Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра всесвітньої історії
shura19@yandex.ru
Курсова робота
На тему:
“Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання”
Виконала:
студентка -го курсу,
групи , історико-
соціологічного факультету
Науковий керівник:
РІВНЕ - 2004
ЗМІСТ
Вступ ...…………………………………………………….............. стор. 3
Запровадження НЕПу і його основні риси.................... стор. 5
Концесії. Спільні підприємства ...............................стор. 7
Трести ...........................................................................стор.8
Синдикати.....................................................................стор.9
Соціальні і політичні аспекти НЕПу...…......................... стор. 10
2.1. Принципи побудови СРСР ...........................................стор. 15
3. Діяльність НЕПу. НЕПу народному господарстві......... стор.16
Труднощі і протиріччя, кризи і згортання НЕПу...........стор. 21
4.1. Кризи ................................................................................. стор. 25
Висновок...……………………………………………….................. стор. 30
Список літератури...……………………………………..........… стор. 32
ВСТУП
Період НЕПу – навряд чи не самий складний із усіх періодів радянської історії. У той же час саме він найбільш значимий для нас сьогодні. Який його загальний соціально-історичний зміст і значення? Існує три основних відповіді на це питання.
Відповідно до першого, що безроздільно господарювали в радянській історичній літературі, НЕП становив собою один з етапів будівництва соціалізму в СРСР. Змушений особливими обставинами, що склалися по закінченні громадянської війни, і який відрізнявся значною своєрідністю, він при усіх обставинах, з ним пов'язаних, зіграв у цілому корисну роль, давши країні можливість залікувати рани, нанесені війною, і підготуватися до нового, вирішального етапу соціалістичного будівництва. До кінця 20-х років значення НеПу виявилося вичерпаним, унаслідок чого він і зійшов зі сцени, уступивши місце періоду індустріалізації і колективізації.
Другу відповідь можна визначити як "зміновіхівський": НЕП — свого роду епоха Реставрації; наткнувшись на нездоланні перешкоди, більшовицька революція покотилася назад. Правда, не докотилася: історично позитивний процес повернення був обірваний Сталіним.
Третя відповідь, що пропонувалася рядом західних дослідників, зводилася до того, що НЕП треба розглядати як особливу, ринкову модель соціалізму, що володіла рядом достоїнств, але не зуміла справитися з властивими їй протиріччями, чому їй і довелося поступитися місцем державному соціалізму сталінського зразка.
У кожній з цих відповідей є, мені здається, своя доля істини, але, на жаль, не більш ніж доля. Перша відповідь негарна уже тим, що загладжує і випрямляє хід історичного процесу, применшує корінну протилежність сталінської і непівської економіки, ігнорує "вибуховий" характер, як народження НЕПу, так і його припинення. Друга відповідь мала право на існування лише в пору "відступу", тобто при переході від "воєнного комунізму" до НеПу; протягом наступної, більшої частини періоду про нього вже можна було не згадувати. Нарешті, третя відповідь, найбільш переконлива, має той корінний недолік, що залишає нез'ясованим, модель якого соціалізму в цьому випадку мається на увазі.
Період НЕПу - єдиний час у радянській історії, коли пліч-о-пліч існували капіталізм і соціалізм. Соціалізм і капіталізм протистоять один одному як два соціально-економічних уклади: перший - у тотально усуспільненій промисловості, другий - у кількісно переважному приватному секторі.
Можливо, роки НЕПу для багатьох радянських людей були кращими роками епохи правління більшовиків. Підйом економіки після руйнівної громадянської війни, безсумнівно, став можливим завдяки відновленню, хоча і не повного, ринкових відносин у радянській економіці, відмовлення від багатьох ідеологічних догм в економіці. Тільки завдяки непу більшовикам удалося утриматися у влади, остаточно усунути своїх політичних суперників в особі інших політичних партій і внутрішньої опозиції. Разом з тим, відносна лібералізація економіки не призвела до демократизації в суспільному і політичному житті в Радянському Союзі. Для будь-якої, успішно функціонуючої ринкової системи, абсолютно необхідні політична стабільність, гарантії власності, інвестицій і т.д., однак нічого подібного більшовики пропонувати не збиралися. У цій ситуації розвиток приватного сектора обмежувалося лише дрібним підприємництвом і спекуляцією, що явно не сприяло успішному розвитку економіки. Але в цілому, після декількох років терору перехід до нової економічної політики дозволив підняти економіку країни з розрухи.
Початий у країні, де люди вмирали з голоду, НЕП являв собою радикальний поворот у політику, акт колосальної сміливості. Але перехід на нові рейки змусив радянський лад протягом року з зайвим балансувати на краю прірви. Після перемоги в масах, що під час війни йшли за більшовиками, поволі наростало розчарування. Для партії Леніна НЕП був відступом, кінцем ілюзій, а в очах супротивників - символом визнання більшовиками власного банкрутства і відмови від своїх проектів.
Саме життя підказувало, що потрібно переходити до нових способів господарського будівництва. З ініціативи В.І.Леніна незабаром після закінчення громадянської війни Комуністична партія і Радянський уряд ввели нову економічну політику (НЕП).
«…Сутність нової економічної політики, - говорив В.И.Ленін, - є союз пролетаріату і селянства, сутність – у смичку авангарду, пролетаріату із широким селянським полем».(3;61) Бухарін бачив у НЕПі соціалістичну диктатуру, що спирається на соціалістичні виробничі відносини у великій промисловості і регулюючу широку дрібнобуржуазну організацію господарства. Значна частина більшовиків сприймала НЕП як поразку, поступку капіталізму, капітуляцію перед буржуазією.
Сучасні дослідники вважають, що сутність НЕПу полягає у відновленні в обмежених рамках ринкової економіки при збереженні командних висот народного господарства в руках партійно-державного апарату. Тактичною метою НЕПу став вихід із кризи шляхом зміцнення економічного союзу робітників і селян, стратегічною метою – побудова соціалізму.
У своїй курсовій роботі я спробую розглянути причини, які призвели до виникнення НЕПу, хід розвитку нової економічної політики як суспільної моделі і результати її проведення для країни.
1. ЗАПРОВАДЖЕННЯ НЕПУ І ЙОГО ОСНОВНІ РИСИ.
Перехід до НЕПу - новій економічній політиці (така назва закріпилася за системою економічних заходів, що перемінила політику “воєнного комунізму” і що була, до відомого ступеня, її протилежністю) - був проголошений В.І.Леніним у березні 1921 р. на Х з'їзді Російської Комуністичної партії (більшовиків) (далі РКП(б)).
Слідом за Х з'їздом партії ВЦВК видав декрет від 21 березня 1921 року "ПРО заміну продовольчої і сировинної розверстки натуральним податком". Розміри податку були майже в два рази менше продрозверстки - 240 млн. пудів зернових замість 423 млн. по розверстці 1920 р., з яких реально було зібрано близько 300 млн.; ще передбачалося одержати близько 160 млн. пудів через торгівлю. Тепер державі потрібно було здавати вже не всі надлишки, а лише строго визначену частину. Усі запаси продовольства, сировини і фуражу, що залишилися після виплати податку, надходили в повне розпорядження хліборобів і могли бути використані для зміцнення їхнього господарства, підвищення особистого споживання й обміну на промислові товари.
Зі звертання ВЦВК (Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет) і РНК (Рада Народних Комісарів) «ДО селянства РСФСР» 23 березня 1921 р.(9;185)
…Постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів розверстка скасовується, і замість неї вводиться податок на продукти сільського господарства.
Цей податок повинен бути менше, ніж хлібна розверстка. Він повинний призначатися ще до весняного посіву, щоб кожен селянин міг заздалегідь врахувати, яку частину врожаю він повинний віддати державі і скільки залишиться в його повне розпорядження. Податок повинен стягуватися без кругової поруки, тобто повинний припадати на окремого домохазяїна, щоб старанному і працьовитому хазяїну не довелося платити за неакуратного односільчанина. По виконанню податку надлишки, що залишилися в селянина, надходять у його повне розпорядження. Він має право обміняти їх на продукти й інвентар, що буде доставляти в село держава через границю і зі своїх фабрик і заводів; він може використовувати їх для обміну на потрібні йому продукти через кооперативи і на місцевих ринках і базарах…
Продовольчий податок стягувався у вигляді відсотків або часткового відрахування від виробничих у господарстві продуктів з урахуванням врожаю, числа їдців у господарстві, наявності худоби. Розмір податку встановлювався до сівби. Податок являв собою прогресивне обкладання: для малопотужних господарств, а також для господарств міських робітників ставка податку знижувалася; у виняткових випадках ці господарства і зовсім звільнялися від податку. Була уведена воля обміну, покупки і продажі сільськогосподарських об'єктів.
Заміна продрозверстки продподатком мала надзвичайно важливе значення. Підвищилася зацікавленість селянства в розвитку господарства. Селянину була надана можливість вільного вибору форми використання своєї землі - товариської, общинної, отрубної чи хутірної. Стало можливим налагодити правильний продуктообмін, без чого не можна було відновити господарство і побудувати соціалізм.
Корінні зміни відбулися й в області промислового виробництва. Насамперед, був скасований декрет про поголовну націоналізацію промисловості. Було дозволено тимчасово відновити капіталістичне виробництво на дрібних промислових підприємствах, що випускає товари широкого вжитку. У зв'язку з цим у промисловості і торгівлі з'явився приватний сектор: деякі держпідприємства були денаціоналізовані, інші – здані в оренду; було дозволено створення власних промислових підприємств приватними особами з числом зайнятих не більш 20 чоловік (пізніше це число було збільшене). Серед орендованих приватниками фабрик були і такі, котрі нараховували 200-300 чоловік, а в цілому на долю приватного сектора в період НЕПу приходилося від 1/5 до 1/4 промислової продукції, 40-80% роздрібної торгівлі і невелика частина оптової торгівлі.
Капіталісти були допущені тільки до виробництва предметів народного споживання, тобто в дуже потрібних, але не вирішальних галузях виробництва. Разом з тим значна частина промисловості, уся зовнішня торгівля залишалися в руках держави, чи, як говорили більшовики, вони зберігали за собою «командні висоти в економіці».
Допускалося також створення концесій із залученням іноземного капіталу, змішаних акціонерних товариств і спільних підприємств.
1.1. Концесії. Спільні підприємства.
У статті «ПРО продовольчий податок» В.И. Ленін, призиваючи йти на виучку до капіталістів, називав основні форми реалізації нової економічної політики: оренда, кооперація, концесії, торгівля. До числа найважливіших законів, прийнятих Радянською владою в 1920р., належить закон про концесії. Радянська сторона за договором передавала закордонним підприємцям на певний строк в експлуатацію природні багатства, підприємства чи інші господарські об'єкти. У концесіях Ленін бачив небезпеку відновлення капіталізму. Але через ті ж концесії Ленін бачив можливість придбати необхідні машини і паровози, верстати й устаткування, без яких відновити господарство неможливо.
Були укладені концесії між урядом РСФСР і Великим Північним телеграфним суспільством (1921р.) на експлуатацію підвідних телеграфних ліній між Росією, Данією, Японією, Китаєм, Швецією і Фінляндією. У 1922 р. відкрилася перша міжнародна авіалінія Москва – Кенігсберг. Створюються спеціальні акціонерні підприємства – російські, іноземні, змішані.
У 1923 р. було 24 змішані товариства, тобто спільні підприємства. На відміну від концесій у них брав участь і капітал Радянської держави. У 1926-1927 р. нараховувалося 117 діючих угод такого роду. Вони охоплювали підприємства, на яких працювали 18 тис. чоловік і випускалося ледве більш 1% промислової продукції.
Крім капіталу в СРСР направлявся потік робітників-емігрантів з усього світу. У 1922 р. американською профспілкою швейників і Радянським урядом була створена Російсько-американська індустріальна корпорація (РАІК), якій були передані шість текстильних і швейних фабрик у Петрограді, чотири - у Москві.
Але надалі концесії і змішані підприємства не одержали свого розвитку, тому що постійно зіштовхувалися з твердим державним механізмом у вигляді його центральних органів управління, які якщо не перешкоджали, то обмежували економічну волю підприємців. Позначалася і недовіра Заходу до нашої країни через долю колишніх боргів, так і не повернутих.
1.2. Трести.
Декретами Раднаркому в 1923 р. були визначені нова структура й статут державних промислових підприємств (трестів) і державної торгівлі (синдикатів). Головкоми були скасовані, а замість них створені трести - об'єднання однорідних чи взаємозалежних між собою підприємств, що одержали повну господарську і фінансову незалежність, аж до права випуску довгострокових облігаційних позик. Уже до кінця 1922 р. близько 90% промислових підприємств були об'єднані в 421 трест, причому 40% з них було централізованого, а 60% - місцевого підпорядкування. Трести самі вирішували, що робити і де реалізовувати продукцію. Підприємства, що входили в трест, знімалися з державного постачання і переходили до закупівель ресурсів на ринку. Закон передбачав, що "державна скарбниця за борги трестів не відповідає".
ВРНГ (Вища Рада Народного Господарства), що втратив право втручання в поточну діяльність підприємств і трестів, перетворився в координаційний центр. Його апарат був різко скорочений. Тоді і з'являється господарський розрахунок, який означає що підприємства (після обов'язкових фіксованих внесків у державний бюджет) самі розпоряджаються доходами від продажу продукції, самі відповідають за результати своєї господарської діяльності, самостійно використовують прибутки і покривають збитки. В умовах НЕПу, писав Ленін, “державні підприємства переводяться на так званий господарський розрахунок, тобто по суті, у значній мірі на комерційні і капіталістичні початки”.
Не менш 20% прибутку трести повинні були направляти на формування резервного капіталу до досягнення ним величини, рівній половині статутного капіталу (незабаром цей норматив знизили до 10% прибутку доти, поки він не досягав 1/3 первісного капіталу). А резервний капітал використовувався для фінансування розширення виробництва і відшкодування збитків господарської діяльності. Від розмірів прибутку залежали премії, одержувані членами правління і робітниками тресту.
У декреті ВЦВК і Раднаркому від 1923 р. було записане наступне: трести - державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, відповідно до затвердженого для кожного з них статуту, і які діють на засадах комерційного розрахунку з метою добування прибутку.
1.3. Синдикати.
Стали виникати синдикати - добровільні об'єднання трестів на засадах кооперації, що займалися збутому, постачанням, кредитуванням, зовнішньоторговельними операціями. До кінця 1922 р. 80% трестованої промисловості було синдиковано, а до початку 1928 р. усього нараховувалося 23 синдикати, що діяли майже у всіх галузях промисловості, зосередивши у своїх руках основну частину оптової торгівлі. Правління синдикатів обиралося на зборах представників трестів, причому кожен трест міг передати за своїм розсудом більшу або меншу частину свого постачання і збуту у відання синдикату.
Була проведена грошова реформа. Для стабілізації карбованця була проведена деномінація грошових знаків, тобто зміна їхньої номінальної вартості по визначеному співвідношенню старих і нових знаків. Замість таких, що знецінилися і фактично уже відкинутих обігом радянських знаків у 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці - червонців, що мали золотий вміст і курс у золоті (1 червонець = 10 дореволюційним золотим карбованцям = 7,74 грамам чистого золота). У 1923 році були випущені інші радянські знаки, один карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніх грошей і 100 карбованцям зразка 1922 року. У 1924 р. швидко витіснялися червонцями радянські знаки взагалі припинили друкувати і вилучили з обігу; у тому ж році був збалансований бюджет і заборонено використання грошової емісії для покриття витрат держави; були випущені нові казначейські білети - карбованці (10 карбованців = 1 червонцю). На валютному ринку як усередині країни, так і за рубежем червонці вільно обмінювалися на золото й основні іноземні валюти за довоєнним курсом царського карбованця (1 американський долар = 1,94 карбованця).(8;196)
Відродилася кредитна система. У 1921 р. був відтворений Держбанк, який почав кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. У 1922-1925 р. був створений цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні, у яких пайовиками були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні особи і навіть деякий час іноземці для кредитування окремих галузей господарства і районів країни; кооперативні - для кредитування споживчої кооперації; організовані на паях товариства сільськогосподарського кредиту, що замикалися на республіканські і центральний сільськогосподарські банки; товариства взаємного кредиту - для кредитування приватної промисловості і торгівлі; ощадні каси - для мобілізації грошових нагромаджень населення. На 1 жовтня 1923 р. у країні діяло 17 самостійних банків, а доля Держбанку в загальних кредитних вкладеннях усієї банківської системи складала 2/3. До 1 жовтня 1926 р. число банків зросло до 61, а доля Держбанку в кредитуванні народного господарства знизилася до 48%.(12;271)
2. СОЦІАЛЬНІ І ПОЛІТИЧНІ МЕТАМОРФОЗИ НЕПУ.
Уведення непівської суспільної моделі викликало зміну соціальної структури і способу життя людей. Уособленням нової економічної політики були яскраві, соціально різнорідні типи: червоні наркоми – недавні революціонери-підпільники і солдати; червоні директори – учорашні робочі і технічні фахівці; численна армія службовців різних контор, – «панянки» - колишні гімназистки і курсистки; прикажчики і дрібні крамарі; нарешті - селяни-одноосібники, що встають на ноги. Це був строкатий світ, де сусідили і взаємодіяли різні культури, кожна – зі своїми ідеалами, цілями, нормами поведінки.
Найбільш колоритною фігурою того часу була нова радянська буржуазія – “непмани”, “совбури”. Ці люди в значній мірі визначали обличчя своєї епохи, але вони знаходилися як би за межами радянського товариства: були позбавлені виборчих прав, не могли бути членами профспілки. У середовищі непманів стара буржуазія мала велику питому вагу (від 30 до 50% у залежності від роду занять). Інша частина непманів виходила із середовища радянських службовців, селян і кустарів. Зв'язана непманська буржуазія була як з приватно-, так і з державно-капіталістичним укладом. Через швидку оборотність капіталу основною сферою діяльності непманів була торгівля.
Скасування закону про загальну трудову повинність у 1921р. дала можливість зайнятися підприємництвом. Швидко стали наповнятися полки магазинів товарами і продуктами. У багатьох містах були відкриті “Торгсини”, де можна було купити дорогі речі, але тільки за золото й іноземну валюту. Люди самі відривалися свої скарби і несли приховані коштовності в “Торгсини”. Однак незабаром там стали з'являтися співробітники ГПУ (Головного Податкового Управління), що цікавилися, відкіля в покупців золото або валюта, коли те й інше давно було наказано здати. Візит у “Торгсин” став, як правило, означати обшук у той же день і арешт із наступним звільненням у випадку добровільної здачі золота і валюти.
В усіх великих містах непманів викликали в ГПУ і робили їм повідомлення, очевидно, директивно погоджене, а тому воно і потрапило в історію: “Добродії, ви купили золото на чорний день. Чорний день настав! Здавайте його державі!”.(10;66) Дехто, зрозумівши серйозність моменту, за принципом “життя дорожче”, здали все відразу. Коливних у різних місцях переконували по-різному. Деякі навіть читали лекції по політекономії соціалізму, запевняючи, що кожен громадянин стане багатше, сильніше і вільніше, якщо єдиним власником золота в країні стане могутня соціалістична держава. Хоча ці лекції, само собою, зрозуміло, читалися у в'язницях, де утримувалися ті хто коливалися, переконати удалося деяких. Більшість продовжувала відверто не вірити в економічну рентабельність соціалізму. Не переконавши словом, стали переконувати справою. Там, де це було можливо, тримали нещасних непманів у камерах, де повітря було нагріто до 60 градусів, не даючи їм води. В інших місцях використовувалися камери з нульовою температурою і водою по щиколотку, а там, де подібні складні методи не вміли або не хотіли застосовувати, просто били смертним боєм. Лише деякі зволіли вмерти, не віддавши нічого. Більшість людей здалися і віддали усе, що вдалося нагромадити за короткий період НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ. Але було вже занадто пізно, оскільки подібна завзятість викликала в працівників ГПУ цілком “справедливу підозру” у щирості їх підопічних: а чи все здано? Навіть якщо було й усе здано, довести це було зовсім не просто, якщо не сказати – неможливо. Витончувалися методи катувань, і струмочки золота продовжували литися в соціалістичну скарбницю.
Радянська влада мала потребу в непманах, у той же час постійно підкреслювала їхню класову ущербність, демонструючи стосовно них ідеологічну бридливість, недвозначно даючи зрозуміти, що хоча “НЕП – це всерйоз і надовго”, але не назовсім і що їх неминуче чекає сувора розплата вже за те, що вони своєю присутністю отруювали атмосферу великої справи побудови комунізму.
Протягом 1921-1922р. НЕП був змушеною спробою утримати владу шляхом економічних поступок ринку. Однак цей ринок був сильно деформований. Приватна власність не була гарантована. Держава розглядала її як самого найлютішого історичного ворога. Тому власники мали мало стимулів до перспективного розширення господарства, створюючи капітали на спекулятивних операціях. Тому в приватну діяльність хлинули насамперед різного роду авантюристи, спекулянти, які прагнули якнайшвидше зірвати куш, витратити його, пожити у своє задоволення. Природно, що ні про які довгострокові вкладення капіталів, розширенню сфери діяльності і випуску товарів у подібній атмосфері не могло бути і мови. Тому доля приватної промисловості в загальному обсязі промислового виробництва була невисока. Але промисловість, відновлена на 4/5 від довоєнного рівня, вичерпала резерви поглинання надлишкової робочої сили. Приватні капітали були не занадто значні, напівлегальні і не вкладалися в промисловість. Приватні капітали кинулися насамперед у торгівлю. Якщо роздрібна торгівля виявилася переважно в руках приватника, то оптова – у руках держави, що створювало вибухонебезпечну ситуацію на ринку, постійно підживлюючи як можливості спекуляції, з одного боку, так і придушення приватної ініціативи – з іншої.
Значні зміни відбулися й у традиційних шарах населення. У період громадянської війни була цілком знищена і без того нечисленна російська буржуазія. Серйозну втрату понесла інтелігенція. У той же час ще з часів першої світової війни йшов активний процес маргіналізації населення. Це повною мірою відносилося і до робітничого класу: із громадянської війни і розрухи, що супроводжувала її, вийшов “пролетаріат, ослаблений і до відомого ступеня декласований руйнуванням його життєвої основи – великої машинної промисловості” - констатував В.И.Ленін. У 1920 році, по офіційним даним, у Росії нараховувалося 1,7 млн. промислових робітників, причому кадрові робітники становили не більш 40%, тобто близько 700 тис. чоловік. Але вже до 1928 р. загальна чисельність робітничого класу збільшилася в 5 разів. Основну масу робочого поповнення складала пауперизована сільська молодь. Перебираючись в місто, вона змінювала свій соціальний статус, що породжувало складну гаму настроїв. З одного боку, це було зростаюче чекання кращих змін, що, вкупі із селянською психологією, перетворювало її в слухняну і довірливу стосовно держави масу населення. З іншого боку, потоптані Непом зрівняльні настрої робили її лютими супротивниками тих, хто зміг пристосуватися до ситуації, що змінилася, забезпечити собі високий матеріальний статок. Ця нота значно підсилювалася за рахунок тієї частини сільських мігрантів, що були виштовхнуті із села. Але не знайшли роботи в місті, поповнюючи зростаючі ряди безробітних.(4;17)
В умовах “воєнного комунізму” і розподільної економіки народжувалася нова каста людей, що починали думати себе сіллю землі. НЕП для них був тільки перешкодою. У відродженні вільного ринку вони безпомилково розглянули смертельну погрозу своїм портфелям, пайкам. Своїм партійним привілеям. Контратака була неминучою.Але відкрито атакувати НЕП новий клас не зважувався: занадто очевидні були плоди вільного ринку.
Наступ повели в тій єдиній сфері, де більшовики думали себе недоторканими в ідеології. Першою жертвою цього схованого наступу на НЕП стала інтелігенція. Частина інтелігенції, що не розділяла більшовицьких поглядів, побачила в НЕПі визнання більшовиками того факту, що Росія не готова до швидкого стрибка в комунізм. Відчуття інтелігенції тих років добре передає М.Осоргін у книзі спогадів «Часи»: “Від революції постраждавши, революцію не проклинали, про неї не шкодували; мало було людей, що мріяли б про повернення колишнього. Викликали ненависть нові володарі, але не справа, якій вони взялися служити і яка їм не по плечу, - справа відновлення Росії. У них бачили старих деспотів, що перерядилися, ворогів волі, здатних тільки спотворювати і гальмувати величезну роботу, що могла б бути - так нам здавалося - дружною, плідною і…”(10;66)
Рішення про висилку упало на їхні голови зненацька. Ніхто не припускав, що власті підуть на таку міру “ідеологічної асенізації”, як групове вигнання кращих розумів Росії...
Н.Бердяєв писав: “Висилалася за границю ціла група письменників, учених, суспільних діячів, яких визнавали безнадійними в смислі звертання в комуністичну віру. Це була дивна міра, що потім уже не повторювалася. Я був висланий зі своєї батьківщини не по політичним, а по ідеологічних причинах. Коли мені сказали, що мене висилають, у мене сталася туга. Я не хотів емігрувати…”(10;66)
Більш складним було відношення до Непу серед прихильників більшовиків. Багатьма з них, особливо вихованими на безкомпромісних гаслах часів громадянської війни і «воєнного комунізму», НЕП був сприйнятий як зрада ідеалам Жовтневої революції. Песимізм і розчарування охопили визначену частину партійних рядів. Майже у всіх парторганізаціях спостерігалися випадки виходу з РКП(б) через незгоду з політикою Непу.
Відому еволюцію в розумінні Непу можна було побачити в поглядах більшовицького керівництва. Спочатку В.И.Ленін і його прихильники розглядали НЕП як тимчасовий тактичний хід, як змушений відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил, як змушений перепочинок перед змушеним штурмом сяючих висот комунізму. Уже до осені 1921 р. В.И.Ленін приходить до розуміння Непу як одного з можливих шляхів переходу до соціалізму. Суттю цього тривалого перехідного періоду повинне стати мирне економічне змагання між різними укладами в економіці. У результаті якого соціалістичний уклад поступово витисне приватнокапіталістичні форми господарства.
Тому НЕП не тільки містив у собі комплекс визначених економічних заходів, покликаних стабілізувати внутрішнє становище в країні, він торкнувся і політичну сферу. І якщо ліберальна логіка неминуче виводила формулу - економічна лібералізація дорівнює або, у всякому разі, прагне до політичної лібералізації, то логіка радикального більшовизму представляла цей процес трохи інакше - економічний плюралізм повинен компенсуватися жорсткістю політичного й економічного режиму, інакше НЕП призведе не до соціалізму, а поверне країну на старі рейки.
До кінця 1922 р. окремі ланки Непу почали стулятися у визначену економічну модель, що істотно відрізнялася від “військово-комуністичної”. Ленін порушує питання про необхідність перегляду “усієї точки зору на соціалізм”.
Але навіть в умовах державного регламентування економіка часів Непу виявляла тенденцію до самостійного розвитку. Ленін з цього приводу зауважував: державу в наших руках, а в економічній політиці держава діє не по-нашому.
РКП(б)/ВКП(б) у 1920-і рр. перетворюється з політичної партії в особливий соціальний і політичний організм радянського суспільства. Політика стосовно інших партій характеризувалася крайньою нетерпимістю, незважаючи на те, що багато груп меншовиків, есерів, анархістів неодноразово заявляли про своє бажання легалізуватися і співробітничати з більшовиками в справі господарського відродження і соціалістичного будівництва. У боротьбі проти них чекісти використовували політичні провокації, впровадження агентів у нелегальні організації, арешти “соціально неблагонадійних елементів”. Радянська держава зробила крок по шляху перетворення в однопартійну диктатуру.
Увівши однодумність у своїх рядах, більшовицьке керівництво прийнялося за своїх політичних опонентів поза рядами РКП (б).
У грудні 1921 р. за пропозицією голови Всеросійської Надзвичайної Комісії (далі ВНК) Ф.Э.Дзержинського ЦК РКП(б) прийняв рішення провести відкритий судовий процес над есерами. Суд над есерами відбувся в червні - серпні 1922 р. Трибунал ВЦВК обвинуватив арештованих у різний час органами ВНК видатних діячів партії соціалістів-революціонерів в організації змов з метою скинення радянської влади, у пособництві білогвардійцям і іноземним інтервентам, а також у контрреволюційній пропаганді й агітації.
У червні 1923 р. у ЦК РКП(б) була розроблена секретна інструкція “ПРО міри боротьби з меншовиками”, у якій ставилася задача “вирвати з коренем меншовицькі зв'язки в робітничому класі, остаточно дезорганізувати і розбити партію меншовиків, зовсім дискредитувати її перед робітничим класом”.(2;142) Однак більшовики розгорнули могутню кампанію по шельмуванню своїх недавніх партійних товаришів. Слово “меншовик” на довгі роки встало в ряд самих негативних ідеологічних понять. У 1923 р. почався розпад меншовицької партії.
Політична опозиція поза більшовицькою партією припинила своє існування. У країні остаточно затвердилася однопартійна політична система.
2.1. Принципи побудови СРСР.
У самій більшовицькій партії існували різні точки зору на питання про принципи побудови єдиної багатонаціональної держави. Комісія Політбюро ЦК РКП (б) під керівництвом И. В. Сталіна підготувала проект про входження радянських республік у РСФСР на правах автономних об'єднань. Але В. И.Ленін піддав “план автономізації” різкій критиці. Він вважав, що всі радянські республіки повинні об'єднатися в єдиний союз на засадах рівноправності і збереження своїх суверенних прав. При цьому за кожною республікою повинне зберегтися право вільного виходу з державного союзу. ЦК РКП(б) схвалив ленінські принципи національно-державного устрою.
Актом заснування нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) став договір, укладений 27 грудня 1922 р. між чотирма республіками: РСФСР, Україною, Білорусією і Закавказькою Федерацією. Його основною метою оголошувалося створення, у кінцевому рахунку, всесвітнього союзу комуністичних республік.
Вищим органом влади був оголошений Всесоюзний з'їзд Рад, а в період між з'їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад. Він складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу і Ради Національностей – і мав свій керівний орган – Президія ЦВК. Вищим виконавчим і адміністративним органом стала Рада Народних Комісарів СРСР. Ці положення були закріплені в прийнятій 31 січня 1924 р. першій Конституції СРСР.
Таким чином, більшовики зібрали більшу частину території Російської імперії в єдину державу (адже РСФСР була самою великою із усіх радянських республік, займаючи 92% території колишньої імперії, що залишилася). СРСР сприймався у світі як спадкоємець Російської імперії. Такий підхід давав західним демократіям можливість говорити про відновлення реальності, що існувала до світової війни. Почався черговий етап розвитку Російської держави тепер вже у формі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
3. ДІЯЛЬНІСТЬ НЕПУ. НЕП У НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ.
Нова економічна політика давала можливість виходу на:
економічні зв'язки міста і села;
розвиток промисловості на базі електрифікації;
кооперування на базі населення країни;
повсюдне впровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості в результатах праці;
удосконалювання державного планування і управління;
боротьбу з бюрократизмом, адміністративно-командними замашками;
підвищення культури у всіх сферах діяльності людини.
Хоча державна промисловість і вчинила поворот до Непу, трудові колективи підприємств не одержали тієї господарської самостійності, що дав селу продподаток.
Госпрозрахунок застосовувався тільки в об'єднаннях (трестах), а вхідні в них підприємства були в повній залежності від старих державних структур і позбавлені самостійності. Державні підприємства знімалися з бюджетного утримування і переводилися на господарський розрахунок, тобто повинні були своїми доходами покривати свої видатки. Вони одержали відому самостійність і могли розпоряджатися частиною вироблюваної ними продукції. Це також сприяло пожвавленню торгового обміну в країні. Уся діяльність підприємств, як госпрозрахункових одиниць, була спрямована на здійснення основних принципів госпрозрахунку – самооплатності й одержанні прибутку. Витрати кожного підприємства повинні були відшкодовуватися за рахунок вартості продукції даного підприємства, а не сукупного суспільного продукту. Держава за борги трестів не відповідала і дотацій на покриття збитків не виділяла. Така система взаємин між державою і підприємствами стимулювала більш високі нагромадження шляхом підвищення продуктивності праці, зниження собівартості й економії сировини і матеріалів, створювала об'єктивні можливості для виявлення збитковості або прибутковості госпрозрахункових підприємств. Таким чином, госпрозрахунок періоду непу був ринковим, по суті, методом господарювання, який сприяв подоланню витратного ведення державного господарства.
Значні темпи економічного росту в період Непу багато в чому пояснювалися “відбудовним ефектом”: у промисловості – введенням в експлуатацію вже наявного устаткування, що не використовувалося, тому що населення було зайнято війнами і революціями, у сільському господарстві – відновленням закинутих орних земель. Коли наприкінці 20-х рр. ці резерви вичерпалися, країні знадобилися величезні капіталовкладення для реконструкції старих заводів і створення нових галузей промисловості.
У 1928 році прибутковість промислового виробництва була менше, ніж до війни. Не можна було розраховувати і на сільське господарство, яке ще недавно було постачальником експортної продукції. Одним з результатів Непу було дроблення селянських господарств, опосередкування села, що, у свою чергу, приводило до зменшення виробництва товарної продукції, тому що середняк робив продукти, насамперед для власного споживання і задоволення особистих потреб і майже не був зв'язаний з ринком. До революції основним постачальником товарного хліба були поміщицькі го