Джерела і основні риси права в україні першої половини 19 віку, та початок 20 в.

КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЭКОНОМІКИ ТА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА.

Реферат на тему:

“ ДЖЕРЕЛА І ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА В УКРАЇНІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ, ТА ПОЧАТОК 20 В.”

Виконував – Карпов С.А.

Преревырив – Лютий А. Д.

ПЛАН:

1. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.

2. СУД І ПРОЦЕС

2.1 СУДИ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ.

3. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО.

4. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.

5. АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО.

6. ВИСНОВОК.

7. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. КОДИФІКАЦІЯ ПРАВА.

Правовим актам України поталанило більше, ніж дер­жавним інститутам. Якщо останні були повністю Ліквідо­вані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право про­довжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

Загальне керівництво кодифікаційними роботами здій­снював тоді М.Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П.Завадський. Використання III Ста­туту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в 1810 році на російській моді покажчика до нього під на­звою "Ручной словарь, или краткое содержание польских й литовских законов, служащих руководством в судебньых тяжбах всякого рода, собранных для употребления в присутственных местах и литовских провинций". В 1811 році було над­руковано текст III Статуту на російській і польській мо­вах. Той факт, що переклад здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що в Російській імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ят­ки права литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цей текст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів російської імперії. Що ж до джерел магдебурзького пра­ва, то їхня доля була вирішена указами Сенату про припи­нення дії цього права в Україні, за винятком Києва, в 1827 році, а через вісім років і в Києві.

Визначена урядом програма роботи кодифікаційної ко­місії ("Комиссии составления законов") передбачала коди­фікацію загальноімперського і місцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права була необхід­ність систематизації норм, що діяли в Україні.

Рішення цієї проблеми було покладено на три експе­диції кодифікаційної комісії. Перша експедиція працю­вала над кодифікацією основ права Російської імперії в цілому; друга — над кодифікацією права окремих місце­востей; третя — редагувала розроблені проекти кодексів.

Над кодифікацією права України в складі другої екс­педиції з 1804 по 1808 рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Право­бережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній) друга, під керівництвом Ф. Давидовича, — Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній). Задачами кодифі­кації було приведення місцевих норм у відповідність із загальвоімперським законодавством, а також складання зводів (статутів) для лівобережних і правобережних гу­берній, в яких зберігались би тільки ті відмінності, небхід-ність яких визначалась місцевими особливостями.

Підсумком роботи групи А. Повстанського був проект під назвою "Свод местных законов губерний й областей, присоединенных от Польши". Група Ф. Давидовича підготувала "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав").

Ці проекти буди результатом першого етапу роботи експедиції. Вони містили діючі в Україні норми. Майже все "Собрание малороссяйских прав" споряджено покаж­чиком джерел. Із 1255 статей 515 мають посилання на III Статут, 457— на Саксонське зерцало, 224 -- на хельмс

ьке, 58— на магдебурзьке право, всі інші на правовий зви­чай. Фактично "Собрание малороссийских прав" —де перший проект цивільного кодексу України. В ньому ми бачимо норми Права, які діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях на початку XIX ст. Проект складався з 3 частин, 5 книг, 42 розділів, 1377 параграфів (статей). Його не було офіційно затверджено, але він широко використовувався практиками.

У 1809 році кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділів. Останньому (шостому) було доручено складання зводів законів для українських губерній. З початком росій­сько-французької війни кодифікаційні роботи були при­зупинені.

У 1826 році Комісія складання законів була перетворе­на в другий відділ царської канцелярії, і роботу з кодифі­кації права було поновлено. Керівництво кодифікаційни­ми роботами було знову покладено на М. Сперанського. Результатом кодифікаційних робіт стало підготовлене в 1830 році "Повне зібрання законів Російської імперії" і "Звід законів Російської імперії" (1833 року).

В той же час в 1830—1833 роках спеціальною групою у складі другого відділу під керівництвом І. Даниловича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білоруси). У 1838 році проект Зводу було затверджено Державною радою. По змісту це був збірник матеріального і процесуального права, який складався з трьох частин. Перша частина була зосередже­на в двох книгах і мала 196 статей, в яких розглядалися, головним чином, питання правоздатності осіб різних станів. Друга частина в складі п'яти книг включала 947 статей і мала регулювати право власності зобов'язувальне і сімей­не право. Третя частина складалася з трьох книг і вклю­чала 896 статей. Вони визначали порядок проведення ци­вільного судового процесу.

Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець нама­гається витіснити місцеве законодавство нормами загальнопросійського права. Звід побудовано таким чином, щоо російське законодавство виступає в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місце­ве право — як таке, що регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської імперії і "Зводу місцевих законів за­хідних губерній". Після затвердження Звід планувався до введення в дію на Правобережній Україні, але на цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодав­ства, в якому не було місця для місцевихзаконів. У 1840 — 1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. В Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно. В Полтавській і Чернігівській губерніях указом від 15 квітня 1842 року вводиться загальноімперське законодавство з судочинства. При підготовці другого видання Зводу законів Російської імперіїв 1842 році в 10-й том було внесено ряд норм з "Зводу місцевих законів західних губерній" (голов­ним чином, це були норми III Статуту 1588 року) для їхньо­го застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях. Таких норм налічувалося 53 з 3979. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.

2. СУД І ПРОЦЕС

На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. В Слободсько-Українській, Херсонській, Катерино­славській і Таврійській губерніях судова система була при­ведена у відповідність з судовою системою Росії. До скла­ду судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і придворні суди, які були ство­рені на рівні губерній.

Голови палат цивільного і кримінального суду призна­чалися. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, пожежі, порубки лісу і інше. Палата цивільного суду — справи про нерухоме майно в різних губерніях, спори про власність у містах.

Совісні суди розглядали "колдовські" справи і справи про злочини божевільних та неповнолітніх, а із цивільних справ — майнові суперечки між родичами. Рішення со­вісного суду не мали примусової сили і були розраховані на виконання на основі примирення сторін. Придворні суди не були обов'язковими для кожної губернії. Вони розгля­дали кримінальні і цивільні справи осіб, станову належність яких було важко визначити, а також справи чиновників і військовослужбовців, що тимчасово знаходилися в тому чи іншому місті в справах служби. Необхідність і склад цьо­го суду визначалися губернатором.

Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і селян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). В Одесі в 1808 році був створений комер­ційний суд.

Земські суди розглядали цивільні і кримінальні спра­ви, проводили слідство і здійснювали виконання рішень та вироків.

У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чер­нігівській структура судової системи була іншою. Так, судо­ву систему в Волинській, Київській і Подільській губер­ніях очолював Головний суд, який являвся апеляційною інстанцією для нижче стоячих судів — повітових, підков морських, магістратських і ратушних судів. Він складав­ся з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні засідання, так і об'єднані. На вироки і рішення Головного суду апе­ляції та скарги подавались у Сенат. Повітовий суд був становим судом для дворян і селян. До його складу вхо­дили голова (суддя), два підсудки (асесори), нотарь (писар). У розпорядженні повітового суду знаходилося четверо воз­них, у компетенцію яких входили за дорученням суду роз­гляд справ про потрави, порубки лісу, оцінка і стягнення нанесених збитків. Підкоморський суд — становий суд першої інстанції в земельних справах. Компетенцією підкоморських судів був розгляд земельних спорів. До їхнього складу входили підкоморій, комірник і возний.

У містах судовими органами були магістрати і ратуші. Магістрати складались, як правило, з двох голів і чоти­рьох ратманів, які вибиралися міським населенням. Апе­ляційною інстанцією для міських судів був також Голов­ний суд. При магістратах функціонували совісні суди. Ма­гістрат розглядав цивільні та кримінальні справи жителів міста.

У відповідності з III Статутом Великого князівства Ли­товського виконання судових вироків було покладено в повітах — на повітові суди, в містах — на міські. В 1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок вико­нання судових вироків: вони були передані в містах — міській поліції, в повітах — нижнім земським судам.

Судова система Лівобережної України по місцевим особ­ливостям була подібна до судової системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією тут був Генераль­ний суд, який мав таку ж компетенцію, як і Головний суд на Правобережжі. Генеральний суд складався з двох де­партаментів, які були укомплектовані генеральним суддею, двома ратниками (призначалися урядом) і п'ятьма засіда­телями (вибиралися від дворян кожні три роки).

Діяльність всіх судів в Україні була підконтрольна губернаторам. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Протягом 30-х років XIX ст. ліквідуються місцеві особ­ливості судової системи України. В 1832—1834 роках були скасовані підкоморські і міські суди.

Генеральний і Головний суди були перетворені в пала­хти кримінального і цивільного судів, голови яких призна­чались імператором з подання міністра юстиції, а радники призначалися міністром юстиції.

На початку 30-х років, після ліквідації дії магдебурзь­кого права в містах Правобережної України, її судова сис­тема була приведена у відповідність з судовою системою Великоросії. Відмінність залишалася тільки в тому, що в Україні судді призначалися, а в Росії обиралися. Цар­ськими актами 1828 і 1829 років у судах Київської, Волин­ської і Подільської губерній була введена російська мова судочинства.

У 1840 році на Правобережжі та в 1842 році, на Лівобе­режжі була призупинена дія місцевого права. В 40-х ро­ках судова система.У країни була приведена у відповідність із загально російською. Вона була доповнена волосним су­дом, який складався з двох інстанцій: сільської і волосної розправ. Цей суд розглядав справи державних селян.

Підсудність суду сільської розправи складали цивільні справи в позовах на суму до 5 руб. та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були підсудні цивільні справи з вартістю позову До 15 руб. і кримінальні справи, пока­рання за які не перевищувало 3 руб. штрафу, семи діб ареш­ту або покарання різками до тридцяти ударів. Справи в цих судах розглядалися на підставі місцевих звичаїв.

2.1 Суди в Україні після судової реформи 1864 року.

Су­дова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. По історичному значенню її можна зрівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне і криміналь­не право не реформувалось, нова інституційна і процесу­альна структура системи судочинства являла собою роз­рив з попередньою правовою традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і судової прак­тики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії. Судові устави, обнародувані 20 листопа­да 1864 року, і нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, де засіда­ли професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалось тіль­ки право помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури —- все це створило важливі гарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізація прокуратури та введена адвокатура.

Ефективність судової реформи значно зменшувалась тим, що вона зберегла інститут станбвих судів для інородців, комерційні суди, а також суди військові і духовні. Рефор­ма містила багаторазові застереження та обмеження. Не­зважаючи на це, царизм проводив судову реформу дуже повільно, особливо в Україні.

У відповідності з реформою в Україні передбачалося створення загальних судів. Останні були створені тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврій­ській губерніях. В інших губерніях України було дозволе­но створення лише місцевих судів, та й то через декілька років після оголошення змісту реформи, наприклад, у Черні­гівській губернії — з 1869 року, в Київській і Подільській — з 1871 року. При цьому склад місцевих судів у Київській, Волинській і Подільській губерніях не обирався, а призна­чався міністром юстиції.

Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона відбувалась тут майже паралельно з введен­ням в дію законів, які обмежували або скасовували знач­ну частину її прогресивних положень. У післяреформенні роки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ . про пресу і політичні злочини. Частина друга Положення про земських участкових начальників ліквідувала інсти­тут мирових суддів. У сільській місцевості цим займались земські начальники, в містах — міські судді, в повітах — повітові члени окружних судів. На початку XX ст. витрати на утримання судової системи значно збільшуються. Штати окружних судів і судових палат доповнюються но­вими судовими і слідчими посадами. З 1906 року в Україні ючали діяти воєнно-польові суди, введення яких було вимушеним кроком держави у відповідь на терор лівацьких організацій. Тільки за вісім місяців а серпня 1906 року цими судами було винесено 1100 смертних вироків.

Наступні зміни в судову систему вносяться в роки лерщої світової війни. Воєнно-судовий устав було доповнено розділом "Про суд в воєнний час", в якому говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених на воєн­ний стан, военно-судова влада Належить воєнним судам. При надзвичайних обставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився воєнний стан, запроваджувались военно-польові суди. В Положенні про них повністю відтво­рені норми Положення про военно-польові суди 1906 року.

3. Цивільне право.

Головними джерелами цивільного пра­ва були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а та­кож частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга місти­ла норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Нор­ми четвертої книги регулювали порядок складання, здій­снення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також по­няття і зміст права володіння і форми його захисту. По­няття права власності дається вперше в російському пра­ві. Воно визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомственно.

У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій по­ловиш XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права про­давати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечен­ня матеріальних інтересів спадкоємців з виключними пра­вами людини.

Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали загальний з нормами Зводу характер, але їхнє засто­сування було обмежене підсудністю справ, з більшої час­тини яких позови не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поши­рилося коло суб'єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з переліку об'єктів влас­ності. В законах про стани були перелічені надані їм осо­бисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно роз­поряджатися земельними наділами. Більшість угод, пов'я­заних із землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний прин­цип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у зако­нах, наділених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які отри­мали назвуфабрично-заводського законодавства. Най­важливіші з них: "О малолетних, работающих на заводах, фабриках й мануфактурах" від 1 червня 1882 року; "О воспрещении ночной работьі несовершеннолетним й жен-щинам на фабриках, заводах й мануфактурах" від 3 черв­ня 1885 року; "О надзоре за заведеннями фабричной про-мьішленности й о взаимннх отношениях фабрикантов й рабочих" від 3 червня 1886 року (відомий як закон про, штрафи). В Україні останній закон було введено в Волин­ській, Київській, Подільській, Харківській і Херсонській губерніях лише через сім років після прийняття — в 1894 році. На Полтавську, Таврійську і Чернігівську губернії цей закон розповсюджується ще пізніше. Треба підкрес­лити, що застосування фабричних законів передбачалося тільки на приватних підприємствах.

На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, які посилюють охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продажу ними земель, розши­рюють права власників в сфері промислового та фінансо­вого підприємництва. Столипінське аграрне законодав­ство змінило правове становище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося без перешкод виходити з громади, була розширена їхня цивільна право­здатність. В цей же час збільшується кількість актів, які відображали політику сприяння утворенню монополістич­них об'єднань, розвитку акціонерної, промислової і банків­ської справи.

4.Кримінальне законодавство.

Джерелами кримінально­го права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точ­ки зору кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який скла­дався з загальної і особливої частин, які поділялися на роз­діли, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом покарання. Відповідальність особи встановлюва­лась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покаран­ня призначались як судами, так і поліцією.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин визначався як діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади вер­ховної і встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і приватних осіб". Проступок визначався як "порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської або особистої безпеки і ко­ристі". Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступ­ки. Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему покарань, яка складала­ся з покарань кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний харак­тер покарань. Смертна кара призначалась тільки за дер­жавні та карантинні злочини.

Як джерело кримінального права використовувався та­кож "Сільський судовий устав", у відповідності з яким сільські і волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різка­ми. Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство і в лореформенний період. У 1866 і 1885 роках виходять друга та третя редакції "Уложення про покарання", в 1886 році — "Військово-морський устав про покарання". В останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кри­мінальний кодекс — "Кримінальне уложения" 1903 року, яке було підписане імператором, але повністю так і не ввійшло в дію. В 1906 році було введено в дію тільки розділ про державні злочини та деякі окремі статті "Криміналь­ного уложення". Нове законодавство повністю базувалося на принципах буржуазного кримінального права.

5. Адміністративне законодавство.

Ця галузь законо­давства почала формуватися у другій половині XIX ст. У системі адміністративного законодавства центральне місце займало "Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою" 1881 року. На підставі цього "Положення" губернатори використовували такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або фортецю. До селян адміністративні стягнення в виді арешту застосовували земські начальники, посади яких були затверджені в 1889 році.

На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами.

"Тимчасові правила про пресу" (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і 26 квітня 1906 року) забороняли публі­кації, які загрожували безпеці держави, закликали до страй­ків на підприємствах та припинення занять в учбових зак­ладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.

Згідно з "Тимчасовими правилами про товариства та спілки" від 4 березня 1906 року заборонялися товариства, які мали мету, що суперечила громадській моралі, була заборонена кримінальним законом або загрожувала гро­мадському спокою та безпеці.

"Тимчасові правила про зібрання" від 4 березня 1906 року практично виключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції і присутності її представників, які в будь-яку мить могли їх припинити.