Право коллективной собственности на Украине

ЗМІСТ

- 3 -

ВСТУП

Проблеми права власності в цілому і колективної, зокрема, на сучасному етапі переходу України до ринкової економіки є надзвичайно актуальними. В даний час важливим є визначення стимулів для високопродуктивної роботи в суспільстві. У зв'язку з цим першочерговою задачею представляється визначення принципових основ правового регулювання права власності як одного зі способів стимулювання ефективної праці.

Перехід України до розвинутих ринкових відносин богато в чому залежить від правового забеспечення ринкових форм, від створення належних умов функціонування суб`єктів господарської діяльності, від суворого додержання останнимі вимог чинного законодавства України.

Здійснення в Україні економичної реформи істотно змінило правовий, фінансово-економичний і соціальний стан основної ланки народного господарства – підприємства, його статус у системі господарського і цивільного обороту. Замість домінувавших ранійше у всіх галузях економіки підприємств, що базуються на державній власності, виникли і функціонують міліони підприємств що базуються на приватній, змішаній, колективній формах власністі. Ринкові механизми, що набирають силу, ставлять підприємства в принципово нові відношення з державою (бюджетом) і єкономичнимі свободами, що господарьють у здійсненні діяльності підприємств встановлюються і нові економико-правові регулятори.

Основні засади ринкової економики передбачають повну господарську самостійність підприємств, що функционують у нородному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничи, господарськи та інші з`вязки. Всі ці суспільни відносини (як між підприємствами – беспосередними товаровиробниками, так і між іншіми державними та іншіми органами) потребують правового регулювання, завдяки якому вони набувають характер правовідносин.

Ринкова економика породила різноманітні організаційні форми підприємств:

- господарськи товариства;

- 4 -

- виробничи кооперативи;

- приватні і казенні підприємства.

Виникла необхідність урегулювання правового статусу об`єднань, підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів, та т.д.), встановлення правового режиму вільних (спіциальних) економічних зон та вивчення правового режиму іноземного інвестування.

Мета дипломної роботи – проведення теоретичного дослідження практичної роботи і вивчення досвіду практичної роботи права колективної власності на підставі чинного законодавства України.

Об`єкт дипломної роботи – проблеми права власності на сучасному єтапі в Україні.

Предметом досліджень дипломної роботи – є комплєкс суспільних відносин в сфері права колективної власності в Україні.

Завдання дипломної роботи:

- дати загальний огляд історії розвіття права колективної власності в Україні;

- розкрити поняття суб`єктів та об`єктів колективної власності;

- підстав виникнення права колективної власності;

- проаналізувати об`єкти права власності колективу арендарів;

- проаналізувати об`єкти права власності колективу колективного господарства;

- проаналізувати об`єкти права власності колективу господарського товариства.

Диплом має значну логіку побудови та зміст. Логічна структура роботи охоплює широке коло питань, пов`язаніх з правом колективної власності в Україні.

Розділ І даного диплому “Історія розвітку права колективної власності в Україні. Обстеження створювання підприемств” знайомить з історією розвітку права колективної власності та охоплюе широке коло питань, пов`язаніх з процесом створення підприємства.

Розділ ІІ даного диплому “Правове регулювання права колективної власності в Україні” предбачає вивчення стану правового регулювання колективної власності в Україні на сучасному єтапу розвітку.

- 5 -

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВІТКУ ПРАВА КОЛЕКТИВНОЇ

ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ. ОБСТЕЖЕННЯ СТВОРЮВАННЯ

ПІДПРИЄМСТВ.

1.1. Історія розвітку права колективної власності в Україні.

Реформуванню відносин власності в Україні сприяло прийняття "Декларації про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 р., що заклала політико-правові, соціально-економічні основи побудови Української держави, а також Закону України "Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 р., яким, зокрема, була визначена розмаїтність форм власності (державної, колективної, індивідуальної - особистої чи приватної). Прийняттям цих основних актів був закріплений інститут права колективної власності в Україні.

З цього погляду варто звернути увагу на те, що Конституція УРСР 1978 р. установлювала дві форми власності: державну (загальнонародну) і колгоспно-кооперативну. Остання являла собою власність відповідних колективів, тобто колективну власність.

У жовтні 1990 р. дія розділу Конституції 1978 р. про економічну систему була припинена, а 7 лютого 1991 р. був прийнятий Закон України "Про власність", четвертий розділ якого присвячений регламентації права колективної власності. Основні положення даного закону зіграли значну роль у формуванні ряду законів ринкового напрямку в Україні: "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарчі товариства" і ін. Основними його рисами є визнання розмаїтності форм власності, установлення їхньої рівноправності, надання власникам волі дії у відношенні приналежного їм майна. За окремими виключеннями цей Закон (п.4 ст.2) установив три форми власності: приватну, колективну і державну.

Якщо в питаннях трансформації приватної і державної власності мається визначена ясність, то проблеми колективної власності викликають теоретичні суперечки.

- 6 -

Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України не внесло ясність у рішення даної проблеми. Розглянемо її з наукового погляду.

Одні автори (О.С. Шемшученко, В.І. Семчік, В.3. Янчук, Ц.В. Бичкова) вважають, що право колективної власності повинне бути передбачене в законодавстві, інші (А.В. Дзера, О.А. Підопригора, Я.М. Шевченко, І.Т. Пукшін, В.В. Янчук) - що права колективної власності не існує, а мається лише право приватної загальної власності. З останньою думкою навряд чи можна погодитися. Адже існують різні суб'єкти колективної і приватної власності (суб'єктом права колективної власності є недержавні юридичні особи, а суб'єктом права приватної власності - громадяни). Від права загальної спільної власності право колективної власності відрізняється по кількості суб'єктів і порядку здійснення правомочий власності, для права загальної спільної власності характерна безліч суб'єктів і спільність об'єкта, у той час як право колективної власності може належати одному суб'єкту. Правомочності загальної власності здійснюються за спільною згодою всіх учасників (ст. З ЦК України), тоді як право колективної власності – по більшості голосів.

У юридичній літературі також ведеться дискусія про суб'єктів відносин колективної власності. Одні учені вважають, що в колективній власності кожен учасник має свою "частину", що дозволяє йому одержувати пропорційну частину загального прибутку і разом з іншими учасниками розпоряджатися і керувати загальним майном. Інші відстоюють точку зору, що коли власником є колектив, те його учасники не є власниками, тобто, колективна власність — цілісна, єдина і неподільна, вона повинна належати всьому колективу без виділення паю чи частини окремих осіб, інакше розмивається колективний характер і власність перетворюється в кооперативну, колективно-індивідуальну. Друга точка зору представляється недостатньо обґрунтованою, тому що при колективній власності можливо буде трохи змінена тріада "володіння - користування - розпорядження", але головним залишається володіння кожним членом колективу своєю часткою майна з одночасним користуванням і розпорядженням усіма його членами часткою майна кожного з них. Об'єднання членами свого майна не викликає в такому випадку втрату від-

- 7 -

ношення індивідуума до його частки як до своїй. Головної залишається можливість виділити і привласнити свою частку майна в будь-який час, чи лише після виходу з колективу власників. При цьому виділення майна може здійснюватися, як правило, тільки у фінансовій формі, тоді як матеріальна форма майна спільної власності залишається неподільної.

Супротивники права колективної власності у своїх доводах спира-
ються на те, що в юридичній практиці закордонних країн, як правило, закреплено дві форми власності — приватна і публічна. Однак слід зазначити, що, розглядаючи основні підходи до проблем власності з економічної точки зору, ми бачимо, що автори закордонних економічних праць практично не досліджують проблему права власності. У відомих українському читачу "Экономиксах" П. Самуельсона, працях К. Макконела і С. Брю використовується поняття форми господарювання і на цьому будується економичний аналіз, у першу чергу через призму эфєктивністі, тобто юридичний аспект у них відсутній зовсім.

Більш детальне вивчення закордонного досвіду дозволяє констатувати, що при формальній відсутності в розвитих країнах правової категорії колективної власності, колективна форма господарювання існує і доводить свою життєздатність. Так, нині в США мається 11 000 підприємств, що чи цілком викуплені колективом, чи мають кінтрольний пакет акцій. На цих підприємствах (де зайняте близько 10 % працуючого населення країни), крім високих заробітків, у середньому в два рази вище темпи росту продуктивності праці, на 50 % вище прибуток, тут утвориться втроє більше повних робочих місць, якщо порівняти з приватними підприємствами. Це великі фірми, більшість капіталів яких знаходиться у власності їхніх працівників: "Паблікс Супермаркєтс" — 65 000 робітників; "Хєлф Траст" — 30 000 робітників; "Элвєр" — 13 500 робітників і т.д. Проведене у 80-х роках серед населення США опитування показало, що 8 % населення хотіли б працювати на державних підприємствах, 20 % - на приватних та акціонерних підприємствах і 66 % -на підприємствах, що контролюються самими працівниками.

В Іспанії вже кілька десятиліть працює Мондраторська група чисельністю

- 8 -

більш 21 000 працівників.

На загальну кількість обсягу продукції кооперації, що випускається, наприкінці 80-х років приходилося 8 % від загального роздрібного товарообігу. Великобританії, 18 % від торгівлі продуктами харчування. У Норвегії кооперація в загальному національному товарообігу складає 11 %, а у Швеції — 20 %, у Швейцарії послугами кооперативів користуються біля 90 % населення країни.

У країнах Загального ринку у виробничих кооперативах нараховується близько 1 000 000 робітників , а всього в кооперативному секторі, що вважається колективню формою господарювання, - біля 2 500 000 робітників. Можна констатувати, що ці підприємства досить надійно утримуваються в розвитому конкурентному середовищі змішаної економіки. Деякі дослідження вказують на те, що продуктивність праці на них у 10-15% вище, ніж на підприємствах інших типів.

Для реагування на виникнення і розвиток колективних форм господарювання в США діє Національний центр утворення колективних підприємств; прийнята визначена кількість нормативних актів, що сприяють їх становленню і розвитку.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що право колективної власності не належить ні до державної, ні до приватної власністі, воно цілком вписується в режим ринкових відносин, але має свою специфіку, свої особливості, нарешті, свою історію.

В Україні право колективної власності було традиційним. До Жовтневої революції в сільській місцевості була общинна власність на землю. Сільські споживчі суспільства на загальній власності діяли ще з 80-х років минулого століття.

Невже тепер, в умовах побудови правової держави та демократизації громадського життя потрібно відмовитися від однієї з недержавних форм власності, для того щоб нібито погодити букву законодавства зі стандартами країн Європейського Союзу?

Неупереджений аналіз ситуації навколо колективної власності дає
підставу затверджувати, що незважаючи на невизначеність і дискусийність самого поняття колективної власності в загальноприйнятому в суспільстві понятті, вона

- 9 -

реально існує на практиці. Поряд з державною і приватною - мається колективна власність, до якої належать акціонерні підприємства і підприємства, котрі викуплені трудовими колективами, а зараз також підприємства, що орендують державне майно.

Колективна власність — явище об'єктивне, як і об'єктивне прагнення людей до колективного господарювання. Колективна (чи кооперативна) власність існує у всіх країнах, хоча вона не скрізь законодавчо закріплена в конституційному порядку. Думаємо, що виживуть і будуть розвиватися ті з форм власності, що виявляться більш життєздатними, пристосованими до умов господарювання.

1.2. Обстеження підприємств в рамках їх створювання.

Принципи створення підприємств.

Створення підприємства базується на визначених принципах, регульованих нормативними актами, цивільним законодавством, законами про окремі організаційно-правові форми юридичних осіб, що можуть функціонувати в українській економіці, а також у залежності від форми власності на майно: на праві власності, праві господарського володіння, праві оперативного керування.

Необхідність створення підприємства ґрунтується економічною доцільністю, матеріальними умовами, принципами для заснування підприємства, а також можливістю виконання найважливішої суспільної функції - виробництво товарів (виконання робіт і надання послуг) відповідно до потреб ринку.

Термін "створення" являє собою правове поняття, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легалізації підприємства в статуті правового господарюючого суб'єкта.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Вони визначені Законом "Про підприємства в Україні", Законом України "Про підприємництво" та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи, в тому числі

- 10 -

- і підприємства. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі види.

Створення нового підприємства (незалежно від форм власності і його майбутніх власників) проходить, як правило декілька етапів:

1) виникнення ідеї про створення нового підприємства, необхідного для виробництва конкретних видів продукції, товарів (робіт, послуг);

2) вивчення ринку, на задоволення потреб якого повинно працювати підприємство;

3) добір співзасновників підприємства;

4) визначення фінансових джерел, необхідних для формування статутного капіталу (статутного фонду), необхідного для початкового етапу функціонування підприємства;

5) розробка установчих документів і бізнес-плану;

6) проведення організаційних заходів щодо створення підприємства в залежності від організаційно-правової форми і форми власності;

7) здійснення державної реєстрації підприємства, одержання необхідних рахунків у банках;

8) виготовлення печаток і штампів;

9) постановка на урахування в органі державної податкової служби й ін.

Важливе місце в процесі створення підприємства має добір керівних робітників підприємства, спеціалістів, визначення їхніх функцій, прав, відповідальності, наймання на роботу інших співробітників, розробка правил внутрішнього розпорядку у відповідності з чинним законодавством, формування умов функціонування підприємства.

Як правове поняття "створення" включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, що має право створити у встановленому порядку підприємство як юридичну особу. За Законом України "Про власність в Україні" таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна, упов-

- 11 -

новажені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновником (співзасновниками) можуть бути "фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України".

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності - це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження. Це загальне правило. В окремих випадках (наприклад, щодо підприємств в будівельному комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами з засновницькими правами є виконкоми обласних і місцевих Рад, місцеві державні адміністрації та уповноважені ними органи.

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження в установчому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління, визначення у статуті меж їх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні являє собою затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційні форма), посвідчення про державну реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земель-

- 12 -

ним законодавством України. Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої Ради народних депутатів за місцезнаходженням підприємства у порядку встановленому Земельним кодексом України. Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.

Господарське законодавство України регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється з розпорядженням Антимонопольного Комітету України, його територіальних управлінь. Розпорядження про поділ підприємства - монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Розпорядження про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути меншим 6 місяців.

Підприємство може створюватись шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє провило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарювання без прав юридичної особи - свої відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення з правами відкриття поточних і розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну карту.

Нерідко в практиці поширена помилка змішування відособлених підрозді-

- 13 -

лів юридичної особи і дочірніх підприємств. Але на відміну від перших дочірнє підприємство є юридичною особою, тобто суб'єктом, що самостійно хазяює, тому воно повинно бути зареєстрованим у порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

Установчі документи.

Установчими документами підприємства називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, які набирають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства.

Розробка установчих документів є важливим (визначальним) етапом у процесі його функціонування, тому законодавчими актами встановлені визначені відомості, що повинні містити установчі документи.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємства та закони про окремі види підприємств.

Стаття 6 Закону України "Про підприємництво" дає перелік актів, які відносяться до установчих документів. По-перше, це рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням визначено установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

У випадках передбачених законодавством, підприємства діють на підставі статуту, тобто власного збирання правил, що регулюють сукупно їх діяльність, взаємовідносини з іншими господарюючими суб'єктами. Статут має відповідати основним положенням Закону України "Про підприємства": він затверджується власником (власниками) чи засновником (засновниками) підприємства, а для державних підприємств - власником майна за участю відповідного трудового колективу.

Стаття 9 Закону "Про підприємства в Україні" визначає перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включити до статуту підприємства як одного з його

- 14 -

основних установчих актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств регулюється статтями Закону України "Про господарські товариства" . Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.

Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про підприємства, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:

- найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства (сімейне, приватне, колективне, державне);

- зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;

- предмет і цілі діяльності підприємства;

- юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та товарний знак, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то таке право веж відноситься до юридичного статусу підприємства;

- про склад майна підприємства: перелік фондів (основний, оборотний, статутний , резервний , страховий , інші фонди); порядок утворення майна;

порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного господарського відання;

- про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування, компетенцію;

- про контрольні органи - спостережну раду, ревізійну комісію;

- про порядок припинення діяльності підприємства: підстави, орган, що приймає рішення про припинення; порядок створення і роботи ліквідаційної комісії;

- 15 -

- умови розрахунків з бюджетом і кредиторами, розподіл майна, що залишилося.

У статуті підприємства повинен бути визначений орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). В нього можуть включатися положення, зв'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на основі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства.

В установчих документах господарських товариств окремими статтями визначають порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за рішенням У4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах).

Одні юридичні особи беруть участь тільки на підставі статуту (наприклад, приватне підприємство, створене одним фундатором).- Для інших юридичних осіб необхідні як статут, так і установчий договір (наприклад, акціонерним товариствам, товариствам з обмеженою і додатковою відповідальністю). Третім - достатньо одного установчого договору (наприклад, повним і командитним товариствам).

Установчий договір використовується тоді, коли діяльність двох і більш фізичних осіб і/або юридичних осіб спрямована на спеціальну ціль - створення нової юридичної особи. Таким чином, установчий договір служить для визначення порядку й умов узгодженої діяльності фундатора.

У тих випадках, коли установчий договір необхідний, його роль як установчого документа може бути двоякою. В одних випадках законодавство визначає установчий договір у якості єдиного установчого документа утворюваного підприємства. Тоді в договорі повинні визначитися всі ті питання, що звичайно вказуються в статуті: наприклад, найменування юридичної особи, місце його перебування, ціль діяльності й інші реквізити.

У інших випадках (їх більшість) закон потребує два установчих документи - не тільки установчий договір, але й статут. Необхідно підкреслити, що це самостійні документи і не можна розцінювати статут як частину договору або навпаки.

- 16 -

У таких випадках цілком виправдано, що зміст одного з двох установчих документів може частково дублювати зміст іншого. Звичайно, наприклад, як у статуті, так і в установчому договорі визначається порядок розподілу між учасниками прибутків і збитків, керування діяльністю створеного ними юридичної особи, виходу засновників із складу. Водночас є помилковим уявлення, що установчий договір це зразкова «копія» статуту (з деякими змінами).

При розподілі питань, що ставляться до змісту установчого договору і статуту, доцільно враховувати таке. У статуті, насамперед -, повинні знайти відображення положення, що стосуються юридичної особи: його найменування, ціль діяльності склад і компетенція органів, а також повинні міститися інші відомості, передбачені законодавством про юридичні особи відповідного виду.

У установчому ж договорі необхідно насамперед визначити конкретні обов'язки засновників і порядок їхньої спільної діяльності по створенню юридичної особи, умови передачі в його власність їх майна й участі в його діяльності, умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, керування діяльністю юридичної особи, виходу засновників із його складу. Отже, в установчому договорі повинні бути визначені основні положення про взаємовідносини учасників (засновників) і виражене добровільна згода , волевиявлення засновників на створення нової юридичної особи.

Установчий договір набирає сили з моменту підписання засновниками і зберігає свої дії на весь період діяльності створеної юридичної особи.

Конкретизація змісту установчих документів залежить від виду утворюваної юридичної особи.

При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно керуватися також типовими нормативними активами. Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів. Діють, зокрема, статути: типовий статут державного підприємства, типовий статут відкритого акціонерного товариства, статут закритого акціонерного товариства. Статут товариства з обмежено відповідальністю, Статут орендного підприємства. Крім то-

- 17 -

го. Фондом державного майна України затверджено установчі договори: Про створення товариства з обмеженою відповідальністю, Про створення закритого акціонерного товариства та зразковий договір оренди.

Внесення змін і доповнень в установчі документи повинно провадитися по правилах , викладеним у Положенні про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25.05.98 р. Внесення змін (доповнень) оформляється у виді окремих пропозицій або шляхом виклади установчих документів у новій редакції з дотриманням вимог, визначених Положенням.

Установчі документи складаються на державній або іншій мові відповідно до Закону УРСР «Про мови в Української РСР». Підписуються засновником, прошиваються і пронумеровуються.

Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству.

Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несе власник (власники) або уповноважені їм (ними) органи, що подають документи для державної реєстрації підприємства.

Порядок державної реєстрації підприємств.

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону "Про підприємництво". Ці статті визначають державні органи, на які покладена реєстрація підприємств (легалізуючи органи), а також загальні умови і порядок реєстрації.

Включення етапу державної реєстрації в процесі створення підприємства є обов'язковим, оскільки тільки після реєстрації підприємство одержує права юридичної особи, відповідно до п. 4 ст. 5 Закону України «Про підприємства в України».

Детально процедура реєстрації регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 1998 р. №740 (далі для короткості – По-

- 18 -

ложення про реєстрацію). Це Положення визначає порядок державної реєстрації і перереєстрації підприємств незалежно від їхніх організаційно-правових форм і форм власності, за винятком окремих суб'єктів: банків, засобів масової інформації, фондових бірж, для яких законами України встановлені спеціальні правила державної реєстрації, а також порядок скасування державної реєстрації.

Реєстрація підприємства є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Державного реєстру підприємств України. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обороті як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Державному реєстрі про реєстрацію підприємства являє собою юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визнається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації. Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до Державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності» від 25 травня 1998 № 740 були внесені такі розміри плати:

- за державну реєстрацію (реєстраційний збір) для юридичних осіб - 7 необлагаємих мінімумів прибутків громадян;

- за прискорену (у плині одного дня) державну реєстрацію - потрійний розмір відповідного реєстраційного збору;

- за державну реєстрацію змін (доповнень) в установчі документи - ЗО відсотків реєстраційного збору;

- за видачу дубліката свідчення про державну реєстрацію - 10 відсотків реєстраційного збору.

- 19 -

Перереєстрація підприємств відбувається безплатно, якщо інше не передбачено законом.

Орган державної реєстрації сплачує заявнику 20 відсотків реєстраційного збору за кожний прострочений день державної реєстрації, але не більше розміру внесеної заявником плати за державну реєстрацію Ця сума сплачується з коштів фонду органа державної реєстрації, формованого за рахунок 30 відсотків відрахувань від плати за державну реєстрацію

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. У відповідності зі ст.8 Закону України "Про підприємництво" реєстрація проводиться у виконавчому комітеті міського, районного в місті ради або в районних, районної міст Києва і Севастополя державної адміністрації (далі — органи державної реєстрації) по місцезнаходженню даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законодавством. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Для державної реєстрації підприємства власник (власники), уповноважений їм /ними/ орган або особа /заявник/ особисто, або поштою/рекомендованим листом, подають в орган державної реєстрації:

- рішення власника (власників) майна або уповноваженого їм (ними)органа про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два або більш, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчого збору (конференції) у випадках, передбачених законом;

- статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємства. Отже, закон потребує представлення установчих документів, необхідних для створюваної організаційно-правової форми підприємства;

- реєстраційну картку встановленого зразка, що є, одночасно заявою про державну реєстрацію;

- документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску в статутний

- 20 -

фонд підприємства в розмірі, передбаченому законом;

- документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію (копія платіжного доручення або квитанція).

Місцезнаходженням підприємства на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного з засновників або місцезнаходження по іншому адресу, що підтверджується договором, який передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, даріння, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір).

Якщо засновником (одним із засновників) підприємства є юридична особа, його державна реєстрація підтверджується свідченням про державну реєстрацію.