшло до наших днів, – висячі сади Семіраміди. Ассірійським зображенням властивий крайній реалізм, що доходить інколи до натуралізму.

На північний захід від Межиріччя вузькою смужкою між Середземним морем і Ліванськими горами, між Сінаєм і Йорданом простяглася Палестина, маленька земля, яка зіграла велику роль у світовій історії та культурі. Географічне положення Палестини забезпечувало надзвичайну різноманітність культурних, економічних і політичних впливів, оскільки країну оточували Єгипет, Фінікія, Ассірія, Хетське царство. Значний вплив на Палестину мала також Кріто-Мікенська цивілізація.

Скотарські племена Палестини, семітські за походженням, дотримувалися норм іудоїзму, послідовно монотеїстичної релігії, котра так і не стала світовою внаслідок своєї етнічної замкненості. Це була і є типово національна релігія, що пов’язувала свою догматику з одним народом, обраним богом. Палестинська культура пережила значний вплив Стародавнього Єгипту внаслідок єгипетського полону, влади єгипетського фараона, звільнення від якої іудейському народу коштувало значних зусиль і жертв. Катострофічні наслідки мало ассірійське вторгнення, з яким пов’язана поява іудейської діаспори, а також перське панування. Згодом Палестина увійшла до складу елліністичної імперії Селевкідів, а пізніше стала римською провінцією – Іудеєю.

Особливо драматично склалася історія Палестини під час римського панування. У III ст. до н.е. римський полководець Помпей захопив Сірію, а потім, скориставшись внутрішньою боротьбою в Іудеї, ввів туди війська і захопив Ієрусалим. У кінці I ст. до н.е. Іудеєю правив цар Ірод, який, прагнучи нав’язати своїй країні античну культуру, будував храми в грецькому і римському стилі, а також зводив багатоповерхові і багатоквартирні будинки (інсули).

Після смерті Ірода в Іудеї спалахнули повстання. Намісник Риму в Сірії Квінтелій Вар розгромив повстанців у Галілеї і на півдні Палестини, розіп’явши на хрестах 2000 чоловік. Ці події викликали в країні неоднозначні реакції, зокрема, виникли різні секти: саддукеїв, ортодоксів Біблії, які водночас терпимо ставилися до римлян, фарисеїв, котрі визнавали воскресіння мертвих і загробне життя, зелотів, що вступали за активну боротьбу з римлянами. Приблизно в цей же період виникає і “Кумранська община ессеїв”. Її прибічники називали себе “ейвонім” (злиденні), “сини світу” і т. п. Їхнє вчення зводилося до дуалізму добра і зла, віри в боговибраність “синів світу”, кінець світу та прийдешнього месію.

На чолі общини стояв “учитель праведності”, котрий після смерті, як правило, канонізувався. Після другої світової війни знайдені письмові джерела про кумранітів – “Рукописи Мертвого моря”. Кумраніти були посередниками між ортодоксальним іудаїзмом і християнством. Саме в них ідея обраності цілого етносу вперше замінюється ідеєю обраності індивідуальності, де національний момент знімається.

Найбільша пам’ятка світового значення, шедевр культури древньої Палестини – Біблія. Вона, як відомо, складається зі Старого Заповіту і Нового Заповіту. Старий Заповіт складається з трьох великих циклів: Тора, або П’ятикнижжя – п’ять хронікально-законодавчих книг, нібито написаних Мойсеєм; Пророки – розділ, до якого входять давні релігійно-міфологічні хроніки – Книга Ісуса Навина, Книга Суддів Ізраїлевих, Книги Самуїла і Книги Царств, а також пророчі твори, які приписуються Ісаї, Ієремії, Езекліїлю та ін., а також “малим пророкам”; Писання – зібрання текстів різних жанрів (гімни, збірники афоризмів, повчальні повісті, лірична поема “Пісня пісень”, хронікальні тексти).

У цих книгах вражає внутрішня суперечливість, яка, однак, не порушує їх літературної цілісності: парадоксальна єдність релігійно-племінної виключеності та вселюдської широти. Наприклад у Книзі Ісуса Навина описується виключно етнічний Бог, а у пророка Амоса богам надані абсолютні, загальнолюдські риси. В одних текстах – войовничі заклики, а в інших, як в Ісаї, вимога “перекувати мечі на орала”. Книга Ездри суворо засуджує міжнаціональні шлюби, а Книга Рут робить такий шлюб предметом вихваляння. Основний зміст П’ятикнижжя – це релігійно-юридичні норми, які мають регулювати життя людини і народу.

У всіх міфологіях світу відбивається потреба у вищій санкції: виведення людських законів із вселенських. Необхідне Начало – Природне й Етнічне, саме тому і П’ятикнижжя відкривається двома сповідями: 1) Книга Буття (Генезис); 2) Книга Виходу. На початку Книги Буття описують шість днів творіння. З водної пучини, над якою снувався морок, було створено небо і землю. Все твориться актом волі, що виражений у формулі “Так буде!”.

У Книзі Вихід говориться про богообраний народ. Вона починається з опису перебування одного з іудейських колін (родів) у Єгипті, з втечі Мойсея на Сінай, де укладається договір з богом Яуве. Мойсей одержує десять заповідей. У книзі Вихід епос непомітно переходить у виклад заповідей, законів і уставів.

Не можна не звернути уваги на богоборчі мативи в Біблії, на книгу Йова, де відображений трагічний результат суперечки людини з Богом, на дуже цікавий текст Екклезіястова (Когелет), створений невідомим книжником, який жив у IV ст. до н.е. в Єрусалимі. Марність і безглуздість буття, абсурдність прагнень синів людських і напружений пошук Абсолюта – ось духовний зміст усього стилистично завершеного твору. Невідомий пророк прагне не світової гармонії, а світового смислу, тобто розуміння власне людського значення того, що відбувається. Нема миру тут, а є бентежна, стражденна душа людська.

На території індостанського субконтиненту уже в III тис. р. до н.е. існували ранньокласові суспільства, створені автохтонним (корінним) населенням. Найдавніші мешканці Індії, які заснували держави Мохеджо-Даро та Хараппа, належали до дравідійської гілки негроїдної раси. У середині II тис. до н.е. почалося вторгнення арійських народів, які належали до європейської раси. Вони розгромили дравідів, відтіснили їх на південь і створили свою власну державність. Індійська культура – це збірна назва, оскільки вона є синтезом арійських, дравідійських, мунда та інших культурних елементів.

Арійські племена принесли в Індію свою літературну мову – санскрит (у перекладі – упорядкована, доведена до досконалості). Крім того, вживалась і споріднена санкриту ведійська мова, на якій була написана “Рігведа”, а також мова палі (в буддійських текстах) і мова пракріті (звичайна, неупорядкована). Різними були й їхні соціокультурні функції: санскрит – це мова індуїстського богослужіння, ведійська – особливий діалект найдавніших релігійних гімнів, палі – обрали буддисти, пракріті – мова прихильників джайнізму і низьких прошарків населення. Загалом, ці мови були більш або менш поширеними, відіграючи передусім роль демаркаційної лінії між різними соціальними верствами людей.

Однією з найважливіших культурних пам’яток Індії, осереддям її древньої духовності виступає ведійська література. Це велике зібрання текстів у віршах і прозі, які включають гімни й урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуалу, філософські діалоги та міркування.

Слово “веда” означає “знання”, найвищій священий гнозис. Спочатку шанувались три Веди: рігведа – гімни (час виникнення – близько 1000 років до н.е.). Її мова близька до мови “Зенд-Авести”, релігійного тексту давніх іранців; самаведа – урочисті вірші та пісні; яржурведа – жертовні висловлювання.

До них примикають брахмани – прозаїчні тексти теологічного змісту, що поясняють ритуал. З ним пов’язані араньяки і упанішади – філософські трактати у віршах і прозі, які містять роздуми про природу, бога, людину, їхні зв’язки і місце у світі.

Самхіти, брахмани, араньяки і упанішади створюють священий канон брахманізму подібно Біблії в євреїв чи Корану в мусульман. Гімни в брахманістському каноні присвячені численим богам: Агні (богу Вогню), Ваю (богу Вітру), Сурья (богу Сонця), Індра (богу Грому).

IV і III ст. до н.е. справедливо вважають золотим віком Індії. У цей період виникає держава Магадха. Будується дуже красива (за словами грецького історика Мегасфена) столиця Паталіпутра. З’являється ряд видатних наукових творів, у тому числі й трактат з питань політики і економіки “Артхашастра” – “Наука про вигоду”.

Створюється велика кількість чудових індуїстських храмових комплексів з унікальною у своїй виразності і техніці різьбярства індійською кам’яною скульптурою. Розвиваються поетичні і особливо філософські школи: веданта, локаята, вайшешика, йога. Конституються різні напрямки буддійської філософії, в тому числі дх’яна, яка в Китаї одержала назву “чань”, а в Японії – “дзен”. Буддизм веде запеклу боротьбу з брахманізмом, але поступово втрачає свій вплив в Індії і його центри переміщуються в інші країни.

У 326 р. до н.е. на Індію напало військо Олександра Македонського, котрий підкорив ряд прикордонних індійських князівств. Проте вже через 20 років його політичний наступник Селевк був розгромлений одним із засновників імперії Маур’їв, царем Чандрагупою Маур’я. На прикордонних землях між Індією та еллінськими володіннями виникли грецько-бактерійське та грецько-індійське царства, через які греки справляли значний вплив на мистецтво, астрономію, медицину Індії.

З IV ст. до н.е. до IV ст. н.е. створюється перлина індійської культури “Махабхарата” – “Велике сказання про нащадків Бхарати”, яке складається з 100 тис. двовіршів – шлок (це у вісім разів перевищує за розміром “Іліаду” разом з “Одиссеєю”). У вступі повідомляється, що створив поему мудрець Аяса. У ній розповідається про боротьбу за владу між двома царськими родами – коуравами і пандавами. Проте головний сюжет займає не більш як чверть всієї поеми, решта – моральні, політичні, філософські, соціальні роздуми.

Найскладніший з точки зору філософії розділ “Махабхарати” має назву “Бхагавадіта” – “Божественна пісня”. Це духовне ядро епосу. Не менш значним твором є і “Рамаяна” – “Діяння Рами”, сюжет якої зводиться до викрадення прекрасної дружини царя Рами. Весь твір відзначається емоційністю, художньою витонченістю, специфічною архітектонікою, коли звичайний героїчний епос непомітно перетворюється на чисто літературний, “штучний” епос на зразок “Мартіна Ф’єро” Ернандеса в латиноамериканській літературній традиції, “Лузіард” Камоенса в португальській, “Лачплесіса” Пумпура в латинській і т. п. Подібна метаморфоза здійснюється за рахунок підкорення епічної дії умовній літературній трактовці.

Викликає повагу стародавність і самобутність давньоіндійської культури, її внутрішня різноманітність (етнічна та соціальна), що проявилося і в особливій соціокультурній ролі мов. Слід також пам’ятати про особливе значення кастової системи, її вплив на культурні процеси брахманізму, індуїзму та буддизму. Це дає змогу зрозуміти справжній зміст, смисл та історію формування багатьох східних культів, таких як дзен-буддизм, “місія Рамакрішни” тощо. Об’єктивний науковий погляд на цю проблему знімає з неї ореол містичності, дешевої сенсаційності. Зрозуміло, що критичний аналіз цих культів не можна зводити до примітивного їх осудження, забезпечення наявності в них будь-якого позитивного змісту.

Стародавній Сход мав великий вплив на формування культур Стародавньої Греції та Риму: відомий цілий ряд грецьких запозичень у єгиптян, шумерів, вавілонян, ассірійців, фінікійців тощо. Це і грецький алфавіт, який виник під прямим впливом Фінікії, і філософські знання Еллади на основі творчого засвоєння наукової спадщини єгиптян і вавілонян, і астрономічні навички, які йдуть від шумерів, і багато іншого.

На мою думку, культура Стародавнього Сходу мала великий вплив на культуру Європи, а також на всю світову культуру.

Література:

Бичко А.К. та ін.

“Теорія та історія світової та вітчизняної культури”. – К.: Либідь, 1992. – 392 с.