Виникнення перших українських молодіжних організацій у діаспорі
Перші українські "спортово-руханкові" організації в діаспорі виникли у таборах полонених українців після І світової війни. У липні 1916 року в Австрії було засноване Товариство "Січ" імені Гетьмана П.Дорошенка. Основним їх завданням було готувати національно свідомих вихователів-організаторів та інструкторів-січовиків для майбутнього заснування і пропаганди подібних товариств в Україні. Вже у лютому 1918 року організація налічувала 960 членів. Незважаючи на надзвичайно тяжкі умови табірного життя, праця "Січі" йшла жваво. Подібні організації були в таборах полонених у Німеччині. У своїй діяльності вони спиралися на засади Сокола-Батька, користувалися його відповідними виданнями, підтримуючи і розвиваючи традиції, закладені ще в Україні. Підготовлених таким чином в умовах полону січовиків ще до закінчення війни відправили на Волинь, Холмщину, Підляшшя. Там вони разом з українськими січовими стрільцями організовували національно-культурну працю.
Дещо пізніше спортивно-патріотична активність молоді проявилась у Чехії. Так, у 1920 році у Празі виникає Український Студентський Спортивний Клуб, у 1928 році там же засновується Українське Спортивне Братство "Тур", а в Подебрадах у 1923 році виникає Український Спортивний Клуб, потім названий Українським Високошкільним Клубом "Дніпро" (1).
Українські спортсмени активно готувалися до виступу на майбутній римській олімпіаді, а тому 17-18 жовтня у Подебрадах відбулася Українська Спортивна Олімпіада. Вона була скликана Українським Спортивним Союзом у Чехії. Зібралося 300 українських спортсменів, щоб показати готовність до участі у світовій олімпіаді. Згодом Український Спортивний Союз зовсім переїхав до Подебрад, де перетворився на Український Сокіл.
Гуртування українських "Соколів" у Подебрадах почалося у 1922 році, коли об'єдналося 30 побратимів і 3 сестри. У 1925 році пожвавлюється сокільський рух серед студентів. Зокрема, у Чехії на початок 1927 року налічувалося 69 осіб організованої української молоді. 18 квітня 1926 року було створено Центральний Український Сокільський Комітет, який утворив Союз Українських Організацій у Чехії. Він проіснував до 1929 року. У кінці 1931 року в Подебрадах відбувся ініціативний з'їзд представників цих осередків, який улітку наступного року офіційно оформився як Союз Українського Сокільства за кордоном. Цей Союз об'єднував первинні гнізда Праги, Подебрадів, Пардубців, Ржевців, Ліберця, Берна та інших. У своїй діяльності вони надавали особливого значення поширенню сокільських організацій поміж українцями, репрезентації цього руху серед іноземців, провадили культурно-виховну справу. У Празькій сокільській організації був обов'язковим ідеологічний курс, а ще тут навчали українських національних танців. Так, на вечірці слов'янських танців українські "Соколи" здобули І місце. Закордонний український молодіжний рух підтримував контакти з Батьком-Соколом у Львові, з такими ж організаціями в Софії, Загребі, Харбині, Бухаресті і Бразилії. Управа Союзу мала чотири комісії: руханкову, культурно-освітню, господарську, організаційну. Союз діяв на кошти добровільних внесків і пожертв.
На американському континенті "Український Сокіл" розпочав діяльність у Буенос-Айресі 26 квітня 1931 року і швидко став осередком національно-культурного і громадського життя. Він займався такими видами діяльності, як спорт, фізична культура, засновував бібліотеки, влаштовував театральні вистави, скликав сходини, різні засідання, проводив і відзначав національні свята, організовував курси з ліквідації неграмотності, його члени виступали з рефератами, проводили спортивні ігри, мандрівки, таборування. У 1933 році аргентинський "Сокіл" одягнувся в однострої, приурочивши це до святкових урочистостей. Тоді ж було освячено прапор організацій. У 1934 році почав виходити ілюстрований щомісячник (вийшло лише три примірники через брак коштів) - журнал "Український Сокіл".
У 1927 році за участю доктора К.Трильовського у Празі відбувся з'їзд, на якому виник Український Січовий Союз. До нього увійшли осередки з Праги, Подебрадів, Пілзня, Ржевців, Младої Болеслави, Пардубців, Малімоні. Союз підтримував контакти з "Січчю" у Софії, яка працювала під керівництвом проф. М.Паращука. Така ж організація була заснована і у Відні.
Різні осередки обирали для себе свої напрямки діяльності, одні тяжіли до спортивної, інші, як у Пілзні, – до культурно-просвітницької роботи: вони влаштовували різдвяні ялинки, Шевченківські і Франківські свята, організовували виставки кераміки, вишивки. Так, на окружній виставці у Пілзні 1938 року місцева "Січ" організувала український відділ. Найбільшу участь у влаштуванні її експозиції взяв пілзенський "січовий батько" М.Бойкевич. Головними експонатами тут були українські ручні вироби, як-то вишивки, гончарство. Цю виставку впродовж двох місяців відвідало 400000 осіб. У III міжнародній робітничій олімпіаді січовики брали участь нарівні з іншими народами, а жовтоблакитний прапор був серед прапорів держав-учасниць. У 1934-1935 роках Український Січовий Союз видав три номери журналу "Січ".
Після офіційної ліквідації Пласту на Батьківщині його осередки продовжували ще деякий час існувати в підпільній формі або ж'під різними іншими нелегальними формами, почав розвиватися він і в еміграції.
Перші спроби утворення пластових осередків були в закордонних таборах інтернованих у Польщі, але їм не вдалося розвинутися, тоді як у Чехії зусиллями Євгена Слабченка вдалося організувати такі об'єднання у Празі і Подебрадах. Першою у Празі виникла українська дружина олд-скаутів, тобто старших віком людей. Вона увійшла до державного союзу чеських пластунів як автономна організація. Членами осередку були українські студенти, їхнім провідником став Юрій Гончаров-Гончаренко. Вона складалася з трьох відділів і об'єднувала 21 особу. В їхньому користуванні були канцелярія, бібліотека. Вони проводили головним чином пропагандистську роботу, оскільки пластові ідеї на той час ще не набули широкої популярності.
У 1922 році виникає пластова українська дружина в Подебрадах -довкола Української Господарської Академії, а згодом з'являється ще одна пластова організація українських емігрантів – при Українському педагогічному Інституті в Празі. Ці перші пластові організації в Чехії та ще деякі, як приміром у Данцінгу, на початку і репрезентували український Пласт на чужині. Доволі швидко українські пластуни зуміли себе зарекомендувати, свідченням тому є запрошення їх на 10-літній ювілей чеського скауту в Празі. Завдяки ініціативі українців у Празі вдалось утворити "Міжнародне об'єднання високошкільних пластунів", до якого, крім українців, увійшли чехи, поляки, німці, серби, болгари, хорвати, словенці, росіяни, словаки, американці, французи та інші. Головою об'єднання було обрано українця.
Хоч ці осередки складали (формально) підрозділи чеського пласту, але вони із самого початку мали за мету надати своїй діяльності національного спрямування, українських традицій. Це й привело до утворення Української Пластової Команди у Празі (УПК). Організатором і душею цього утворення був студент Української Громадської Академії Ярослав Івантишин. У своїй роботі УПК підпорядковувалася Верховній Пластовій Команді у Львові, підтримуючи з нею тісні контакти і керуючись її рекомендаціями.
2 листопада 1930 року у Празі відбувся І з'їзд Союзу Українських Пластунів-Емігрантів (СУПЕ), який взяв на себе обов'язки репрезентації українського Пласту в світі. На тому з'їзді було представлено одинадцять куренів і обрано комендантом старшого пластуна Д.Козицького, прийнято також статут
СУПЕ, згідно з яким метою організації було:
1. Пластове виховання має за мету піднесення душевних, фізичних та моральних сил української молоді на еміграції.
2. Об'єднати всіх пластунів і пластунок на чужині.
3. Взяти на себе обов'язки українського пласту.
Зауважимо, що СУПЕ задекларував себе аполітичною організацією. Найважливішим завданням він вважав виховну і шкільну працю, пропаганду пластових ідей між українською молоддю й розбудову організації. Незважаючи на вкрай несприятливі умови розвитку, поступ організації очевидний.
Комендантами були відповідно: у 1931 році – Євген Вировий, у 1933 році – Іван Чмола, у 1934 році – інженер Євген Кульчинський, з кінця 1934 року – професор Р.Лісовський, який обіймав цю посаду до 1939 року.
Особливо дієвими організаціями українського пласту були об’єднання у Празі і Ржевцях. Саме тут перебувало найбільше скупчення пластунів. Трохи менш чисельні товариства - у Брно й Братиславі. У Празі існувало кілька пластових куренів: старших пластунів ім. Вахнянина, старших пластунів ім.О.Кобилянської, "Бурлаки", ім. І.Богуна, "Україна". Вони брали учать у державних святах, на яких демонстрували національну самобутність і мали неабиякий успіх, влаштовували читання рефератів з дискусіями, проводили курси ритмічної гімнастики для старших пластунок, колядували, збирали і розсилали одяг та взуття для незаможних школярів.
У Ржевцях кілька дівочих і юнацьких гуртків склали окремий пластовий кіш. Тут діяли курені: ім.Б.Хмельницького, ім.Лесі Українки, “Червона калина". Вони переплітали книжки, виготовляли прапори, а на виручені кошти влаштовували прогулянки, ватри, свята, читали лекції. Характерним було те, що спеціальна ухвала зобов'язала вести Пласт у суто національному дусі, готувати членів до активних змагань української нації за державність, плекати українські традиції і звичаї.
Пластові організації поширювались і в інших країнах. Так, у Югославії в Загребі виник гурток "Перелетні" у 1932 році, який, "подорослішавши", перетворився у IX курінь старшого пластунства СУПЕ. "Перелетні" проводили національно-пропагандис-тську роботу серед місцевого населення і югославських пластунів, влаштовували сходини, читали реферати, ходили на екскурсії, проводили просвітницьку працю серед українців-емігрантів, готувалися до участі у південно-слов'янському джемборі (скаутському з'їзді). Цей курінь проіснував три роки. За цей час ним було багато зроблено у сфері пропаганди української справи й українського Пласту в Югославії. Найвищим їх досягненням стало запрошення до участі у джемборі, але оскільки Пласт не був державною організацією, українці виступали спільно з чеськими скаутами. Юридично "Перелетні" були підрозділом загребської "Просвіти" і тамтешньої студентської української громади.
Із загребського куреня у 1932 році "відлетіло" 2 члени у Бельгію і там утворили новий курінь "Першого листопада", а раніше тут вже існувало таке об'єднання старших пластунів. У цей же час виникає курінь старших пластунів ім. "22 січня" у Відні. Вони займалися пластовим вишколом в Альпах, влаштовували сходини, читали реферати, відкривали школи для українських дітей, проводили курси німецької мови, відмічали національні свята.
В Англії ще у 1919 році заснувалася пластова організація в українській колонії в Манчестері.
СУПЕ підтримував контакти з пластовими гніздами на Американському континенті. У США на той час діяли розрізнені пластові дружини. В одній з них ще у 20-х роках активно працювала пластунка-емігрантка К.Шутак-Кедровська. Діяли пластові відділи у Філадельфії, Нью-Йорку (2 курені). Свідченням того, що вони були дуже активними, слугує їх участь у першому американському скаутському джемборі у 1937 році.
У Франції працював курінь старшопластунства і відділ юнаків ім. С.Петлюри. Як правило, український пласт у цій країні об'єднував молодь не старшу 15-річного віку. Вони провадили курси україно-знавства, влаштовували екскурсії, підтримували зв'язок із французькими скаутами, чим засвідчували перед усім світом, що Україна живе, бореться за свою державність і що за нею перемога. Пластове керівництво у Франції спільно з українською громадою організовували у 1937 році місячний пластовий табір, в якому взяло участь 56 українських дітей. Це був перший український пластовий табір у країні, а комендантом його був видатний український педагог С.Сірополко.
Але окремою сторінкою у пластовому русі виділяється діяльність його в українській гімназії, що працювала в Празі при Українському Високому Педагогічному Інституті ім.Драгоманова (1925-1933рр.). Виникла вона на базі школи українських пластунів табору інтернованих в пос.Щепіорно за 4 км від польського міста Калиш. Умови у цій школі були тяжкі – справжній холод і голод, а тому вирішено дітей перевезти до Праги, та й табір інтернованих ліквідовувався. Так, 18 грудня 1923 року 29 дітей-пластунів з двома вчителями за сприяння Чеського Червоного Хреста опинились у Празі. Української середньої школи на той час у Празі не було. Матеріальне забезпечення гімназії взяло на себе Міністерство закордонних справ Чехословаччини. Невдовзі до гімназії прилучилися діти емігрантів і на кінець 1927 року тут навчалося 111 учнів (66 хлопчиків і 45 дівчаток) (2).
Особливістю гімназії було те, що позашкільне життя проходило у пластуванні. Пластова організація утворила окремий кіш, який входив і до складу українських пластунів-емігрантів, і до державного союзу. За один лише рік вони провели 200 гурткових сходин, 13 прогулянок, свята і різноманітні виступи, брали участь у пластових таборах у Словаччині і Закарпатті.
Пластуни проводили самоосвітню роботу у своїй домівці. Під впливом Пласту піднялася успішність учнів, значна частина їх навчалася шевства, плетіння, фотографування. Пластуни зібрали власну бібліотеку, мали свій фотоапарат. Гімназисти видавали журнал "Пластове життя".
З 1927 року гімназія переміщається у м.Ржевці, де були створені значно кращі умови для проживання і навчання, влітку учні виїздили на "літню колонію", а навесні працювали на власному городі, де вирощували картоплю та інші овочі і квіти. Пластова організація дбала також і про одяг для своїх членів (З).
Отже, у міжвоєнний період український молодіжний рух у діаспорі розширився і характеризувався великою кількістю організацій. Молодь об'єднувалася, по-перше, для того, щоб вижити на чужині і знайти матеріальну підтримку своїм членам, щоб зуміти отримати добру освіту. По-друге, оскільки у світі ніхто не знав, що існує 50-ти мільйонний народ України з багатовіковою історією і багатими традиціями, який століттями поневолений чужинцями і якого намагались позбавити усього того, що входить у поняття "національна свідомість", "українець", то молоді люди гуртувалися щоб залишитися українцями, щоб не забувати звичаїв свого народу. По-третє, це була молодь, яка сама брала участь у визвольних змаганнях або ж вони були дітьми членів "Соколу", "Січі", Пласту, УССУсів у себе на батьківщині, тож опинившись в еміграції, вони дотримувалися традицій, ширили відомості про Україну, її становище і одвічне домагання незалежності.
Якої б орієнтації не були ці організації для усіх них характерно: співпраця в колективі, взаємодопомога у навчанні і побуті, опіка над нужденними співвітчизниками поза організацією, турбота про отримання членами доброї фахової підготовки, заняття спортом, вивчення історії, традицій і звичаїв свого народу, ширення відомостей про Україну, а все разом підкорялось одній меті служінню Богові і Україні.
1. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч. 1. – С. 269.
Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.referaty.com.ua/